На кого ставимо, кріпаки? - Економіка - dt.ua

На кого ставимо, кріпаки?

14 січня, 2010, 15:14 Роздрукувати Випуск №1, 14 січня-22 січня

Обіцяльників змінити ситуацію багато. Та навряд чи жителі сіл вдумливо вчитувалися у програми майбутніх президентів, бодай у ту частину — аграрну, яка почасти стосується і їх.

Феодальне, з рудиментами кріпацтва, українське село після запійних Нового року, Різдва, Василя Великого потягнеться на Водохреща на виборчі дільниці. Не з ополонок, а з теплих осель, повагом... Селяни не квапляться. Так було на попередніх різнорівневих виборах, так буде і на теперішніх, президентських. Бо спіши не спіши, а з неволі, як Шевченка, тебе ніхто не визволить. Як і не змете змужнілої земельної аристократії, котра лічить власні гектари вже не сотнями, а тисячами.

Обіцяльників змінити ситуацію багато. Та навряд чи жителі сіл вдумливо вчитувалися у програми майбутніх президентів, бодай у ту частину — аграрну, яка почасти стосується і їх. Вони не ділять кандидатів на купки: ліберальна, консервативна, демократична чи застійна. Не уточнюють, хто з них у своїй діяльності спиратиметься на пострадянський досвід, а хто — на європейський. За великим рахунком, селяни з власного життя знають, що будь-чиї улесливі просторікування щодо розквіту села так і залишаться обіцянками. Тому, як на іподромі, ставитимуть за особистими уподобаннями на ту чи іншу «конячку». Поставлять, а перед проріззю виборчої скриньки вкотре завагаються: а раптом «проскачка»?

Якщо говорити про «тяглову силу», то багатьом із цих «конячок» керівниче ярмо встигло намуляти шию, а деякі і досі крекчуть під його тягарем. Квінтесенцією такого «колективізму» став нинішній стан агропромислового комплексу, українського села з його мешканцями.

Як його схарактеризувати? Процвітаючим? Занепалим? Прогресивним? Регресивним? Власне, якщо оцінювати за етапністю розвитку суспільства, то сільське господарство відкотилося на вже відомі йому феодальні засади. У тіні обертається 40—45% сільгосппродукції, не зліквідована натуральна оплата праці, процвітає бартер... Чистісінький феодалізм, причому з домішками кріпаччини. А як інакше назвати становище селян, коли їх, не спитавши навіть прізвищ, укупі з їхніми ж паями один орендар «перепродує» іншому? І не поодинці, а цілими селами...

По-науковому таку ротацію іменують суборендою, механізм якої достоту простий. Спритніший орендар, стягнувши докупи, приміром, 5 тис. гектарів ріллі, не чекає закінчення десятирічного терміну оренди, а переоформляє документи на іншого «пана». Українця чи чужинця. Правонаступник за цю «даровизну» с плачує 200—300 дол. за гектар. Звісно ж, не «кріпакам». Тому мені зрозуміла певна досада земельних магнатів, котрі за кращих часів могли би прибрати до рук сотні тисяч гектарів (якби ж то знаття!) і тепер гендлювали б ними задля власного збагачення.

Тут ідеться вже не про виплату-невиплату 1,5—3% орендної плати конкретним здавачам у найм своїх наділів, а про кардинальне вдосконалення оренд-них відносин в Україні, які відкинули її у відхоже місце за клунею. Це якщо дивитися на нашу державу з європейського пагорба чи Капітолійського... Такою ж гноївкою відгонить від сільгоспвиробництва, земельних відносин та соціальних «благоденствій».

Саме між цими основними реперами і намагається вихляти переважна більшість чергових здобувачів скіпетра та держави, розкидаючись заяложеними тезами на кшталт «найжирніші чорноземи», «житниця Європи», «нагодуємо півсвіту»… Україна справді такою була, та переродилася. Найжирніші чорноземи наразі спісніли, а для Європи із постачальників жита ми перетворилися на «фуражирів»…

Голод — не Європа…

Можливо, для когось вона — і мама рідна, але для більшості українців точно не тітка, і навіть не дядина. Бо яке може бути родичання, якщо Єврокомісія у березні минулого року затвердила пакет проектів на суму 314 млн. євро для підтримки сільського господарства та поліпшення продовольчої безпеки у 23 країнах, що розвиваються, а України у цьому списку не виявилося. Жаль! Між тим доволі велика частка співвітчизників нарівні із жителями найбідніших Еритреї, Гамбії, Ефіопії також не проти поласувати даванками з європейського столу.

Президенту кортить якомога скоріше побачити Україну в європейській оправі. А яким діамантом і в скільки каратів ми виграватимемо в ній, якщо держава скотилася на останнє місце в Європі за зарплатами у доларовому еквіваленті? У той же час рівень цін у нас майже такий, як в інших найбідніших країнах Європи, а по житлу — навіть вищий. Тому ми ще довго голодно поїдатимемо очима чужинський достаток. І дорослі, і малі…

У важкий кризовий період Бразилія запровадила для дітей безплатні сніданки з морепродуктами. ЄС виділяє 600 млн. євро на рік для безплатного харчування дітей овочами та фруктами. А чим можемо похвалитися ми? Смертями на уроках? Та замість того, щоби збалансувати харчування наших дітей, чиновники радять… скоротити уроки фізкультури. Чи, скажімо, вилучити з раціону кефір, бо він призвів до отруєння. Змоделюйте у 3D, як ослаблена імунна система бореться з вірусом грипу! Вийде кумедний мультфільм…

Через різні умови життя та харчування громадяни Південної Кореї живуть на шість років довше за північних сусідів. І на десять сантиметрів вищі… Нам також загрожує пігмейство, оскільки більшість показників споживання основних продуктів харчування на душу населення нижчі не лише раціональних норм, а й мінімальних. М’яса та м’ясопродуктів українці споживають 45,7 кілограма на одну особу за мінімальної норми 52, молока та молочних продуктів — 213 і 321 кг, відповідно, плодів, ягід і винограду — 42 і 68.

Єдиним продуктом, за яким ми вдвічі перекрили мінімальні норми споживання, є соняшникова олія. Олійно-жирова промисловість щомісяця виробляє її втричі більше, ніж за радянських часів. Хоч у цьому є якась розрада і сподівання на те, що націю не підкосить рахіт, якому протистоїть вітамін D, не впаде репродуктивна функція, яку контролює вітамін Е і, до всього, гальмує розвиток хвороби Альцгеймера.

Отож, майбутньому президенту України слід більше пити олії і думати не про ситість чужих народів, а щонайперше — свого. Не годувати його чужинським м’ясом, а рідним, вирощеним на власних кормах. А то — суцільний алогізм!

В одеському порту відчалює «панамакс» із фуражним зерном, а поруч швартується рефрижератор із курятиною та свининою, на виробництво яких припадає понад 80% того ж таки зернофуражу. Подолавши тисячі кілометрів, м’ясо реалізують у торговельній мережі на третину дешевше вітчизняного. Виходить, доцільно ввозити, навіть витратившись на доставку з-за океану? І це при тому, що власного фуражу — «Жуй! Не хочу!» Стільки вільних, безробітних рук, які прислужилися б у тваринництві! Транспортне плече — ніщо порівняно з трансатлантичними відстанями. Всі плюси, а якісної продукції тваринництва — катма.

Цю нішу хутко заповнюють харчі сумнівної якості, генно-модифіковані. Боротися з ними обіцяють майбутні здобувачі президентських штандартів. Якщо Інна Богословська клянеться «рішуче закрити український ринок для неякісних продуктів, у тому числі генно-модифікованої продукції», то Олег Тягнибок пропонує «впорядкувати продажу генетично модифікованих продуктів». Дещо вибірково підходить до цієї проблеми Володимир Литвин: «повна заборона ввезення в Україну генетично модифікованих продуктів», але «обов’язкове маркування української продукції, яка містить ГМО». Ніби українське ГМО «чистіше» закордонного!

Економічні пороги

Власне, на аграрній темі спекулюють майже всі претенденти на президентське крісло. І через незнання специфіки найчастіше зашпортуються за видимі і невидимі пороги. Принаймні той же зерновий…

Через нерозуміння кон’юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків керівники держави, буває, вдаються до неадекватних дій. Саме боязнь залишитися без хліба, а не тверезий баланс зерна змусила тодішнього прем’єра Віктора Януковича заборонити експорт зерна. І ці обмежувальні дії продовжила новий керівник Кабміну Юлія Тимошенко. А потім безпідставно стримала ще й вивезення соняшникової олії.

На долю Юлії Володимирівни випало два врожайні роки. Це з урахуванням відрапортованого «сирого» зерна. І хоча після доробки та обліку «лежачого» на елеваторах вал істотно меншає, проте це вже нікого не хвилює. Задля виграшної цифри рекрутують і господарства населення. Починаючи з 2000 року частка селян у загальному виробництві зерна становить у середньому… 25%. За роками ці відсотки коливаються: зменшуються, коли додають обертів великі аграрні формування, і, навпаки, зростають, коли у гігантів із зерновиробництвом швах.

Звісно, можна порадіти за селянство: свідомий клас, переймається проблемами продовольчої безпеки країни. Але, по-перше, із «присадибного» врожаю національний коровай не спечеш, бо якість його не завжди дотягує до хлібопекарських кондицій, та й ніхто не звозить збіжжя із подвір’їв до загальнодержавних засіків. Воно — поза організованим ринком. Звідси постає «по-друге»: навіщо селянам продукувати неліквідне зерно, якщо вигідніше культивувати ходові — соняшник, ріпак? Тим більше 1991 року господарства населення у зерновиробництві займали свою скромну і правдиву нішу у 5—7%.

Різниця у 15—17% і є тією статистичною «похибкою», а точніше — брехнею, якою влада вдало маніпулює для вдоволення амбітних лавр косарів-рекордсменів і жниць-рекордисток. І той, що з косою, і та, що із серпом, можуть закинути: вирощеним зерном селяни годують домашню живність! На що висуну власний контраргумент: це ж якими завбільшки мають бути кури, свині і бички, якщо згодовувати їм чверть зібраного в Україні врожаю?!

Так, прем’єри з аграрними міністрами непереможені у зерновому валові, зате капітулюють перед якістю. Незалежно від динаміки виробництва зерна частка продовольчого практично залишається незмінною. Чи то зібрали 35 млн. тонн, чи, навпаки, 53, з них 10—12 млн. тонн — продовольче. То ж чи варто ображатися на нашу «фуражирську» місію у світовій спільноті? Рентабельність зерновиробництва із 380% у 1991 році впала до нуля.

Жоден із кандидатів у президенти навіть не заїкнувся — яким він бачить зернове господарство незалежної України? За мінімальних норм споживання потрібно виробляти близько 720 кг зерна на душу населення, за раціональних — 970, або, відповідно, 34 і 46 млн. тонн. Це — з урахуванням тваринництва, яке вчені мужі називають мультиплікатором зерновиробництва. Питання — якого саме зерна? Не вівса чи битого упереміш із половою… Якісного!

Ми самостійно можемо розв’язати не лише проблему продовольчої безпеки, а й продовольчої незалежності. Та ще й мати лишки. Щодо зерна, то спершу треба повністю задовольнити власні потреби у харчах, кормах для тваринництва, виробництві біоетанолу, а те, що в осаді, — на експорт.

Це завдання цілком посильне для України і без Зернового союзу із Росією та Казахстаном, за який ратує Інна Богословська, кандидат у президенти. Саме створення Зернового союзу не сприятиме автоматичному надходженню інвестицій, як помилково вважає Інна Германівна. І не гарантуватиме твердих цін, заможності селян… Треба враховувати інфраструктурний потенціал кожного із цієї зернової тріади: місткість елеваторів — лінійних і портових, пропускну здатність залізниць, портів… Зважати й на те, що за найщирішого «союзництва» все-таки кожна країна осібно — знаний гравець і конкурент на світовому ринку. Навіть між собою…

Та не одним зерном треба опікуватися. Земля потерпає від засилля соняшнику та ріпаку. І якщо вже тероризувати ріллю цими культурами, то хоч би повністю переробляти зібране на власних потужностях, яких вистачає. Україна може втратити цю можливість, оскільки торговельне партнерство з Євросоюзом передбачає повне скасування експортних мит. Тому повністю поділяю позицію кандидата у президенти Анатолія Гриценка: «Ми не виснажуватимемо землю заради експорту соняшнику і ріпаку. Вироблятимемо кінцеву продукцію!»

Власне, загальний антураж поступу АПК створюють зернові, соняшник і ріпак. Решта — в мінусі. У двох мінусах — тваринництво. Ще тріпає крильми птахівництво, але два останні роки галузь збиткова. Якщо так, то яким чином ми конкуруватимемо в Європі?

Влада дохазяйнувалася до того, що у фонді споживання м’ясної продукції майже чверть її — імпортного виробництва. Про відтворення поголів’я годі й говорити: ні кредитів, ні тваринницьких приміщень. Не перемиватиму кісток винних у занепаді галузі. Краще пом’яну 270 тис. голів великої рогатої худоби, у тому числі і 185 тис. корів, без яких осиротіло всеукраїнське стадо. А це, вважайте, прожили добу і — нема ферми на 350 голів. Отакі темпи «приросту»!

Чи розуміють претенденти, і не «тільки один...», яка аграрна спадщина дістанеться їм у разі перемоги на президентських перегонах? Певен, не зовсім. Бо в агітках можна пообіцяти зробити революцію в АПК і на селі, а на практиці жодного указу економічного характеру не видаси. Такий привілей обірвався на Леонідові Кучмі. І що залишається новообраному президентові? Листуватися з прем’єром чи обмінюватися SMS-ками?

Ще один значущий важіль, на який налягають висуванці на пост президента, — фінансування АПК. Напередодні нового року Кабмін приготував аграріям подарунок — виділив зі стабілізаційного фонду 1,2 млрд. грн. на здешевлення кредитів та підтримку деяких проектів в агропромисловому комплексі. Розпорядження №1556-р видали 8 грудня, а оприлюднили лише 21-го. Поки кошти (якщо вони реальні!) дійшли на місця у казначейства, фінансовий рік скінчився. І селян поманили, і гроші цілі!

Хоч у програмних засадах Юлії Тимошенко написано правильно: «Головний пріоритет — перехід від несистемного фінансування аграрного виробництва до повноцінного довгострокового кредитування під повний технологічний цикл, включаючи закупівлю сільгосптехніки». Але саме з кредитами було сутужно торік, а цьогоріч у загальному фонді (так і не прийнятого бюджету) на дієвий фінансовий інструментарій взагалі не закладено жодної копійки. Одначе це не завадило Юлії Володимирівні автоматично перенести нереалізовану прем’єрську програму у президентську. Можна припустити, що й ефект від зміни доданків залишиться таким же нульовим.

Із програми Володимира Литвина зникла і заяложена «десятина» — фінансувати АПК у розмірі 10% бюджету країни. Натомість у Володимира Михайловича з’явилася новація — «створити Фонд підтримки села для фінансування нових робочих місць, покращення якості життя, сприяння сільському туризму».

Власне, ідею фонду закладали ще у чорновому варіанті «Комплексної програми підтримки розвитку українського села на період до 2015 року». Живитися він мав від 1—1,5% «аграрного» податку з усіх підприємств. Проте Мінфін запротестував. А от у Білорусі такий фонд діє — Фонд підтримки АПК, що наповнюється за рахунок 3% збору від продажу всіх товарів на території країни. Кошти спрямовують на підтримку сільгоспмашинобудування, здешевлення техніки, міндобрив, кредитів, лізингу, розвиток соціальної інфраструктури на селі.

Не забули селяни і те, з якою поспішністю Литвин прибрав абревіатуру очолюваної ним АПУ — Аграрна партія України, перейменувавши її на Народну. А в ті часи Аграрна партія була єдиною у парламенті, що бодай назвою наближалася до сільської проблематики.

Дещо вкороченим, аморфним вийшов аграрний блок у програмі і Віктора Януковича. За ним не видно майбутнього президента-аграрія, котрий визнав би свої помилки, будучи прем’єром. І з потроєною енергією береться розвинути сільські території, зробити не лише «Україну — для людей», а й «Село — для України».

Земельні вузли

Ринок сільськогосподарських земель — це той вічовий дзвін, який відлунює чи не у всіх претендентів у президенти. Від крайніх лівих до крайніх правих. Від комуністичного «відновимо народну власність на землю, повернемо землю трудівникам села», «заборони торгівлі землею сільськогосподарського призначення» Олега Тягнибока, юнацького максималізму Олександра Пабата «Я поверну Україні землю!» до Ющенкового «ми запровадимо прозорий ринок землі, що спирається на сучасний земельний кадастр».

Нинішній глава держави послідовно обстоював свою позицію упродовж п’яти років. А от зреалізувати її забракло духу й упертості. На жаль, Віктор Андрійович увесь цей час почивав на початих Кучмою реформах замість того, щоби спрямувати їх у цивілізоване річище, створити систему механізмів, які, з одного боку, забезпечили б прозорий рух земельних ділянок, а з іншого — юридично захистили власників паїв.

Мораторій на купівлю-продаж ріллі, який тривожили щороку, будив усі зацікавлені сторони, спонукав укотре дискутувати довкола двох суперечливих законопроектів — про Державний земельний кадастр та про ринок земель. Але узаконена норма, за якою мораторій знімуть лише за прийняття цих двох законів, вгамовувала сперечальників і віддаляла надію Ющенка ще за цієї каденції запровадити земельний ринок. Віктор Андрійович, як і його наступник, тепер повністю залежатиме від настроїв Верховної Ради.

Та навіть якщо депутати, збурені бажанням, приймуть обидва закони завтра, для створення системи земельного кадастру потрібно мінімум 2,5 року. Такий термін визначив Гевін Адлінгтон, експерт Світового банку, оцінивши темпи реалізації проекту «Видача державних актів на право власності на землю в сільській місцевості та розвиток системи кадастру» і стан законодавчої бази в Україні. Нам належить розробити не лише індексні кадастрові карти на всю територію, а й, що найскладніше та найважливіше, — створити інформаційну систему з наступним введенням до неї всієї необхідної інформації.

Немає ринку землі — немає інвестицій. ЄБРР готовий вкласти у розвиток агропромислового сектору України у межах 150—200 млн. євро, але відмовляється від проектів, допоки діятиме мораторій на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення.

Не вийшло бліцкригу з видачею державних актів на право земельної власності і в Юлії Тимошенко. Визначений термін — кінець минулого року — довелося продовжити не тільки через брак бюджетних коштів, а й через спротив керівництва райземуправлінь. Зміна керівництва Державної служби геодезії, картографії та кадастру, звільнення більш як 400 «земельних» чиновників різних рівнів, котрі блокували процес видачі актів землекористування громадянам України, ще раз засвідчили гнилість системи Держкомзему, її некерованість.

Фахівці, котрі тривалий час працювали у ній, сходяться на категоричному висновкові: дану структуру ніяк не реанімуєш. Її треба повністю зруйнувати і вибудовувати нову, цивілізовану систему земельних взаємовідносин.

Одначе такий убивчий вердикт аж ніяк не засмучує Віктора Ющенка. Перебуваючи з офіційним візитом в Об’єднаних Арабських Еміратах, Віктор Андрійович розпорядився українською землею на свій розсуд: на 50— 100 гектарах араби вирощуватимуть для власних потреб ячмінь та соняшник. І «найжирніші чорноземи» знову продукуватимуть фураж.

Хоч скільки придивляйся, селяни навряд чи знайдуть серед кандидатів у президенти «свого в дошку», того, хто горою стане на їх захист. Доведеться обирати між уже апробованими й атрофованими владою і не зіпсованими нею. Найбільше селян бентежить те, щоби при зміні гаранта не потрапити із кріпаків у ще нижчу касту — рабів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво