НЕВІЛЬНІ ВІД ЗАКОНОМІРНОСТІ ЩО ПОКАЗАВ АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ ВІЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ЗОН ЗА 2001 РІК

Аби переконатися, що ми — не китайці, досить побіжно роззирнутися. Я, природно, не про носи «картоплею», блондинисті шевелюри та звичний європеоїдний розріз очей. Стало вже економічною класикою розводитися про те, як два з гаком десятиліття тому наші китайські друзі створили в окремих своїх регіонах, переважно приморських, певну кількість вільних економічних зон і як ці зони невдовзі стали ринковою візитною карткою країни з централізованою економікою, показавши світові по-хорошому агресивний підхід до технологій та інновацій, нову продуктивність праці, нові стандарти життя, нарешті.

На щастя, у китайців і на гадці не було «запихати» в зони десять відсотків території країни, як це зробили через двадцять років у відомій вам державі, яка всемогутнього Держплану позбулася, а до цивілізованого ринку так і не дійшла. У цій чудовій як не глянь країні є свої моря і, ясна річ, приморські «податкові оази» теж. Приміром, ВЕЗ «Порт Крим», де й на кінець 2001 року не зареєстровано жодного інвестиційного проекту. Мабуть, готуючи гори законодавчо-нормативної документації, створюючи органи управління зоною та всі належні такому випадкові «прибамбаси», ініціатори якось забули, що міжнародні транспортні коридори й інші «шовкові» шляхи пролягають оддалік цієї території. А якщо так, то не купиться серйозний інвестор ні на ласкаве море, ні на гальку з кипарисами, ні на податкову пільгу...

А все чому? Тому що ми не китайці?..

Першій вільній економічній зоні в Україні вже сьомий рік пішов, молодшим — лише третій, а якщо говорити про реальну роботу — то й ще менше. Але зробити перші серйозні висновки і підбити певні підсумки вже можна. А тут і привід трапився: на нинішній серпень Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції підготувало звіт про діяльність вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку за минулий рік. І навіть затвердило його на засіданні Кабінету міністрів.

Головний вердикт — нових зон не створювати. Продовжити мораторій на подання в Кабмін пропозицій щодо поширення спеціального режиму інвестування на інші території.

Чому б це, якщо все так чудово і 2001 року зони вкупі з територіями зробили безліч вельми корисного для країни? Наростили темпи залучення інвестицій (269,6 млн. дол. проти 227 млн. 2000-го), причому за три роки, 1999—2001-й, вони в 2,5 разу вищі, ніж загалом у країні. Створили 60,1 тис. робочих місць (2000-го — 23,8 тис.), та й платять працівникам більше, ніж у «незонованих» регіонах, — від середніх 603 гривень на місяць на територіях пріоритетного розвитку Донецької області до 430 гривень у ВЕЗ «Закарпаття». А темпи зростання обсягів виробництва такі, що аж дух перехоплює: за три останніх роки — 300% (по Україні — 113%). Ясна річ, наводячи таку майже фантастичну цифру, у Мінекономіки чудово розуміють, що хитрість тут у базі для порівняння, яка на старті зонової епопеї була, м’яко кажучи, несуттєвою. Та коли наводять, то, це означає— душа просить: хоч трохи позитивної динаміки!

Тому чим далі — тим більше у звіті не позитиву, а тем для серйозних, зокрема й політичних, рішень.

Адже про що говорили апологети вітчизняного зонобудування на світанку ВЕЗ і ТПР? Як правило, обгрунтування зводилися до двох пунктів: зони й території — це інструмент або виживання (коли йдеться про депресивні регіони), або стрімкого інноваційного й технологічного спурту (для великих міст із відповідним потенціалом). Та в кожному разі — це полігон для відпрацювання механізмів і процедур роботи з інвесторами, які згодом можна буде перенести на територію всієї країни. При цьому різні аналогії з орендою «півметра держкордону» розцінювалися мало не як підступи ворогів регіонального розвитку, очорнення ідеї тощо.

Проте навіть кількох років вистачило, аби виявилася закономірність: забезпечити переворот в українській економіці вільні економічні зони неспроможні. Сума більшості інвестпроектів — від одного до семи мільйонів доларів, середній термін окупності навіть не дотягує до п’яти років. Основний обсяг одержаної в процесі реалізації проектів продукції 2001 року припав на три досить традиційні для країни сфери: металургія та обробка металу (26%), видобувна промисловість (19%), харчова й переробна галузі (17%). Можна з цього порадіти, але, як на мене, час замислитися. Століття інформаційних технологій надворі, а в нас інновацій — як кіт наплакав: такого роду проектів упроваджено на супертериторіях на 158,8 млн. гривень (привіт Китаю!).

Утім, продовжимо наш сумний перелік. Екологічна складова, зокрема частка проектів у радіаційно забрудненій Житомирській області, до прикрості мала. Не йдуть гроші і в малі шахтарські міста: 42% всіх інвестицій, отриманих ТПР у Донецькій області, припадають на сам обласний центр, по 12% — на Єнакієве та Горлівку, тоді як показники в Сніжному, Костянтинівці, Червоному Лимані й Вугледарі несуттєві або й зовсім нульові...

Проте якщо абстрагуватися від міжрегіональних особливостей, які, безумовно, існують, і виміряти температуру в середньому по «лікарні», головний недолік зонування по-українському — у його наслідках для бюджету. Поки що очевидна лише одна функція, виконувана зонами й територіями на всі сто, — виходу з-під непосильного податкового пресу. 1999 рік: пільг на 92 млн. грн., податків і відрахувань у державні фонди — на 66 млн., 2000-й — відповідно 316 і 285 млн., 2001-й — 574 і 457. І чим довше в нашій вітчизні упиратимуться в небажанні вдаватися до радикальних заходів щодо оподаткування не для щасливчиків, а для всіх (чи у вигляді Податкового кодексу, чи у формі окремих його розділів), тим відчутнішою ставатиме нинішня диспропорція.

За великим рахунком, нам не жаль цю глуху до людей абстракцію — держбюджет, із якого навіть на таку вкрай необхідну річ, як видання шкільних підручників, гроші виділяються, як на сміх, з багатомісячним запізненням і не в повному обсязі. Але, з другого боку, прийшли б у скарбницю додатково бодай 117 млн., яким є нинішнє негативне сальдо у взаєминах «зони — бюджет», — можливо, й не довелося б дітлахам чекати підручників до жовтня-листопада...

Надаючи суб’єктам госпдіяльності спеціальних територій право залишати певну частину податків для свого прискореного розвитку, суспільство, мабуть, розуміло, що на перших етапах видатки можуть виявитися більшими від вигоди, але напевне не розраховувало, що це — назавжди. Та хіба тільки зони? Хіба мало прикладів, коли «іноземні» інвестори вносять у статутні фонди різних СП цеглу, плитку й інші вантажі, аби не сплачувати ввізного мита? Фактично ті самі операції купівлі-продажу, але вони підпадають під пільгове оподаткування... У країні вже давно взято курс на ліквідацію чесної конкуренції, а про створення рівних умов для всіх госпсуб’єктів згадують хіба що президентські спічрайтери в черговому посланні або доповіді. І втрат такого роду нам не під силу ні оцінити зараз, ні спрогнозувати на майбутнє. Але те, що перед ними тьмяніють «переплачені» торік зонам 117 млн. із нашого спільного гаманця, — це однозначно.

Гаразд, вважатимемо, що гроші пішли на богоугодну справу створення нових робочих місць, у якій ВЕЗ і ТПР нібито цілком успішні. Але в такому разі наші телевізори мали б уже розжаритися від переможних реляцій із Донецької області. Адже, за даними Мінекономіки, якщо 2000 року імпорт товарів на території пріоритетного розвитку становив 121,4 млн. дол. США, а сума наданих пільг щодо ввізного мита й ПДВ — 156,6 млн. грн., то торік імпорт трохи знизився — до 110 млн. дол., зате сума пільг при цьому зросла, проти позаторішньої, на 97,3 млн. грн.

І було б не прикро, якби йшлося тільки про імпорт порошку какао, яке в Україні не росте. Але... какао — це лише 12% усього пільгованого імпорту сільгосппродукції на території пріоритетного розвитку. А 48% — м’ясо та субпродукти домашніх птахів, 13% — м’ясо та м’ясні субпродукти, 6% — свинина морожена. Курочки наші гаврилівські або морозівські погані чи лід у холодильниках не холодний?

Ще торік стало ясно, що ситуація виходить з-під контролю, тож скасування пільг щодо ввізного мита на сировину й матеріали не лише назріло, а й перезріло. Відповідний законопроект 28 листопада 2001 року приймають на засіданні Кабміну, третього грудня вносять у Верховну Раду. Він і досі там. Мабуть, збіг, але в першому кварталі ц.р. імпортні зусилля щодо «м’ясних» інвестпроектів на ТПР у Донецькій області різко активізуються — тільки п’ять (!) підприємств одержали пільги щодо сплати ввізного мита на 106 млн. грн.

Нічого не скажеш, молодці! Такий розмах — найкраще свідчення неабияких здібностей і відмінної організації справи. Жаль тільки, що аналогічних чеснот чомусь не демонструють ті, хто за службовим обов’язком покликаний стояти на варті економічних інтересів держави, не допускати порушення конкуренції. Адже не треба бути мудрагелем, щоб не дати ходу інвестпроектам, побудованим на використанні імпортної сировини на шкоду наявній у надлишку вітчизняній. І заразом на шкоду бюджету...

Нині Мінекономіки рекомендує місцевим держадміністраціям «погоджувати інвестиційні проекти з переробки м’яса з урахуванням необхідності реінвестування суб’єктами господарювання певної суми одержаного прибутку на розвиток сировинної бази з метою зменшення імпорту сировини». Не радикально? А що вдієш... Якщо навіть допустити, що парламент погодиться на корективи в частині пільгування імпортних операцій у вільних економічних зонах і на територіях пріоритетного розвитку (що далеко не очевидно), то все одно на ТПР Волинської, Донецької та Житомирської областей уже реалізується понад десять інвестпроектів із переробки м’яса, за якими інвесторам, відповідно до законодавства, гарантується збереження існуючих пільг щодо сплати ввізного мита на сировину й матеріали. При хорошому менеджменті навіть п’ять підприємств можуть так перекроїти український ринок, що й рідні Мінекономіки з Мінагрополітики не впізнають. Часу в них предосить. Адже всі чудово знають: пільги в Україні — категорія вічна.

«М’ясний» приклад ми навели не з метою когось ущучити. Хотілося підкреслити, наскільки важливо при прийнятті економічних рішень думати і прораховувати наслідки. На жаль, як ми пам’ятаємо, зонотворча епідемія кінця 90-х таким розумовим процесам не сприяла. Головним аргументом у ній було «Хочу!» — ніби йдеться про бордовий піджак для новоукраїнця чи нову іномарку для чиновника середньої руки. Хоча ні піджак, ні іномарка не «живуть» 30, тим паче 60 років.

Та потрібних рішень наштамповано, зони й території створено, найкращі з них уже встигли стати показником впливовості й лобістських можливостей обласної бізнес-еліти. А коли говорити про зонування як про інструмент ефективної економічної та регіональної політики, то він так і не відбувся. Розв’язання надзвичайно важливих для України екологічних проблем, зокрема на радіаційно забруднених територіях, істотне поліпшення ситуації в депресивних регіонах, інноваційний бум — усе це, можливо, у перспективі. Як і належна віддача від зон зовнішньоторгового типу. Але, за підсумками 2001-го, так і не почалася діяльність на 22, тобто кожній третій території пріоритетного розвитку (за підсумками березня — на 10) і в двох з 11 вільних економічних зон. А якщо опуститися ще на щабель нижче, на рівень підприємств, то частина з них, попри свою «прописку» на ТПР у Житомирській, Луганській, Чернігівській областях, показали збитковість або погіршення фінансового стану.

Фахівці стривожені: навіть при реалізації схожих інвестиційних проектів в одній і тій самій галузі немає чіткої залежності між сумою та періодом окупності. І чого тут більше — об’єктивних причин, суб’єктивного впливу чи невисокої кваліфікації розробників — поки що можна тільки здогадуватися...

У Мінекономіки нарікають на «недостатню вимогливість органів управління ВЕЗ і ТПР при розгляді й затвердженні інвестиційних проектів» і попутно — на невисоку якість вихідного, так би мовити, матеріалу. «У більшості проектів, що надійшли на експертизу в Мінекономіки та інші центральні органи влади, — читаємо у звіті, — відсутні показники перерозподілу ринку внаслідок реалізації інвестиційних проектів у пільговому режимі оподаткування; впливу на підприємства, що працюють у загальному режимі; відсутні оцінки імпортного устаткування з позиції відповідності його рівню сучасних технологій; не визначено схем і форм фінансування, умов і термінів надання кредитів; не проводиться оцінка частки доданої вартості, яку планують виробляти в результаті реалізації інвестиційного проекту, що, у свою чергу, не дозволяє точно оцінити терміни окупності й бюджетної ефективності проектів».

Вочевидь, саме така невтішна оцінка, а також невиразні результати діяльності ВЕЗ 2000 року змусили уряд деякі функції з добору проектів замкнути на Київ. Постановою від 10 січня ц.р. на органи центральної виконавчої влади (в обов’язковому порядку — Мінекономіки, Мінфін, Міністерства аграрної та промислової політики) покладено обов’язкову експертизу інвестпроектів, запропонованих до реалізації на спеціальних територіях.

Представники деяких регіонів уже навесні почали говорити про тяганину й подовження термінів проходження документів, але чого тут більше — ураженого самолюбства чи справді вболівання за справу? З погляду політичного, обласна влада справді втратила частину своїх прав, добутих у нелегкому протистоянні з центром наприкінці 90-х, але тепер у них з’явиться незаперечний козир — на повний голос критикувати київських чиновників за їхню неповороткість і цим заробляти собі очки в очах населення. А в теоретичному плані питання так і залишається відкритим: у кого — у центру чи в областей — мають бути повноваження на затвердження проектів у численних українських ВЕЗ і ТПР і на кому лежить відповідальність за майбутні результати від їх реалізації?

Тим часом експеримент триває. Як негативний момент Мінекономіки розцінює те, що в період 1999—2001 років у кожному регіоні, де було створено ТПР, двічі-тричі змінювався перелік пріоритетних видів діяльності (що надають право на пільги. — Н.Я.). Лише в 2000—2001 Кабмін ухвалив дев’ять постанов щодо цього, внаслідок чого з переліків вилучено 23 види економічної діяльності, 70 видів — дописано (у які бюджетні «дірки» це згодом виллється, ми можемо тільки ворожити).

Невтомний пошук пріоритетів триває. Поки що схвалення не удостоєно такі з них, як «виробництво мінеральних вод і прохолодних напоїв» у Житомирській області й «виробництво паперових етикеток» — у Харкові. Але ми порадили б авторам звернень в уряд не впадати у відчай. В Україні, з огляду на панування тут ручного режиму керування економікою, усе можливе. Навіть визнання пріоритетом пошиття унтів на Південному березі Криму — з обов’язковими податково-пільговими наслідками.

Правда, у Мінекономіки вбачають перспективи українських спецтериторій в іншому. У середньостроковому плані намічено, по-перше, забезпечити стабільність законодавства й гарантій для інвесторів; по-друге, налагодити контроль над діяльністю ВЕЗ і ТПР — передусім із погляду бюджетної ефективності та впливу на конкурентне середовище; по-третє, формувати інвестиційну політику на основі системного підходу; по-четверте, у ВЕЗ виробничого типу стимулювати впровадження експортно орієнтованих та інноваційних проектів і, нарешті, по-п’яте, — у пріоритетному порядку розвивати ВЕЗ зовнішньоторгового типу...

Ви в це вірите? Ось і я теж.