На короткому повідку

Питання курсової політики були дуже популярними поточного року. Квітнева ревальвація гривні й подальша динаміка її валютного курсу стривожили не лише підприємців, чиновників і експертів, а й також значну частину населення, тим паче що різка «соціалізація» бюджету зміцнила ряди «ощадників», загостривши питання збереження особистих нагромаджень. Останнє, крім несподіваного напливу доларової маси, підігрівалося суперечливістю заяв уряду й Національного банку стосовно курсових перспектив гривні.

При цьому уповільненням зростання виробництва занепокоєний був, схоже, тільки Нацбанк. А економічний блок уряду — всупереч своєму мандату — волів коментувати не падаючу динаміку інвестицій і ВВП, а «занижений курс гривні». Ситуація була б курйозною, якби не публічна критика НБУ Міністерством економіки: її методичний характер сприяв зростанню невизначеності та знервованості учасників валютного ринку.

Тим часом «курсові дискусії» вказали не лише на наявність серйозних проблем координації між урядом і центральним банком. Вони вкотре підтвердили відсутність єдиного погляду на ефективні параметри курсової політики.

Узагалі-то, розбіжність точок зору — нормальне явище. І навіть полярність підходів може виявитися однією з необхідних умов прийняття єдино правильного рішення. Проте для цього конкуруючі концепції принаймні не повинні базуватися на помилкових постулатах. На жаль, останньої умови у вітчизняних дискусіях дотримуються далеко не завжди.

За найближчого розгляду сформованих в Україні валютно-курсових стереотипів з’ясовується: окремі з них є вельми спірними або ж узагалі помилковими. Цьому фактові можна було б не надавати великого значення, якби йшлося про приватні експертні оцінки. Проте їхня активна популяризація призводить до того, що низку досить сумнівних тверджень починають сприймати як економічні аксіоми, що їх пропонується враховувати при виробленні політичних рішень.

Так, останнім часом дедалі частіше можна зустріти твердження, що рівноважний валютний курс має відповідати «паритету купівельної спроможності (ПКС)», або, іншими словами, гривня повинна мати однакову купівельну силу всередині України та за кордоном. Загальна логіка міркувань при цьому така. Якщо в Україні за долар (або 5 грн. за поточним курсом) можна купити приблизно три буханці хліба, а в Сполучених Штатах — у кращому разі — один, то курс української валюти пропонується вважати заниженим стосовно долара. Через це роблять висновок про штучне зменшення вітчизняних доходів. Справді, 2004 року їхній середньодушовий рівень у доларовому еквіваленті становив 1260 дол. США, тоді як із додатковим врахуванням різниці внутрішніх і зовнішніх цін їхня реальна купівельна сила (ПКС), за даними Світового банку, була вп’ятеро більшою й досягала 6250 дол.

Різниця, визнаємо, вражаюча. Чимало з наших співгромадян не відмовилися б від щомісячних доходів у 520 дол. Реальних, а не розрахункових. Тим паче що для цього, з’ясувалося, необхідно лише посилити курс гривні. Просто та спокусливо: повернімося до його рівня 1996 року, коли вводилася в обіг гривня (1,83 грн./дол.) — і доларовий еквівалент усіх вітчизняних доходів миттєво збільшиться мало не втричі.

Примітно, що така логіка простежується не лише в міркуваннях окремих вітчизняних економістів. Коли до квітня ц.р. висновки про те, що офіційний курс гривні «занижено відсотків на 50—80», а її рівноважний курс перебуває на рівні «2—2,5 грн./дол.», можна було зустріти переважно в спеціалізованих виданнях, то після квітневої ревальвації вони лунали у Верховній Раді. Сьогодні їх обговорюють вже й провідні друковані ЗМІ.

Тим часом, в основі зазначених міркувань лежить некоректне прочитання теорії «паритету купівельної спроможності». Остання, як відомо, має дві версії — «абсолютного» й «відносного ПКС». Перша розглядає валютні курси в ідеальному економічному середовищі, де панує досконала конкуренція, відсутні бар’єри в міжнародній торгівлі, капітал і робоча сила вільно перетікають із країни в країну; будь-які товари й послуги можуть бути експортовані, транспортні витрати дорівнюють нулю, що еквівалентно миттєвому перерозподілу всіх факторів виробництва не лише в межах національних економік, а й між ними.

Очевидно, за таких утопічних умов купівельна сила гривні справді була б однаковою як усередині України, так і за її межами. Оскільки в світовій економіці природно підтримувався б «закон єдиної ціни», відповідно до якого будь-який товар у будь-якій точці планети мав би ту саму вартість (виражену в єдиній валюті). А відхилення від неї моментально нівелювалися б миттєвим переливанням матеріальних, фінансових і трудових ресурсів, через що міжнародний арбітраж (спекулятивний дохід) був би у принципі неможливий.

Обговорювати реалістичність таких умов абсурдно. На практиці досконала конкуренція — ілюзія; транспортні й інші трансакційні витрати існували, існують та існуватимуть вічно; міжнародний обмін обмежено тарифами, правилами торгівлі, дозволами, преференціями, умовами доступу до внутрішніх ринків, сертифікатами, антидемпінговими загородами, міграційними обмеженнями, хабарами, політичним підкупом, війнами тощо, а довершена мобільність факторів виробництва — цілковита утопія. Нарешті, добре відомо: ціла низка послуг — приміром, муніципальне водопостачання — лише у виняткових випадках можуть бути експортовані/імпортовані. Унаслідок чого міжнародна конкуренція на відповідних ринках мінімальна, а ціни таких послуг — гранично специфічні.

Примітно, що вже сама класифікація країн за рівнем середньодушових доходів спростовує «закон єдиної ціни»: якби він мав місце, то ціна праці й рівень її продуктивності, припустімо, у Данії (40650 дол., 2004 р.) і Бурунді (90 дол.) мали б збігатися. Тим часом, розрив перевищує 450 разів. Не дотримується зазначений «закон» і на національному рівні. У Києві, приміром, ціна праці в 1,6 разу перевищує її середнє значення в Київській області й у 2,25 разу — середню заробітну плату на Волині.

Та що там країни й регіони! Будь-який торговельний прилавок указує на його неспроможність, пропонуючи різні ціни на ту саму продукцію, виготовлену різноманітними виробниками. Кожна господиня знає місця, де товар дешевший, і кожна її «вдала покупка» є найкращою демонстрацією нерівності (диспаритету) купівельної сили гривні в рамках не те що країни, а міста, району, вулиці й окремо взятого магазину. Такий от «закон єдиної ціни» й «купівельний паритет» на практиці.

Розбіжність розрахункових ПКС і валютних курсів відображає швидше недосконалість ринкових механізмів, ніж «курсову розбалансованість». Не дивно, що в країнах, які розвиваються, де ринкові деформації дуже істотні, а ступінь інтеграції в світогосподарські процеси непорівнянно нижчий, ніж в індустріальних економіках, кількісний розрив «ПКС — валютний курс» настільки значний, що його зручніше оцінювати не у відсотках, а разах: Китай — 4,29 разу, Росія — 2,82, Туреччина — 2,01, Хорватія — 1,72 разу. І навпаки, економічна кооперація й сильні ринкові інститути гранично мінімізують зазначене співвідношення в розвинених країнах: Іспанія — 1,18 разу, Канада — 1,08, Італія — 1,07, Франція — 0,97, Німеччина — 0,93 разу.

Концепція «абсолютного ПКС» — зручний інструмент для порівняння різних країн за рівнем їхнього економічного розвитку, продуктивності праці, середньодушових доходів. Навіть у тих випадках, коли вироблена в них продукція виявляється мало порівнянною між собою. Проте застосовувати концепцію «абсолютного ПКС» для розрахунку рівноважних валютних курсів — однаково що нехтувати опором води в суднобудуванні чи силою земного тяжіння в космонавтиці. Не дивно, що для практичних цілей курсоутворення вона не використовується.

У цьому випадку економічна теорія пропонує версію «відносного паритету», яка — на відміну від «абсолютного» — враховує недосконалість економічного середовища й описує не рівень, а динаміку валютних курсів. Причому, відповідно до «відносного ПКС», курс національної валюти посилюється, якщо рівень інфляції в країні менше, ніж в економіках-партнерах. І навпаки.

На практиці зазначена закономірність та її похідні знаходять непогане підтвердження. В Україні, приміром, дев’ятиразова інфляція 1994 року супроводжувалася семиразовою девальвацією національної валюти. Тоді як мінімізація цінової динаміки в 2002-му (0,8%) спостерігалася на тлі такого самого незначного зміцнення гривні (0,8%).

Проте теорія не абсолютизує можливостей і «відносного ПКС». Річ у тому, що його прогнозна сила зазвичай підтверджується лише на довгострокових інтервалах, а часовий лаг між варіаціями змінних при цьому може розтягуватися від чотирьох до десяти років. Зазначені особливості різко звужують можливості «відносного ПКС» для цілей поточного й короткострокового планування. Причому його формальне прочитання приводить часом до дуже забавних висновків.

Приміром, вітчизняний рівень інфляції стійко перевищує її значення в США: відповідно, 11 і 2% протягом 2000—2004 років. Через це — відповідно до теорії ПКС і всупереч думці ряду вітчизняних економістів — курс гривні щодо долара США мав би цього року не посилюватися, а ... девальвувати. Із темпом, який приблизно дорівнює різниці інфляцій у двох країнах, тобто приблизно 9% на рік. Досить курйозний результат, коли врахувати реальну динаміку курсу.

Відповідно до іншої дуже поширеної помилки курсова підтримка експорту придушує розвиток внутрішнього ринку. При цьому вважається: позаяк валютний курс стимулює експортну діяльність, то розширюється вона на шкоду виробництву продукції внутрішнього споживання.

Тим часом, протиставлення курсових ефектів по лінії «внутрішній ринок — зовнішній ринок» просто некоректне. Якщо курсова динаміка здешевлює вітчизняний продукт стосовно закордонного аналога на 1 дол. (5 грн.), то український виробник виграє незалежно від того, де він реалізовує свою продукцію — усередині України чи за її межами. Тому самі по собі курсові стимули виявляються односпрямованими як для виробників, котрі орієнтуються на національного споживача, так і для їхніх колег-експортерів. Із цієї ж причини некоректно обмежувати курсові ефекти виключно експортними доходами.

Безумовно, кінцеві результати в обох випадках можуть бути різними. Приміром, через різну місткість національного й міжнародного ринків збуту чи динаміку цін на них. У цій ситуації між національними виробниками справді може посилитися внутрішня боротьба за ресурси. Проте її причиною є не курсова динаміка, а треті чинники. Та й прямий їхній вплив на розвиток внутрішнього виробництва аж ніяк не очевидний. Як у випадку, приміром, вітчизняної металургії, 80% продукції якої просто не має внутрішнього попиту, а особливості сировинної, технологічної й регіональної спеціалізації такі істотні, що міжгалузева конкуренція нерідко виявляється гранично обмеженою. Тому було б дуже наївно очікувати, нібито поточне дворазове падіння чистих експортних доходів (1,4 млрд. дол. у першому півріччі проти 3,1 млрд. за аналогічний період торік) надасть прискорення виробництву продукції внутрішнього споживання.

Також є вельми дискусійним уявлення про те, нібито сильна валюта прискорює зростання інвестиційного імпорту. Річ у тому, що коли посилення курсу придушує загальні обсяги виробництва, то його імпортні можливості автоматично знижуються. І навпаки, послаблення валюти аж ніяк не завжди перешкоджає зростанню інвестиційного імпорту. Приміром, у 1998—2003 роках гривня номінально девальвувала щодо американського долара на 186%, а реально — на 59%. При цьому ВВП зріс на 30%, товарний імпорт — на 22%, у тому числі машин і устаткування — на 55%. У результаті чого їхня вага в товарному імпорті збільшилася з 18,8% (1997 р.) до 23,8% (2003 р.).

Розраховувати на серйозні структурні ефекти курсових коливань навряд чи правомірно. На відміну від інструментів податково-бюджетної чи, приміром, торгової політики, валютний курс малоефективний для точкової корекції міжгалузевих пропорцій. Через це й потенційна нестійкість вітчизняного експорту виникає з його товарної структури, а не курсової динаміки: якби в вітчизняному експорті домінував не метал, а першокласні технології, ніхто не скаржився б на його високу питому вагу у ВВП (приблизно 60%).

Інше, м’яко кажучи, спірне твердження належить до результатів і наслідків валютно-фінансової кризи 1998—1999 років. Зокрема, дедалі частіше зустрічаються міркування про те, що глибина девальвації в той період була «надмірною», унаслідок чого валютний курс гривні виявився «штучно заниженим».

У зв’язку з цим доводиться нагадати: аж до 2000 року Україна страждала не лише від безупинного спаду виробництва, а й щорічної втечі іноземної валюти. Остання прагнула за кордон слідом за українськими емігрантами, гнана, як і більшість із них, економічною безвихіддю. Приміром, коли 1996 року вводилася в обіг гривня, чистий відплив валюти за рахунком поточних операцій становив 1,2 млрд. дол. А балансувався він не прямими іноземними інвестиціями (0,5 млрд.), а зовнішніми запозиченнями (1,9 млрд.).

Економічна ситуація в минулому десятилітті взагалі була такою складною, що Україна не могла самостійно утримувати навіть прийнятні темпи знецінення своєї валюти. Про це не говорять, проте факт залишається фактом: аж до 2000—2001 рр. наша держава була змушена щороку шукати фінансову підтримку в зовнішніх кредиторів. При цьому її валютні резерви мали, по суті справи, борговий характер. Утримувати курс гривні в той період вдавалося виключно завдяки кредитним підпіркам зовнішніх запозичень і відстрочкам боргових платежів. Від 1991-го по 1998-й зовнішній борг України виріс з нуля до 11,5 млрд. дол. При цьому зовнішні запозичення компенсували дефіцит торгового балансу, що вилився у втрату 7,2 млрд. дол. (1992—1998 роки). Не кажучи вже про неповернення валютної виручки, розмір якого не піддавався точній оцінці.

До початку 1998 року курс української валюти тримався переважно на фінансових ін’єкціях спекулятивного капіталу. І щойно вони почали скорочуватися — унаслідок паніки, викликаної російським дефолтом — курс гривні миттєво впав. У жовтні 1998-го він знизився на 57%, до 3,42 грн./дол. Надалі, у 1999 і 2000 роках, гривня продовжувала номінально знецінюватися: відповідно на 68,6 і 31,7%. Чергового її шокового падіння 2000 року вдалося уникнути виключно завдяки реструктуризації 2,6 млрд. дол. боргових платежів, проведеній кредиторами «під уряд Ющенка». 2001-го гривню було знову підтримано відстрочкою виплат. Цього разу в розмірі 0,58 млрд. дол. — у рамках домовленостей із Паризьким клубом.

Тому в контексті дискусій про «надмірне знецінення» було б непогано пам’ятати: ще кілька років тому утримувати курс гривні від падіння вдавалося виключно ціною зростаючих боргових зобов’язань України. І що міжнародні резерви НБУ вперше за роки незалежності втратили боргову природу лише в 2001-му, коли їхня чиста величина (1,2 млрд. дол.) перестала бути негативною, ознаменувавши початок формування власних, а не позикових резервів.

Оскільки в Україні перевагу традиційно надають валютно-ціновій стабільності, а не економічному зростанню, курсове посилення гривні часто ототожнюється з поліпшенням міжнародного іміджу країни. Безумовно, зміцнення валютного курсу є предметом національної гордості, коли воно викликане випереджаючим зростанням продуктивності праці, внутрішніх і зовнішніх інвестицій, підвищенням економічної динаміки й технологічної привабливості країни. Так само безперечно, що такі тенденції здобувають достойну оцінку зацікавлених зарубіжних експертів.

Тим часом, не треба тішити себе ілюзіями про «імідж» валюти, посилення якої базується на монетарних обмеженнях і не підтримане адекватним зростанням виробництва. Такий «імідж» давно вже є головним болем країн єврозони, котрі скаржаться на надмірне послаблення американського долара, низьку динаміку своїх економік (прогноз поточного року знижено до 1,25%) і нездатність досягти темпів зростання США (4,4%, 2004 р.). З огляду на це не дивно, що імпульсивні італійці, втомившись від власних економічних проблем, дебатували цього літа відмову від євро й повернення до ліри.

Примітно, що при цьому Європа та США посилено нав’язують Китаю «імідж» країни, валюта якої зміцнюється. Він же, своєю чергою, вдається до всіляких хитрощів, аби уникнути такої долі. Що стосується вітчизняної історії, то в цьому зв’язку можна пригадати «імідж» гривні зразка 1997 року, коли, спираючись на зовнішні кредити, вона часом була дорожча від німецької марки, а загальні обсяги виробництва в країні скоротилися на 3%.

Повертаючись до сьогоднішніх реалій, складно зрозуміти логіку економістів, котрі розмірковують про європейський вибір України та «неприродно низький» курс її валюти. Тоді як остання намертво прив’язана до імпортних цін на газ. Але якщо Росія підніме їх не втричі, до європейського рівня (!), а лише вдвічі — і вітчизняне виробництво опиниться в ступорі, а платіжний баланс — у вкрай незавидному становищі. А курс гривні можна буде утримувати, лише скорочуючи грошову пропозицію. Першим і безпосереднім результатом такої «курсової стабільності» стане посилення економічного спаду й безробіття.

Лише тому валютно-курсову політику слід розглядати в контексті не переваг НБУ, а національного вибору й державного суверенітету. Правда, якщо при цьому задовольнятися коротким російським повідком і васально низькими цінами на енергоносії, то курс української валюти справді може видатися заниженим.