Нецікаві для банків

Хто і кому першим позичив гроші, історія замовчує. Однак добре відомо, що в усі часи це було справою нелегкою. Лихварі, чия професія належить до однієї з найдавніших, дерли з позичальника останню шкуру. Мало що змінилося і в нашу добу: отримати кредит у банку непросто, ще складніше його віддати. Сама позичкова система заплутана й нестабільна, відсоткові ставки високі, застава ризикована. Тож куди простіше мати справу з кредитними спілками. Принаймні так вважають мільйони людей у різних кінцях світу.

Нині кредитні спілки існують у 97 країнах світу. Їх число сягає 49 тисяч, а кількість членів наближається до 184 млн. В Україні станом на кінець 2011 року налічувалося 611 кредитівок, які охоплювали понад 1,1 млн. осіб. З них понад 48 тисяч мали депозитні рахунки на 1,2 млрд. грн., а близько 263 тисяч отримали кредити на загальну суму 2,28 млрд. грн. Середня величина кредиту на одного позичальника становила понад 8,7 тис. грн., депозиту - 25,3 тис. Здебільшого люди брали споживчі кредити (38,8%). На селянські та фермерські господарства припадає лише 4,2% загальної суми. Однак фахівці стверджують, що саме задля цього треба розвивати кооперативний рух в Україні.

Свого часу так і було. Перші кооперативи на території нашої держави виникли вже через кілька років після німецьких, які є родоначальниками цього руху. Причому спілки діяли в обох частинах України, що на той час входили до різних держав. Уже на початку ХХ століття лише кредитних кооперативів, які займали ключові позиції в наданні позик переважно сільськогосподарським виробникам, було близько 3500. Вони діяли спільно із сільськогосподарською і споживчою кооперацією. І це була ніби держава в державі, яка опікувалася ще й соціальними та культурними проблемами.

Однак уже в 20-х роках починається поетапна націоналізація кредитівок радянською владою, і на початку 30-х на східних теренах вони припиняють своє існування. На тих землях, що входили до складу Польщі, спілки діяли до 1939 року. Відродження кредитного руху розпочалося тільки в незалежній Україні. Перші об’єднання з’явилися 1992 року в Кривому Розі та Стрию. В ту пору ставати на ноги їм допомагала українська діаспора та уряди Канади і США. Масовий рух розпочався з 1993 року після виходу указу президента, яким було затверджено Тимчасове положення про кредитні спілки. Однак гіперінфляція 1993-1994 років та «валютна» криза 1998-го призвели до закриття багатьох спілок.

Ситуація дещо стабілізувалася після того, як у грудні 2001 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про кредитні спілки», а через рік з’явився й регулятор -Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг. Аби навести лад у кооперативному русі, 2004 року провели суцільну перереєстрацію та ліцензування спілок. На той час їх було 1,5 тис., а перереєструвалися лише 500.

Після схвалення в 2006 році Концепції розвитку системи кредитної кооперації ця система поетапно почала формуватися (Всеукраїнська асоціація кредитних спілок, об’єднання кредитних спілок «Програма захисту вкладів», Українська об’єднана кредитна спілка). Однак нова фінансова криза 2008 року знову боляче вдарила по кредитному рухові: кількість спілок з 828 у 2008 році скоротилася до 610 в 2011-му. Більш як у три рази зменшився обсяг членських внесків на депозитні рахунки, майже втричі скоротилися активи.

За оцінкою заступника директора-розпорядника Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Андрія Оленчика, світова фінансова криза спричинила падіння показників порівняно незначної кількості великих кредитних спілок бізнесового типу з розширеною філіальною мережею та орієнтацією на масове споживче кредитування. (Дві третини падіння припадає саме на ці 8% спілок.) Для тих кредитівок, які працювали на класичних кооперативних засадах, криза минула з мінімальними втратами, і вже 2010 року намітилася стабілізація ринку.

Перспективи розвитку кредитних спілок у посткризовий період Оленчик бачить у комплексному охопленні ринку сільської місцевості з глибоким проникненням у сферу фінансових послуг для всіх категорій тамтешнього населення. А це соціальне, споживче кредитування, позики на розвиток особистих селянських господарств, реалізація локальних програм, енергозбереження, розвиток зеленого туризму, підтримка земельної реформи тощо.

До пріоритетних напрямів належить і кредитування малого бізнесу та фермерів, з якими не надто хочуть співпрацювати банки. Конче необхідне й повернення від роботи кредитівок з «вулицею», тобто випадковими людьми, до інтеграції з територіальними громадами, іншими видами кооперативів, різноманітними формами економічної чи соціальної самоорганізації населення, професійними спілками та трудовими колективами.

У цьому представника влади цілком підтримує керівник напряму «Розвиток ринкової інфраструктури проекту USAID «Агроінвест» Микола Гриценко. На його переконання, кредитна кооперація має розвиватися не відірвано, а в контексті загального кооперативного руху. Тобто реформувати фінансовий сектор у сільській місцевості треба так, щоб кредитна кооперація розвивалася паралельно із сільськогосподарською. Це важливо передусім тому, що в Україні специфічна структура аграрного сектору, яка складається не лише з 46 тис. фермерських господарств, а й з 6 млн. особистих селянських дворів, які виробляють значну частину продукції. Однак вони не є юридичними особами і не мають можливості брати кредити в банках. Для них кооперативні спілки - єдина надія отримати позику.

Є ще одна причина, яка спонукає до кооперації. Нинішня розрізненість сільгоспвиробників не дає змоги формувати товарні партії на експорт. Об’єднання тут потрібне на всіх етапах виробництва, сортування, зберігання та фінансування. Але на цьому шляху постає нездоланний бар’єр: якщо селяни кооперуються і здають молоко чи овочі, то вони платять 35-37% податку від обігу. Якщо ж продають неофіційно - нічого не платять. Не розв’язавши цієї проблеми із сільськогосподарською кооперацією, немає сенсу говорити про фінансову - як наступний етап розвитку.

І все ж, попри всі ці перепони, в Україні таки почали відновлюватися три гілки кооперації (Закон «Про споживчу кооперацію» 1992 року, указ президента про кредитну кооперацію 1993 року, Закон «Про сільськогосподарську кооперацію» 1997 року, Закон «Про кредитні спілки» 2001 року, Закон «Про кооперацію» 2003 року - рамковий документ про всі види кооперації). У 2001 році їх спробували об’єднати під егідою «Укрспоживспілки» і створили Національний кооперативний альянс. Однак структура виявилася мертвонародженою, тож нині це питання знову на порядку денному.

Більшість фахівців сходяться на тому, що для безпроблемного розвитку кооперативного руху треба передусім вдосконалити чинний Закон «Про кредитні спілки». Остання фінансова криза не тільки була для нього серйозним випробуванням, а й стала каталізатором консолідації цього сектору, затребувала нових підходів до злиття діючих кредитних спілок, фінансового оздоровлення проблемних та виведення з ринку неплатоспроможних. Стало очевидним, що забезпечити їхню стабільну діяльність та дотримання цивілізованих правил поведінки можна лише реформувавши систему державного регулювання й нагляду за ними та створивши обов’язкове саморегулювання.

- Що стосується державного регулювання,- наголошує директор юридичного департаменту НБУ Віктор Новиков, - то у Верховній Раді в першому читанні розглянуто відповідний законопроект. Але, як на мене, пропонується надто жорстка система кооперації - трирівнева (спілки, регіональні об’єднання, центральний кооперативний банк). Вважаю, що структуру системи підкаже саме життя, а ось регулювання справді має бути жорстким, але таким, щоб не заважало розвитку. Якщо скопіювати банківський контроль, то доведеться щороку перевіряти кожну спілку. Ревізорів на таку кількість об’єктів не напасешся.

Тож беручись розбудовувати систему пруденційного нагляду, переконує посадовець, варто уточнити: йдеться про створення окремої системи нагляду чи копіювання банківської. Оскільки засади, на яких ґрунтується кредитна кооперація, також мають відрізняються від банківської системи, нагляд повинен бути іншим. Нарешті треба вирішити й питання, яким чином держава втручається у процес регулювання, аби забезпечити повноцінний пруденційний нагляд та ефективно відстежувати фінансові ризики й адекватно на них реагувати.

Більшість аналітиків сходяться на тому, що мають бути механізми фінансового оздоровлення, які задіюватимуть у разі виведення неплатоспроможних спілок з ринку. І тут не обійтися без механізмів саморегулювання. Вигадувати велосипед не варто. Є міжнародний досвід: об’єднання саморегулювання з державним контролем. Кращого механізму, ніж німецький, годі шукати.

Кооперативна система Німеччини діє під дахом центральної кооперативної організації Райффайзен, членами якої є спеціалізовані асоціації. У законі прописано обов’язкову участь кожного кооперативу в одній з асоціацій, які щорічно перевіряють своїх членів. На місцях діють регіональні аудиторські асоціації.

Система спрацьовує на всі 100%: протягом 70 років жодного банкрутства фінансового кооперативу не було. За словами канцлера Німеччини Ангели Меркель, кооперативи - це та форма, яка найменше піддається банкрутству. Під час останньої кризи тільки кооперативні банки не зверталися по державну допомогу.

Представник німецької кооперативної спілки Райффайзен Анна Гамбург, яка брала участь у міжнародній конференції щодо ролі кредитівок у соціально-економічному розвитку територіальних громад, повідомила, що нині в країні діє 5654 кооперативи, пайовиками яких є 18 млн. осіб, тобто кожен п’ятий німець. Лише фінансових кооперативів з банківськими ліцензіями налічується понад тисяча. Сума їхнього балансу перевищує трильйон євро. Це майже річний валовий продукт Німеччини. А ще ж у країні є сільськогосподарські товарні, обслуговуючі, промислові товарні та споживчі спілки. Яка це потужна сила, свідчить бодай той факт, що загалом у світі понад 100 млн. робочих місць надають саме кооперативи. Пайовиків у них утричі більше, ніж акціонерів підприємств.

Тож багато аналітиків та учасників вітчизняного кооперативного ринку вважають за потрібне скопіювати й німецьку систему гарантування вкладів. Уже згадуваний В.Новиков переконує, що в Україні треба не просто створити й наповнити відповідний фонд коштом кредитівок і частково держави на поворотній основі, а й надати йому не так рятувальні, як наглядові функції, що унеможливило б банкрутство.

Про доступ українських кредитівок до довгострокових зовнішніх ресурсів зайве й говорити. Кредитувати село виключно тими коштами, що в них є, нереально, в один голос заявляють знавці ринку. Їхня ресурсна база в основному формується за рахунок дорогих і короткотермінових спілчанських депозитів. Директор департаменту Держкомфінпослуг Олег Швець радить особливу увагу звернути саме на якість резервів спілок. Часто вони сформовані лише на папері. Ситуації не контролюють і загальні збори членів спілок. Дуже часто це просто фікція, оскільки люди приходять на збори лише тоді, коли виникають проблеми з поверненням вкладів. Позбутися всіх цих негараздів можна лише докорінно реформувавши кооперативний ринок в Україні.

Що ж до розвитку кооперативного руху, то йому може посприяти розширення на законодавчому рівні переліку членів кооперативних об’єднань. Нині на це мають право лише фізичні особи, а треба, щоб були і фермерські господарства, і малі підприємства.

Слід також переглянути перелік фінансових послуг, що надаватимуться членам спілок, та фінансові інструменти для кращого захисту ліквідності. А ще - сформувати необхідну фінансову та сервісну інфраструктури (наразі на другому фінансовому рівні є лише об’єднані кредитні спілки, а мав би бути банк кооперативного типу). Можливість створення такого банку в чинному законодавстві передбачено ще десять років тому, але його немає й донині. Якщо ж зрештою банк з’явиться, то має базуватися на системі кредитної кооперації, яка виключає роздачу коштів збанкрутілим структурам.