Морфологія і генезис гірничо-металургійного комплексу України - Економіка - dt.ua

Морфологія і генезис гірничо-металургійного комплексу України

23 березня, 2007, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 23 березня-30 березня

Стан і перспективи розвитку будьякої галузі чи підгалузі промисловості України визначаються насамперед її потенціалом...

Стан і перспективи розвитку будьякої галузі чи підгалузі промисловості України визначаються насамперед її потенціалом. Промисловий потенціал гірничо­металургійного комплексу України в останні роки, а також сьогодні є фундаментним елементом економіки держави. Металургія, гірничо­металургійний комплекс (ГМК) є основним донором бюджету, забезпечуючи понад 40% надходжень валюти в країну. Майже 30% становить його частина у валовому внутрішньому продукті. На металургійну промисловість спираються і для неї працюють енергетика, машинобудування, будівництво, фінансова сфера. В галузі задіяно понад півмільйона осіб. Підприємства ГМК забезпечують робочі місця в найбільш густонаселених регіонах країни. Ресурсний потенціал гірничо­металургійного комплексу України визначається наявними покладами залізної (четверте місце у світі) і марганцевої руд, вугілля, вапняків, тобто основних сировинних матеріалів для виробництва металу. Вітчизняна металургія достатньою мірою забезпечена електроенергією. За обсягами виробництва металургійна промисловість України посідає сьоме місце у світі.

Однак за час, що минув після здобуття Україною незалежності, її металургія зазнала значних втрат. Одним із головних чинників промислового спаду гірничо­металургійного виробництва порівняно з роботою за часів колишнього Радянського Союзу був неефективний, а в більшості випадків збитковий для держави процес роздержавлення великих і середніх підприємств. Попри те, що починаючи з 2005 року приріст обсягів виробництва в металургії сповільнився, переказування коштів від підприємств гірничо­металургійного комплексу України до державного бюджету країни у 2005—2006 роках зросло.

При аналізі стану та перспектив розвитку ГМК його потенціал розглядатимемо не лише на основі нинішніх результатів діяльності галузі, а насамперед виходячи з прогнозних показників її можливих досягнень у середньо- і довгостроковій перспективі.

Потенціал металургійної промисловості (гірничо-металургійного комплексу) України складається з виробничого (технічного і технологічного), ресурсного, фінансового, інвестиційного, трудового, соціального, кадрового, інтелектуального, наукового, управлінського потенціалів окремих підприємств галузі, а також потенціалу регіональної інфраструктури та держави загалом. Загальний економічний потенціал вітчизняної металургії перевищує просту арифметичну суму потенціалів окремих підприємств завдяки їхній взаємодії.

За останні 15 років, на жаль, знизилися рівні кадрового, інтелектуального, наукового потенціалів як окремих підприємств та установ, так і галузі в цілому. Вже сьогодні ми маємо дефіцит робітників і інженерів найвищої кваліфікації. Підготовлені ще за часів колишнього СРСР висококваліфіковані кадри вибувають, а необхідної їхньої заміни не відбувається насамперед у результаті руйнації налагодженої системи навчання та підвищення кваліфікації персоналу, погіршення рівня освіти загалом. Це може стати у найближчому майбутньому одним із чинників істотного зниження потенціалу української металургії, оскільки для виправлення ситуації із забезпеченням підприємств висококваліфікованими кадрами необхідний час і значні фінансові ресурси.

Викликає великий сумнів доцільність переходу України на «болонську» систему підготовки інженерів для гірничо-металургійного комплексу. Рівень кваліфікації «болонських» інженерів, підготовлених за чотири роки, не зможе відповідати вимогам металургійної промисловості. Свідомо чи ні, але «болонська дорожня карта» по суті є акцією з підриву та знищення в нашій країні ефективної системи підготовки інженерних кадрів для високотехнологічних галузей промисловості.

Перспективи галузі визначаються її становищем на ринках металопродукції. Зміни цін на метал на світовому ринку мають хвилеподібний характер. Періоди коливань цін на продукцію чорної металургії зазвичай становлять два-три роки. До того ж падіння цін, як правило, триває вдвічі менше часу, аніж їхнє зростання. Головне — вміти скористатися на благо своїх підприємств і держави періодами максимального попиту на металопродукцію та періодами пікових цін, що Україні не завжди вдається.

Початок третього тисячоліття ознаменувалося сприятливою зовнішньоекономічною кон’юнктурою для продукції українських металургійних підприємств. Але, попри істотне поліпшення фінансових і виробничих показників і наддоходи в наступні роки, підприємства галузі не скористалися цим для кардинальної модернізації своїх виробництв. Значні обсяги фінансових ресурсів, отриманих від експорту металопродукції, опинялися за межами України, виводилися з господарського обороту підприємств або витрачалися на поточне споживання замість масштабних інвестицій у галузь. У результаті ГМК в основному залишився на рівні виробництва сировини чи промислової продукції низького ступеня обробки (слябів, заготовок тощо).

На перший погляд складається враження, що потенціал металургійних і гірничорудних комбінатів останніми роками начебто зростає, оскільки підвищується ринкова вартість цих об’єктів. Показовим прикладом може служити аналіз змін ціни гірничо-металургійного комбінату «Криворіжсталь» під час його першого і другого продажу. Але завжди слід пам’ятати, що на першому етапі приватизації промислових підприємств України їхню вартість було штучно занижено (іноді в десятки разів).

Причинами виникнення такої ситуації були, по-перше, суб’єктивні чинники, коли нерідко вартість об’єктів занижували «під замовлення» їхніх майбутніх власників. По-друге, у перші роки незалежності національні інвестори не мали необхідних коштів для придбання підприємств за їхню реальну ціну, а іноземні інвестори, котрі, безумовно, мали в своєму розпорядженні достатні фінансові ресурси, ще не прийшли на фондовий ринок України через невизначеність із політичною й економічною ситуацією в країні і напрямами її подальшого розвитку. Тому орієнтуватися на чинник збільшення вартості активів підприємств гірничо-металургійного комплексу на фондовому ринку як на показник розвитку галузі потрібно вельми обережно.

Зберігаючи і розвиваючи ГМК, Україна збільшує свої екологічні проблеми. Не зупиняючись на цьому питанні детально, зазначимо лише, що обсяги переміщення гірської маси в результаті видобутку залізної руди в XX столітті можна порівняти з природними геологічними процесами. Видобуток руди на шахтах Кривого Рогу ведуть на глибинах понад 1000 м. Глибина відкритих кар’єрів уже перевищила 300 м. Накопичено понад 3 млрд. кубометрів відходів гірничорудного виробництва. Рівень наповнення хвостосховищ сягнув критичної позначки, але скидання шламів у них триває. Все це загрожує техногенною екологічною катастрофою.

Під усією територією Кривого Рогу утворилися величезні пустоти від видобутої руди, із котрих потрібно постійно і ще багато років відкачувати воду. А це величезні витрати. Хто їх компенсуватиме: держава чи нові власники шахт і гірничо-збагачувальних комбінатів? Питання відкрите і законодавчо до кінця не врегульоване. При цьому зростає вартість електроенергії, а отже, збільшуватимуться витрати на відкачування води, на утримання устаткування і підрозділів, що виконують зазначену роботу. Внаслідок цього в будь-якому разі зростатиме вартість спочатку залізорудної сировини, а потім і собівартість виробленої з неї металопродукції.

Безумовно, одними з головних орієнтирів докорінних змін у функціонуванні ГМК на перспективу є екологічність його розвитку, припинення й недопущення в майбутньому хижацького ставлення до розробки родовищ сировини для виробництва металу.

На запитання, чи є резерви для значного збільшення виробництва залізорудної сировини в Україні, відповідь може бути виключно позитивною. Слід зазначити, що серед гірничорудних підприємств України є недобудований Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат окислених руд (КГЗКОР). У його спорудження, розпочате 20 років тому країнами соціалістичного табору, Україна, Румунія та Словаччина вклали понад 1,65 млрд. дол. Проектна потужність комбінату — 10 млн. тонн котунів на рік за вартості будівництва 2,4 млрд. дол. Будівельно-монтажні роботи на комбінаті потужністю приблизно 6,6 млн. тонн виконано приблизно на 70%. Для введення в експлуатацію першої черги комбінату потрібно ще орієнтовно 250—300 млн. дол. інвестицій.

В останні п’ять років з’явилася зацікавленість ряду потужних іноземних компаній («Міттал стіл», «Металоінвест» і ін.) у придбанні КГЗКОР для його добудовування та подальшої експлуатації. При цьому планується на першому етапі діяльності КГЗКОР як сировину для виробництва котунів використовувати не бідні окислені руди (кварцити) із вмістом заліза 30—36% (яких у відвалах діючих у Кривому Розі гірничорудних комбінатів накопичилося понад 1 млрд. тонн), а високоякісний залізорудний концентрат російських Михайлівського та Лебединського, а також українського Інгулецького ГЗК.

Для реалізації цієї ідеї пропонується на базі майна КГЗКОР створити спільне підприємство (СП) з інвестором. Частка України в такому СП може становити 50% плюс 1 акція. Розрахунки з румунами та словаками планується продовжувати здійснювати шляхом поставки їм котунів, вироблених на комбінаті, у кількості і в строки, узгоджені з цими країнами. У разі неефективної роботи цього підприємства зобов’язання перед Румунією та Словаччиною доведеться, певне, погашати з бюджету України. Тобто частка України в СП більш як 50% акцій може виявитися не благом, а борговим ярмом на багато років, і в цьому може критися серйозна небезпека для держави.

При цьому необхідно враховувати ось що. Рішення про будівництво КГЗКОР на паритетних засадах приймали у 1985—1986 роках країни — члени Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). Головним призначенням комбінату було забезпечення залізорудною сировиною металургійних комбінатів Румунії, Словаччини, Німецької Демократичної Республіки (НДР), Болгарії. У результаті будівництва КГЗКОР за рішенням урядів держав—учасниць РЕВ Україні завдано мільярдних збитків (у доларах) через втрату чималих площ орних земель (чорноземів), знищення ряду селищ, погіршення екології регіону м.Долинська.

Зараз вже очевидно, що в зв’язку з будівництвом комбінату окислених руд наша країна є постраждалою стороною. Тому, розглядаючи будь-які інвестиційні проекти про добудовування та введення його в експлуатацію, Україна має порушувати питання перед Румунією, Словаччиною та іншими країнами, що приймали рішення про будівництво цього гірничо-збагачувального монстра, про відшкодування Україні зазначених втрат. Підкреслюємо, що Україна не мала і не має потреби в нарощуванні потужностей із виробництва котунів, оскільки попит її металургійних підприємств із надлишком забезпечується потужностями діючих гірничо-збагачувальних комбінатів. Інвестор у створюваному на основі КГЗКОР спільному підприємстві має спочатку викупити в Румунії та Словаччини побудовані ними об’єкти, а потім уже вносити ці об’єкти до статутного фонду СП. Так для України безпечніше.

Виробництво залізорудної сировини, сталі й металопродукції взагалі в Україні, як і в Росії, украй монополізоване. Понад 95% виробництва сталі та металопрокату зосереджено на десяти металургійних підприємствах. Наприклад, п’ять найбільших металургійних комбінатів України, а саме — ВАТ «Міттал Стіл Кривий Ріг», маріупольські ім.Ілліча й «Азовсталь», «Запоріжсталь» і ім.Дзержинського за 2006 рік виробили 24 млн. із 32,9 млн. тонн чавуну, виплавленого в Україні. Усього ж за минулий рік вироблено 27,9 млн. тонн сталі, 13,7 млн. тонн напівфабрикатів, отриманих безперервним литтям, випущено 22,4 млн. тонн готового прокату.

Іноді монополізацію гірничорудної та металургійної промисловості називають вертикальною інтеграцією виробництва, суть якої полягає в належності до певних корпоративних груп технологічно пов’язаних підприємств — залізорудних комбінатів, вугільних шахт, коксохімічних і металургійних заводів, заводів металовиробів та інших металопереробних підприємств. При цьому власниками контрольних пакетів акцій гірничо-збагачувальних і металургійних комбінатів є обмежене коло фінансово-промислових груп, котрі свою технічну, виробничу, економічну та збутову політику здійснюють винятково на свій розсуд, виходячи з власних інтересів. Інакше кажучи, в Україні утворився нерегульований державою монополізм у гірничорудній підгалузі, що справляє дестабілізуючий вплив на економіку держави.

З позиції інтересів країни необхідно створювати й розвивати конкурентне середовище в цій підгалузі промисловості, наслідком чого будуть стабілізація та зниження цін на сировину й металопродукцію на внутрішньому ринку. Сьогодні дер­жава фактично самоусунулася від регулятивних функцій у цій сфері.

Для металургів останніми роками головною була і залишається проблема забезпечення заводів дешевим коксом, частка якого в собівартості металопродукції становить приблизно 20%. Витрата коксу на підприємствах України для виплавляння однієї тонни чавуну перевищує 500 кг. На металургійних підприємствах технічно розвинених країн Європи, а також Японії та США цей показник не перевищує 350 кг. Наприклад, доменні печі фірми «Пауль Вюрт», експлуатовані на металургійних комбінатах Німеччини і ряду інших країн, за високої продуктивності використовують лише 270—280 кг коксу на тонну чавуну і близько 160 кг порівняно дешевого пиловугільного палива. Висновок — потрібно впроваджувати технологічні рішення, що забезпечують економію коксу в доменному виробництві.

Коксохіміки України виробляють понад 20 млн. тонн коксу на рік. Такої кількості коксу вистачає для забезпечення своїх металургійних заводів і для експорту в обсязі приблизно 10%. При цьому в Україні закінчуються запаси коксівного вугілля, а видобувати вугілля стає дедалі важче й дорожче. Видобуток коксівного вугілля в останній рік скоротився приблизно на 7%. Україна також завозить близько 9 млн. тонн коксівного вугілля на рік. Кокс на експорт Україна виробляє в основному з імпортованого вугілля.

З усіх підгалузей металургії коксохімічне виробництво України розвивається найбільш динамічно. До того ж інноваційним шляхом. Практично всі заводи модернізують свої коксові батареї, впроваджують сучасні технології. В останні роки коксохімічні підприємства України збільшили свої виробничі потужності приблизно до 25 млн. тонн коксу на рік. Повністю завантажені роботою проектні та науково-дослідні інститути коксохімічного напряму.

Водночас у результаті зниження обсягів видобутку коксівного вугілля в Україні та можливого скорочення імпорту коксівного вугілля з Росії слід очікувати подорожчання металургійного коксу на 15—20%. Важливо зазначити, що в Європі в минулі роки закрито низку коксохімічних заводів як «брудне виробництво». Тому сьогодні при зростанні обсягів виробництва сталі та збільшенні потреби в коксі дефіцит останнього становить в Європі близько 6,5 млн. тонн на рік. Україна здатна забезпечити потреби цього ринку і цим необхідно скористатися.

Останнім часом в Україні, як і в інших пострадянських країнах, нерідко працювала система експорту металургійної продукції, котра дуже прибуткова для власників підприємств і неефективна для держави. Суть схеми полягає в тому, що заводи продають готову продукцію на експорт із мінімальним для себе прибутком (або взагалі без прибутку, зі збитком) посередницьким структурам, власниками яких є власники підприємства, тобто фактично продають продукцію на експорт самим собі. А за кордоном ці посередницькі структури продають метал уже реальному кінцевому споживачеві за ринкову ціну. В результаті прибуток залишається у власників заводів, але за кордоном, і виводиться з України. До того ж посередники, експортуючи продукцію за кордон, домагаються від бюджету ще й компенсації податку на додану вартість.

Гірничо-металургійні підприємст­ва працюють через посередників не лише на зовнішньому, а й на внутрішньому ринку. Тому одним із невідкладних завдань є розробка політики в сфері торгівлі металом і залізорудною сировиною на базі загальнонаціональних державних інтересів і партнерства з приватними власниками гірничо-металургійних підприємств. Для цього, по-перше, держава має реально контролювати ціни й умови відвантаження металу на експорт. По-друге, віддавати пріоритет забезпеченню металом насамперед українських машинобудівних заводів, вітчизняного споживача металу. Необхідно на державному або відомчому рівні планувати і регулювати забезпечення металургійних заводів залізорудною сировиною та коксом. Такий підхід жодною мірою не суперечить ринковому вектору розвитку економіки України.

Дієвим важелем впливу на експортні ціни сьогодні є індикативні ціни, використовувані Державною митною службою України та іншими держорганами під час оформлення документів на експорт металопродукції. Ці ціни без необхідного жорст­кого контролю з боку держави призначаються Державним інформаційно-аналітичним центром моніторингу зовнішніх ринків і часто є штучно заниженими порівняно з цінами світового ринку. У результаті скорочуються і надходження до бюджету України.

Виведення зароблених металургійними підприємствами коштів за кордон шляхом здійснення недохідних зовнішньоекономічних операцій відбувається в тому числі в результаті втрати державою контролю за індикативними цінами. Очевидно, що питання зміни порядку встановлення щомісячних експортних індикативних цін на металопродукцію і залізорудну сировину потребує негайного вирішення на найвищому дер­жавному рівні. Необхідно, щоб рівень щомісячних індикативних цін на експортований метал визначала комісія, котра складається з перших осіб відомств, які мають стосунок до його виробництва й експорту, а також до національної безпеки України. Це один із можливих заходів, а, ймовірно, і єдиний ефективний захід посилення держконтролю над ціноутворенням на експортовану металопродукцію для запобігання заниження цін і виведення прибутку за межі України. Йдеться про мільярдні втрати валюти.

Особливої уваги потребує питання управління структурою експорту української металопродукції з метою її оптимізації. Україна експортує на рік приблизно 10 млн. тонн заготовки і близько 2 млн. тонн металобрухту. Питання експорту брухту має стратегічне значення, адже, вивозячи його, завжди потрібно пам’ятати, що при цьому ми зменшуємо металофонд країни і забезпечуємо сировиною закордонних конкурентів. 2006 року бюджет України одержував 30 євро за кожну тонну експортованого металобрухту. При експорті 2 млн. тонн металобрухту сума експортного мита має становити 60 млн. євро, і ці гроші могли б надходити до бюджету. Але з цього обсягу експортованого металобрухту приблизно 600 тис. тонн щороку йшло в Придністров’я на Молдавський металургійний завод без сплати експортного мита. Тобто 18 млн. євро країна в цьому разі недоодержувала. До того ж Молдавський завод є конкурентом українських металургійних підприємств. Виходячи з державних інтересів, Україні потрібно так будувати політику експорту металобрухту, щоб згадані 18 млн. євро надходили до її бюджету.

Європейська спільнота увесь час ставить перед нашою країною питання про скасування експортного мита на металобрухт і намагається пов’язати це питання з квотами на торгівлю металопрокатом із державами — членами ЄС. Нам обіцяють, що за умови повного скасування цього мита квоту України на експорт готової металопродукції в держави ЄС буде збільшено приблизно на 40%. Тобто в цьому разі квота може зрости приблизно на 400—500 тис. тонн.

Припустимо, металургійні підприємства, експортуючи свій прокат у Європу, продаватимуть його майже на 100 євро за тонну дорожче, ніж продають на інших ринках. У результаті додатковий прибуток підприємств становитиме 40—50 млн. євро. Скільки з цього прибутку дійде до держбюджету? При сплаті 25% податку на прибуток із усієї цієї суми бюджет отримає додатково лише 10—12,5 млн. євро. Це — оптимістичний прогноз. У реальному житті радше буде реалізовано песимістичний сценарій. Тому не слід квапитися повністю скасовувати мито на експорт металобрухту: Захід завжди домагався, аби наша країна будь-яку сировину продавала в Європу якнайдешевше.

В експортованих 10 млн. тонн заготовки Україна втрачає приблизно 700 тис. тонн оборотного металобрухту. Звісно, для галузі та держави загалом було б краще скоротити експорт заготовки, переробляти її вдома і продавати вже кінцеву металопродукцію — арматуру, катанку тощо. А виходить, що, експортуючи величезні обсяги напівфабрикатів, Україна сама плодить за кордоном конкурентів своїм виробництвам. До того ж за таких обсягів експорту металу зменшується металофонд держави.

Ще одна аномалія в економіці України полягає в тому, що металургійні підприємства нерідко продають продукцію вітчизняним споживачам за ціною на 10—30% вищою за експортну. Причина цього полягає в існуванні описаних вище схем реалізації металу. Плюс ще накладається чинник ПДВ, який мають компенсувати підприємствам при експорті продукції. Виходить, що продавати метал своїм машинобудівним заводам начебто невигідно. Але це нонсенс. Тому стоїть завдання створити такі умови на ринку металопродукції в Україні, що стимулюватимуть першочергове забезпечення вітчизняних споживачів металу за економічно обгрунтованими цінами.

У нинішньому стані вітчизняна чорна металургія здатна виробити близько 40 млн. тонн сталі, 80% із яких експортують. Більшість підприємств гірничо-металургійного комплексу працюють із максимальною потужністю і вийшли на максимальні обсяги виробництва. Галузь гарячково працює на швидкий результат. Проблеми модернізації устаткування найчастіше за все відкладають на потім. Водночас зношеність основних фондів металургії становить 60% і більше. Деякі прокатні стани експлуатують уже по 70—80 років. За оцінками фахівців, у результаті низького технологічного рівня виробництва на металургійних підприємствах на виробництво однієї тонни сталі в Україні витрачають 52,8 людино-години, тоді як у Росії цей показник становить 38,1, у Німеччині — 16,8. Така ситуація вкрай небезпечна для галузі. І от чому.

Обсяг виробництва сталі у світі 2007 року прогнозується в межах 1050—1100 млн. тонн. Більш як половину від цієї кількості сталі споживають держави Азії. Китай вийшов на обсяг виробництва сталі понад 300 млн. тонн на рік і продовжує нарощувати темпи. Це майже в десять разів перевищує річний обсяг виробництва сталі в Україні. Споживання сталі в Китаї орієнтовно теж перебуває на рівні 300 млн. тонн на рік. За технічним рівнем і якістю продукції китайські металургійні комбінати перевершують аналогічні показники українських підприємств. Найближчим часом Китай повністю забезпечить металом свій внутрішній ринок і ринок Південно-Східної Азії, куди до останнього часу поставляли основну масу своєї металопродукції українські підприємства. Далі можна впевнено очікувати приходу Китаю зі своїм металом на Близький Схід і в Європу. Вже сьогодні деякі споживачі металевих труб в Україні почали закуповувати цю продукцію в Китаї, адже ціни там часто нижчі, ніж на вітчизняних трубних заводах.

Нарощує обсяги виробництва сталі й Індія, потенціал металургії котрої досить високий. В останні два-три роки збільшили обсяги виробництва сталі на 6—9% також Франція, США, Великобританія. Та й Росія, наш найближчий конкурент у цьому сегменті ринку, за рахунок значних власних інвестицій у металургію уже випереджає Україну за якістю продукції й ефективністю її виробництва. У переозброєння та модернізацію основних фондів, наприклад, Магнітогорського металургійного комбінату вкладено близько 2 млрд. дол. Обсяг інвестицій на цьому комбінаті становить щороку 350—500 млн. дол. Аналогічні показники мають Новолипецький металургійний комбінат Росії, а також ряд інших.

Оскільки в майбутньому перспектива роботи металургійної галузі України з прицілом на зовнішні ринки досить сумнівна, то необхідно оцінити можливості розвитку внутрішнього ринку металопродукції. Якщо розглядати цю тему, оперуючи конкретними цифрами, то пропозиція розв’язати проблему збуту металопродукції за рахунок розвитку внутрішнього ринку не підкріплюється жодними розрахунками. Максимальне споживання металу на рік навіть у технічно розвинених країнах рідко перевищує 200 кг на душу населення. У Росії споживання металопрокату становить 190 кг на одну особу на рік. Тільки в США, Японії та деяких державах ЄС металоспоживання на рівні 340—360 кг/особу. В Україні подібний рівень навряд чи буде досягнутий у найближчому майбутньому. Україна — це не США, Японія чи Німеччина, де розвинене машинобудування й автомобілебудування і де метал вивозять із країни у великій кількості у вигляді автомобілів чи іншої металомісткої техніки.

Надія лише на збільшення обсягів будівництва, де використовують велику кількість арматури, катанки та іншого «будівельного» металу. Але, схоже, будівельна індустрія країни уже вийшла на свої граничні можливості і різкий приріст виробництва малоймовірний, хоча в Україні зараз будівельний бум. У кращому разі потреба в металі становитиме 170—180 кг у розрахунку на душу населення. Відомо, що при 5—8 тоннах металу на душу населення зростання його виробництва в державі припиняється. За деякими експертними оцінками, металофонд України становить орієнтовно 6,5 тонни сталі на душу населення, тобто перебуває на рівні технічно розвинених країн. Виходить, що 7—8 млн. тонн сталі на рік будуть замовлені внутрішнім ринком, а решту 30 млн. тонн металопродукції потрібно буде експортувати й у майбутньому.

Які шляхи розвитку металургії України слід вважати найперспективнішими? Однозначної відповіді на це запитання немає. Але існує думка, що модернізацію підприємств гірничо-металургійного комплексу потрібно здійснювати в напрямі нарощування експортного потенціалу та розширення обсягів виробництва продукції високого ступеня переробки й вищої якості. Перспективним напрямом розвитку металургії є будівництво міні-заводів, а можливо, і металургійних мікро-заводів. У Росії планується будівництво в найближчі роки не менш як п’яти металургійних міні-заводів. В Україні на сьогодні поки що існує реально лише один проект. Йдеться про будівництво міні-заводу в Білій Церкві. Продукцією цього заводу потужністю 1,5 млн. тонн прокату на рік буде квадратна заготовка, арматура та катанка, призначені в основному для будівельного ринку.

Україна — газодефіцитна країна. Останні події на світовому ринку енергоносіїв свідчать про те, що ціни на газ зростатимуть і надалі. Тому найгострішою і злободенною для металургії України є проблема тепло- та енергозбереження. Аналізуючи розвиток гірничо-металургійного комплексу за увесь час незалежності країни, можна констатувати, що на більшості меткомбінатів енергозберігаючі технології не реалізовано. У Радянському Союзі за впровадження технології вдування природного газу в доменні печі авторам цієї розробки дали Ленінську премію. Сьогодні такі технологічні рішення призводять до банкрутства: їх не витримає жодна економіка. Державну премію зараз потрібно давати тим колективам, які розв’яжуть проблему повернення до технологій, що виключають використання газу в металургії.

Зупинимося на цьому питанні детальніше. На виробництво металопродукції в Україні витрачають понад 50% споживаної промисловістю електроенергії і приблизно 10 млрд. кубометрів природного газу. У матеріальних витратах на виробництво металопродукції частки електроенергії та газу сьогодні становлять приблизно по 8%. На виплавлення чавуну в доменних печах витрачають третину із зазначених обсягів газу, на виробництво однієї тонни чавуну — в середньому 100 кубометрів природного газу, а загалом по галузі на виробництво чавуну витрачають понад 3 млрд. кубометрів газу. Очікується, що при зростанні цін на 1000 кубометрів газу до 160 дол. собівартість металопродукції зросте на 3—3,5%. Розрахунки показують: для заміни природного газу в доменних печах необхідно 1,8 млн. тонн доменного коксу, що наявними виробничими потужностями коксохімічних заводів і сировинних ресурсів України цілком може бути забезпечено. У розрахунку на тонну чавуну для заміни природного газу потрібно додатково 60 кг доменного коксу. Враховуючи, що на металургійних підприємствах Європи на виробництво тонни чавуну витрачають на 150 кг коксу менше, ніж в Україні, розв’язання проблеми скорочення витрат природного газу в доменних печах має суто технологічний характер. Перспективною також є заміна в доменному виробництві природного газу на коксовий газ.

Енерговитратність виробництва української сталі на 20—25% перевищує загальносвітовий рівень. Майже половина металургійного виробництва в Україні сьогодні використовує енерговитратну мартенівську технологію виплавляння сталі. Виробництво якісної сталі в електропічах становить лише 3,65%, тоді як у світі майже третину сталі виплавляють саме у такий спосіб. Сумарне виробництво електросталі в країнах із розвиненою металургією, таких, як США, КНР, Японія, Південна Корея, Італія, Туреччина, Індія, Німеччина, Іспанія, перевищує 224 млн. тонн, що становить понад 60% від загального обсягу виплавленої електросталі у світі. Майже всю іншу сталь виплавляють у конвертерах і розливають безперервним способом. Тому очевидним напрямом розвитку сталеплавильного виробництва є перехід на конвертерний спосіб виплавляння і безперервне лиття слябів. З огляду на необхідність серйозних капітальних вкладень на впровадження цих рішень і високий рівень відпрацьовування технології мартенівського виробництва на заводах України, перехід на сучасні технології здійснюватиметься поступово, з використанням новітніх ефективних технічних рішень (піч-ківш, безперервне лиття сталі, електрометалургійні міні-заводи тощо). Першою ластівкою на цьому шляху буде спорудження на Нижньодніпровському трубопрокатному заводі (м.Дніпропетровськ) замість мартенівських печей електросталеплавильного виробництва потужністю 1 млн. 320 тис. тонн високоякісної сталевої заготовки на рік.

Рекомендації з енерго- та теплозберігання в металургії загалом відомі, але впровадження їх у виробництво стикається зі значними труднощами. Так, на металургійних підприємствах України недостатньо уваги приділяється питанню використання сучасних теплоізоляційних матеріалів, що значно простіше для впровадження, аніж названі вище дорогі рішення. На заводах США, країн Європи металургійні печі, наприклад, уже давно футерують не цеглою, а вогнетривами з волокнистих матеріалів. Втрати тепла в такому разі зменшуються іноді в десятки разів. Подібні прогресивні матеріали почали виробляти і в Україні, наприклад, на заводі «Синельниківська теплоізоляція» у Дніпропетровській області.

Нові ефективні рішення для економії енергоресурсів у металургії України впроваджують поки ще повільно. Причина цього полягає в тому, що, попри технічне й технологічне відставання ряду металургійних підприємств, у їхніх власників нерідко відсутня мотивація для проведення реконструкції та модернізації виробництва, для вкладання в цей напрям значних фінансових ресурсів.

На завершення проведеного аналізу слід зазначити, що докорінні зміни способів виробництва металопродукції навіть на далеку перспективу не плануються. Екологічні ж проблеми в Україні загострюватимуться. Тому державні органи мають більш гнучко й оперативно реагувати на будь-які тенденції на внутрішньому та зовнішніх ринках енергоносіїв і металопродукції, приймаючи рішення ефективною промисловою політикою підтримувати стабільність діяльності й подальший розвиток металургії — базової галузі економіки України.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво