Металургія України: стан, конкурентоспроможність, перспективи - Економіка - dt.ua

Металургія України: стан, конкурентоспроможність, перспективи

26 лютого, 2010, 16:28 Роздрукувати Випуск №8, 26 лютого-5 березня

Гірничо-металургійний комплекс (ГМК) України залишається одним із базових елементів економіки держави...

Гірничо-металургійний комплекс (ГМК) України залишається одним із базових елементів економіки держави. Металургія є основним донором бюджету, головним постачальником валюти в Україну. У докризовий період частка ГМК у валовому внутрішньому продукті (ВВП) України становила 27%.

Більш як 40% валюти надходило в державу від металургів. З діяльністю ГМК мають прямий і зворотний зв’язок енергетика, вуглевидобуток, машинобудування, будівництво, фінансова сфера тощо. Зазначені та багато інших галузей спираються і працюють на металургійну промисловість. Сьогодні галузь забезпечує близько 500 тисяч робочих місць
у найбільш густонаселених регіонах України. Донедавна металургійна промисловість України за обсягами виробництва посідала сьоме місце в світі.

Не тіште себе оманливими мріями

Головними чинниками, що зумовили характер і принципи розвитку ГМК протягом останнього десятиріччя, стали корпоративна революція в галузі, перехід прав власності на стратегічні підприємства у приватні руки і втрата державою керованості не тільки гірничорудними та металургійними гігантами, а й підприємствами середньої ланки. Утворилась абсурдна ситуація: реверс влади, коли вже не держава керує, спрямовує діяльність галузі в бажаному для неї напрямі, виходячи виключно з державних інтересів, а навпаки — власники підприємств ГМК почали готувати і забезпечувати прийняття державних рішень на користь власних корпоративних інтересів, які здебільшого не збігалися з національними інтересами. Результатом такої хибної політики в державі стало майже катастрофічне погіршення конкурентної позиції підприємств ГМК України вже від самого початку світової економічної кризи, що автоматично позначилося на фінансовій стабільності держави в цілому.

Нечуване підвищення світових цін на металопродукцію, що мало місце протягом останніх трьох-п’яти років, призвело до ейфорії стосовно можливостей металургійного комплексу і помилкової оцінки конкурентної позиції підприємств галузі на світовому ринку.

Нинішня криза світової економіки висвітлила слабкість підприємств ГМК України, більшість з яких опинилися на межі виживання. Для порятунку ситуації держава вимушена була в черговий раз вживати екстраординарних заходів підтримки металургії, в тому числі і за рахунок втрат бюджету.

Металургійні підприємства України за часи її незалежності значно скоротили марочний і розмірний сортаментний ряд своєї продукції, набагато зменшили виробництво високотехнологічної продукції, задля розширення експорту перейшли на збільшення виробництва напівфабрикатів. За сортаментом і якістю продукції відставання українських меткомбинатів, наприклад, від російських таке значне, що для його подолання потрібні будуть десятки років роботи за умови здійснення модернізації. Швидше за все, відставання української металургії не буде подолане і в перспективі. Прикро, але треба це визнати, не приховувати і не тішитися нездійсненими мріями.

Сировина

Основною сировиною для металургії є залізна руда і коксівне вугілля. Не кажучи вже про Бразилію чи Південно-Африканську Республіку, кращу за якістю і витратами на видобування залізорудну сировинну базу, ніж Україна, має Росія, попри всі переваги Кривбасу. Лебединський, Михайлівський, Стойлинський гірничо-збагачувальні комбінати (ГЗК) забезпечують металургію Росії і навіть періодично поставляють залізорудну сировину в Україну, наприклад Маріупольському меткомбінату ім. Ілліча. Стосовно коксівного вугілля, то також слід констатувати, що його поклади в Україні зменшуються, а видобування дедалі більше ускладнюється і дорожчає. Згідно з деякими експертними оцінками, витрати на сировину і матеріали при виробництві квадратної заготовки із конвертерної сталі в Україні на 7—30% вищі, ніж у РФ.

Україна має навіть надлишкові для власної металургії потужності коксохімічних заводів, але більшість із них використовує застарілі, енерговитратні технології та обладнання. Власного коксівного вугілля для завантаження всіх «коксохімів» Україні не вистачає ні кількісно, ні якісно. Тому для виробництва сталі на рівні 40 млн. тонн на рік Україні необхідно імпортувати 3,5—5,0 млн. тонн коксівного вугілля з Росії, Польщі чи інших країн, а це великі фінансові витрати. Енергоємність, сумарні енерговитрати на виробництво чавуну, сталі і прокату на українських меткомбінатах приблизно на 30% більші, ніж на сучасних підприємствах країн Євросоюзу, а також Індії й Китаю. Енергоємність виробництва тонни сталі на українських меткомбінатах сягає 840 кг умовного палива (у.п.), на меткомбінатах країн ЄС вона у 1,9 разу менша (450 кг у.п./т). У структурі собівартості металопрокату в Україні на витрати на паливно-енергетичні ресурси припадає 50%, тоді як у промислово розвинених країнах цей показник дорівнює 20%. Варто також зазначити, що в усьому світі металургія рухається в бік розвитку електрометалургії, якою замінюють технічно застарілі мартенівські печі, а також будівництва електрометалургійних міні-заводів.

Внутрішній і зовнішній ринки металопродукції

Ринок металопродукції поділяється на внутрішній і зовнішній. ГМК України відвантажує тільки 20% металопродукції на внутрішній ринок, а 80% — експортує. У нашого сусіда і найближчого конкурента в металургійній сфері — Росії — це співвідношення становить приблизно 50:50. Можна не сумніватися, що росіяни не віддадуть свого внутрішнього ринку сталевого прокату іноземним виробникам, а свій експорт, у тому числі в Україну, нарощуватимуть. Підтвердженням цієї тези є той факт, що обсяги експорту української металопродукції до країн СНД постійно зменшуються. Саме завдяки розвиненому внутрішньому ринку металопродукції російські меткомбінати в умовах світової економічної кризи зазнають менших втрат, ніж українські. Металурги України можуть сподіватися лише на те, що товстий лист, що традиційно займає перші позиції (25%) в експорті українського металопрокату, залишиться на тому ж високому рівні, оскільки в Україні експлуатуються три сучасні товстолистові прокатні стани (стан «3000» на Маріупольському ім. Ілліча і Алчевському меткомбінатах і стан «3600» на «Азовсталі»).

Основними споживачами металопродукції є базові галузі промисловості — машинобудування, автомобілебудування, будівництво і т.ін. На найближчу перспективу продукція чорної металургії не має конкурентів і не має реальних замінників. Водночас вимоги до металопродукції (в частині механічних властивостей, корозостійкості, бездефектності та ін.) зростатимуть і розширюватимуться. Купівельна спроможність споживачів металопродукції цілком залежить від стану світової економіки.

Кожна держава повинна надавати (і це робиться) певні переваги і преференції своїм виробникам. Дії України в цій сфері ще недостатньо ефективні. Підтвердженням цього є те, що при потужній металургійній промисловості Україна останнім часом імпортує понад 1 млн. тонн металу на рік. З одного боку, це свідчить про незахищеність українського ринку металопродукції. З іншого — причина полягає в тому, що Україна скоротила виробництво на своїх підприємствах високотехнологічної металопродукції, наприклад з легованих, нержавіючих та спеціальних сталей.

Основними конкурентами листопрокатних підприємств України в Європі є металургійні комбінати Німеччини, Франції, Італії, Нідерландів, Словаччини, а на Сході — комбінати Японії, Китаю, Індії, Південної Кореї. Слід очікувати, що вже у найближчому майбутньому металурги Китаю, Індії завдяки швидким темпам розвитку витіснять іноземну металопродукцію з ринків своїх країн і збільшать свої частки в країнах Близького Сходу та Індокитаю. Для продажу українського металу за світовими цінами місця на тих ринках не залишиться. А демпінгувати українські металурги не зможуть через застарілі технології та обладнання підприємств, собівартість продукції яких значно вища, ніж на сучасних виробництвах.

Головною причиною такого стану речей є те, що гірничо-металургійні підприємства України за екстремально високих цін на металопродукцію у попередні роки стрімко нарощували обсяги її виробництва, не приділяючи належної уваги і не виділяючи необхідних коштів на переоснащення, модернізацію і реконструкцію виробничих потужностей. Фінансово-промислові групи, що володіють металургійними комбінатами України, не бачили потреби в переоснащенні підприємств і розвитку сучасних технологій та обладнання. В результаті зношеність фондів ГМК України становить приблизно 65%, у галузі використовуються застарілі технології виробництва сталі, а собівартість продукції занадто висока. Поліпшення цих показників не відбулося і найближчим часом не очікується. Така реальність, на жаль.

Надлишкові потужності

Протягом усіх років незалежності однією з найгостріших проблем реформування ГМК України є наявність надлишкових потужностей. У країні продовжують експлуатуватися деякі апріорі не конкуренті застарілі металургійні заводи, які в умовах ринкової економіки можуть існувати лише за екстремально високих цін на металеву продукцію або за рахунок значних преференцій, а саме — здешевленого за рахунок держдотацій газу, вугілля, електроенергії, пільг на залізничні перевезення та ін. У ринковій економіці виведення з експлуатації надлишкового, застарілого обладнання чи в цілому підприємств є питанням їх власників, а не уряду держави. Функцією державних органів України повинно бути вирішення питань диференційованого підходу до кожного підприємства при наданні їм фінансової підтримки чи преференцій, а цього, на жаль, не відбувається.

У попередні роки деякі металургійні холдинги України вкладали великі кошти в закупівлю металургійних потужностей за кордоном. Враховуючи, що Україна експортувала приблизно 8—12 млн. тонн напівфабрикатів, здавалося вигідним придбати за кордоном потужності для їх переробки в кінцеву продукцію. Але придбані в Європі, США метзаводи не є сучасними, тож прибуткова переробка на цих підприємствах напівфабрикатів економічно вигідна лише при низьких цінах, а точніше, низькій собівартості українських слябів чи заготовки, на що в умовах кризи, а також у майбутньому не варто розраховувати. Внаслідок провальної технічної і фінансово-економічної політики в металургії України деякі власники підприємств у цій галузі нині почали вже не купувати, а продавати активи. Така тенденція.

Сьогодні в Україні державні преференції отримують і стабільно працюють навіть в умовах кризи ті підприємства, що мають монопольне становище на світових ринках і не потребують дотацій. Наприклад, ТОВ «Миколаївський глиноземний завод» свою продукцію поставляє в основному на російські алюмінієві заводи. Виникає запитання: а чи повинна Україна дотувати приватну алюмінієву промисловість Росії шляхом здешевлення ціни на глинозем, за рахунок використання у виробництві штучно здешевленої електроенергії? Це ж стосується українських феросплавних, Запорізького алюмінієвого заводів та деяких інших підприємств. Викликає подив включення до переліку підприємств, яким рекомендовано зупинити підвищення ціни на електроенергію, наприклад, Балаклавського рудоуправління. Це підприємство розташоване на березі Чорного моря і суттєво не впливає на роботу металургії. Очевидно, що треба його якнайшвидше ліквідувати, звільнити узбережжя від забруднюючого курортну зону об’єкта, а не штучно підтримувати його діяльність.

Порятунок потопельників…

Дії держави щодо свого гірничо-металургійного комплексу в останні десять років ніяк не можна назвати такими, що відповідали національним інтересам України. Передусім це стосується ухвалення лобістських законів щодо приватизації за безцінь усієї гірничорудної бази України та деяких меткомбінатів. На цьому Україна втратила до сотні мільярдів доларів. Антидержавні акти проводилися під соціалістичними гаслами підтримки власного (національного) виробника, збереження робочих місць,
трудових колективів, створення умов для залучення інвестицій, використовувалися й інші міфи. Зараз навіть не надто обізнані розуміють, що то був блеф. Ніхто нічого в металургії не зберіг, не зробив і навіть не планував щось кардинально здійснити. Власники більшості отриманих (під певні інвестиційні зобов’язання) за безцінь у приватні руки привабливих напівстратегічних підприємств не виконали своїх зобов’язань. Приклад — той же Миколаївський глиноземний завод. А гроші від приватизації привабливих підприємств ГМК, які могли б врятувати галузь під час світової економічної кризи, держава не отримала.

Чергова світова криза знову дестабілізувала металургійну промисловість України і показала, що попередні заходи уряду і ступінь їх реалізації не відповідають глибині кризових явищ, що відбуваються безпосередньо в ГМК. Тому для стабілізації ситуації насамперед необхідно передбачити і реалізувати державні заходи з примушення власників підприємств переорієнтувати фінансові ресурси, зароблені в попередні роки, на підтримку своїх підприємств, їх трудових колективів.

Серед заходів, що вживаються зараз урядом України в межах меморандуму порозуміння з підприємствами гірничо-металургійного комплексу, не всі можна визнати як однозначно ефективні. Так, не має сенсу вести будь-які розмови про значний розвиток внутрішнього ринку металопродукції як передумову сталого функціонування ГМК України та зменшення його залежності від коливань кон’юнктури світового ринку. Його не буде. У країні немає об’єктивних передумов для суттєвого нарощування внутрішнього ринку металу на найближчі 10—15 років. І не треба обіцяти суспільству нереальні речі. Єдине, що необхідно негайно зробити, — це завадити імпорту металопрокату в Україну в обсязі близько 1 млн. тонн на рік, який за номенклатурою можуть виробляти українські комбінати.

Вимагаючи для себе певних преференцій, підприємства ГМК у черговий раз беруть на себе зобов’язання зберегти виробничі потужності в робочому стані. Але, як уже зазначалося вище, застарілі, неефективні потужності немає сенсу зберігати.

Головним елементом тиску на уряд з боку підприємств ГМК є необхідність збереження професійного, кількісного складу робітників та існуючого рівня заробітної плати у галузі. Це справді проблемне питання. Але шляхи його вирішення треба шукати в іншій площині, ніж утримання на підприємствах ГМК кількості працюючих, яка непомірно завищена і не відповідає вимогам збереження конкурентоспроможності підприємств. Унаслідок низького технологічного рівня виробництва на підприємствах металургійної галузі на виготовлення однієї тонни сталі в Україні витрачається 52,8 людино-години, тоді як у Росії цей показник становить 38,1, а в Німеччині — 16,8 людино-години. За повної завантаженості металургійних комбінатів України з повним металургійним циклом продуктивність праці становить приблизно 200—250 тонн сталі на одного робітника на рік, у той же час на сучасних електрометалургійних міні-заводах з обсягами виробництва 1,5—2,0 млн. тонн сталі на рік цей показник дорівнює 3000—4000 тонн. Висновок один — штати на підприємствах ГМК треба скорочувати, хоч як гірко це визнавати.

Виведення з експлуатації застарілих потужностей і скорочення кількості працюючих, переорієнтація їх на інші галузі виробництва і сфери діяльності, безумовно, потребують значних фінансових витрат. Україні треба ретельно проаналізувати досвід Франції у розв’язанні цієї проблеми, коли за десять років виробничі потужності в металургії були зменшені з 30 млн. до 16 млн. тонн на рік, а кількість працюючих— із 200 тис. до 50 тис. за умови вирішення соціальних питань. На це витрачалося до 3 млрд. дол. щороку. Для здійснення подібних кроків в Україні потрібні глибокі економічні розрахунки, оцінка можливих наслідків і політична воля керівництва країни. А також розуміння того, що рано чи пізно пріоритети галузей в українському господарстві буде переформатовано і не на користь застарілих металургійних підприємств та їхніх власників.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво