МИХАЙЛО ЧЕЧЕТОВ: «ГАСЛО «ГРОШІ ДО ДЕРЖБЮДЖЕТУ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ» ЗНЯТО З ФАСАДУ ФОНДУ ДЕРЖМАЙНА РАЗ І НАЗАВЖДИ» - Економіка - dt.ua

МИХАЙЛО ЧЕЧЕТОВ: «ГАСЛО «ГРОШІ ДО ДЕРЖБЮДЖЕТУ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ» ЗНЯТО З ФАСАДУ ФОНДУ ДЕРЖМАЙНА РАЗ І НАЗАВЖДИ»

9 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 9 серпня-16 серпня

Кілька років тому остаточно завершився процес поділу державної власності між громадянами Україн...

Кілька років тому остаточно завершився процес поділу державної власності між громадянами України за приватизаційні та компенсаційні сертифікати, і країна перейшла до конкурсного продажу підприємств за «живі» гроші. Однак, попри оптимістичні прогнози, з’ясувалося, що охочих вкладати гроші в українську економіку не так уже й багато. Що стримує інвестиційні надходження і чому Україні знадобився такий тривалий час для переходу до суто грошової приватизації? У чому криються причини навколоприватизаційних судових процесів?

Однак перше запитання першому заступникові голови Фонду державного майна України Михайлові ЧЕЧЕТОВУ стосувалося саме сертифікатної приватизації та її оцінки.

Революція у свідомості

— Михайле Васильовичу, чи допомогла паперова приватизація якомусь підприємству піднятися з колін? Чому такий тривалий час ми «ділили» народне багатство, але врешті-решт реальними власниками мільйони наших громадян так і не стали?

— В оцінці сертифікатної приватизації не можна виокремити якийсь один критерій. Її оцінки фахівцями та політиками дуже різняться. Одні стверджують, що це був помилковий шлях і слід було відразу переходити до приватизації за гроші. Інші доводять її невідворотність і соціальну спрямованість.

Проте я б не дискутував щодо оцінки сертифікатної приватизації як етапу становлення ринкової економіки в нашій державі у площині «чорне — біле». На мій погляд, цей етап був історично виправданий і неминучий. Так, були помилки, були прорахунки. Але ми мали через це пройти. Адже сертифікатна приватизація несла не лише економічне, а й, що не менш важливо, колосальне ідеологічне навантаження.

Якщо, так би мовити, «відмотати плівку» на 10—15 років, до часів горбачовської перебудови, то тоді у нас на підсвідомому рівні була реакція відторгнення і несприйняття приватної власності, ринку, ринкових відносин. Якщо 15 років тому людина, яка добре сприймалася аудиторією, читала лекцію і досить ліберально, м’яко згадувала про ринок, приватизацію, продаж підприємств, аудиторія одразу ж виявляла реакцію несприйняття таких слів. Що старшим був контингент слухачів, то жорсткішим — несприйняття.

Якби свого часу Михайло Горбачов сказав: завтра продаватимемо заводи за гроші, його б того ж дня усунули з посади. Тому мав відбутися радикальний злам світоглядних стереотипів.

І щоб цей хворобливий злам стереотипів у головах десятків мільйонів людей відбувся, до того ж — у найстисліші терміни, було недостатньо тільки розумних лекцій, гарних книг і фільмів. Слід було дати можливість кожному взяти участь у цьому процесі.

Сертифікатна приватизація у нас, так само як і «ваучерна» — в Росії, допомогла здійснити революцію у свідомості мас. Тому сьогодні говорити про ринок на доступній одне одному мові можна навіть з бабусею, яка продає насіння.

— Однак існує й така точка зору, що перехід одразу до грошової приватизації, дав би ефект набагато швидше…

— Завжди простіше критикувати те, що вже відбулося, й говорити, як було б добре, коли б ми пішли іншим шляхом. Якщо повернутися до витоків та передумов приватизаційних процесів, то загалом пропонувалося чотири шляхи і за кожним із них стояли знані економісти та політики.

Мені довелося бути депутатом Верховної Ради другого скликання. І я не з газет знаю, яка боротьба точилася щодо кола підприємств та способів їхньої приватизації. Одні пропонували спочатку закласти рівні стартові умови для всіх, підрахувати всю державну власність до копійки та поділити геть усе на 50 мільйонів українців. На тому й покінчити з приватизацією. Начебто логічно. Але, з другого боку, від того, що ми велике державне підприємство поділимо на десятки, сотні тисяч часток і кожному дамо по одній акції, підприємство краще не запрацює. Аж доки контрольний пакет таких акцій не буде сконцентровано в руках реального власника.

Інші пропонували передати підприємства у власність їхніх трудових колективів. Тобто за ленінським гаслом: фабрики — робітникам, шахти — шахтарям, землю — селянам і т.ін. Також начебто логічно. Але ж за цією схемою за межами процесу поділу власності залишилася б мільйонна армія бюджетників — лікарі, студенти, військовослужбовці, міліціонери. Яку власність може запропонувати їм держава?

Третій погляд, якого дотримувалися найрадикальніші економісти, полягав у тім, що приватизація має відбуватися за схемою звичайної купівлі-продажу. Тобто з одного боку «приватизаційного прилавку» — держава, з другого — черга юридичних та фізичних осіб, які купують пропонований товар. І ніякої безплатної роздачі. Бо на базарі, доки гроші не покладеш, м’яса не отримаєш. Продавця не турбує, хто перед ним — шановний академік чи міністр, ветеран війни чи безробітний. Тому, мовляв, держава не повинна за якісь там папірці — сертифікати — роздавати власність.

Нарешті, четверта, «комуністична», позиція була ще консервативнішою, ніж тепер: усе має залишатися в державній власності, що й становитиме економічний базис держави.

Тоді було прийнято, на мій погляд, єдино правильне рішення, яке зрушило приватизацію одразу в чотирьох напрямах. З одного боку, задіяли механізм сертифікатної приватизації, через механізм оренди з викупом дали можливість трудовим колективам викупити підприємства, на яких вони працюють (щоправда, цей напрям проіснував лише два роки).

Далі Верховна Рада закріпила перелік підприємств, які, з огляду на їхнє стратегічне значення для держави, не підлягають приватизації. І якщо на початку приватизації таких підприємств налічувалося кілька тисяч, то сьогодні — лише близько тисячі.

Нарешті, вже у ті часи нарівні з сертифікатами використовувалася й купівля за гроші. Це був маленький грошовий струмочок, який наразі перетворився на могутній потік.

Чому зволікали з грошовою приватизацією?

— Як ви вважаєте, коли б ми розпочали «грошову» приватизацію десять років тому, сьогодні мали б набагато розвиненішу економіку?

— Суто з позицій сьогодення теоретично можна погодитися з тим, що економічно вигіднішим було б від початку проводити приватизацію виключно за гроші. Але десять років тому про суто грошову приватизацію не могло навіть ітися з двох причин.

Перша — неготовність до цього суспільства. У 1992—93 роках ніхто не міг ухвалити політичне рішення продавати заводи за гроші. Ні парламент, ні Президент. «Економічна революція» в свідомості мільйонів людей ще не відбулася. А в парламенті — ті ж звичайні люди, представники тих самих верств населення.

Другий, я б сказав, наріжний момент полягав у тому, що на початку 90-х років у нас ще не був сформований національний капітал. Якби ми розпочали одразу з грошової приватизації великих стратегічних об’єктів та ще й відкрили шлюзи для іноземного капіталу, це могло призвести до швидкого, майже одночасного переходу прав власності на базові підприємства та навіть цілі стратегічно важливі галузі до іноземного капіталу. І нині ми ставили б запитання: «А хто ми в цій країні?»

— Вам можуть заперечити, що продаж одного-двох підприємств не зробив би погоди в українській економіці, яка й без того агонізувала під тиском інфляційних процесів…

— Так, коли йдеться про одне-два підприємства, це не виглядає національною катастрофою. Наприклад, в Америці немає різниці, буде це корейське підприємство чи американське — аби працювало. Адже на заводі, що працює, виплачується зарплата, утримуються податки та спрямовуються до фондів відрахування на соціальні заходи...

А якщо, скажімо, підприємство за підприємством буде скуплено цілу галузь? А за енергетикою — нафтогазовий комплекс, далі — транспорт?.. Отак ми й стали б чужими у своїй країні.

На свій капітал українець того часу міг купити хіба що кіоск «Союздруку». І були обгрунтовані прогнози, що за умов грошової приватизації та політики «відкритих шлюзів» для іноземного капіталу швидко було б втрачено контроль не лише над базовими підприємствами, а й над цілими галузями. А це — питання національної безпеки держави загалом.

На сьогодні сформовано національний капітал, який вже може скласти певну конкуренцію іноземному. Але, якщо виставляти на продаж, скажімо, той самий «Укртелеком», ми не знайдемо в себе покупця. Не такі дорогі об’єкти вже приватизуються суто українськими бізнесменами, які гідно конкурують, приміром, із росіянами.

Або — політика, або — економіка

— Навіть після того, як було відкрито шлюзи для грошової приватизації, іноземці чомусь до нас не поспішають…

— Бо звикли аналізувати, планувати та прогнозувати. Там у межах корпорації відбувається таке планування, що наш колишній Держплан спромігся б лише на виконання функції якогось підрозділу однієї американської корпорації. Там прораховують усе і вся: що буде через рік, два і т.д. Якщо умови діяльності стабільні, можна щось планувати. А якщо вони не знають, що буде завтра в цій країні, вони ніколи не вкладатимуть гроші.

А в нашій країні, за наших умов робити прогнози — справа невдячна. Насамперед через політично нестабільну ситуацію. Адже від складу кожного парламенту фактично залежить дія раніше виданих законодавчих актів і запровадження нових, інколи — кардинально нових умов господарювання, нововведень у податковому законодавстві та багато-багато іншого.

Наприклад, торік готували приватизацію енергетики. Тут, за цим столом, зібралися представники з усіх континентів: і американці, і французи, і німці, і японці… Було проведено підготовчі консультації, дві суперпрезентації в Парижі та в Лондоні... Такої колосальної роботи, як з енергетичними підприємствами, жодного разу до цього не проводилося. Розраховували отримати від їхнього продажу приблизно чверть мільярда доларів.

Але раптом політична ситуація загострилася: «касетний скандал», сутички з міліцією... Іноземні інвестори подивилися на ці події й ретирувалися. Як наслідок залишилося лише два покупці, продаж відбувся практично без конкурсу, і тільки на приватизації енергетики ми втратили 100 млн. дол.

Буквально було сказано таке: «Ми не зможемо працювати в такій ситуації. Ви працюєте за межами розумного бізнесу, а політичні ризики у вас такі, що треба бути безрозсудною людиною, щоб вкладати гроші в Україну». Це — ілюстрація того, як політична нестабільність відштовхує інвесторів.

— Наскільки я розумію, процес підготовки підприємства для продажу доволі тривалий. Чи встигають потенційні покупці орієнтуватись у змінах у нашому законодавстві?

— Фактично ви самі відповіли на це запитання. Справді, є й така причина небажання вкладати гроші в нашу економіку, як нестабільне законодавство. І тому інвестори наполягають: хай будуть недосконалі закони, але нехай вони будуть стабільними.

Наприклад, ухвалимо Податковий кодекс, про який говоримо не перший рік, і — накладемо мораторій на п’ять років на внесення до нього змін. Інакше буде, як завжди: не встигнемо ухвалити закон, як до нього вже готують зміни та доповнення. Як зорієнтуватися бізнесмену в цій круговерті змін?

Тільки в разі стабільного законодавства, стабільної політичної ситуації можна не на словах, а на ділі вести мову про створення сприятливого інвестиційного клімату в нашій країні.

А ви піднімете копійку з асфальту?

— Відомий персонаж, великий комбінатор Остап Бендер стверджував, що гроші лежать під ногами, треба тільки підняти їх. Може, нам не щастить на справжніх бізнесменів-інвесторів?

— Показовим є той факт, що навіть інвестор, у якого річний оборот становить півсотні мільярдів доларів, на перший погляд, видається надто «скупим». Здавалося б, що для нього кілька зайвих тисяч гривень? Але згодом починаєш розуміти, що, мабуть, вони тому такі й багаті, бо зважають на кожен цент, на кожну копійку.

Якщо, скажімо, провести експеримент і в Нью-Йорку на Бродвеї кинути один цент, то дев’ять з десяти американців його піднімуть. Десятий не підніме, бо погано бачить. Якщо ж такий експеримент провести у нас на Хрещатику, дев’ять не нагнуться, а десятий скаже: «От якби хоча б гривня…» — і підфутболить копійку. Чому так?

Хоча в Нью-Йорку буханець хліба коштує два долари, або 200 центів, а в нас — одну гривню, або 100 копійок. Тобто щодо хліба наша копійка вдвічі дорожча за цент. І доки ми не дамо відповідь, чому таке різне ставлення до грошей у нас і за кордоном, не зможемо стверджувати, що найближчим часом досягнемо їхніх стандартів життя.

Те ж стосується й інвестицій. Скільки їх отримала Україна? Не кредитів, адже кредити — це те, що треба віддавати. Відповідно, їх треба ефективно використовувати. За десять років ми взяли близько 11 млрд. дол. кредитів. Водночас лише останні два роки маємо зростання ВВП. А 2000-го мали ВВП, що становив лише третину ВВП 1990 року! Тобто кредити брали, але ефективної віддачі від цього не отримали.

Що стосується інвестицій, тобто коштів, які начебто не треба нікому повертати, то за весь час Україна не отримала й 5 млрд. дол. Польща, наприклад, за цей самий період отримала інвестицій удесятеро більше. Чому? Бо Польща — прогнозованіша для іноземних інвесторів і політично стабільніша, ніж Україна.

Тобто не інвестори надто «боязкі», а ми самі створюємо передумови, щоб повернути інвестиційний потік в економіку тієї ж Польщі. Там рівень життя зростає, а ми досі мітингуємо та чубимося одне з одним.

«Гросмейстери» чи «початківці»?

— Як, на вашу думку, впливають на залучення інвестицій навколоприватизаційні суперечки щодо таких стратегічних підприємств, як «Укртелеком», «Росава», обленерго?

— Будь-який скандал додає популярності лише політикам. В економіці на гучних скандалах справи не зробиш.

Інша річ — судові постприватизаційні спори. Нам інколи дорікають, начебто були недостатньо фахово підготовлені документи, що й спричинило судові процеси. Але я хочу запевнити, що рівень кваліфікації наших фахівців доволі високий. Вони досконало знають стан на підприємстві, що пропонується на конкурсний продаж, і, відповідно, їм не можна дорікнути в необізнаності чи непрофесійній підготовці документів.

Причина судових спорів у іншому. Сьогодні на продаж виставляються, так би мовити, суспільно резонансні об’єкти. Щодо них відбувається зіткнення інтересів різних фінансових структур і регіональних еліт. До цього додається й політичний чинник, коли на тому чи іншому боці виступає ще й відомий політик. А переможець може бути лише один.

Річ у тім, що в нас лише формуються цивілізовані ринкові відносини, ділова етика. Лише починають проглядатися окремі бізнесові структури, які вміють і вигравати, і програвати з честю. Вони дбають про власну репутацію.

На Заході викладають будь-які гроші задля підтримання та збереження репутації і особи, і компанії. Це як у шахах: майстри та гросмейстери ніколи не б’ються до останнього пішака, до мата. Вони вміють вчасно оцінити ситуацію на дошці й визнати свій програш. Тим самим майстер виявляє повагу до свого противника. А початківці грають за тим самим принципом, що й наші бізнесмени, — до останнього ходу.

У нас на рівні гросмейстерів від бізнесу грають одиниці. Решта — початківці, яким байдужа власна репутація, і вони через суди намагаються будь-що перешкодити переможцю реалізувати отримане за результатами конкурсу право власності.

Це — діалектика життя. Але з кожним днем культура відносин зростатиме, і в майбутньому кількість цивілізованих «гравців-професіоналів» у бізнесі перевищить кількість «любителів».

Міністерство власності?

— Раніше стверджувалося, що із завершенням приватизаційних процесів ваше відомство фактично залишиться без роботи. Яким ви бачите майбутнє Фонду держмайна?

— Інколи функції Фонду сприймаються дещо звужено: приватизація. Так, наприклад, наразі розробляється програма приватизації стратегічних підприємств на наступні шість років. Ми продовжимо приватизацію великих стратегічних підприємств, підприємств-монополістів тощо.

Однак цей процес матиме не конвеєрний характер часів сертифікатної приватизації, а суто індивідуальний, включаючи ретельний аналіз наслідків продажу об’єктів. Головним завданням такої приватизації вже не висувається гасло «Гроші за будь-яку ціну», а перспективи подальшого розвитку підприємства. Ми намагатимемося залучити таких інвесторів, які насамперед забезпечать розвиток виробництва, його вихід на якісно новий рівень конкурентоспроможності та ефективності.

Тобто гасло «Гроші до держбюджету за будь-яку ціну», переконаний, знято з фасаду Фонду держмайна раз і назавжди.

З іншого боку, крім приватизації, Фонд опікується ще й управлінням державними пакетами акцій майже 1700 акціонерних товариств. Тобто йдеться про ефективне використання корпоративних прав держави. Крім того, Фонд займається питаннями оренди майна, створення спільних підприємств та закритих акціонерних товариств.

Ми також контролюємо виконання інвестиційних зобов’язань за укладеними договорами. І якщо інвестор порушує умови продажу, в судовому порядку розриваємо договори і знову виставляємо цей об’єкт на продаж.

Якщо зазирнути у майбутнє на чотири-шість років, то, можливо, відбудеться трансформація структури Фонду і, наприклад, на його базі буде утворено Міністерство власності або Міністерство майнових відносин. Але все одно залишатиметься ціле коло питань, що належать до компетенції такого відомства. Тобто поступово акценти в роботі Фонду зміщуватимуться в бік здійснення функцій державного корпоративного управління.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво