Нафтовий авторитаризм, або А ти вимкнув світло? - Економіка - dt.ua

Нафтовий авторитаризм, або А ти вимкнув світло?

15 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №35, 15 вересня-22 вересня

Перший закон петрополітики американський журналіст Томас Фрідман відкрив навесні цього року. Гот...

Перший закон петрополітики американський журналіст Томас Фрідман відкрив навесні цього року. Готуючи для журналу Foreign Policy черговий матеріал, тричі лауреат Пулітцерівської премії і великий авторитет у питаннях Близького Сходу і глобалізації спробував в графічному вигляді подати динаміку цін на нафту і... рівень демократії. З першим графіком, природно, особливо мудрувати не довелося (для наочності журналіст провів прямі лінії, які з’єднують максимальні значення 1979 і 2006 років і мінімальне — 16 дол. за барель нафти — 1995 року).

А от «виміряти аршином» другу величину (демократію) виявилося досить проблематично. Позначаючи на графіку за не цілком зрозумілим принципом точки, які відповідають демократичним зрушенням 1989 року (падіння Берлінської стіни), 1993-го (приватизація першого нафтового родовища в Нігерії), 1997 року (заклик Ірану до діалогу цивілізацій) і того ж 1997-го (заклик Ірану до знищення Ізраїлю), автор одержав криву, дзеркально симетричну першій.

На словах виявлена ним закономірність формулюється так: рівень цін на нафту і рівень свободи в нафтодержавах є обернено залежними один від одного. Іншими словами, що вища середня світова ціна на нафту, то менше в таких країнах свободи слова і преси, тим більш малоймовірні вільні і чесні вибори, верховенство права, незалежність судів, тобто демократичні цінності, які мають максимальне значення.

До нафтодержав, за класифікацією Фрідмана, належать Азербайджан, Ангола, Венесуела, Єгипет, Іран, Казахстан, Нігерія, Росія, Саудівська Аравія, Судан, Узбекистан, Чад і Екваторіальна Гвінея. Ті ж країни, в яких значні запаси нафти і газу виявили вже після формування демократичної системи державної влади і диверсифікованої економіки — Великобританія, Норвегія і США, — під дію цього закону не підпадають.

У поясненні до закону журналіст зазначив, що на наукову достовірність не претендує, зате сподівається викликати широку дискусію на задану тему. Особливо з урахуванням того припущення, що в найближчому майбутньому саме ціни на нафту будуть визначальним чинником у сфері міжнародних відносин. І дискусія таки розгорілася. Більш того, подальший розвиток подій робить її дедалі актуальнішою й жорсткішою. От тільки, на жаль, далеко не конструктивною. Адже про негативні наслідки для незміцнілої економіки несподіваного сировинного достатку за умов сприятливої світової кон’юнктури сказано предосить.

Свого часу голландський економіст Ян Тімберген навіть одержав Нобелівську премію за відкриття ефекту Гронінгена, названого так на честь родовища в Північному морі, де наприкінці 50-х — у 60-х роках минулого сторіччя були виявлені багаті запаси природного газу. Це родовище розташоване поблизу німецького міста Рура, проте належить Нідерландам. Повоєнний економічний бум у сусідній країні стимулював вибухонебезпечне зростання газового експорту з маленької Голландії, яка буквально купалася під нежданим золотим дощем. Але він, як виявилося, приніс із собою чимало серйозних економічних проблем: різке зростання інфляції викликало спад виробництва, не кажучи вже про експорт, практично в усіх, крім нафтогазової, галузях промисловості, стрімко зросло безробіття (адже нафтогазовий сектор забезпечує робочими місцями дуже малу кількість людей, але при цьому значно завищує ціну праці), подорожчання голландського гульдена стимулювало згубний для національної економіки імпорт. І країна скотилася на рейки деіндустріалізації. Зупинили її рух похилою площиною зниження світових цін на газ і повсюдне впровадження енергозберігаючих технологій.

Проте частіше вживаними синонімами терміна «ефект Гронінгена» стали вислови «голландська хвороба» або «сировинне прокляття». Широко відомі і рецепти боротьби з цими напастями — стримувати інфляцію і стимулювати виробництво, використовуючи нафтодолари для не дуже популярних, але вкрай необхідних економічних реформ. При цьому необхідно зауважити, що економічна симптоматика захворювання вузько локалізована, і виникнення епідемії неможливе за визначенням.

А от у випадку з політичними проявами «голландської хвороби» ситуація прямо протилежна. Посилення автократичних, антидемократичних режимів у нафтодержавах не лише стимулює корупцію, дає можливість підкуповувати голоси виборців, нарощувати поліцейську міць для придушення невдоволення усередині країни, а й підстьобує гонку озброєнь, дозволяючи демонстративно ігнорувати думку світового співтовариства. Не вдаючись в оцінювання ефективності економічного ембарго Іраку, сьогодні не доводиться навіть говорити про те, що такий захід впливу може хоча б розглядатися відносно Ірану або Росії, хоч би що вони собі дозволили.

Єдина втіха — якщо економічні наслідки різкого спаду цін на нафту ведуть до економічного обвалу в нафтодержавах, то політичні наслідки такого розвитку подій виявляються воістину благотворними. Протестні настрої в колись перегодованому і приспаному суспільстві стрімко наростають, а підтримки правлячій верхівці чекати нівідкіля. З цього погляду, хоч би що казали про роль в історії особистостей Рейгана і Горбачова, доля Радянського Союзу в період падіння ціни на нафту дуже повчальна. І в тому, що Росія зараз зійшла зі шляху демократичних перетворень, які замаячіли перед нею наприкінці минулого тисячоріччя, винні, на думку Фрідмана, насамперед позахмарні ціни на нафту. От тільки обіцяти зниження цін на енергоносії в доступному для огляду майбутньому не візьмуться зараз навіть найбільші мрійники.

Більш того, нафтодержави виявляють набагато більш стійке прагнення до консолідації, причому не тільки в рамках ОРЕС, ніж демократичні співтовариства, які «протистоять» їм. А за вироблення продуманої і зваженої концепції мирного протистояння нафтовій диктатурі так поки що ніхто і не взявся. Адже способи воєнного розв’язання подібних конфліктів уже продемонстрували свою неспроможність. Примітно, що саме в рамках цієї дискусії питання про те, що було справжньою метою початку війни в Іраку — боротьба проти тероризму (чи, у глобальнішому контексті, за демократію) або ж боротьба за нафту, цілком втратило свій сенс. Адже ні того, ні іншого в результаті не додалося. Більш того, вихід на іракський ринок транснаціональних компаній у найкоротший термін дав би змогу помітно наростити обсяги видобутку нафти, якої зараз видобувається менше, ніж до війни. Однак, по-перше, за роки війни американці так допекли іракців, що навіть маріонеткове керівництво навряд чи зважиться на такий крок. А по-друге, якщо саме цим усе і закінчиться, переконати когось, що американці воювали в Іраку не за нафту, стане зовсім неможливо.

Висновок, якого дійшов американський журналіст, мало кому сподобався не тільки в самих США, а й далеко за їхніми межами: підтримка демократії має зводитися не стільки до виділення грантів, скільки до зниження енергоспоживання. І в цьому сенсі прибічників демократії виявилося дуже мало. Мізерно мало порівняно з кількістю невимкнених лампочок.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво