Маленька перемога для великої угоди

На новий раунд переговорів щодо глобальної угоди про вільну торгівлю делегати 147 країн—учасниць Світової організації торгівлі (СОТ) з’їжджалися наприкінці липня зі змішаним відчуттям гіркоти й надії. Усі розуміли: ця зустріч у женевській штаб-квартирі СОТ буде, по суті, останнім шансом вирятувати становище. Вийти з глухого кута, у який зайшли торгові переговори після торішньої зустрічі міністерств у мексиканському курортному містечку Канкун. Після поразки в Канкуні уповноважені представники країн—членів СОТ майже рік намагалися намацати шляхи до компромісу з дуже суперечливого та болісного питання — умов торгівлі сільськогосподарською продукцією.

Прибувши до Женеви, делегати, включно з 35 міністрами торгівлі, навіть визначили для себе тимчасовий відтинок — тиждень, аби домовитися про зниження імпортних тарифів і субсидій для виробників. У результаті п’ятиденних засідань, що переходили в нічні неспання, на ранок 1 серпня попередньої згоди було досягнуто. Нарешті, після трирічних боїв між багатими й бідними країнами—членами СОТ, з’явилася маленька спільна перемога. Проте часу на необхідні подальші узгодження залишилося зовсім обмаль. А тому про завершення поточного раунду переговорів про вільну торгівлю до кінця 2004 року говорити вже не доводиться.

Переговори про лібералізацію світової торгівлі, що розпочалися в листопаді 2001 року на саміті СОТ у Досі (Катар), мали, за початковим задумом, завершитися підписанням у 2004-му Всесвітньої торгової угоди. Ухвалений і узгоджений тоді план дій під назвою «порядок розвитку» розглядався як значна перемога. Справді, вперше в історії СОТ проблеми країн, що розвиваються, було винесено в епіцентр міжнародних торгових відносин. Але в наступних два роки ніяких істотних зрушень у справі реформування світової торгівлі не відбулося. І тому головні надії покладалися саме на зустріч міністрів торгівлі країн—членів СОТ в Канкуні (Мексика) у вересні 2003 року, названу також «останнім шансом». Але переговори міністрів, як відомо, завершилися безрезультатно. Більше того, вони знову продемонстрували глибокі суперечності між «північчю» і «півднем», як часто називають багаті й бідні країни світу. А в результаті, за словами єврокомісара з торгівлі Паскаля Ламі, «програли всі».

До речі, напередодні канкунської зустрічі члени СОТ — і розвинені, і країни, що розвиваються, у своїх висловлюваннях демонстрували цілковиту єдність: лібералізація торгівлі привела б до зростання світової економіки, а отже, зниження загального рівня бідності. Проте на практиці ніхто не продемонстрував готовності «поступитися принципами». Кожна сторона розуміла лібералізацію торгівлі по-своєму. У кожної був свій «останній бастіон», який вона не збиралася здавати...

«Бідний південь» на чолі з Індією та Бразилією хотів будь-що домогтися скасування експортних субсидій. Адже уряди розвинених країн виплачують своїм фермерам майже мільярд доларів щодня для підтримки конкурентоспроможності свого сільського господарства на світовому ринку. І ті ж таки багаті країни не поспішають відкривати свої ринки для сільськогосподарської продукції з третього світу, дешевизна якої безпосередньо загрожує їхньому власному сільгоспвиробникові.

«Багата північ», зі свого боку, вимагала ухвалення так званого сінгапурського протоколу, відповідно до якого мають бути уніфіковані права іноземних інвесторів, патентні закони та правила фінансування державних замовлень. Але країни, які розвиваються, побоялися, що полегшення режиму для іноземних інвесторів і прозорість урядових контрактів повністю позбавлять їх контролю над національною промисловістю.

Хоча в Канкуні програли всі, але бідні країни — найбільше. Бодай навіть тому, що в результаті загального економічного спаду обсяги інвестицій в економіки, що розвиваються, так само, як і торгівля з ними, вже скоротилися. А без «сінгапурської угоди» зростання дефіциту інвестицій лише пришвидшуватиметься. Відсутність глобальної угоди з торгівлі загрожує ще й тим, що її місце посядуть двосторонні й регіональні торгові договори, примітивніші по суті й побудовані, як правило, на політичній залежності слабкого партнера від сильного. Приклад цього — договори між США й деякими азіатськими країнами.

І все-таки камінь спотикання у вигляді сільськогосподарських субсидій рано чи пізно потрібно було зрушити з місця. Інакше поточний раунд переговорів про лібералізацію торгівлі взагалі втрачав сенс. До женевської зустрічі підготовча комісія, очолювана головою Ради СОТ Сотару Осімою, розробила проект погоджувального документа. У ньому багатим країнам пропонувалося скасувати субсидії лише експортерам сільгосппродукції, а для виробників, котрі працюють на внутрішньому ринку, залишити такі в повному обсязі й тим самим вберегти їх від зовнішніх конкурентів. Природно, країни, що розвиваються, сприйняли проект без захоплення. А індійський міністр торгівлі Камал Натх зауважив: «Індійський фермер може конкурувати з американським фермером, але не з урядом США». Реакція європейців також була неоднозначною. Єврокомісія делікатно заявила, що проект потребує істотного доопрацювання, зате Франція висловилася без натяків — мовляв, у документі ущемляються інтереси Європейського Союзу. Маючи на увазі передусім французьких громадян. Ще б пак! Адже величезні суми, які Франція щорічно вибиває з бюджету ЄС для своїх фермерів, викликають збентеження навіть у її давніх європейських партнерів, не кажучи вже про нові країни—члени ЄС.

Проте в результаті денних і нічних женевських переговорів проект угоди набув нарешті рис компромісного документа. У ньому досить жорстко сказано, що для всіх 147 держав—членів СОТ визначаються сфери, у яких необхідно ліквідувати торговельні бар’єри. Що стосується експортної конкуренції для сільськогосподарської продукції, то всі члени СОТ зобов’язані вжити заходів із її відновлення та активізації. При цьому автори документа не були настільки сміливими й відважними, аби відкрито виступити проти фермерів у багатих країнах, передусім у країнах ЄС, Японії та США, і одним махом позбавити їх експортних субсидій. Але пропозиція істотно урізати суми експортних кредитів є. Якщо говорити про підтримку внутрішнього виробника шляхом субсидування, то в проекті угоди закладено бар’єр — не вище 5% від обсягу сільгосппродукції країни.

Отже, розвинені країни змушені були визнати: субсидування сільськогосподарського виробника перешкоджає розвитку принципів вільної торгівлі у світі. І навіть комісар ЄС із сільського господарства Франц Фішлер заявив: «Євросоюз у цілому приймає домовленості про субсидії». Водночас «північ» дала зрозуміти, що не піде на скасування експортних субсидій для сільського господарства, доки не отримає широкого доступу на промислові ринки «півдня». Правда, в документі закладено застереження про те, що бідні країни не примушуватимуться до відкриття ринків проти їхньої волі.

А тепер має бути складено графік скасування субсидій. Скільки часу його обговорюватимуть і погоджуватимуть зацікавлені сторони, поки що ніхто не береться передбачити. Деякі експерти вважають: за наявних розбіжностей між «північчю» і «півднем» на доопрацювання документа може піти ще кілька років. Як відомо, попередній, «уругвайський», раунд переговорів у рамках СОТ затягнувся на вісім років. А нинішній, хоч і не вкладається в початкові терміни, оскільки явно не завершиться до кінця 2004 року, поки що триває «лише» неповних три роки.

Утім, єврокомісар з торгівлі Паскаль Ламі налаштований досить оптимістично. Він вважає: продемонстроване в Женеві «прискорення процесу» дозволяє сподіватися, що раунд переговорів, розпочатий у Досі, вдасться завершити до кінця 2005 року. Широкі обговорення досягнутої домовленості розпочнуться вже у вересні. «Бої» за кожну п’ядь субсидій або тарифів мають бути жорсткі. Але головне — процес пішов.

Світова організація торгівлі — складний механізм, який базується на різноманітних угодах про умови торгівлі між країнами-членами. Традиційне «класове питання» не оминуло її— до неї входять і багаті, і бідні країни, яким доводиться знаходити спільну мову. Багатий світ, що складається з економічно розвинених країн (а їх, зі зрозумілих причин, меншість), змушений рахуватися з вимогами багатолюдного «півдня». Не лише тому, що такі правила цивілізованого співжиття у світі (встановлені, до речі, саме країнами розвиненими й багатими). А переважно ще й тому, що функціонування ринкових економік безпосередньо залежить від торгової експансії розвинених країн, для чого потрібні нові ринки збуту. А вони, своєю чергою, є поки що лише на просторах неперенасиченого світу економік, які розвиваються. Ось чому багаті країни значно частіше виступають ініціаторами всіляких переговорів та узгоджень.

Слід відзначити, що роки, проведені в торгових дискусіях із багатими колегами із СОТ, загартували й багато чого навчили молодий і бідний «південь». Саме Канкун показав, що країни, які розвиваються, об’єднавшись, виявилися сильнішими за досвідчену «північ» в особі США, ЄС і Японії. А остання зустріч у Женеві довела: відстоювати свої інтереси й не поступатися зайнятими позиціями можуть не лише багаті, а й бідні країни — завдяки механізму ухвалення рішень у СОТ.

Якщо черговий раунд переговорів СОТ вдасться довести до переможного завершення, виграють, безумовно, всі — і багаті, і бідні країни. За підрахунками Всесвітнього банку, виконання накреслених у Досі завдань зі встановлення загальних правил торгівлі має до 2015 року збільшити світове багатство на 2,8 трлн. дол., що істотно позначиться на зниженні рівня глобальної бідності. Крім того, у разі зменшення тарифів у світову економіку до 2015 року може бути додатково інвестовано 520 млрд. дол., вигоду від чого отримають передусім найбідніші країни.