Національна ідея й українська економіка

Карл Маркс в одній зі своїх філософських робіт зазначив, що ідея, опанувавши маси людей, стає серйозною матеріальною силою.

Зрозуміло, що не ідеї вибирають людей, а люди вибирають ідеї. Інакше кажучи, те, які саме ідеї опановують людей, визначається тим, що собою являють ці люди. Тому, якщо ми хочемо створити такий інтелектуальний продукт, що його сприйме більшість населення країни як національну ідею, то попередньо маємо з’ясувати, який зміст вкладають наші співвітчизники в поняття «хороше життя», яким, на їхню думку, має бути «хороше суспільство» й чим вони готові пожертвувати задля досягнення бажаних цілей.

Яка ідея в нас здатна стати національною

Мабуть, найрідкісніший тип людей, який зустрічається в наш час, — це добровільні аскети. Православний аскет відмовляється від використання безлічі речей для подолання свого егоїзму й схильності до матеріальних благ, приборкання свого потягу до тілесних насолод і задоволень, для очищення своєї душі й підготовки її до вічного життя. Абсолютна більшість населення нашої країни дотримуються інших переконань: ми байдужі до порятунку своєї душі, слідуємо за концепцією пріоритету хорошого життя на цьому світі, й тому для нас чужі ідеї аскетизму. Звичайний наш співвітчизник згоден із тим, що життя коротке, з чого він робить висновок, що треба встигнути пізнати якнайбільше різних задоволень. Я тіло й тільки тіло, проголошує наш сучасник, повторюючи слова Ніцше.

Бертран де Жувенель — оригінальний європейський мислитель, який народився на початку ХХ століття й помер наприкінці нього, називав сучасне західне суспільство асоціацією сприяння споживанню. Життя в розумінні споживача — це тільки безупинний процес споживання. Сенс життя в розумінні споживача полягає в прагненні одержувати якнайбільше найрізноманітніших насолод і задоволень. А коли життя б’є споживача по голові, він, виявивши невідповідність такого формулювання сенсу життя реальному стану речей, дійде висновку про неможливість сенсу в житті в принципі.

«Життя — це казка, розказана ідіотом, сповнена беззмістовним шумом і люттю», — похмуро сказав король Макбет, перебуваючи у подібній ситуації. Та оскільки споживач не дуже любить утруднювати себе міркуваннями на такі теми, він одразу постарається викинути все це з голови. Як спосіб порятунку від неприємних думок споживач використовує всілякі одурманюючі засоби. Прийме споживач трохи такого дурману, і його вже не хвилює, є сенс у такому житті чи ні. Відповісти на виклик долі — це не для споживача. Він волітиме втекти від своїх проблем будь-куди, де можна розслабитися, насолодитися й відпочити.

Зрозуміло, що все це не має нічого спільного з любов’ю до праці в поті чола. Тому щоденна робота на своєму робочому місці радості споживачеві не приносить. Свою роботу він сприймає як тяжку й болючу повинність. Сучасні споживачі в переважній більшості згодні трудитися на своєму робочому місці, але тільки в тому разі, якщо в них немає інших варіантів одержати гроші. Роботою не менш важливою, ніж заробляти гроші, та більш приємною, ніж перебування на роботі, багато сучасних споживачів вважають відвідування закладів торгівлі. Напевно, це одне з найприємніших і найцікавіших занять у житті сучасного споживача, інакше незрозумілі причини задоволення, з яким ми витрачаємо на шопінг свої гроші й час. Як зауважив де Жувенель, «хороше життя» в розумінні сучасних людей — це щось на кшталт купівельного ажіотажу, а «хороше суспільство» — відповідна черга покупців.

Споживач прагне, щоб звичний процес насолод ніколи не переривався. У разі браку грошей споживач звужує свої потреби, і те, що раніше здавалося неприйнятним, тепер стає цілком непоганим і припустимим. Головне, щоб залишалася можливість мати відчуття задоволення. А якщо це так, то цілком можна погодитися зі спрощенням засобів і процедур, з допомогою яких викликаються ці задоволення. Наприклад, відмовитися від Hennessy на користь якогось дешевшого пійла. У результаті шановні представники середнього класу деградують і стають зневаженими люмпенами. Таким людям хоч яку зар­плату сплачуй — однаково не працюватимуть так як треба. Для цих людей прийнятної праці не існує взагалі. В їхній особі ми маємо типових представників співтовариства закінчених споживачів.

Причиною деградації населення країни є те, що переважній більшості наших співвітчизників хронічно бракує грошей для придбання потрібних їм матеріальних благ. Матеріальний добробут, що його розуміють як вільний і негайний доступ до найширшого кола товарів, — оце мета, заради якої покупець-споживач готовий піти на жертви — змусити себе ходити на роботу. Цей момент може становити для економіки певний інтерес.

Ідея, яка здатна стати національною

Найнедоступнішим для покупців товаром і водночас одним із найбажаніших предметів споживання в нашій країні є житло. Житло — це особлива частина простору, яка є водночас і оболонкою, непроникною для стороннього впливу, і специфічним середовищем, яке забезпечує матеріальну підоснову чогось швидше духовного, ніж матеріального, а саме — всього того, що людина називає своїм домом. Дім — це місце, що вміщує той особливий світ, в якому людина живе в повному сенсі цього слова. Кожен із нас глибоко в душі мріє повернутися у свого часу втрачений ним рай. Цей втрачений рай люди й намагаються відтворити в себе вдома. Саме цю подобу раю вони й називають своїм домом.

У себе вдома людина живе своїм особистим життям, інакше кажучи, як писав щодо цього відомий православний богослов ХХ століт­тя о. Олек­сандр (Шмеман), у­дома людина живе життям своєї особистості, а не роботою чи якимись іншими сторонніми для її особистого життя справами.

Особисте життя вдома, життя вдома з близькими людьми, життя в колі сім’ї біля домашнього вогнища — це, мабуть, те останнє специфічно людське, що ще утримує від розпаду й деградації особистість покупця-споживача, який не вірить Тому, хто одночасно і Бог, і Людина. Але якщо у вас немає дому, то, зрештою, у вас немає й повноцінного особистого життя, отже, як особистість ви, швидше за все, неповноцінні.

Наші предки в далекому XVII столітті (у часи становлення української нації) потерпали від війн, голоду, епідемій тощо, але в ті часи ніхто не чув про горезвісне «квартирне питання». Придбання житла було особистою справою кожного, і, що цікаво, з вирішенням цього завдання люди якось справлялися. У більшості випадків наші предки будували своє житло самі, самі ж здебільшого виготовляли потрібні для цього будівельні матеріали. Допомагали їм у цьому родичі й сусіди.

Ситуація змінилася з настанням індустріальної епохи, яка принесла із собою небувалий приріст кількості городян і навальне ущільнення міського населення. У зв’язку з цим змінилися вимоги до житла й житлового будівництва. З’явився новий тип житла — багатоповерхові будинки з великою кількістю жителів. Жити в таких будинках можна, тільки якщо їх оснащено спеціальним устаткуванням і це устаткування підключене до спеціально побудованих інженерних комунікацій, які, своєю чергою, підключені до спеціалізованих промислових підприємств — постачальників комунальних послуг. У результаті всього цього житло стало індустріальним товаром. І тепер, щоб стати мешканцем житла, це житло треба або купити, або взяти в оренду. Навіть ті, хто будує собі житло сам, купують зроблені індустріальним способом будівельні матеріали й не обходяться без платних послуг фахових будівельників, оснащених спеціальною технікою.

Сучасній людині практично неможливо мати дім, не купивши або не орендувавши відповідне житло. На вулиці чи в прохідному дворі дому не створиш. Не маючи можливості придбати житло або взяти його в оренду, наш вітчизняний покупець-споживач дедалі більше ризикує необоротно деградувати до стану люмпена. У Ріо-де-Жанейро мені якось показали один із районів міста, населений бездомними. Скупчення будівельного сміття, в якому живуть ці люди, назвати житлом може тільки той, хто твердо впевнений, що він так ніколи не житиме. Як стверджували бразильці, що супроводжували мене, населення цього району становить близько 800 тисяч чоловік — це приблизно відповідає кількості населення Оболоні в Києві. Район нетрів контролюють місцеві бандити, й патрулі воєнізованої поліції ризикують там з’являтися не інакше, як за підтримки армійських вертольотів і бронетехніки. Проте це не заважає поліцейським систематично відстрілювати окремих мешканців нетрів. Утім, як казали мої супутники, точно так само поліцейські ставляться до бездомних собак і котів.

Найточнішою ознакою того, що процес формування співтовариства бездомних у нашій країні набув необоротного характеру, буде поява десь на околицях Києва великого району нетрів, наспіх зібраних із того, що підвернулося під руку їх мешканцям — бездомним громадянам України.

Проте поки цього не сталося, ситуація небезнадійна. Ми маємо розуміти — житлова проблема не належить до технічно нерозв’язних. Із цією проблемою неодноразово стикалися практично всі розвинені країни світу й усі вони, кожна свого часу, знайшли для неї своє вирішення.

Чим може бути цікава українській економіці така національна ідея?

Багато хто чув відомий вислів одного американського топ-менеджера старих часів: «Що добре для «Дженерал моторс», те добре й для Америки». Хто ці люди, які в цьому випадку відповідали на запитання, що таке добре й що таке погано? Відповідь очевидна — все вирішував топ-менеджмент таких корпорацій, як «Дженерал моторс».

Економіка суспільства — це насамперед людська діяльність. Діяльність людей, які працюють на заводах, у банках, торгових організаціях тощо. Як будь-яка інша людська діяльність, діяльність безлічі людей у галузі економіки має своїх суб’єктів, тобто тих, хто реально керує фабриками, заводами, газетами тощо, тих, хто вирішує, що й як робити на їхніх підприємствах, тих, хто ці свої рішення здійснює на практиці. І якщо вважати, що в економіки можуть бути якісь свої преваги й інтереси, то, поза сумнівом, це інтереси суб’єктів підприємницької діяльності.

Яким чином програма, покликана розв’язати житлову проблему, може зацікавити українських підприємців? Здавалося б, відповідь очевидна: більша частина населення сумлінно працює на підприємців, підприємці з прибутком для себе будують багато житла, при цьому виплачують своїм працівникам хорошу зар­плату, працівники беруть у банках іпотечні кредити, купують житло й частину отриманої зарплати спрямовують на своєчасне погашення кредитів; тобто у виграші всі: підприємці мають прибуток, працівники — житло. Усе, напевно, так і було б, якби такі показники, як рівень заробітної плати, запити населення й рівень цін у нашій країні, відповідали одне одному.

Але, на жаль, щоб жити в Україні так, як того хочуть наші громадяни, тієї зарплати, яку вони одержують, явно не вистачає. Якщо наші ціни енергійно наближаються до світових, якщо стандарти життя, яких прагнуть наші громадяни, відповідають уподобанням населення країн Заходу, то продуктивність праці українського працівника зовсім не відповідає тому, що є нормою не тільки в розвинених країнах світу, а й у багатьох національних економіках, які розвиваються. Продуктивність праці громадянина нашої країни ниж­ча за продуктивність праці, наприклад, громадянина США вдев’ятеро. Відповідно, й одержує український працівник у 13 разів менше за американського трудівника. У результаті низький рівень заробітної плати робить недоступним для більшості населення країни ряд товарів, що складають обов’язковий мінімум середнього американця й необхідні для нормального відтворення його здатності працювати. Перше місце в списку таких товарів посідає житло.

Немає сенсу починати якусь програму, розрахо­вану на те, що українські громадяни зможуть самі заробити собі на купівлю житла, якщо нічого не робити для збільшення продуктивності праці цих самих громадян. Підвищити продуктивність праці в нашій країні можна, по-перше, зменшивши кількість тих, хто не бере участі у матеріальному виробництві, а тільки споживає те, що виробляють інші (передусім це стосується величезної армії бюрократів), і, по-друге, здійснивши технічне переозброєння підприємств сфери матеріального виробництва. Безсумнівно, заходи щодо збільшення продуктивності праці на виробництві потребуватимуть значних інвестицій. Але від цих інвестицій буде мало толку, якщо підприємці не будуть зацікавлені підвищувати продуктивність праці на своїх підприємствах.

А з цією зацікавленістю не все так просто. Теоретично в нашій країні підприємцем може стати будь-хто, але на практиці кожен новоспечений бізнесмен, який не входить до жодної з лідируючих груп підприємців, стикається з непомірно великим комплек­сом усіляких проблем. Більша частина цих проблем зумовлена відсутністю в країні повноцінного інституту приватної власності, який передбачає як недоторканність приватної власності, так і гарантії виконання зобов’язань, власністю ж і забезпечених. Попри відсутність цього інституту в Україні, певне коло осіб у нашій країні має такі права, що у сукупності дають ефект, дуже схожий на переваги, що їх мають власники справжньої приватної власності. Коло цих осіб складають в основному суб’єкти підприємництва, які раніше встановили свій контроль над тими чи іншими сегментами економіки країни. Таке виняткове становище цих підприємців базується на їхніх ексклюзивних відносинах із державою, а точніше, з політиками й чиновниками різних рангів. Привабливість ексклюзиву в тому й полягає, що скористатися ним можуть лише вибрані. А решта, тобто переважна більшість підприємців, — не можуть. Виняток становлять великі західні й російські компанії, які, звичайно, особливих проблем не мають ні з входженням у нашу країну, ні з веденням у ній бізнесу.

Підприємцям, які належать до привілейованої частини бізнес-співтовариства і де-факто монополізували право займатися підприємницькою діяльністю в Україні, немає сенсу інвестувати свої гроші в заходи для підвищення продуктивності праці, тому що ці бізнесмени забезпечують зростання прибутковості свого капіталу іншими методами. Що стосується інших українських бізнесменів, то, не маючи гарантій того, що проінвестований ними основний капітал не буде елементарно відібраний, вони вважають за краще не робити серйозних капіталовкладень у заходи з підвищення продуктивності праці на своїх підприємствах.

Проблему ускладнює ще й те, що, як пра­вило, наші підприємці взагалі не люблять щоденної напруженої кропіткої розумової праці на регулярній основі. Справа в тому, що функції підприємців у нашій країні в переважній більшості випадків виконують представники все того ж співтовариства покупців-споживачів, для більшої частини яких тягарем є будь-яка праця, у т.ч. з виконання функцій суб’єкта підприємництва. Їхні інтереси сфокусовані в основному в сфері нагромадження активів, які дають стабільний дохід і не потребують того, щоб їхні власники щодня ходили на роботу. Також досить багато часу та сил забирають пошук і наступне використання різноманітних предметів розкоші та засобів забезпечення підвищеного комфорту.

Якщо щось і може активізувати покупця-споживача, котрий виконує функції підприємця, так це реальні перспективи різкого збільшення прибутковості його капіталу в поєднанні із загрозою віддати свою частку ринку більш ефективним конкурентам. Перешкодити цій активізації може лише те, що в списку регулярних інтелектуальних вправ цих людей такий пункт, як роздуми про свої суспільні інтереси (інтереси суб’єкта підприємництва), частіше за все відсутні.

Національна ідея, яка має найбільші шанси на успіх

Будь-якій програмі дій потрібні люди, котрі займатимуться її реалізацією. Щоб ці люди могли успішно впоратися зі своїм завданням, вони мають бути наділені необхідними повноваженнями, мати достатню професійну підготовку, а головне — відчувати величезне бажання виконати поставлене перед ними завдання. Одним словом, для реалізації національної ідеї потрібен відповідний суб’єкт.

Та якщо ідея доступного для всіх житла і здатна надихнути більшу частину населення країни, то гіпотеза про наявність у наших політиків і чиновників здатності виконати свою частину роботи з реалізації цієї ідеї навряд чи знайде багато прихильників.

Так сталося, що ще з радянських часів усі хоч скількись важливі питання життя суспільства в нашій країні вирішували винятково чиновники. Ми до цього давно вже звикли і проти цього можна було б і не заперечувати, якби чиновники видавали ті результати, на які розраховує більша частина суспільства. Але цього не було за радянських часів, немає цього і тепер. При цьому слід зауважити, нинішнє українське чиновництво за своїми професійними навичками на порядок слабше за старих радянських бюрократів. Не поліпшує ситуації і технічна допомога, яку час від часу надають українським чиновникам міжнародні організації. Прикладом того може бути сумна доля пенсійної реформи, нормативна база якої в нашій країні розроблялася під прямим патронатом іноземних експертів.

Нині в надрах держапарату інтенсивно розробляється програма доступного житла. І те, що на сьогодні напрацьовано чиновниками, дає підстави стверджувати, що результати реалізації цієї програми так само вражатимуть, як і результати програми молодіжного кредитування: чиновники рапортуватимуть про успішно виконану роботу, а житлова криза тим часом продовжуватиме загострюватися. Очевидно, що українські чиновники не справляться з роллю одноособового суб’єкта виконання програми забезпечення населення житлом. Комусь із них бракує спеціальних знань, комусь — вказівок згори, а комусь це просто нецікаво.

Зважаючи на все, до процесу подолання житлової кризи мають бути залучені ті, кого це цікавить по-справжньому. Насамперед — підприємці. Економічна програма такого роду передбачає завдання будівництва житла для більшої частини населення країни. Грандіозні масштаби будівництва, у свою чергу, передбачають грандіозно великі суми грошей. Підприємці зацікавлені ці гроші освоїти. При цьому всі розуміють, що робота може бути в усіх. Постачанням своєї продукції житлове будівництво забезпечують: індустрія будівельних матеріалів, чорна металургія, металообробка, деревообробна промисловість, машинобудування, хімічна й електротехнічна галузі, активно в житловому будівництві використовуються послуги транспорту, зв’язку тощо.

Таким чином, житлове будів­ництво здатне забезпечи­ти замовленнями практично всі галузі економіки країни. Підприємці дуже зацікавлені в тому, щоб програма подолання житлової кризи й, відповідно, процес освоєння грошей, виділених під цю справу, не захлинулися на самісінькому початку. Зрозуміло, що для цього і сама програма забезпечення населення житлом, і механізми її реалізації мають бути дуже добре продумані.

Візьму на себе сміливість заявити, що підприємці можуть це зробити краще за чиновників. Можливість бути реалізованою для будь-якої більш-менш значущої економічної програми зростає в міру того, як вона стає вигідною дедалі більшій кількості суб’єктів підприємницької діяльності. Вирішувати за підприємців, що їм вигідно, а що ні, — марно. Суперприбуток від участі в програмі подолання житлової кризи може бути тією нагородою, заради якої привілейовані групи підприємців могли б змиритися з появою в країні повноцінного інституту приватної власності, доступного однаково для всіх.

Водночас, своє власне житлове питання більша частина підприємців в основному вже вирішила, тому не можна не погодитися з тим, що в бізнесменів дещо односторонній погляд на житлову кризу. У бізнесі може бути лише одна мета — прибуток і ще більший прибуток. Тому перше, що прагне зробити підприємець, — це купити подешевше й продати дорожче. Конкуренція та баланс попиту і пропозиції обмежують можливості бізнесменів збільшувати відпускні ціни на свої товари, тому підприємці прагнуть заощаджувати на витратах, пов’язаних із купівлею виробничих факторів. Наприклад, за рахунок масового імпорту дешевих будівельних матеріалів і робочої сили з країн Азії.

У результаті країна матиме багато житла, яке мало хто зможе купити через те, що гроші, виділені на подолання житлової кризи, не перетворяться на додаткову заробітну плату наших трудівників, тому що послуги основної маси українських спеціалістів і робітників виявляться незатребувані. Наявність грошей, необхідних для покриття витрат на виробництво якогось товару (наприклад, житла), саме по собі ще не забезпечує попиту на робочу силу — на це вказував ще Джон Стюарт Міль. Підприємці дуже добре вміють гребти під себе, але їм дуже важко даються дії, результати яких однаково вигідні всім, тому на роль одноосібного суб’єкта програми доступного житла підприємці також не годяться.

Це означає, що в створенні програми подолання житлової кризи та забезпечення населення житлом мають узяти участь і представники наймасовішого прошарку населення країни, як-от — представники працівників найманої праці. Ніхто, крім самих українських працівників, не зацікавлений у збереженні їхніх робочих місць і підвищенні їхньої заробітної плати. При цьому навряд чи нашим працівникам істотно допоможуть такі заходи, як спроби держави шляхом адміністративного тиску змусити підприємців збільшувати заробітну плату своїм працівникам, заборона на імпорт робочої сили, а також облави та погроми в місцях компактного розселення іноземних робітників.

Допомогти справі може лише підвищення конкурентоспроможності національної робочої сили. Це єдиний дієвий засіб зміцнення позицій українських працівників на національному ринку праці. В силу цього українські працівники зацікавлені в підвищенні своєї кваліфікації і, як наслідок, продуктивності своєї праці набагато більше, ніж суб’єкти підприємництва. Це потребує від профспілок приділяти профтехосвіті трудящих набагато більше уваги, ніж таким питанням, як розміри тарифних ставок, тривалість робочого часу та кількість днів відпусток. Однак історія міжнародного профспілкового руху, на жаль, не дає вагомих підстав вважати, що на це варто серйозно розраховувати.

Було б неправильно стверджувати, що наші підприємці задоволені якістю та ціною наявної в країні робочої сили, а також тим ступенем сумлінності, з якою наші трудівники ставляться до своєї роботи. Звідси поява в країні турецьких, китайських і в’єтнамських робітників. Також неправильно було б стверджувати, що місцеві трудящі вважають роботу, запропоновану їм українськими підприємцями в поєднанні з умовами її оплати, найбільш прийнятним для себе заняттям. Тому дуже багато українських трудівників віддають перевагу праці за кордоном з користю для іноземних підприємців.

Невідповідність вимог, які висувають одне до одного українські підприємці та працівники, свідчить про те, що в економіці країни щось відбувається не так, як мало б відбуватися. І чимала заслуга в цьому належить економічній політиці, яку від імені держави здійснюють українські чиновники.

Програма забезпечення населення житлом і подолання житлової кризи може допомогти суб’єктам підприємництва та трудящим знайти взаємовигідне розв’язання їхніх проблем. І в тих і в інших тут є свій інтерес. І ті й інші бажають якнайшвидше приступити до вирішення завдання із забезпечення населення країни житлом. І це вселяє певні надії.

Зважаючи на все, довіряти нашим політикам і чиновникам реалізацію такої важливої економічної програми, як розв’язання житлової проблеми, не забезпечивши участі в цій справі підприємців і профспілок, — ідея вкрай ризикована. Навіть якби наша країна мала ідеально ефективний і абсолютно некорумпований державний апарат, його все одно не можна було б залишати поза сферою контролю з боку суспільства. Проблема в тому, що держапарат у нас абсолютно неідеальний, та й усталених форм суспільного контролю в нас немає, зате є негативний досвід Тендерної палати та «громадських слухань» у будівництві.

Проте такий досвід — це також досвід і він теж може бути корисний. Цей негативний досвід показує, що функції між суспільством і державою мають бути чітко розділені: громадські організації, які представляють найчисленніші й економічно активні групи населення, повинні справляти визначальний вплив на розробку концепцій і механізмів розв’язання житлової проблеми; чиновники — займатися реалізацією прийнятої житлової програми, несучи за це адміністративну й кримінальну відповідальність. Забезпечити ефективність такого розподілу функцій може лише вище політичне керівництво країни. Якщо захоче.

Припустимо, станеться неймовірне: підприємці разом із профспілками, подолавши свій власний егоїзм і вузькість поглядів, розроблять чудову програму подолання житлової кризи (заразом і піднесення економіки країни). Припустимо, що парламент піднесе її в ранг закону. Припустимо, що президент цей закон підпише... І що далі? Чи можемо ми тоді бути впевнені в успіху? Звичайно, ні. Програми, закони й нормативні акти працюють лише тоді, коли люди їх визнають, самі прагнуть їх виконувати та вимагають цього від інших. Чи готові ми до цього? Швидше за все, ні. Як писала щодо цього Маргарет Тетчер, конституції мають писатися в серцях, а не на папері.

Вважаю, все різноманіття реально можливих варіантів розвитку подій у нашій країні вміщається в проміжку між двома крайніми точками. Одна точка на лінії можливих станів передбачає ситуацію, коли частина наших співвітчизників, забравши із собою свої високі життєві стандарти, назавжди поїде з країни, тоді як більша частина решти населення, різко знизивши рівень своїх матеріальних потреб, втратить здатність до інтенсивної праці, звільнивши свої робочі місця для невибагливих і роботящих представників народів Азії, яких буде масово завезено до України. Ситуація, протилежна першій, передбачає появу в країні реального та дієвого колективного суб’єкта реалізації програми доступного житла. Перший варіант видається більш імовірним. По-перше, споживач впевнений, що втеча з поля бою — це найбільш ефективний і універсальний засіб розв’язання багатьох його проблем, по-друге, тенденція до реалізації цього варіанта виявила себе ще в перші роки незалежності країни і невпинно продовжує поглиблюватися. Реалізація другого варіанта також можлива, але в значно меншому ступені.

Підбиваючи підсумок усьому вищевикладеному, необхідно зазначити: будь-яка ідея, а тим паче ідея, яка претендує на звання національної, лише тоді заслуговує на серйозне ставлення до себе, коли шанси на її реалізацію значно перевищують 50%. Можна знайти рецепти подолання житлової кризи, можна розробити розумну програму піднесення економіки країни, підвищення продуктивності праці та заробітної плати, але реалізація всіх цих планів потребуватиме таких зусиль і жертв із боку представників усіх прошарків суспільства, які їм, простим покупцям-споживачам, будуть явно не під силу.

Програма доступного житла здатна стати швидше національною мрією, ніж ідеєю, до якої ставляться, як до особистої програми дій. Якщо ми тверезо подивимося на себе, на те, чим ми займаємося щодня, то, гадаю, найвдалішим формулюванням української національної ідеї буде заклик — рятуйся хто може! Принаймні саме ця ідея вже багато років як опанувала думки значної кількості українських підприємців, і навряд чи хтось зможе запропонувати їм щось краще.