МІЧЕНИМИ СТЕЖКАМИ - Економіка - dt.ua

МІЧЕНИМИ СТЕЖКАМИ

27 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 27 вересня-4 жовтня

В усіх народів є казки про винахідливих героїв, котрі під час небезпечних житейських випробувань, ...

В усіх народів є казки про винахідливих героїв, котрі під час небезпечних житейських випробувань, аби позначити маршрут, робили маленьку дірочку в мішечку з якимсь «сипучим продуктом»: він поступово висипався і ставав дороговказом на шляху до перемоги.

У тому, що Україна переживає нині найсерйозніші випробування, либонь, не сумнівається ніхто. А от чи приведуть її до перемог ті плутані кроки, які вона робить у безлічі напрямків, нерідко блукаючи між двох сосен, тупцюючи на місці або взагалі задкуючи, теж ніхто, мабуть, не відає. Хоч вона неміряно розсипає при цьому які завгодно продукти, і не тільки сипучі. У кожному разі, зигзаги ліній її руху вперед щедро посипані стратегічним вітчизняним продуктом — цукром.

Довгожитель — не жилець?

Поділля — в буквальному значенні цього слова колиска цукрового буряку в Україні. Саме тут ще в 20-х роках позаминулого століття уперше зазеленіла гичка і виросли перші цукроварні. На території нинішньої Хмельниччини цукрозавод запрацював 1839 року в Городку. А той, що 1891-го був збудований у Проскурові — тепер Хмельницькому, і досі, але вже в почесному ранзі найстарішого міського підприємства, видає на-гора солодку продукцію.

Піком успіхів цукрової галузі на Хмельниччині були 60—70-ті роки минулого століття. Під буряки відводилися понад півтораста тисяч гектарів, кожен з яких давав не менше 300 центнерів солодких коренів. Останній радянський урожай — 1990 року — визрів на 149 тис. гектарів і за врожайності 279 центнерів на круг дав валовий збір цукрової сировини на Хмельниччині 4164 тис. тонн.

Ці цифри в пам’яті всіх, хто хоч трохи пов’язаний з виробництвом цукросировини і її переробкою в краї. Бо відтоді всі показники почали неухильно падати, на рубежі двох століть взагалі перетворившись на справжнісіньку лавину. Щоправда, в цьому сумному забігу область була не одинока, але навіть на тлі всеукраїнського обвалу вона обганяла інших. Якщо порівняно з 1990 роком виробництво цукру в країні зменшилося у 3,3 разу, то на Хмельниччині — в 3,8, і нинішній її вклад у загальнодержавний солодкий засік складає лише 8% проти 10% десятирічної давності. В результаті споконвічно «цукрова» область перейшла аж на шосте місце в державі, пропустивши вперед навіть Тернопільську.

Майже вдвічі — з 11 до 6% — скоротився вклад цукрової галузі в промислове виробництво області. Але якщо ще у 1997 році вона приносила 47 млн. прибутку, то минулого року — вже 6,2 млн. збитків.

Природно, таку ганебну капітуляцію цукробурякового виробництва викликали спільні для всієї вітчизняної галузі причини: незахищеність вітчизняного сільгоспвиробника, відмова від державного замовлення на цукор і запровадження давальницької схеми переробки, що призвело до різкого падіння ціни на цукор, а в результаті — до зниження економічної ефективності буряківництва. Але, мабуть, існує і суто хмельницька специфіка, що дозволяє подолянам падати швидше і глибше, ніж інші?

Цього літа її прагнули намацати і виправити аж двічі — на солідних обласних нарадах і за найширшої присутності всіх безпосередніх учасників процесу. Такий інтерес закономірний. Адже в останні п’ять років у загальному обсязі виробництва промислової продукції Хмельниччини питома вага підприємств харчової та переробної промисловості становить близько 35%, а бурякопереробні — це п’ята частина харчової промисловості краю. І — 15 тис. зайнятих у цукровиробництві, тобто, якщо врахувати членів їхніх сімей, від роботи галузі залежить добробут близько 50 тис. подолян. А коли ще пам’ятати при цьому, що цукрове виробництво зазвичай розташоване у невеликих містечках і селищах і є для їхнього населення основним місцем роботи, платником податків до місцевого бюджету і атлантом, який і досі тримає на плечах чи не весь соцкультпобут, влада кровно зацікавлена у повноцінному функціонуванні галузі.

Однак, на жаль, далі констатації фактичного стану галузі розмова практично не зрушила. Збори буряківників, цукровиків і власників цукроварень завершилося черговим: «Дамо доручення» та «Підготуємо листи». Хоча ще до обговорення чітко визначилися найболючіші точки галузі і ті проблеми, над розв’язанням яких необхідно зосередитися.

«Сій, селянине!» Не хоче

...Керівник селянського господарства «Полква» з Новоставців Теофіпольського району Василь Петринюк — єдиний на Хмельниччині Герой України. Знають його не лише як чудового господаря, але й як пряму та самостійну у судженнях людину.

— Мені прикро, що коли буряки сіяли, наради ніхто не збирав, — каже він. — А треба було б. Бо тоді перед кожним керівником господарства стояло питання: де і як узяти кредит на 12—14 місяців, а то й більше. І далеко не кожен хотів ризикувати, бо для селянина цей ризик набагато більший, ніж для переробника сировини. Але коли буряк селянином вирощено, то на ньому прагнуть більше заробити інші. Скажімо, при ціні 2,37 за кілограм цукру завод з тонни буряків отримує 305 гривень. Оптимальна собівартість переробки однієї тонни — 70—90 гривень. Отже, залишається 235—215. То чому ж вони не хочуть (кажуть, що не можуть) заплатити за тонну цукрового буряку хоча б 190—195 гривень? Адже коли наше господарство, наприклад, не вкладе в один гектар бурякового поля 4600 гривень, то врожаю не буде. Собівартість вирощування однієї тонни — 155—160 гривень. Відмінусуйте цю суму від 235 — і отримаємо приблизно 80 гривень. Давайте ділити цей прибуток між виробником і переробником чесно, навпіл. Якщо цього не зробимо, то, звісно, нинішнього року буряки ще викопаємо і продамо тому, хто більше заплатить. Але хто захоче сіяти їх і в наступному році — не знаю.

Можливо, Василь Андрійович дещо перебільшує. Але ситуація з посівами цукрових буряків у краї і справді не викликає оптимізму. Ще у 1996-му засівали 100 тис. гектарів, а вже торік — тільки 67,8 тис. га. Та й цього року посіви займають не набагато більше — 74,8 тис. гектарів. Хоча буряки на Хмельниччині завжди добре родили і свого часу займали у сівозміні, як правило, 13—15%. Тоді, згідно з вітчизняною технологією вирощування солодких коренів, під них вносили не менше 40 тонн органіки на гектар, мінеральні добрива, застосовували засоби захисту рослин тощо, і земля збагачувалася поживою, підвищувалася культура та урожайність кожного поля.

Однак усе це робить вирощування цукрового буряку високозатратною галуззю. В.Петринюк називав високу собівартість його виробництва у своєму господарстві. Але навіть на кращих землях максимальної віддачі від бурякового клину не буде, якщо не вкласти у кожен гектар як мінімум 3 тис. гривень. Господарств, які можуть собі це дозволити, на Хмельниччині не так уже й багато. Наприклад, в одному з найбільших районів області, Кам’янець-Подільському, за словами голови райдержадміністрації С.Тимчука, до вирощування буряків якісно можна підготувати не більше тисячі-півтори гектарів. І хоч існує думка, що при нинішній ціні — 165 гривень за тонну коренів — навіть за 150-центнерної урожайності буряки економічно вигідні для господарств, однак фахівці вважають, що буряківництво рентабельне лише за 300-центнерних зборів. Та й загальна цифра торішніх збитків промовляє сама за себе. Але ж середня врожайність становила минулого року 185,6 центнера з гектара. Хоча... вона дуже нагадувала середню температуру по шпиталю, бо розкид був від 556 центнерів у Малій Клітні Красилівського району і до... 70 центнерів: приблизно такі, з дозволу сказати, врожаї зібрали у 40—52% господарств Кам’янець-Подільського, Ізяславського та Старокостянтинівського районів.

Власне, в переважній більшості районів 25—30% господарств не забезпечили мінімальних вимог агротехніки до вирощування цукрових буряків. Прибутковим воно було лише в чотирьох з 20 районів області: Теофіпольському, Чемеровецькому, Дунаєвецькому та Білогірському. Значні втрати на збиранні коренів і при здачі їх на цукрові заводи теж знижують урожай майже на третину.

В останні роки стала звичною і негативна практика списання посіяних бурякових площ. Тільки торік списано і не зібрано 13,3 тис. гектарів, тобто 16%. Це результат того, що насіння висівалося із запізненням, після оптимальних строків сівби, буряки відставали в розвитку, а вродили так, що збирати було нічого. Але ж на посіви були затрачені чималі матеріально-технічні ресурси. Природно, їхня вартість позначилася на собівартості вирощеного в цілому — звідси й додаткові збитки.

Техніка для обробітку бурякових посівів — то ще один головний біль селянських господарств. Кількість її порівняно з 1991 роком зменшилась: сівалок — у 1,8, культиваторів — в 1,7, бурякозбиральних машин — в 1,5. 90% більшості видів техніки вже відпрацювали всі мислимі терміни. І хоч останнім часом господарствами області придбано 130 тракторів українського виробництва і використовуються 60 імпортних тракторів і 18 комбайнів, а також виробництво буряківничої техніки і реставрацію широкої номенклатури запасних частин налагоджено на кількох місцевих підприємствах, питання стоїть надзвичайно гостро.

Мабуть, успішним у буряківництві області можна назвати лише один напрямок — вирощування цукрових буряків у приватних підсобних господарствах населення. Звісно, якщо не брати до уваги те, що надворі — третє тисячоліття, а люди з весни до осені по-кріпацьки гнуть спини на бурякових гонах. Зате в гаманці селянської родини є заробіток, у коморі — цукор, у ямі — жом і в чанах — меляса для худоби. І самогон, звісно, теж — як же без нього у селянському господарстві? Якщо два роки тому в підсобних господарствах було посіяно 2,2 тис. гектарів буряків, то торік — уже 9 тисяч, а цього року — 13 тис. гектарів. І урожай на одноосібних ланах визрів куди кращий, ніж на колективних: по 270 центнерів на круг, що разом становило понад 242 тис. тонн цукристих. Проте, знову ж таки, Хмельниччина відстає у цьому від сусідів. На Тернопільщині минулого року половину перероблених буряків склали завезені з індивідуальних та фермерських господарств. На Волині одноосібні цукрові гони досягли 25 тис. гектарів.

Кажуть, що приватне вирощування солодких коренів — ініціатива згори. Охоче віриться. У нас завжди так: коли верхи не здатні забезпечити нормальні умови праці для людей, то вони ініціюють саму цю ударну працю — від рання до смеркання, щоб ніколи було чимось обурюватися.

Зона, дорога і жадана

— Завод сьогодні купити — не штука, — повчально казав мені один високий керівник. — Головне — мати зону.

Цукрозаводи й справді діставалися деяким власникам за смішною ціною, нижчою навіть за вартість обладнання. Мета начебто була хороша: знайти підприємствам ефективного господаря. Та ефективність його нині визначається у першу чергу здатністю забезпечити виробництво сировиною, тобто — зоною.

Це багатозначне в нашій державі слово і справді звучить нині у середовищі цукроварів, як завдання номер один. Сировинна зона, зона бурякосіяння, заводська зона —означає певну кількість тисяч гектарів буряка на оптимальній відстані від підприємства, що необхідно заводу для забезпечення безперебійної роботи протягом сезону цукроваріння. Сезон — поняття науково визначене, в ідеальному варіанті він становить 90 діб, а в нормальному, щоб забезпечити рентабельність у 20—25%, — хоча б 60—70. 10—15 років тому так і було. Тепер же, за різкого зменшення бурякових площ і їхньої врожайності, забезпечення заводу сировиною — проблема з проблем.

Заводи області спроможні переробити за сезон цукроваріння 3—3,5 млн. тонн буряку. За інформацією заступника голови облдержадміністрації з питань агропромислового комплексу А.Бугерка, торік при загальній переробній потужності 49,2 тис. тонн буряку за добу вони були завантажені лише на 4,3% і переробляли всього 2,1 тис. тонн. Через нестачу сировини з 17 цукропереробних підприємств два не працювали зовсім, ще два — працювали усього по 13 діб, шість — по 25—35 діб, і ще шість — 45—65 діб. Прибутковими виявилися всього два підприємства — Теофіпольський і Сатанівський цукрозаводи. Цього року результати навряд чи будуть кращими: вже нині неозброєним оком помітно, що знову два заводи не працюватимуть, ще як мінімум три практично залишаться без сировини.

Але ж є досвід минулих років. І він насамперед свідчить про природне прагнення селян якнайдорожче продати сировину. З цієї причини лише торік з області було вивезено 154 тис. тонн буряку, через що недоотримано 16 тисяч тонн цукру в засіки і 20 млн. гривень до бюджету. Хоч як несхвально до «непатріотів» ставиться місцева влада, але селянин шукає, де краще. Наприклад, з Чемеровецького району «експортували» до сусідів 52 тис. тонн, з Теофіпольського — 46, з Білогірського та Ізяславського — по 25. Причому в усіх названих районах, за винятком Білогірського, є цукрові заводи. Отже, вони не запропонували буряківникам тих умов, які створили для них «на чужих селах» (хоч серед обласного керівництва поширена думка, що для подібної практики немає жодних об’єктивних причин — тільки суб’єктивні). Той же Петринюк, у якого під боком найпотужніший в області завод-шеститисячник, возив буряки за 100 кілометрів на Кременецький цукрокомбінат Тернопільської області, який не просто платив високу ціну, а й проавансував господарство на 600 тис. живими грішми.

Звичайно, хмельницькі підприємства теж не ликом шиті. Ті з них, що розташовані недалеко від інших областей, так само намагаються не помічати «кордонів». Кажуть, кам’янецькі цукровари навіть спорудили два пороми через Дністер, щоб 60 тис. тонн буковинських бурячків, на які укладені угоди з тамтешніми селянами, не петляли об’їздними сухопутними шляхами. Так само не гребують тернопільськими коренями в Сатанові, житомирськими й рівненськими — на Шепетівському цукрокомбінаті. Щоправда, в жодних доповідях не знайти цифр, який зиск приніс Хмельниччині «імпортований» буряк: судячи з виробничих обсягів — наших і сусідів — паритету в цьому все ж немає.

Влада суворо забороняє вивозити з області буряк. Але ніяких законних засобів покарати неслухів не має. А для виробників сировини пріоритетом усе одно залишається ціна, яку пропонують їм переробними. І, звісно, умови співробітництва.

Однак повинні бути в цьому процесі хоч якийсь порядок і вже неодмінно — логіка і здоровий глузд. Бо якби позначити мандрівні маршрути подільських буряків, то це була б нерозв’язна головоломка. Скажімо, Маківське ТОВ, що на Дунаєвеччині, везе свої буряки у Вишнівчик Чемеровецького району. В той же час Маківський цукрозавод переробляє сировину аж із Буковини і з Новоушицького та Чемеровецького районів. А чемеровецькі господарства знай женуть навантажені цукристими авто на Тернопільщину. Може, в цьому і є чиїсь фінансові інтереси, але вони напевне далекі від державних.

Щоб здешевити для селян витрати і заохотити їх до співпраці, підприємства створюють прийомні бурякопункти, звідки сировина на переробку доставляється вже заводським транспортом, допомагають власною технікою здійснювати весь комплекс посіву та догляду за буряком, укладають угоди, авансують виробника. На жаль, у наш час всеохоплюючого правового нігілізму ці угоди часто порушуються, причому з обох сторін. Селяни не розуміють, чому цукровиробників називають інвесторами — адже вони фактично не інвестують, а кредитують буряківників. Та й це роблять далеко не всі. Натомість чимало підприємств роками не оплачують сировину і сьогодні ще винні селянським господарствам 13,6 млн. гривень.

Борги селян перед цукровиробниками значніші: 80 мільйонів, 20 з яких — ще за попередні роки. Нерідко вони виникають від того, що через біду селяни хитрують: укладають угоди одразу з кількома заводами, використовують їхні техніку, добрива, кошти не лише для вирощування буряків, а тоді, не маючи чим розрахуватися, залишаються з боргами. Причому вкладення цукрозаводів у селянські господарства — ще далеко не гарантія добрих урожаїв. Один із директорів заводів так і сказав: «Що з того, що ми давали в господарства пальне, насіння, добрива, отрутохімікати? Під час оранки не було внесено органіки, тобто звичайнісінького гною, якого теж бракує в селі, бо тваринництво занехаяли зовсім. От і результат: на землях, що можуть родити по 500—600 центнерів з гектара, зібрали менше двохсот».

Заводи вибирають суто національний вихід: вирощувати цукор самотужки. Городоцьке ЗАТ «Поділля-цукор», приміром, включило в свою структуру три сільгосппідприємства з 6 тис. гектарів угідь, близько тисячі з яких засіяні буряком. Цим же шляхом ідуть Шепетівський, Сатанівський, Наркевицький, Теофіпольський заводи. Але назвати це панацеєю не можна. Якщо це непоганий варіант для невеликих підприємств, то для гігантів — крапля в морі. Чотири роки не кличе людей до роботи гудок найсучаснішого цукропідприємства Хмельниччини — Деражнянського, яке в старі часи тримало на собі половину районного бюджету і чи не весь соцкультпобут райцентру. Щоб завод запрацював, потрібно 13 млн. гривень. І ще 20 млн. — для поновлення зони.

— Якщо проблема в зоні, — з болем зверталася до обласного керівництва голова Деражнянської райдержадміністрації Неоніла Довгань, — то район буде сіяти 4 тис. гектарів буряку.

Так, десять років тому район засівав цукристими 5 тис. і здавав на переробку майже 150 тис. тонн коренів. Але нині три райони, що колись постачали сировину на потужний шеститисячник, — Деражнянський, Летичівський та Віньковецький — разом не мають і 4 тис. гектарів буряку. То чим же «годувати» велетня, апетит якого можуть вгамувати тільки високоврожайні 12 тисяч гектарів?

Сезон і міжсезоння

Вересень — початок бурякопереробного сезону на цукрових заводах. Але навряд чи нині йому підійде визначення «солодкий». Проблеми обсідають виробничників зусібіч. Хоча згідно з чинним законодавством цукрозаводам області списано податкових боргів на 45 млн. гривень, їхній фінансовий стан залишається складним. 220 млн. кредиторської заборгованості висить каменем на шиї. Десятки мільйонів гривень, уже вкладені у буряковиробництво, ще не принесли віддачі. За відсутності коштів на технічне переоснащення знос основних фондів практично всіх підприємств цукрової галузі сягає 60—80%.

Власники, які з’явилися на заводах, далеко не завжди спроможні вкласти необхідні кошти, щоб «витягти» підприємство. А може, й не прагнуть цього? Приміром, коли торік власником 57% акцій Деражнянського цукрозаводу стало СП «Інтерпродукт» з Донецька, у селищі зажевріла надія на відродження підприємства. Однак воно стало банкрутом і, якби не сприяння облдержадміністрації у відстрочці на три-п’ять років 12 млн. боргів, то рада кредиторів уже розпродувала б засоби виробництва. Власне, їх уже й так розтягують кредитори...

Борги у цукрозаводів не тільки зовнішні. 4 млн. гривень заборгували зарплати вони своїм працівникам (це при тому, що зарплата в галузі — одна з найнижчих у переробній промисловості). В результаті з заводів ідуть фахівці — як інженерно-технічні кадри, так і робітники унікальних спеціальностей. На порозі сезону на двох підприємствах ще не було головних інженерів, на двох — головних технологів. Класні спеціалісти, котрі роками набували досвіду на Поділлі, зараз застосовують його на підприємствах Росії, Польщі і навіть... Туркменістану, де, виявляється, теж надумали створити своє цукрове виробництво, аби не залежати від зовнішніх постачальників. На п’яти підприємствах члени спостережних рад поміняли директорів, не узгоджуючи їхні кандидатури з місцевою владою, що, на думку голови асоціації «Хмельницькцукор» О.Стецюка, також викликає зайві тертя та непорозуміння.

Комусь, либонь, це видається суто внутрішніми проблемами підприємств. Але є й спільні для всіх. До прикладу, в області запропонували організувати на тендерній основі ринок закупівлі та переробки сировини. Проте, на думку генерального директора асоціації «Укрцукор» М.Ярчука, щоб захід справді приніс користь, його слід проводити не між селянськими господарствами, а між заводами.

Чомусь ущухли розмови про можливість формування регіонального замовлення на цукор. Його для потреб області необхідно близько 95 тисяч тонн, але, як завжди, немає грошей. Та й взагалі, які б кроки не робилися нині для полегшення долі виробників і переробників цукру на регіональному рівні, кардинальне вирішення проблем можливе тільки в масштабах усієї країни. Без цього далекосяжні програми на десятиріччя залишаться казкою без щасливого кінця.

Нинішню ж ситуацію в галузі на одній із нарад влучно охарактеризував директор Шепетівського цукрокомбінату А.Матвійчук: «Сказали, підніми ліву ногу. Підняв. А тепер, кажуть, підніми ще й праву. На чому ж стояти?» Куратор агропрому від облдержадміністрації заохотив: «Кажи прямо, ми тут усі мужики».

На тому й стоїть.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво