НА ГОРОДІ БУЗИНА, В МІНІСТЕРСТВІ ДЯДЬКО, АБО ЧОМУ СПІЛЬНЕ СІЛЬСЬКЕ МАЙНО «ГУЛЯЄ ПО ВІТРУ»... - Економіка - dt.ua

НА ГОРОДІ БУЗИНА, В МІНІСТЕРСТВІ ДЯДЬКО, АБО ЧОМУ СПІЛЬНЕ СІЛЬСЬКЕ МАЙНО «ГУЛЯЄ ПО ВІТРУ»...

5 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 5 липня-12 липня

Душа не на місці, коли, проїжджаючи повз колишні сільські ферми, птахофабрики, стайні, машинно-тракторні станції, бачиш розорені, занедбані, напів- або майже повністю зруйновані будівлі та комплекси...

Душа не на місці, коли, проїжджаючи повз колишні сільські ферми, птахофабрики, стайні, машинно-тракторні станції, бачиш розорені, занедбані, напів- або майже повністю зруйновані будівлі та комплекси. А в одному із сіл на Львівщині, де колись був передовий і потужний тваринницький комплекс, довелося не лише почути, а й на власні очі побачити, як селяни, члени агроспілки, що вже припинила своє існування, самовільно розносили колишню ферму на окремі «шматки», тягнучи на обійстя хто цеглу, хто балки, хто дошки, пояснюючи, що це вони забирають їх у рахунок майнового паю. «Я завжди був противником колгоспної системи господарювання, яка гальмувала розвиток господарства на селі. Але не можу зрозуміти й того безглуздя, яке закладається реформами нинішніми», — каже про такі неподобства фермер Роман Гайдучок.

Недавній викладач університету «Львівська політехніка», кандидат технічних наук, у фермерство він прийшов декілька років тому практично випадково: в одному із сіл Сокальського району на Львівщині мав родинне майно, яким мусив опікуватися. І по вуха «вліз» у те село і його проблеми. Сьогодні Роман Михайлович вирощує зернові, має млин, власний магазин, планує зайнятися риборозведенням. А ще очолює Західноукраїнське об’єднання фермерів, тому турботи і проблеми сільських аграріїв знає не лише із власного досвіду, а й із колективного.

— Як на мене, то держава, почавши так зване реформування, повністю кинула селян. Штучно було створено якусь подібну до «революційної» ситуацію, щоб одним махом знищити колгоспи. З цим справилися блискуче. А далі що? Якщо подивитися, то майно, нажите нашими батьками, техніка, вся сільська інфраструктура одним розчерком пера вийшли з-під адміністративної системи управління, а нікуди не прийшли. Десь у високих кабінетах виникла така собі ідея-фікс, що держава, широко розкривши руки (торбу?), все те добро віддає селу, і відтоді селяни мусять усе вирішувати самі. Ідея чудова, а головне — ринкова. Та чи було готове наше село сприйняти водночас такі новації? Звичайно, що ні. Як кажуть, із «грязі» потрапили у «князі»... Доходило до того (а цією проблемою я займаюся давно), що навіть районні адміністрації, начальники управлінь сільського господарства не мали поняття, як спільне колись майно повинно бути оформлене. Адмінапарат, що тримав все це в руках не один десяток років, нічого конкретного, крім гасла «Тепер це майно не державне, а колективне», не запропонував. І фактично «умив» руки.

Що можна було зробити в той час? На мій погляд, держава повинна була виступити посередником між новими колективними власниками. Можливо, потрібно було взяти майно цих людей під якусь символічну ціну або якісь облігації і віддати новому власнику-фермеру чи колишньому голові колгоспу, але віддати так, щоб останній відчував за нього відповідальність. Сьогодні ж за колись народне надбання ніхто не відповідає. В результаті воно практично знищене. І процес цей, на жаль, є вже незворотним. Та й люди змінилися, їхня психологія. Десь, скажімо, мешканці розібрали майно колишнього колгоспу майже повністю. Їх ніхто не зупинив. Це побачили в іншому селі і почали робити те саме... Колективні власники в більшості своїй і сьогодні не знають і не розуміють, що вони — реальні господарі того майна. Мені не раз доводилося пояснювати людям, що майно колишнього колгоспу, нині ТзОВ або приватної агрофірми, не є власністю колишнього голови, який, можливо, і зараз керує новим сільськогосподарським об’єднанням. Він має в тому майні лише якусь часточку, так само, як і кожний інший член колективного господарства. Останнім часом виникає й інша ситуація: керівниками новостворених аграрних структур стають люди «пришлі», які не брали участі у створенні колективного майна, а тому не мають в ньому жодної часточки. На практиці ж виходить, що вони — єдині, хто розпоряджається тим спільним надбанням і керує всіма пайовиками. Тому й не болить у них душа, коли воно руйнується, розграбовується, продається. Вони ж бо нічого не втрачають.

У моєму селі ще півтора року тому керівник приватної агрофірми (він же колишній голова колгоспу) оголосив про її закриття, хоча не сіє і не оре вже десь три роки. Але зо два місяці тому вивіз із колишньої своєї території зо п’ять машин так званого «металолому», мотивуючи тим, що гасить якісь борги до бюджету. Зачекайте, ті борги «напрацювала» його приватна структура. До чого тут майно людей, яке було створено ще за колгоспних часів? Яке вони мають відношення до боргів приватної агроспілки?

На жаль, і на рівні постанов Кабміну нерідко приймаються рішення, які працюють невідомо на чиї інтереси. Через певний час деякі з них відміняють, але... Майном по-справжньому ніхто не займається.

Хоч як це парадоксально звучить, на сьогодні не існує договору оренди. Тобто новий господар не перейняв матеріальної відповідальності за те майно, яке знаходиться на території його господарства. Мало того, якби селяни й захотіли подати до суду щодо захисту своїх майнових прав, суд би не прийняв від них позову, оскільки у них немає документів, які б підтверджували право на власність. Тому люди починають без усіляких документів розтягувати «своє».

У селі, де я господарюю, зруйновані практично всі (крім двох) капітальні будівлі, аж до фундаменту. Колишній голова колгоспу був безсилий чим-небудь зарадити цьому процесові, бо його не підтримала ні влада, ні міліція. Але коли я почав вести мову про викуп цих приміщень у їхніх власників (аби зробити все на законному рівні і цивілізовано), то зіткнувся з непереборними труднощами. А через чотири місяці ходінь по усіляких інстанціях дійшов висновку, що в Україні на кінець минулого року офіційно не зафіксовано жодного факту видачі документа про право власності на сільську нерухомість.

— Ви часом не плутаєте?

— Ні. І я це зараз доведу. Що ж виходить? Якщо у людей немає права власності на майно, вони елементарно його не можуть продати або безпечно здати в оренду. Тому, аби зняти цю перешкоду, я спочатку звернувся до регіонального інвентаризаційного бюро з проханням видати свідоцтва про право власності на дві сільські будівлі. Працівники бюро відкрили на мене очі і сказали, що за такими документами до них звертаються вперше, і вони не знають, як це робити. Порадили під’їхати до обласного бюро. Там реакція була аналогічною. Довелося дзвонити в Держкомбуд України. Телефоном мене повідомили, що нібито такий механізм існує. Але, напевно, цим питанням я їх перелякав, бо через деякий час представник управління приїхала з Києва у Червоноград, і фахівці із Києва, Львова і Червонограда почали робити все, щоб... нічого не зробити.

Сказали: гаразд, у вашому селі є 400 пайовиків, їм належить 20 будівель. Ми готові видати на кожну будівлю по 400 свідоцтв, тобто на кожного власника окремо. Зрозуміло, за кожне таке свідоцтво треба заплатити. Я підрахував, що необхідно було виписувати вісім тисяч свідоцтв лише в одному селі, по двадцять на кожного пайовика! Здоровий глузд тут і не ночував, тим більше, що вартість цих документів значно б перевищила вартість самих тих напіврозвалених споруд. Дійшло до того, що представники компетентних органів заявили: у них немає таких бланків, щоб на одному можна було вписати відразу 400 осіб. Тоді я запропонував (оскільки ми вже створили в селі товариство співвласників майна «Надія») вписати в акт назву товариства, а як додаток долучити повний список всіх співвласників майна. І тоді той, хто купує цю нерухомість, буде знати, у кого він її купує і на яких умовах. Це буде вигідно і пайовикам: якщо навіть вони віддадуть своє майно в оренду, то матимуть за це в такому разі хоч якісь копійки. Переговори тривали довго, а питання так і не вирішене.

Я знаю, що цією проблемою займається ціле управління в Міністерстві аграрної політики. Подзвонив туди, розповів, у чому справа. Там погодилися: проблема справді існує, і ми будемо над нею працювати... Чимало спірних моментів потрібно вирішувати разом з Мін’юстом. Побійтеся Бога, але ж стільки часу минуло?! У результаті працівники міністерства запропонували звернутися листом до прем’єр-міністра України Анатолія Кінаха — мовляв, щоб він дав доручення обом міністерствам паралельно зайнятися цією справою. Очевидно, на міністерському рівні проявляти ініціативу не прийнято...

Написав такий лист, хоча, докладно вивчивши законодавство, бачу, що і в межах наших сьогоднішніх законів це питання можна залагодити. Через місяць дістав відповідь від заступника міністра, нашого земляка Романа Шмідта, який відписав Західноукраїнському об’єднанню фермерів не про процедуру видачі свідоцтв на право власності на майно, а про те, що селяни мають право на пай та таке інше... Як-то кажуть, на городі бузина, а в Києві дядько... У черговий раз спустили проблему на гальмах.

— А як її можна все-таки вирішувати в межах чинного законодавства?

— У Цивільному кодексі є стаття про право сумісної власності, і на підставі цього вже можна видавати свідоцтва на таку власність. Хоч би з цього почати, щоб зберегти те майно, яке ще не розтягли... Отаку «послугу» зробили не лише для Львівщини, а й для усієї України ідеологи аграрної реформи! Ніхто серйозно не думав, до чого це призведе. А тепер кажуть: давайте будемо знаходити в бюджеті гроші і допомагати селу... Сміх, та й годі.

— Я знаю, що в цьому питанні ви як депутат Львівської обласної ради хочете зробити якусь «революцію»?

— Революцію — не революцію, але планую, увійшовши до депутатської комісії з розвитку агропромислового комплексу, запропонувати в найкоротші терміни провести повну інвентаризацію такого майна в усіх районах Львівщини, аби ми знали реальну картину.

— А яка ситуація з видачею актів на право володіння землею?

— За два місяці до виборів наша обласна влада декларувала, що в області видано 65% державних актів на землю і зобов’язувалася (не обійшлося тут, звичайно, без політичних мотивацій) до кінця березня видати селянам акти стовідсотково. У себе в об’єднанні ми збирали фермерів з усіх районів області, проводили певний моніторинг і дійшли висновку, що в області на той час було видано не більше 10% державних актів на землю.

Щодо самої ідеї земельної реформи, то вона оцінюється на селі позитивно. Але насправді картина знову ж таки виглядає, як у кривому дзеркалі. Оскільки люди не мають в більшості своїй актів на право власності на землю, хоч і користуються нею — обробляють, сіють, збирають врожай, вони не сплачують сільськогосподарський податок згідно з чинним законодавством. Максимум, кому вони платять за свою власну землю (знову парадокс!), то це нинішньому власнику створеної агрофірми чи товариства з обмеженою відповідальністю. Усвідомити це важко, але в реальному житті селяни платять директору за те, що він надає їм в оренду частину їхньої ж землі! Немає папірця — і ти ніхто, називайся, як хочеш.

— У чому причина, що селяни й досі не мають актів на право володіння землею?

— Нерідко затримка із видачею державних актів відбувається не лише через бюрократичні перепони, а й через те, що селяни елементарно не здатні заплатити землевпорядним організаціям, іншим структурам. Якби ця послуга була дешевшою, то, напевно, питання значною мірою було б уже зняте. Хоча не можна не розуміти, що держава від цього лише програє, бо не отримує значних коштів від сплати земельного податку. А поки виходить замкнене коло: селянин не може отримати акт на землю, бо це дорога процедура, а держава не одержує прогнозованих надходжень. На Львівщині не так давно працювала американська корпорація «Ронко», яка займалася цими проблемами, але до кінця їх так і не вирішено.

Інша проблема — сам принцип наділення землею. В області попервах було запроваджено таку «новацію», як черговість виходу із землею. Комісія, до якої входив керівник аграрного формування, голова сільської ради, землевпорядник і ще кілька наближених до них людей, визначали оту черговість. Передусім віддавали у власність найвіддаленіші і найгірші землі, до яких навіть і доїхати було ніяк. Якщо ці землі було роздано, переходили до інших. Принаймні, так передбачалося в планах. Пізніше сесія облради відмінила такий принцип, бо було багато скарг, непорозумінь і суб’єктивізму. Але вдалися до іншої крайності: працівники інституту «Землепроект», практично не виїжджаючи на місце, ділили «землю» у Львові, на папері, не враховуючи чимало конкретних факторів, в тому числі і той, щоб земля була ближче до помешкання селянина.

На практиці нерідко виходив абсурд. Той, хто живе в одному селі, землю одержує на кінці іншого, чи то з протилежного боку, а інший «землевласник» навпаки — живе біля цієї ділянки, а йому визначено бути там, де вигідно і зручно першому селянинові. І нічого не зміниш: все розмічено й оформлено... Були й інші прецеденти. Наприклад, ділять відразу цілий земельний масив, хоч більшість нових власників поки не будуть працювати на цій землі, а віддадуть її в оренду. А хтось у середині масиву береться господарювати самостійно. Зрозуміло, що це не влаштовує того, хто орендує багато землі, бо й техніку нормально не використаєш, і врожай не збереш.

На мій погляд, принцип поділу мав би бути іншим: конкретні власники закріплюються за конкретним земельним масивом, без розписаних і розмірених ділянок. Тому, хто починає працювати на землі, вона виділяється поруч із тією площею, яка вже обробляється. Решту можна успішно передавати в оренду. Це, здавалося б, дрібниці, але в кожному конкретному випадку вони багато важать.

Якщо узагальнювати нинішні сільські проблеми, то зараз держава вже витрачає чимало коштів на те, щоб по-новому забезпечувати життєдіяльність села. А все ж це було, існувало. Не зуміли по-господарськи розпорядитися...

— Можу заперечити: держава прагне вкладати бюджетні кошти не стільки в те, що було втрачене, а головним чином у закупівлю нової техніки, мінеральних добрив, засобів захисту рослин, тобто в те, що дасть віддачу.

— Справді так, але нерідко ці цільові кошти виділяють «своїм» людям і, головне, безповоротно. Чи наша держава така багата? Звичайно, допомога селу має бути, але на кредитній основі. Берете гроші на рік, два і знаєте, що мусите їх повернути.

Або, скажімо, виділяють кошти на підвищення родючості грунтів — по 20—30 тис. на рік через районні та інші «Агрохімії». Чи доходять ці гроші (і в якому розмірі) до найнижчої ланки, це одне питання. А інше полягає в тому, що нерідко замість хімічних добрив на поля вивозять звичайні органічні — безплатний гній. А гроші ж списують, іншими словами — використовують неефективно... На мою думку, потрібно ці кошти давати цільовим спрямуванням безпосередньо в господарства, а там на конкурсній основі будуть вирішувати, кого запросити для виконання тих чи інших робіт, де дешевше купити добрива і т.д. Тобто все це повинно бути підконтрольним, і за державні гроші конкретні люди мають нести відповідальність.

Так само постійно ми говоримо про спрощену систему оподаткування і звітності. Декларуємо одне, а на ділі процес дедалі більше ускладнюється. Свого часу було прийнято Закон «Про фіксований сільськогосподарський податок». Сама ідея позитивна: сплачуєш один податок в залежності від кількості землі — і маєш собі спокій. Але згодом з’явилося чимало інших додаткових платежів, які не входять до цього податку. Доходить до смішного. Фермеру, який має ділянку землі на якомусь хуторі, доводиться сплачувати збір за забруднення навколишнього середовища. Однак і це ще не все. Цей копійчаний збір йому потрібно розділити на два (до місцевого і державного бюджетів), оформити дві платіжки, звіт відвезти до податкової, перед тим побувавши в управлінні екології тощо. Те саме виходить і з фондами соціального страхування. Раніше був один такий фонд, зараз їх чотири. І потрібно робити різні нарахування до різних фондів, оформляти чотири звіти... Недавно виникло ще одне проблемне питання: змінюються критерії, за якими визначається право сплачувати фіксований сільськогосподарський податок. Раніше в законі було записано: якщо підприємство має 50% і більше продукції власного виробництва, воно є платником фіксованого податку. А потім вийшла постанова Кабміну з уточненням: що це повинна бути власна продукція, вирощена на власній землі. То виходить, що сільськогосподарська продукція, вирощена на орендованій землі, не входить у ті 50%?

І ще одна «новація». Сільськогосподарські підприємства мають відкрити в банку другий рахунок, аби там акумулювати ПДВ, який, згідно з чинним законодавством, сільський виробник не сплачує, а реінвестує у виробництво. Якщо рахунок вчасно відкрито не буде, ці кошти забирають у підприємства, а саме воно перестає бути платником фіксованого податку з усіма негативними наслідками. Є й інші нюанси, які «б’ють» не тільки по фермерах. Якщо держава вважає, що бере мало податків з селянина, то нехай вона збільшить розмір того самого фіксованого податку. Але навіщо ж нас заплутувати, «оголюючи» перед податковими службами, ганяти зі звітами по всіх можливих фондах і конторах? За такої ситуації навіть досвідчений фермер повинен тримати бухгалтера.

* * *

...Отакою барвистою виявилася картинка із життя львівського (та й, напевно, не тільки львівського) фермера. От лише барви, незважаючи на літо, переважають сіро-похмурі…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво