Недержавні пенсійні фонди: до забутих джерел - Економіка - dt.ua

Недержавні пенсійні фонди: до забутих джерел

8 липня, 2011, 14:28 Роздрукувати Випуск №25, 8 липня-15 липня

До середини ХІХ ст. у Російській імперії, до складу якої входила і більша частина території сучасної України, системи пенсійного забезпечення практично не існувало.

І чужому научайтесь,

й свого не цурайтесь.

Тарас Шевченко

В умовах реформування пенсійної системи, що супроводжується запровадженням накопичувальних принципів для побудови її другого і третього рівнів, не буде зайвим нагадати забуті факти з «пенсійної» історії України, які можуть допомогти зробити належні висновки надалі.

«Локомотиви» пенсійної реформи

До середини ХІХ ст. у Російській імперії, до складу якої входила і більша частина території сучасної України, системи пенсійного забезпечення практично не існувало. Хоча ще 6 грудня 1827 року було видано царський указ про пенсії, «государеві» пенсії, як правило, були досить скромними, виплачувались нерегулярно та призначалися в окремих випадках і окремим людям. З огляду на невеликі масштаби «покриття» таким пенсійним забезпеченням та його незначну ефективність тодішній уряд був змушений підтримати ініціативу військових чиновників і службовців Міністерства шляхів сполучення, спрямовану на утворення пенсійних кас — прообразів сучасних недержавних пенсійних фондів (НПФ). Першу таку касу було засновано у 1858 році для забезпечення пенсіями службовців Вар­шавсько-Віденської залізниці, 25 червня 1859-го утворено Пенсійну касу військово-сухопутного відомства, а з 1 вересня 1860 року в Санкт-Петербурзі почала діяти Пенсійна каса інженерів шляхів сполучення.

Поряд зі скасуванням кріпацтва, що супроводжувалося відомими перетвореннями в освітній, військовій, земельній та інших сферах держави, цей період можна вважати початком тогочасної пенсійної реформи.

Отже, службовці залізниць отримували право на дві пенсії: державну (за особливі заслуги) і емеритальну (слово «емеритура» означає «вислуга років»), або, як на сьогодні, професійну (за багаторічну сумлінну працю) — з відповідної пенсійної каси. Остання слугувала вагомою мотивацією довгострокової роботи на залізницях, де були такі каси.

Особи, які служили в земствах, а це були вчителі, лікарі та деякі інші категорії службовців, не мали до початку 1860-х років ніяких привілеїв, у тому числі й пенсій. Природно, що ці люди з невеликим жалуванням увесь час намагалися перейти на іншу, більш престижну і забезпечену службу. Як результат, земства втрачали хороших працівників. Щоб утримати їх на службі, земства вирішили взяти на себе зобов’язання з пенсійного забезпечення таких працівників за умови, що останні вислужать встановлений мінімум років, як це робилося відносно державних службовців. Ідучи назустріч побажанням земств, царський уряд у 1863 році узаконив земські пенсійні каси.

Пенсійне забезпечення службовців того часу здійснювали:

1. Пенсійні системи для державних службовців, до яких належали:

— пенсійні каси військових чиновників, Міністерства юстиції, Відомства імператриці Марії (до речі, остання була патронесою Інституту шляхетних дівчат, розташованого на вулиці Інститутській у м. Києві);

— пенсійні каси народних вчителів і вчительок;

— пенсійні каси службовців Міністерства шляхів сполучення.

2. Пенсійні системи міст і земств (найвідомішими були Чернігівська та Катеринославська емеритальні каси, засновані відповідно у 1888-му та 1896 році).

3. Пенсійні системи приватних підприємств та об’єднань підприємців гірничо-видобувної промисловості, транспорту, машинобудування (наприклад «Сберегательно-эмеритальная касса служащихъ Товарищества пароходства по Днепру и его притокамъ»).

4. Пенсійні каси банків.

5. Товариства взаємодопомоги та страхування за професійною або корпоративною ознакою (наприклад Товариство взаємодопомоги кадетів Сумського кадетського корпусу).

Участь у деяких касах була добровільною, але у більшості з них на той час превалював елемент обов’язковості. Їхніми учасниками і водночас вкладниками в обов’язковому порядку ставали державні службовці, у тому числі офіцери армії та флоту, залізничники, військові чиновники, гірничі інженери, юристи, а також вчителі, які мали статус державних і земських (по-сучасному — муніципальних) службовців. Статути всіх кас затверджувалися царськими указами або відповідними міністрами (промисловості і землеробства, шляхів сполучення тощо).

Пенсійні каси: як це працювало?

Перші каси були досить подібні до сучасної солідарної системи — кожен, хто поступав на службу, був зобов’язаний сплачувати певний відсоток заробленого. Ці суми спрямовувалися на виплати тим учасникам каси, які звільнилися на пенсію. В більшості кас вільні кошти розміщувалися під відсотки в банківських установах, вкладались у державні облігації тощо, щоб за рахунок отриманого прибутку також виплачувати пенсії. У свою чергу, такі платники внесків також могли розраховувати на отримання виплат по закінченні служби. Розмір виплат у кожній касі розраховувався на підставі спеціальних таблиць, які встановлювали досить чітку і прозору залежність пенсії від суми внесків і вислуги років. При цьому виплати з пенсійної каси здійснювались її учаснику незалежно від отримання інших доходів або подібних виплат зі скарбниці.

Основним джерелом пенсійних виплат з емеритальної каси були внески тих, хто перебував на службі. Проте з часом з’ясувалося, що каси емеритального типу є фінансово нестійкими та не в змозі забезпечити своїм учасникам достатню пенсію. Щоб виплачувати пристойну пенсію і запобігти дефіциту коштів в умовах зростання кількості пенсіонерів (що спостерігаємо сьогодні у солідарній пенсійній системі України), необхідно було або збільшити відрахування з учасників каси, або змусити залізниці додатково платити за своїх службовців. У цих умовах було здійснено перехід до інших принципів фінансування і виплат пенсій. Беручи до уваги складність покриття дефіциту емеритальних кас, вирішено було перетворити їх на пенсійні каси страхового типу, що діяли за принципом: «Не сплачувати пенсіонеру більше від тієї суми, що обліковується на його пенсійному рахунку».

Першою за таким принципом почала працювати «Пен­сионная Касса служащих на Юго-Западных железных дорогах», яку було засновано 1 січня 1877 року. Зазначимо, що надалі цей принцип було покладено в основу діяльності сучасних НПФ.

Учасниками каси в обов’язко­вому порядку ставали всі особи, незалежно від статі, що перебували на постійній службі на Південно-Західних залізницях. Ці залізниці охоплювали сполученням територію від Гродно та Білостока до Одеси і Бендер та від Бреста до Києва.

Кошти каси формувалися з таких джерел:

— щомісячних внесків учасників у розмірі 6% окладу та одноразових внесків з винагород (10%), а також при збільшенні грошового утримання;

— доплат скарбниці (надалі — роботодавця) на рахунок кожного учасника у розмірі 50% (надалі — до 100%) щомісячного внеску;

— доходів з капіталу та майна каси, головним чином з інвестиційного прибутку від розміщення активів каси в інструменти, що дають дохід (облігації, депозити тощо);

— випадкових надходжень (продаж не витребуваного багажу, суми штрафів тощо);

— добровільних пожертв.

Учасникам каси відкривались індивідуальні пенсійні рахунки, на яких обліковувалися внески та щорічний прибуток від операцій каси, що в середньому становив 3—4% річних. Ці кошти (по-сучасному — пенсійні активи) і були фінансовою основою пенсійних виплат. Разом з пенсіями за вислугу років призначалися і пенсії за інвалідністю, пенсії у зв’язку з втратою годувальника (вдові і сиротам). Розмір виплати визначався залежно від тривалості служби учасника каси, його працездатності та суми накопичень на його особистому рахунку. Крім того, до уваги брався вік особи, якій призначалася пенсія, оскільки виплати мали тривати впродовж визначеної розрахунковими (актуарними) методами кількості років життя пенсіонера — від початку виплат до його смерті. Якщо ж річна сума пенсії становила менше третини останнього окладу службовця, він мав право отримати з пенсійної каси її капіталізовану вартість, тобто всю суму накопичень, обліковану на його особистому рахунку. Таке правило існує і в сучасних НПФ.

Активним учасником каси, він також очолював її комітет, був О.Бородін — керуючий і начальник Південно-Західних залізниць у 1879—1896 роках. Він же пожертвував довічну пенсію на посилення існуючих на залізниці бібліотек і будівництво нових. Чи здатні на таке сучасні роботодавці?

За зразком цієї каси були започатковані інші каси на казенних і приватних залізницях. Так, 30 травня 1888 року набрало чинності «Общее положение о пенсионных кассах российских частных железных дорог». Після появи цього закону постало питання про створення єдиної пенсійної каси і для службовців казенних залізниць, тому 3 червня 1894 року було видано відповідне положення.

Загальний бюджет пенсійних кас залізничників у 1909 році становив колосальну на той час суму — 245 мільйонів рублів (!). До того ж Пенсійна каса службовців казенних залізниць була у ті роки найбільшою у світі за кількістю учасників — 480 тис. осіб. Тому такі масштаби вимагали проведення необхідних розрахунків для визначення потреб у внесках і виплатах, щоб надалі забезпечити надійне функціонування і фінансову стійкість пенсійних кас. У 1900 році актуарієм С.Савичем на замовлення залізничного комітету Міністерства шляхів сполучення було видано підручник «Элементарная теория страхования жизни и трудоспособности». Використання теорії дало змогу фахівцям залізниць доповнити статути пенсійних кас детальними таблицями розрахунку пенсійних виплат, які базувалися на досить точній галузевій статистиці щодо смертності та інвалідності. Цікавим є той факт, що актуарні розрахунки для «Пен­сійної каси інженерів шляхів сполучення» було виконано у 1908 році на період аж до 2062-го (!) за методикою професора Київського університету А.Граббе, яка практично без змін використовується сьогодні страховими компаніями та пенсійними фондами на Заході.

Для завідування справами загальної пенсійної каси залізничників було засновано головний комітет, місцеві комітети на залізницях, управління справами каси, діловодства каси при місцевих комітетах (філії адміністратора пенсійного фонду, як на сьогодні). Членами таких комітетів мали право бути особи, які вислужили на залізниці не менше трьох років та отримували жалування не менше 1000 рублів.

Витрати на діловодство каси (адміністрування пенсійного фонду, як на сьогодні) відносились на рахунок скарбниці.

Необхідність проведення організаційних та інформаційних заходів потребувала і відповідного кадрового забезпечення. З цією метою починаючи з 1910 року проводилися збори та з’їзди учасників пенсійних кас залізничників, у тому числі і за участі тодішніх діячів профспілкового руху, що тільки-но зароджувався.

Значна увага приділялася питанням інвестування пенсійних коштів. Для цього було створено спеціальний комітет, який формував інвестиційну політику. З метою отримання інвестиційного прибутку кошти каси розміщувалися в державні цінні папери (облігації, дохід за якими було гарантовано урядом), облігації залізниць, закладні приватних земельних банків (подібні до іпотечних цінних паперів), облігації Московського та Санкт-Петербурзького кредитних товариств, банківські депозити. Напевне, керуючі пенсійними касами дотримувалися консервативної інвестиційної політики, надаючи перевагу облігаціям перед акціями.

Вчительська пенсія: український досвід

За прикладом залізничників почали утворюватися пенсійні каси для інших службовців. Зупинимося лише на особливостях однієї з тих, що працювали в Україні. З 1870 року на території Полтавської, Черні­гівської, Харківської, Катери­нославської, Таврійської губерній діяла «Пенсійна каса народних вчителів і вчительок», досвід якої було узагальнено її учасником — нашим земляком Д.Є. Любченком. Саме йому слід завдячити за книжку з пенсійної справи, видану у Москві 1913 року.

Всі учасники каси поділялися на обов’язкових і добровільних членів. В школах, що фінансувалися за рахунок скарбниці, членство вчителів у пенсійній касі було обов’яз­ковим. Обов’язкові члени сплачували 6% жалування, а ще 6% за них сплачувала скарбниця (державний бюджет) чи земство (місцевий бюджет). Добровільні учасники каси мали робити внесок 12% жалування, але членство для них не було обов’язковим.

Це стосувалося здебільшого осіб, які викладали в приватних навчальних закладах. Умовою зарахування в члени каси (добровільні чи обо­в’язкові) було отримання від інспектора народних училищ або в керуючого касою (адміністратора пенсійного фонду, якщо говорити про сучасну Україну) «особистої картки» та її заповнення з додаванням необхідних документів (вчительське свідоцтво, метрика тощо). Один примірник такої картки надсилався з реєстром на адресу управління пенсійної каси, а другий залишався у справах інспекції, яка виконувала функцію пенсійної комісії. У разі призначення учасника на посаду в іншу губернію або школу його картка пересилалася слідом, а сам інспектор давав відповідне повідомлення до управління пенсійної каси. Якщо відбувалися зміни в сімейному стані учасника тощо, то він мав повідомити про це інспектора, а той, у свою чергу, письмово повідомляв управління пенсійної каси. Вже тоді було запроваджено систему персоніфікованого обліку учасників на паперових носіях. Справами каси опікувалися та займалися:

— управління каси (аналог адміністратора сучасного пенсійного фонду);

— комітет каси (рада фонду, як на сьогодні);

— рада Міністерства народної освіти (держава).

Повна пенсія призначалася за умови 15 років служби і членства в касі. Якщо вчитель мав 10 років служби і членства в касі, то він мав право на отримання менших сум. Ті, хто вислужив менше двох років, не одержував нічого. Особам, які отримали захворювання на службі, мали на утриманні неповнолітніх дітей тощо, призначалися посилені пенсії. Наприклад учителеві, який у 1911 році мав вислугу 36 років та одержував жалування у 760 руб., призначалася посилена пенсія 668 руб. При цьому була чітка диференціація розміру пенсії від віку вступу на службу та стажу (вислуги років). Маючи вислугу 15 років і жалування в 360 руб., вчитель, який поступив на службу в 20 років, мав право отримувати пенсію 65 руб., якщо ж вислуга була 20 років — 106 руб., а за умови 25 років вислуги — 166 руб. Якщо вчитель служив більш як 25 років і сплачував обов’язкові внески після 25 років, то розмір пенсії з емеритури суттєво не збільшувався. Очевидно, це робилось з метою «омолодження кадрів» економічними методами. Поряд з пенсіями за вислугу років призначалися і пенсії за інвалідністю, пенсії по втраті годувальника (вдові і сиротам).

В умовах зростання цін пенсійна каса звернулася у 1909 році до Державної Думи та земств із пропозицією збільшити відрахування на рахунки обов’язкових учасників з метою забезпечення розмірів пенсійних виплат особам, що вислужили більше 25 років, до 100% жалування. І цю пропозицію було підтримано державою і місцевими органами влади у 1910 році. Так, Закон «Про віднесення на рахунок скарбниці частини пенсій народних вчителів і вчительок…» вносив такі зміни до статуту пенсійної каси (текст в перекладі автора):

«1. Пенсійна каса народних вчителів і вчительок має на меті забезпечення учасників каси та їхніх сімей пенсіями, незалежно від тих, що будуть ними отримуватися на підставі загальних законів, інших статутів і височайших повелінь…»

Також цим законом встановлювались і джерела фінансування пенсійної каси:

— внески обов’язкових учасників каси на свою користь — 6% жалування;

— внески добровільних учасників каси — 12% жалування;

— відрахування з коштів державного казначейства.

До речі, ціни в серпні 1914 року у Києві були такими: 1 кг свинини — 40—60 коп., телятини — 30—40 коп., пуд (16 кг) борошна пшеничного — 2 руб., крупи гречаної — 2 руб., рису (імпортного) — 4,6 руб. Зарплати дрібних чиновників становили 50—60 рублів на місяць, середніх — 100—150, високопосадовців — від 200 рублів. Робітники на будівництві (муляри, столяри, пічники) отримували до 2 руб. на день.

Таким чином, кошти на фінансування вчительських пенсій у пенсійній касі (по-сучасному — корпоративному недержавному пенсійному фонді) формувалися роботодавцем (державою) з бюджету і службовцями (учасниками каси) — з власного жалування. Саме держава опікувалася фінансуванням і функціонуванням пенсійних кас (недержавного пенсійного фонду) державних (земських) службовців.

Пенсійна каса народних вчителів і вчительок у 1911 році нараховувала 100 тис. учасників, або 50% від загальної кількості вчителів Російської імперії, а її активи становили значну на той час суму — 8,5 млн. руб.

Цікавий факт — сучасні системи пенсійного забезпечення державних службовців ряду країн досить подібні до тієї, що була в пенсійній касі українських вчителів майже сто років тому. При цьому в суспільстві нормально сприймаються професійні пенсійні системи. Адже там ніхто не встановлює собі кращого пенсійного життя за рахунок інших платників податків і внесків. Чого не скажеш про сучасних українських «пільговиків» і VIP-пенсіонерів.

НПФ — сьогоднішній потяг в майбутнє

Таким чином, у дореволюційній Україні функціонували три «рівні» пенсійної системи, досить подібні до сучасних:

1) державна (бюджет) — для окремих громадян;

2) приватна емеритальна (аналог солідарної пенсійної системи);

3) приватна накопичувальна (сучасні НПФ).

Відомо, що 1897 року в Україні успішно функціонували понад 200 пенсійних кас — аналогів сучасних НПФ.

Про ефективність такої «багаторівневої» системи свідчить той факт, що наприкінці ХІХ ст. пенсія полковника, виплачувана йому скарбницею, становила 575 руб. на рік, тоді як виплата з пенсійної каси, куди він впродовж 35 років служби щомісяця сплачував 6% жалування, — 863 руб. Тобто вже тоді «люди государеві», на відміну від сучасних держслужбовців, покладались у пенсійному питанні не тільки на державу, а здебільшого на власні сили.

Зазначені вище три «рівні» системи відповідно забезпечували і пенсійні виплати з трьох джерел, представлених:

1) скарбницею (бюджетом);

2) емеритурою, а згодом — пенсійною касою страхового типу, участь в якій була обов’язковою як для працівника, так і для роботодавця;

3) пенсійною касою або страховою компанією чи комерційним банком, участь у сплаті внесків до яких була добровільною.

Пенсійна система сучасної України багато в чому відтворює ці джерела. Реалізація пенсійного забезпечення залізничників здійснюється у вигляді «багаторівневої» пенсійної системи, що складається з системи загально­обов’язкового державного пенсійного страхування (солідарної системи), представленої з боку держави Пенсійним фондом України, та добровільної системи недержавного пенсійного забезпечення, що представлена ПНПФ «Магі­страль». По закінченні пенсійної реформи зазначені джерела, швидше за все, будуть доповнені обов’язковими накопичувальною пенсійною системою і професійною пенсійною системою на базі ПНПФ «Магістраль».

Відомі події 1917 року не могли не позначитися і на самому існуванні в Україні пенсійних кас, їхніх вкладників та учасників. Все, що було на теренах України, більш як на 70 років стало державним — як підприємства, організації, фінансові установи, так і, власне, пенсійна система. Натомість у багатьох країнах Європи пенсійні каси, НПФ і страхові компанії поступово стали невіддільною частиною ринкової економіки та продовжують розвиватися. На сьогодні серед членів Європейського Союзу і НАТО немає країн, де не працювали б НПФ. Якщо на початку 1940-х років у США кожен п’ятий працівник був учасником НПФ, то сьогодні — кожен другий, тоді як в інших країнах «старої» Європи — кожен четвертий. При цьому відзначається бурхливе зростання фондів, їхніх активів та кількості учасників не тільки за океаном чи в Західній Європі, а й у державах колишнього соцтабору на теренах Східної Європи (Польщі, Угорщині, Болгарії, Словаччині, країнах Балтії), Росії, Казахстану. Не є винятком і Україна, де НПФ працюють з 2004 року.

***

Головний висновок з короткого екскурсу в нашу пенсійну історію: НПФ в Україні слід вважати не чужоземним запозиченням або передчасним явищем, а відновленням незаслужено забутих джерел, що існували в минулому і можуть бути корисними сьогодні та в майбутньому.

Сучасним реформаторам замість того, щоб «продавлювати» закон, написаний з урахуванням «найкращого зарубіжного досвіду», та нав’язувати суспільству монополіста другого рівня пенсійної системи у вигляді накопичувального фонду, доцільно звернути увагу на забутий віт­чизняний та сучасний європейський досвід. Адже другий рівень у цих країнах представлений в основному корпоративними і професійними пенсійними системами, що функціонують на базі відповідних НПФ, створених з ініціативи профспілок. Все це розпочиналося там з пенсійних кас, що однаково успішно працювали в інтересах як державних службовців, так і простих робітників. То чи варто нам щось видумувати? Адже сподіватися на щедрі виплати від держави, яка реформує пенсійну систему, вже не варто.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво