Найкращі важелі розвитку — ринок, тендер та аукціон

Складність проблем машинобудування та подеколи їхнє однобічне трактування спонукали мене поділитися своїми поглядами з окремих питань, які дещо виходять за тему звичайного виробництва. Гадаю, багаторічний досвід керівника стабільного машинобудівного заводу та непричетність до політичних партій дають мені право на відносну об’єктивність і незалежну думку.

Наше підприємство належить до галузі поліграфічного машинобудування, для якого характерні висока наукомісткість виробів, тривалий технологічний цикл, дрібносерійність виробництва та значний вплив людського фактора. Крім цього, машинобудівна продукція є здебільшого основними засобами для інших галузей виробництва: нині їх оновлюють, а отже, купують за залишковим принципом. Для забезпечення рентабельності і розвитку машинобудівного виробництва передусім необхідна економічна стабільність у державі, передбачуваність і зрозумілість ринку та можливість залучення «довгих» і недорогих коштів для розвитку підприємства. На жаль, всі перелічені умови поки що не створено, а їх створення, на мій погляд, безпосередньо пов’язане з політичною ситуацією в державі. Тому на запитання, чи є залежними промисловість, машинобудування і, зокрема, машинобудування поліграфічне від політики, моя однозначна відповідь — так.

Особливо значною є ця залежність за нецивілізованої політики, в атмосфері якої тривалий час перебувала Україна. Мені дуже шкода згаяного часу, витрачених нервів і коштів на подолання штучних труднощів, які не мають нічого спільного з виробництвом та економікою, — лише для того, щоб зберегти свою справу. Хочу зазначити, що інтенсивність «наїздів» та глибина втручань у діяльність підприємства на різних етапах залежала здебільшого від політичної орієнтації директора та «правильної» приватизації підприємства. Крім нав’язування численних рознарядок та політичних заходів за «народною ініціативою», завжди особливо гостро ставилося питання про обов’язковий вступ директора до «правильної» партії та створення на заводі партійного осередку — спочатку НДП, СДПУ(о), «Регіонів», а згодом і «Єдності». А чого варті реформаторські експерименти Пустовойтенка із наповненням бюджету, через тривале, виснажливе утримання директорів заводів у закритих приміщеннях та армійських наметах! Тому багаторічне директорування на заводі для мене більше асоціюється із функціями польового командира, ніж підприємця, де в боротьбі за «виживання» визначальною була і залишається проблема — як зберегти виробництво і не втратити при цьому людської гідності.

Лише 22 листопада 2004 року колектив нашого заводу вперше, і, сподіваюся, востаннє, зупинив свою роботу, в повному складі вийшовши на Майдан Незалежності. І коли запитують, чи потрібна була помаранчева революція, я з упевненістю кажу, що кращого вибору не було. До того ж не погоджуюся з тим, що нова влада так уже й погіршила політичну та економічну ситуацію в державі. Навпаки — дихати стало легше, майже щез диктат певних державних структур, а податкова адміністрація вже не виконує функцій НКВС. Однак не вийшло з реалізацією пов’язаних з Майданом надій і сподівань.

Очевидно, що за такий короткий час побудувати демократичну, економічно розвинену державу неможливо. Але, на жаль, майже не видно жодних конкретних кроків у цьому напрямку. Майже нічого не робиться для поліпшення умов виробництва та інвестиційного клімату. У державі відсутня системна економічна, промислова та інформаційна політика. Як показали урядова та газова кризи, вище керівництво нашої держави, на мій погляд, поки що неспроможне гідно захищати наші національні інтереси. Ці питання дуже хвилюють мене як виробничника та громадянина і, гадаю, не тільки мене.

Переходячи від загального до приземленого, хочу поділитися міркуваннями щодо окремих перешкод на шляху вітчизняного поліграфічного машинобудування. В колишньому СРСР функціонувало шість СКБ та 12 заводів поліграфічного машинобудування, з яких майже половина відійшла до України. На жаль, на сьогодні забезпечують розробку і повноцінний випуск машинобудівної продукції лише по одному підприємству в Україні та Росії, а інші, м’яко кажучи, втратили таку спроможність.

Думаю, не помилюсь, якщо скажу, що в такому стані перебуває майже весь машинобудівний комплекс, за винятком частини підприємств, на яких вартість машинобудівної продукції вимірюють не наукомісткістю, а тоннажем і виключним монопольним становищем. Добре відомо, що свого часу Україна успадкувала відносно потужний машинобудівний комплекс. У машинобудуванні були задіяні сотні тисяч науковців, висококваліфікованих інженерів і робітників та значні виробничі фонди, які є певним національним здобутком держави, незалежно від форми їхньої власності.

Водночас я не вважаю проблему розриву союзних зв’язків визначальною для нашого машинобудування, оскільки добре відомо про його значну енерго- та металовитратність, невисоку якість та ефективність. Якщо раніше лише на розробку нових машин нашого заводу, крім заводських конструкторів, працювало ще понад 200 науковців і конструкторів із спеціалізованого інституту та СКБ, а створювали вони всі разом аж одну нову модель на п’ять років, то тепер цих організацій уже немає, але продуктивність нечисленного заводського конструкторського відділу зі створення нових машин зросла в десятки разів. Так, тільки за останні вісім років нашими конструкторами та інженерами розроблено і поставлено на серійне виробництво чотирнадцять нових моделей складних машин і ліній, які відзначені дипломами на престижних міжнародних виставках.

Сьогодні машинобудівні підприємства мають різних власників, різний рівень занепаду та розвитку. Але проблеми в них схожі, бо фізичний знос активної частини основних фондів стрімко зростає і сягає, за нашими даними, до 60%, а середній розрахунковий вік металообробного обладнання становить понад 20 років. Тому вести мову про повне відновлення колишнього машинобудівного комплексу, знову починаючи з наукового пошуку, комплексного обстеження галузі та складання спокусливих галузевих програм, на мій погляд, нереально, неефективно і непотрібно. Все це вже було. Всі ці потужні програми державного розвитку машинобудування, які вихоплювали окремі його шматки, без урахування всієї інфраструктури, і на це, здебільшого непродуктивно, з урахуванням різних «відкотів», дерибанилися багатомільярдні кошти, а загальний стан справ тільки погіршувався.

На моє переконання, у сфері вітчизняного машинобудування потрібно не займатися реанімацією безнадійних виробництв, а створювати умови для збереження передусім вцілілих підприємств, які на ділі довели свою конкурентоспроможність. На першому етапі мова могла б іти про нові складальні виробництва із залученням ліцензій та інвесторів. І фінансувати розвиток машинобудування потрібно не через колосальні бюджетні витрати, а запускаючи ринкові механізми, знімаючи штучні бар’єри, які, як гриби після дощу, постійно у нас з’являються.

Взяти хоча б наш ринок поліграфічної техніки, з якого витісняють вітчизняних виробників, включаючи і наш завод. Зазначу, що майже половину своєї продукції «Київполіграфмаш» експортує в країни СНД, Балтики та далекого зарубіжжя. І, дякувати Богові, ці ринки поступово розширюються, незважаючи на негативний імідж нашої держави як виробника. Однак рівень продажу в Україні, особливо наших машин для книжкового виробництва, постійно зменшується, а масове завезення імпортної техніки на наш ринок, в тому числі вживаної, неухильно зростає. І однією з основних причин цього є значні пільги для іноземного виробника, встановлені законом про державну підтримку книговидавничої справи в Україні.

Зокрема, імпортні машини та запчастини до них, які можуть використовуватись у книжковому виробництві, продовжують завозити в Україну без сплати за них мита (10%) та ПДВ (20%). Водночас аналогічна продукція вітчизняного заводу обкладається ПДВ, а при імпорті комплектуючих, які встановлюються на наші машини, крім ПДВ, сплачується ще й мито. Поділяючи турботу про українську книжку, я не вважаю, що проблема національного книговидання вирішиться через масове пільгове завезення імпортної техніки, оскільки в Україні далеко недовантажені існуючі поліграфічні потужності, а гарантії, що завезене обладнання буде використовуватися саме у книжковому виробництві, немає ніякої. Крім цього, здебільшого дорога імпортна техніка, в ціну якої закладено високі зарплати та потужний соціальний захист іноземних громадян, тягне за собою автоматичне підвищення ціни на всі види поліграфічних послуг...

Але процес, як кажуть, пішов. Так, за статистичними даними, тільки у 2005 році в Україну офіційно завезено поліграфічної техніки, що підлягає пільговому оподаткуванню, на суму понад 35 млн. дол. США, що на 41% більше, ніж у 2003-му. А випуск книжкової продукції за цей період становив лише 1382,9 млн. аркушевідбитків, приведених до стандартного формату, і майже не змінився порівняно з двома попередніми роками.

Підтвердженням того, що пільгове завезення поліграфічної техніки ніяк не впливає на загальну картину з випуском книг, є статистичні дані по Києву. Торік до столиці завезено на 13,4 млн. дол. вищезгаданої поліграфічної техніки, що втричі більше проти 2003 року, натомість випуск книжкової продукції за відповідний період, навпаки, зменшився — на 5,1%. Виходячи з простих підрахунків, тільки на цій операції державний бюджет України втратив понад 50 млн. грн., і приблизно на таку ж суму завдано опосередкованих збитків українським виробникам, оскільки значна частина завезеного обладнання за своїм призначенням і характеристиками є аналогічною до вітчизняної продукції.

Крім цього, хто вирішив, що наше підприємство та й інші заводи не можуть освоїти випуск ширшої номенкулатури машин, якщо дати їм такий шанс? І як тут пояснити, чому за рахунок недонадходжень до державного бюджету на нашому ринку надається такий колосальний пріоритет іноземному виробникові, якого і так підтримують його заможна держава та банки?

Усі суб’єкти повинні працювати на нашому ринку принаймні на рівних умовах, тоді буде утримуватися хоч якийсь баланс справедливої конкуренції. Тоді різні іноземні виробники та їхні дилери більше дбатимуть не про завезення техніки, а про організацію хоча б додаткового складального виробництва в Україні. А це — додаткові робочі місця, наповнення бюджету і, врешті, здешевлення тієї ж техніки.

Проблему ж української книжки, на мою думку, потрібно вирішувати іншими шляхами — починаючи від читача та через часткове відновлення системи книготоргівлі і бібліотек з формуванням, на тендерній основі, держзамовлення на українську книжку. Тому дію закону про пільгове завезення імпортного поліграфічного обладнання необхідно негайно зупинити. Однак на це потрібне знову ж таки політичне рішення.

Майже половина продукції нашого заводу поставляється на експорт. Перешкодою для нарощування обсягів експорту є громіздка, витратна і недосконала система митних процедур на відвантаження машин замовнику і міжнародні виставки та заміну деталей під час гарантійного обслуговування машин. На часі — прийняття рішення хоча б про безмитну поставку деталей для гарантійного обслуговування машин та спрощення системи митних процедур разом із збільшенням строку розрахунків з експортно-імпортних операцій до 180 днів.

Як в експортній, так і в промисловій та податковій політиці України існує безліч винятків із загальних правил, які мають назву спеціальних (постанов, програм, галузей). Мій багаторічний досвід керівника підприємства підказує, що коли приймається або створюється у нашій державі щось «спеціальне» — шукай злодія, в тому числі і коли це стосується машинобудування. На моє тверде переконання, найкращі важелі розвитку нашої галузі — ринок, відкритий тендер і аукціон.

Тому нас не дуже лякає вступ України до СОТ, де ми зобов’язані діяти за певними загальними правилами. Хоча в цьому питанні також не видно єдиної послідовної державної позиції та політики, а тому і думки про можливі наслідки також різні. Хочу зазначити, що СОТ є своєрідним хірургічним скальпелем для нашої економіки, який може вилікувати, а може і навпаки... залежно від того, в чиїх він руках. Тому відповідні державні органи з участю торгово-промислових палат повинні забезпечити чіткий аналіз та прогноз, вибороти сприятливі умови і за можливості взяти на себе витрати хоча б на сертифікацію виробництв діючих підприємств для отримання міжнародних стандартів ISO.

На завершення зізнаюся, що системне і хронічне невирішення на державному рівні вищезгаданих проблем хвилює мене, як маленького українця, значно більше, ніж створення Мистецького Арсеналу та алеї видатних державних діячів України.

Гадаю, що старт у своєму становленні ми вже програли, але шанс іще залишається.