МІЖНАРОДНІ ПРАВИЛА ПИСАНІ Й ДЛЯ НАС

Як сказав один геніальний юнак, «я роззирнувся довкола». Наше населення від малого до великого вдягнене та взуте: хто заможніший — у вироби промислово розвинених країн, хто бідніший — переважно в продукцію китайських і південно-східних виробників низької та нерідко сумнівної якості. Гроші, витрачені на цей імпортний товар, майже цілком ідуть на розвиток економіки країни, яка його випустила. Так, Китай торік лише одягу експортував на 36 млрд. доларів...

А що ж вітчизняна легка промисловість? Ще 1990 року вартість продукції, випущеної в цій галузі, оцінювалася в 15 млрд. доларів, галузь формувала близько 15% надходжень у державний бюджет, забезпечуючи робочими місцями сотні тисяч людей. За десятиліття дуже багато чого залишилося в минулому. На момент завершення особливої, української, схеми приватизації в більшої частини підприємств так і не з’явився ефективний власник. Фабрики залишилися без запасів матеріалів та оборотних коштів, великовагове й короткострокове кредитування принесло більше шкоди, ніж користі. Занепала галузева наука, почався відплив найкваліфікованіших кадрів. З відкриттям кордонів із переповнених одягом і взуттям зарубіжних ринків в Україну рвонув потужний потік виробів легкої промисловості, які наповнили роздрібну торговельну мережу та знову створені речові ринки.

Проте, схоже, найважчі часи вже позаду. За інформацією Держкомстату, 2000 року обсяг виготовленої легкою промисловістю України продукції зріс, порівняно з попереднім роком, на 139%. Причому зростання виробництва відзначено в усіх підгалузях. Як же впливає та може вплинути в майбутньому на забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних товарів легкої індустрії система технічного регулювання, тобто стандартизація, сертифікація та їхня невід’ємна складова — метрологія?

Про стандартизацію

Система стандартизації, успадкована Україною після розвалу Союзу, створювалася на принципах планової економіки, де стандарт був законом. Нормативними документами жорстко регламентувалися найдрібніші вимоги до продукції, витрата сировини, ціна тощо, й усе це тотально контролювалося. Такий підхід не відповідав міжнародним нормам і правилам, не сприяв упровадженню нових технологій і був предметом постійної критики з боку торговельних партнерів України при наданні їй кредитів і технічної допомоги. У світі давно зрозуміли: стандартизувати й виводити в ранг обов’язкових необхідно лише ті вимоги, які стосуються безпеки для життя, здоров’я, майна людей, захисту довкілля. Решта параметрів має бути добровільною.

У рамках Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Євросоюзом наша країна взяла на себе зобов’язання щодо гармонізації законодавства, норм, правил і стандартів, а також процедур оцінки відповідності до європейських. Ще в березні 1997 року Кабінет міністрів прийняв постанову № 244 «Про заходи для запровадження в Україні вимог директив ЄС, санітарних, ветеринарних, фітосанітарних норм і міжнародних європейських стандартів». Документ передбачає розробку й запровадження в Україні 14 програм стандартів, які відповідають міжнародним і європейським, зокрема для виробів легкої промисловості: волокон, текстилю й текстильних виробів, дитячих іграшок й ігор, одягу й постільної білизни, шкіри та взуття тощо.

На жаль, процес розвивається не так динамічно, як хотілося б. A протягом попередніх років роботи зі стандартизації фінансувалися винятково за залишковим принципом. У результаті з півтори тисячі нормативних документів, чинних на сьогодні в легкій промисловості країни, європейським і міжнародним нормам відповідає менше десятої частини. Лише 2001 року — вперше за роки незалежності — у законі про Державний бюджет України окремим рядком передбачено цільові асигнування на гармонізацію українських стандартів із міжнародними та європейськими.

Докорінно ситуація має змінитися з набранням чинності Закону України «Про стандартизацію», ухваленого Верховною Радою в другому читанні 17 травня ц.р., де закріплено основний принцип міжнародної стандартизації — добровільності застосування національних стандартів. Обов’язкові ж вимоги щодо безпечності продукції переносяться в законодавчі або нормативно-правові акти, такі, як технічні регламенти.

Організаційно-методичним центром із координації роботи щодо гармонізації нормативних документів у легкій промисловості з європейськими й міжнародними стандартами призначено УкрНДІ переробки волокон, на базі якого створено технічний комітет зі стандартизації України «Легка промисловість» — ТК 125. 17 проектів стандартів, розроблених комітетом торік, ідентичні відповідним стандартам ISO (міжнародної організації зі стандартизації), враховують усі раціональні положення нашої стандартизації, та вже запроваджуються як державні стандарти України.

Про сертифікацію

Сьогодні з величезного асортименту товарів легкої промисловості обов’язковій сертифікації (тобто оцінці відповідності встановленим нормам і правилам за показниками безпечності для здоров’я людей) в Україні підлягає перший, прилеглий до тіла шар дитячого одягу, деякі бавовняні та змішані тканини, а також дитяче взуття, крім гумового, гумово-текстильного й литого. Санітарні норми та правила регламентують лише сировинний склад, повітропроникність, гігроскопічність і питомий поверхневий електричний опір. Це стосується лише текстильних матеріалів і виробів із них. Вказані показники опосередковано визначають безпечність продукції, тоді як сучасний покупець воліє бути впевненим, що річ, яку він одержує, не містить токсичних речовин (або вміст цих речовин не перевищує встановлених меж) і що ця продукція не загрожує його здоров’ю та здоров’ю дітей.

В основі міжнародних стандартів, що визначають якість і безпечність текстильних матеріалів, лежать зокрема й норми «Міжнародної асоціації з проведення наукових досліджень і випробувань у галузі екології текстильного виробництва» (ЕКО-ТЕКС), у яку входять 12 промислово розвинених країн ЄС. Стандарти ЕКО-ТЕКС передбачають визначення на тканині важких металів, формальдегіду, сполук хлору, пестицидів, гербіцидів й інших токсичних і канцерогенних речовин. Про те, що продукція безпечна, споживача інформують за допомогою відповідних етикеток ЕКО-ТЕКС, розміщених на упаковці. Така продукція вже з’явилася й на ринку України.

А що в нас? Інститутом екогігієни й токсикології ім. Л.І.Медведя й УкрНДІ переробки волокон уже розроблено проект Держстандарту «Матеріали, одяг і вироби з них. Основні вимоги гігієни», який відповідає вимогам стандартів ЕКО-ТЕКС. Проект пройшов експертизу й перебуває на узгодженні. Коли документ буде введено в дію, то встановити відповідність виробів його вимогам можна буде лише за допомогою застосовуваної в тій чи іншій формі сертифікації.

Чи позначиться це на вартості вітчизняних виробів, про що вже поквапилися повідомити деякі засоби масової інформації? Твердження, нібито сертифікація заважає виробникам настільки, що вони майже цілком припинили випуск товарів для дітей, не витримують ніякої критики. Розрахунки показують: вартість сертифікованої пари дитячого взуття порівняно з несертифікованою підвищується не більш як на 5—10 коп. для великих промислових підприємств. Для малих підприємств через незначний обсяг випуску продукції цей показник, ясна річ, вищий.

Причину «нелюбов» виробників до дитячого асортименту, певне, слід шукати в іншому. У розвинених країнах вартість чоловічої, жіночої та дитячої пари взуття практично однакова, оскільки різниця між вкладом праці й матеріалів у них незначна. А ми звикли до серйозної різниці в ціні. Але без державних дотацій на дитячий асортимент, як було до розвалу Союзу, в сучасних умовах підприємства не можуть підтримувати низькі ціни. Тож високоякісне дитяче взуття вітчизняного виробництва виявляється неконкурентоспроможним по ціні з низькою якісною, але дешевою китайською і тайванською контрабандою. А неякісне взуття українських виробників пройти процедуру сертифікації, природно, не може.

У деяких публікаціях стверджується, що в розвинених країнах держава не втручається в політику підприємств щодо якості, їм не заважають працювати всілякі метрологи й екологісти. Усе нібито вирішує ринок. Хоча насправді в країнах ЄС є Спілка виробників взуття та шкіри, яка в своїй діяльності обов’язково керується директивами ЄС стосовно якості й маркірування взуття. У Німеччині, приміром, сировина й матеріали, із яких виготовляється взуття, підприємство не менше разу на рік повинно випробовувати в незалежних акредитованих лабораторіях. З боку держави нагляд за дотриманням санітарно-гігієнічних вимог здійснює державний орган контролю промислових підприємств. Перевірку й калібрування вимірювальних засобів виконують акредитовані лабораторії. Для упаковки продукції використовуються матеріали, дозволені законом Німеччини та безпечні для людей. Цим шляхом іде й Польща. Відзначимо, що в Україні обов’язкова сертифікація продуктів харчування не перешкодила підприємствам харчової галузі повернути внутрішній ринок і досить успішно завойовувати зовнішній.

Тим часом досвід проведення обов’язкової сертифікації продукції як вітчизняного, так і зарубіжного виробництва в системі державної сертифікації України — УкрСЕПРО (у легкій промисловості введена 1996 року) виявив, що її механізми вимагають удосконалення, а перелік продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації, — актуалізації. Сертифікати відповідності, видані УкрСЕПРО, визнаються лише в Україні та країнах СНД, тоді як підприємці хочуть, аби цей документ визнавали й у країнах далекого зарубіжжя.

Закон «Про підтвердження відповідності», що набрав чинності 13 червня ц.р., вводить цей процес у цілком нове правове поле. Замість обов’язкової сертифікації (відповідно до існуючого на сьогодні переліку продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації) застосовуватиметься декларація виробника про відповідність установленим вимогам для окремих видів продукції. Слід підкреслити, що декларація — це не просто черговий папірець, а юридичний документ, заповнення якого виробником і стане завершальною фазою контролю якості й безпечності виготовленої продукції.

Цим же законом запроваджено нове поняття — «технічний регламент із підтвердження відповідності». Ним установлено обов’язкові вимоги щодо безпечності для життя, здоров’я людей, охорони довкілля. Такі регламенти розроблятимуть органи центральної виконавчої влади, уповноважені Кабінетом міністрів для тих видів продукції, які буде визнано потенційно небезпечними. Передбачається широке застосування добровільної сертифікації, на яку нині йдуть навіть усесвітньо відомі фірми зі столітньою історією, аби переконати споживача, що він купує найкраще з усього наявного на ринку.

Набрання чинності законом «Про акредитацію органів з оцінки відповідності» має привести українську систему акредитації у відповідність із вимогами міжнародних правил і процедур у сфері оцінки відповідності. Будемо сподіватися, що це відкриє для країни шлях до визнання національної системи технічного регулювання в країнах ЄС й інших державах. З усіма випливаючими наслідками.

Про системи якості

Багато фірм, що працюють в умовах реальної конкуренції, змогли вижити й динамічно розвиватися тільки завдяки орієнтації на якість і організацію внутрішньофірмових систем для його забезпечення. І сьогодні переговори про будь-які комерційні угоди починаються з запитання, чи розроблено на підприємстві систему якості принаймні з урахуванням вимог міжнародних стандартів ISO 9000. У багатьох країнах такі системи зареєстровано на десятках тисяч підприємств (в Україні їх упроваджено не більш як на двох-трьох сотнях). Точніші цифри назвати важко, бо закордонні організації, такі як Бюро Верітас, ТЮФ-Норд, ТЮФ-Рейланд, розробляючи в нашій країні системи якості, результати своєї діяльності в українській системі сертифікації — УкрСЕПРО — не реєструють.

Багато зарубіжних виробників ідуть далі й запроваджують такі системи якості, як ТQM (тотальне управління якістю) й екологічні системи управління якістю з урахуванням вимог міжнародних стандартів ISO 14000. Тим часом в Україні загалом не сертифіковано жодну систему управління якістю довкілля, що відповідала б стандартам серії 14000, тоді як у 84 країнах світу, зокрема в Намібії, Трінідаді й Тобаго, Зімбабве такі системи вже запроваджено й сертифіковано.

Розробка, впровадження й сертифікація системи якості (оцінка її незалежним акредитованим органом) — досить дорогий захід. І ряд країн надають істотну державну підтримку своїм підприємствам у цьому — як шляхом прямого часткового відшкодування видатків на розробку й сертифікацію систем якості, так і, в разі успішної сертифікації, непрямими методами заохочення — видаючи державні замовлення, застосовуючи пільгове оподаткування чи кредитування тощо.

Так, в Угорщині, де чисельність населення разів у п’ять менша, ніж в Україні, системи якості запроваджено на чотирьох тисячах підприємств. Такому стану справ сприяло 50-відсоткове відшкодування підприємствам державою видатків на створення систем якості.

В Україні нині розробляються важелі державної політики, яка стимулювала б розвиток систем якості й випуск конкурентоспроможної продукції. У цьому контексті важко переоцінити значення підписаного в лютому ц.р. Указу Президента України «Про заходи для підвищення якості вітчизняної продукції». Прийнято рішення про створення на базі Українського державного науково-виробничого центру стандартизації, метрології та сертифікації (УкрЦСМ, м. Київ) спільного з міжнародним технічним товариством Бюро Верітас (штаб-квартира у Франції) міжнародного підприємства з сертифікації систем якості — «Інтерсерт».

УкрЦСМ акредитований як орган із сертифікації систем якості в українській системі сертифікації — УкрСЕПРО. Бюро Верітас є нотифікованим, тобто уповноваженим Євросоюзом органом із сертифікації систем якості в рамках вимог європейських директив так званого нового підходу. Ці директиви стосуються продукції машинобудування, електричного й телекомунікаційного устаткування, приладів медичного призначення тощо. Тож, отримавши сертифікат на систему якості в «Інтерсерт», наші підприємства зможуть істотно полегшити доступ своєї продукції на європейські ринки.

Проте поки що це лише перспективи...