МАКРОЕКОНОМІКА ТА НАШЕ ЖИТТЯ

Могло бути
й краще...

Часи після здобуття нашою країною державної незалежності виявилися, на превеликий жаль, явно не кращими в її соціально-економічній історії. За 1990—2000 роки обсяг ВВП скоротився в 2,3 разу, продукції промисловості — в 1,6, сільського господарства — у 1,9, інвестицій в основний капітал — у 4,0, житлового будівництва — у 3,1 разу. Такого не було навіть після першої світової та громадянської воєн: у 1928 році промислове виробництво в Україні становило 119% до рівня 1913-го. А в 1950-му, через десять років після початку Великої Вітчизняної, воно було вже на 15% вищим за довоєнне 1940-го, та й капіталовкладення в 2,5 разу перевищували довоєнні. Додамо, що показники національного доходу тоді не обчислювалися (їх почали розраховувати з 1956 року), а ВВП тим паче (він визначається з 1990-го), а то б дуже цікава картина вийшла...

Не забуватимемо, що кризові явища в Україні навіть офіційно розпочалися не в 1990-му, а роком раніше — у 1989 році, коли одночасно впали національний доход, обсяги промислового та сільськогосподарського виробництва, капіталовкладень. А основи цього падіння закладалися в тодішньому СРСР і в Україні принаймні протягом кількох попередніх років, десь із 1985-го.

Макроекономічні показники минулого десятиліття, і насамперед ВВП, можна з певною часткою умовності розділити на три періоди (див.табл. 1 на стор.12). Перший — до 1996 року включно — період «вільного падіння». Найпровальнішим у ньому був 1994-й, коли ВВП скоротився на 23%, промислове виробництво — на 27%. У 1997—1999 рр. економіка, гальмуючи, почала входити в «щільні шари атмосфери», накопичуючи сили для довгоочікуваного підйому. За ці три роки ВВП скоротився лише на 5,0%, а промислове виробництво навіть зросло — на 2,7%.

Переломним став минулий 2000 рік, результати якого істотно перевищили навіть найоптимістичніші прогнози. ВВП за рік зріс на 5,8%, промислове виробництво — на 12,9%, продукція сільського господарства — на 9,2%, інвестиції в основний капітал — на 14,4%. Таке «перевиконання планів» було в нас хіба що в перші радянські повоєнні п’ятирічки.

Підсумки минулих шести-семи місяців поточного року також досить вражаючі. ВВП за січень—липень зріс порівняно з аналогічним періодом минулого року на 10,5%, обсяг промислової продукції — на 17,9%, сільськогосподарської — на 26,5%, інвестицій (за шість місяців) — на 23,6%. Радує, що Україна за цими показниками стала лідером серед країн СНД (у середині 90-х років вона, на жаль, була лідером, але зі знаком мінус), а цілком можливо, і серед європейських країн. Індекс споживчих цін (який обчислюється в нас, щоправда, без урахування сезонних коливань, що зумовили його зниження в липні на 1,7%) за сім місяців збільшився лише на 3,5%. Стабільною залишається національна валюта. Сподіватимемося, що ці позитивні тенденції, які, нехай із дещо скромнішими цифрами, є нормальними для стійкого економічного розвитку, збережуться і надалі.

Та навіть до не надто високих за світовими мірками показників 1990 року нам ще примірятися зарано. Зростання ВВП у 2000-му дозволив Україні повернутися поки що до його рівня 1996-го. А це все ще у 2,3 разу нижче за показники 1990 року. Навіть за гіпотетичного 10-відсоткового зростання ВВП нинішнього року ми вийдемо тільки на рубежі 1995-го.

Нескладні розрахунки показують: щоб повернутися до показника 1990-го, за вихідного рівня ВВП у 2000 році (43,2% до обсягу 1990-го) і бажаних, але вкрай малоймовірних 10% щорічного приросту знадобиться 9 років, при 9% — 10, 8% — 11, 7% — 12. А якщо говорити про більш імовірні 6% приросту — 14 років, 5% — 17, ну й при 4% — 21.

Якщо додати до цього ті дев’ять років падіння, що їх ми вже пережили, то на повернення до «рубежу 1990 року» в цілому піде від 18 (за стабільних 10% щорічного приросту) до 30 років (за 4%). Ну, може, за показниками на душу населення, з урахуванням малоприємного для країни скорочення його чисельності, — на рік-два менше. Тобто в будь-якому випадку буде заплачено надто високу ціну, яка дорівнює тривалості життя цілого покоління. Як тут не згадати М.Хрущова, який обіцяв на початку 60-х протягом життя одного покоління привести країну до комунізму...

Проте інші держави, насамперед наші західні сусіди, країни Євросоюзу не стояли й не стоять на місці. І наш ВВП на душу населення навіть при найкращого розкладу залишатиметься вшестеро й більше разів нижчим, ніж у 15 країнах ЄС, і вдвічі-втричі нижчим, ніж у Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині. Тим часом на зорі незалежної України в суспільстві, та й серед економістів, панувала ейфорія — мовляв, за три-чотири роки якщо не досягнемо рівня економічного розвитку західноєвропейських країн, то принаймні зрівняємося з Чехословаччиною й Угорщиною початку 90-х.

Не вдаючись до серйозного аналізу причин такої тривалої та глибокої економічної кризи, потрібно все-таки зазначити, що двома найістотнішими чинниками були випереджаюче зростання цін на імпортовані в Україну нафту та газ і розрив економічних зв’язків, які були в колишньому СРСР. Уже в 1992-му, коли в нас почав визначатися індекс цін виробників промислової продукції, ціни на продукцію паливної галузі не на 10—20%, а в п’ять із половиною разів(!) випереджали загальний індекс промислових цін. І це п’ятикратне перевищення збереглося протягом усіх наступних років. У 2000 році в українському імпорті мінеральні продукти, левову частку яких формують нафта і природний газ, становили 47%, або 6,6 млрд. доларів США, чи приблизно 21% використовуваного ВВП.

Труднощі гостро відчуваються навіть при розпаді родин, а тут — розвал «єдиного народногосподарського комплексу», розрив внутрісоюзних економічних зв’язків і кооперативних поставок. Свою негативну роль зіграла й гіперінфляція, яка позбавила більшість господарських суб’єктів оборотних коштів. Хоча, очевидно, найбільша частка провини падає на неефективне державне управління економікою, насамперед у перші роки нашої незалежності.

Та не можна не сказати й про один дуже істотний, але рідко згадуваний чинник, який із набуттям Україною незалежності перестав відігравати роль гальма в економічному розвитку. Йдеться про величезні військові витрати СРСР. Не одне десятиріччя нам вішали локшину на вуха, кажучи, що вони становлять лише 4—5% державного бюджету СРСР (у 1989 році — 5,0%), або 2,1% ВВП, і за таких пропорцій країна примудрялась підтримувати військовий паритет із США і НАТО. І лише в 1989-му вперше було наведено реальні цифри, які виявилися в 3,7 разу вищими, ніж у попередньому році (20,2 млрд. руб. у 1988-му і 75,2 млрд. руб. у 1989-му). М.Горбачов пише в спогадах, що про масштаби справжньої мілітаризації країни ніхто не мав уявлення — до цих даних у країні мали доступ лише дві-три особи. Коли ж реальні військові витрати були підраховані (а це зайняло близько двох років), з’ясувалося, що вони становили не 16, а 40% держбюджету, продукція ВПК — не 6, а 20% валового суспільного продукту, а з 25 млрд. руб. усіх витрат на науку близько 20 млрд. йшло на військово-технічні дослідження і розробки. Мабуть, такі самі пропорції спостерігалися в економіці України. І їх різке (навіть надмірне) скорочення після здобуття незалежності за інших рівних умов могло б стати потужним стимулом прискорення економічного зростання та піднесення життєвого рівня населення.

Про ВВП і «відчуття» зростання

Президент і останні два прем’єри не раз наголошували, що населення має реально відчути початок економічного зростання в Україні — без цього будь-які позитивні тенденції втрачають свою значущість і не сприйматимуться з довірою. Тому саме час поговорити про таку важливу з економічної, та й політичної точки зору проблему, як пропорції розподілу валового внутрішнього продукту.

Для початку — трохи теорії. Вироблений ВВП використовується за трьома основними напрямами: на кінцеве споживання домогосподарств (55,8% ВВП у 2000 році), валове накопичення основного капіталу (19,0%) і на загальнодержавні витрати (18,7%). Крім того, у використовуваному ВВП враховується різниця між експортом (61,4% ВВП) і імпортом (-57,0%) товарів і послуг, що дає позитивне сальдо в 4,4%.

За роки економічного спаду всі ці складові ВВП істотно скоротилися. Перша, тобто фактично власне споживання населення, — майже вдвічі, друга, яка забезпечує виробничу базу економіки, житлове і соціально-культурне будівництво, — у 5,7 разу. Найменше — тільки на одну сьому — скорочення торкнулося третьої складової, тієї, що йде на забезпечення органів загальнодержавного управління. Це й зрозуміло: із набуттям Україною незалежності виникли нові загальнодержавні функції, і вони вимагали відповідних витрат.

Очевидно, що нам потрібно «пригальмувати» з витратами на загальнодержавне управління, і в останні роки цих тенденцій більш-менш дотримуються. Однак загальнодержавні витрати формуються з двох частин: перша — це витрати на освіту, охорону здоров’я, тобто на те, що населення отримує безплатно від держави (раніше це називалося суспільними фондами споживання), друга — витрати на загальнодержавне управління, науку, культуру, оборону, правоохоронні органи. І тут пропорції явно не на користь «суспільних фондів». Так, торік при зниженні загальнодержавних витрат на 1,9% проти 1999 року реальні витрати на освіту, охорону здоров’я «всохли» аж на 15,1%.

Ще один невеличкий за значенням компонент ВВП (2,4% у 2000 р.) має в міжнародній Системі національних рахунків досить хитромудру назву — витрати некомерційних організацій з обслуговування домашніх господарств. Більш зрозуміло — це витрати на оздоровлення, охорону здоров’я, інші соціальні потреби підприємств, колективних сільгосппідприємств, профспілок, які населення отримує безплатно або за пільговими цінами. Ці витрати за рік залишилися майже незмінними (скорочення на 0,1%).

У цілому ж споживання населення збільшилося торік лише на 1,5% при загальному зростанні ВВП на 5,8%. А порівняно з 1990-им цей показник становить тільки 54,3%. Де вже тут говорити про «відчуття» результатів економічного зростання — ефект минулого року приблизно такий самий, як при збільшенні блокадної «пайки» хліба з 250 грамів до 255.

Щоб охарактеризувати життєвий рівень, у нас замість даних про використання ВВП (такі дані є, причому вже два-три роки роблять і квартальні розрахунки) дедалі частіше наводять показники зростання реальної зарплати: приміром, за сім місяців ц.р. +16,7% до аналогічного періоду минулого року. Цифри, безумовно, дуже приємні, але вони охоплюють менше 40% (якщо вже бути абсолютно точними, то 39,5% у 2000 році) сукупних доходів населення (грошових і натуральних у грошовій оцінці), і до того ж визначаються не за виплаченою, а за нарахованою заробітною платою, про що звичайно скромно мовчать.

Що ж до пропорцій і динаміки валових нагромаджень основного капіталу, то потрібно не випустити з уваги одну суттєву обставину, яку в нас чомусь забувають. І сьогодні, і протягом найближчих років виробничі потужності більшості галузей промисловості використовуються і використовуватимуться тільки на 20—40—60%. Це означає принаймні, що нам немає потреби повсюдно будувати нові виробничі корпуси, на які йде половина всіх промислових інвестицій. Держава навряд чи має у своєму розпорядженні зведену інформацію про наявність в Україні (за галузями та регіонами) виробничих площ, рівень їх фактичного використання. Насамперед це стосується галузей колишнього ВПК. Може, варто було б провести одномоментний облік (чи перепис) цих будівель і подумати, як їх із найменшими витратами перепрофілювати, не кажучи вже про те, що чималі доходи від передачі їх в оренду явно не потрапляють до нашого бюджету. Звичайно, нам потрібні великі капіталовкладення в активну частину основних фондів — верстати, виробниче й технологічне устаткування. Однак пропорції між нагромадженням і споживанням на користь накопичення не повинні перетворюватися на самоціль, запозичену з радянських часів (прискорене зростання групи «А» — важкої промисловості порівняно з групою «Б» — легкою промисловістю)...

Не дотягуємо
й до єврокватирки

Головним маловтішним підсумком десятиріччя стало майже дворазове падіння життєвого рівня населення України, яке відкинуло його за більшістю показників на позиції середини 60-х. У країні різко зросли масштаби бідності. Відбулася соціальна поляризація населення за латиноамериканським типом.

Розвиток цих процесів, далеких від сучасних європейських соціал-демократичних уявлень про соціальну справедливість, фактично не контролювався і не стримувався владою, особливо на початку 90-х. Мабуть, на долю 1—2% населення України з найвищими доходами припадає принаймні четверта або п’ята частина всіх доходів, які до того ж не потрапляють під оподатковування. Навряд чи понад 10% українських громадян живуть сьогодні краще, ніж наприкінці 80-х років. А життєвий рівень переважної частини населення знизився — в одних групах більше, в інших — менше. Зведення дорогих престижних будинків, європейські магазини й ресторани в центрі Києва не повинні заступати реальну картину життя, коли в основної частини населення країни немає коштів не лише на престижні квартири чи євровікна, а навіть і на єврокватирку.

Основна маса українців була змушена компенсувати різке зниження життєвого рівня, спираючись на ресурси підсобного сільського господарства. Істотно змінилася структура споживання: витрати на придбання продовольчих товарів зросли, а на непродовольчих — різко знизилися. Частина людей уже забула, коли востаннє купувала електро- і радіотехніку, меблі. Багато побутових послуг також залишилися в минулому — населення практично перестало користуватися послугами хімчисток, пралень.

У 2000 році з 17,7 млн. українських родин 11,1 млн. (або 62,4%) мали земельні ділянки й вирощували на них овочі, картоплю та іншу продукцію (у тому числі 27,3% жителів великих, 66,4 — невеликих міст і 97,6% — сіл). Тваринництвом займалися 39,4% домогосподарств. Цікаво, що наведена цифра — 11,1 млн. домогосподарств — більша, ніж кількість ферм (7 млн.) в усіх 15 країнах Євросоюзу, які непогано забезпечують продуктами харчування 380-мільйонне населення співтовариства.

З усіх витрат українських домогосподарств витрати на продовольство в 2000 році становили 70,0% (навіть набагато вищі, ніж в Індії). У 1980-му цей показник, за даними бюджетних обстежень родин, становив 45,2% і знизився до 1990-го до 36,1%. У 1953 році, за даними тих самих обстежень, частка витрат на харчування становила в родинах робітників промисловості 45,7%, а в родинах колгоспників — 66,4%, тож до чого ми прийшли, не треба довго пояснювати. Скоротилося споживання практично всіх продуктів, насамперед тваринництва, погіршилася структура харчування.

Різко впали обсяги житлового будівництва — із 17,4 млн. у 1990-му до 5,6 млн. кв. метрів загальної площі в 2000-му. Якщо десять років тому 60% житла зводилося за рахунок держави і населення (переважно міське) отримувало його практично безплатно, то до 2000-го будівництво за рахунок цих джерел скоротилося в 11,3 разу. Практично кожний відчув на собі зменшення реальних обсягів безплатних державних послуг в охороні здоров’я, освіті, відпочинку (субсидовані санаторії, будинки відпочинку, піонерські табори)...

Постійні (щоправда, набагато зменшені за останні рік-два) затримки з виплатою заробітної плати, пенсій, стипендій, матеріальної допомоги стали новим, масовим явищем.

Повністю знецінилися вклади населення, які знаходилися в системі Ощадного банку колишнього СРСР, — це 84,9 млрд. карбованців наприкінці 1990 року, що становило 51% тодішнього українського ВВП і десь у 1,2 разу більше реального ВВП 2000 року.

За роки кризи в соціальній сфері накопичилося чимало гострих проблем, які вимагають величезних зусиль і коштів для їх поступової ліквідації. Певні кроки в цьому напрямі зроблено. Не можна недооцінювати значення для мільйонів літніх громадян нашої країни погашення заборгованості з пенсій. Та цілком зрозуміло, що існуючі можливості держави в соціальній сфері дуже обмежені, а потреби — надто різноманітні, отже масштабні рішення — це перспектива багатьох наступних років, а то й десятиліть.

62 копійки
на малозабезпечену родину

У всіх країнах світу найповнішу й найоб’єктивнішу картину життєвого рівня населення, його груп за типами родин, грошовими і сукупними доходами та витратами дають вибіркові обстеження домогосподарств. В Україні таку роботу Держкомстат розпочав у 1999-му (раніше були обстеження бюджетів родин, що їх проводили ще з довоєнних часів).

Спочатку передбачається репрезентативна вибірка 12,5 тис. домогосподарств, та оскільки участь є добровільною, не всі з респондентів, які потрапили до статистичних виборок, погоджуються відповідати на запитання інтерв’юера. Хто найчастіше «ухиляється»? Природно, люди з найвищими доходами, причому це характерно не тільки для України. А от середні й бідні верстви населення, про соціальні умови життя яких насамперед має піклуватися держава, представлені цілком репрезентативно.

В Україні з 12,5 тис. відібраних звичайно беруть участь в обстеженні 9,2—9,3 тис. домогосподарств. Отримані дані потім поширюються на все населення країни і мають вищий ступінь репрезентативності, ніж, приміром, результати більшості соціологічних обстежень, що базуються на виборі однієї-двох тисяч респондентів. Вони є найважливішим джерелом формування соціальної політики держави, зокрема, використовувалися для вироблення стратегії подолання бідності (див. статтю Елли Лібанової у «ДТ» № 13 за 2001 рік).

Звичайно, слід враховувати, що серед населення є різні думки про довіру до таких статистичних та соціологічних даних. Одні їм повністю довіряють, інші — не так щоб дуже, треті — повністю відкидають, більше довіряючи обіцянкам врятувати від зурочення, пристріту, двостороннього енурезу або ж сприятимуть поверненню трудових заощаджень радянських часів ще до досягнення столітнього віку.

Можливо, все це спадщина тих недалеких часів (аж до середини 1989-го), коли практично вся статистика була під щільним ковпаком цензури, а дані з економіки, соціальних питань, культури, демографії публікувалися виключно за спеціальною постановою ЦК, із великими прогалинами та «підчистками», особливо з питань життєвого рівня. Важко собі уявити, але залишається фактом, що за весь повоєнний період аж до 1990 року ні в СРСР, ні тим паче в Україні не було видано жодної серйозної монографії, яка б характеризувала життєвий рівень, що в нас якось не дуже відповідав вимогам основного закону соціалізму. Однак АН СРСР за М.С.Хрущова опублікувала одіозну монографію А.Каца «Положение пролетариата США при империализме» обсягом у 52 друковані аркуші(!), із такими, приміром, розділами, як «Относительное обнищание пролетариата», «Ухудшение питания пролетарского населения» і т.п. Зараз аж не віриться, однак у статистичному щорічнику «Народне господарство Української РСР у 1984 році» (розквіт цензури!) ми не знайдемо не тільки жодних даних про тодішні обстеження бюджетів родин, тривалості життя, дитячої смертності тощо, а навіть даних про видобуток вугілля, нафти, природного газу, виробництва чавуну, сталі, збирання зерна в Україні!

Проте повернімося до результатів останніх обстежень — вони надто цікаві. Приміром, доходи від праці (оплата найманої праці і доходи від підприємництва і самозайнятості, які засвідчують поки що скромний рівень розвитку малого бізнесу) разом становили в 2000 році 58,1% грошових і 42,1% сукупних доходів домогосподарств. Не можна не звернути уваги на дуже низьку частку доходів від власності та капіталу — лише 0,2% у 1999 році, хоче саме тут мають враховуватися доходи, отримані від приватизації. Отже, основна маса населення нічого не має від цього начебто революційного процесу повернення власності. Щоправда, у 2000 році частка цього елементу зросла в грошових доходах у кілька разів, піднявшись до 1,1%, — насамперед внаслідок паювання землі, що розпочалося, і власності в сільському господарстві. У сільських домогосподарствах ці доходи за рік збільшилися досить відчутно — із 0,1 до 3,2%.

Всі численні види й форми державної допомоги малозабезпеченим становлять лише 1,6% (звернімо увагу, що це втричі менше допомоги від родичів — 5,5%). Скажімо, державна допомога малозабезпеченим сім’ям становить лише 0,1% усіх грошових доходів домогосподарств, а допомога дітям — тільки 0,3%(!). Може, цифри набагато вищі саме в найнебезпеченіших родинах? Не схоже. У сім’ях із двома дітьми частка державних «щедрот» становить тільки 2,05 грн. на родину в місяць, тобто по гривні на дитину, із трьома — 7,4 грн., із чотирма — 16,3 грн. На такі, з дозволу сказати, гроші не розженешся і щасливе дитинство не забезпечиш.

Що ж до державної допомоги малозабезпеченим сім’ям, то в 10% найбідніших домогосподарств (у першій децильній групі) вона становить лише 1,23 грн. на місяць, у другій децильній групі — 0,45 грн. А в цілому в домогосподарствах із доходами, нижчими за межу малозабезпеченості, ця матеріальна допомога становить лише 62 коп. на місяць на сім’ю з 3,27 людини.

Ці цифри наводяться не заради зубоскальства — зрозуміло, що сьогодні державні можливості ефективної допомоги дуже обмежені. Проте, не заперечуючи необхідність підвищення пенсій, не забуватимемо, що в нас малят до року (381 тис.) сьогодні менше, ніж старих у 74-річному віці (409 тис.). Отже, варто було б подумати про увагу саме до родин із дітьми.

Ніхто й не живе
на одну зарплату

У тому сенсі, що чимало людей живуть «із городу». Для сьогоднішньої України характерна досить висока частка доходів саме від продукції підсобних господарств — 29,2% у 2000 році (з урахуванням такої статті, як допомога родичів). Отже низький рівень зарплати і доходів від власності й капіталу хоч частково, але компенсується. Особливо яскраво виявляється ця тенденція в сільській місцевості — там грошова оцінка споживання власної продукції з присадибних ділянок (36,7%) майже вдвічі перевищує доходи від оплати праці (19,7%). А доходи від продажу власної сільськогосподарської продукції (14,1%) навіть більші, ніж пенсійний компонент (13,9%) сукупних доходів.

У цілому в 2000 році порівняно з 1999-м усі грошові доходи збільшилися на 36,1, сукупні — на 23,3%. А середньорічний індекс споживчих цін — на 28,2%. Отже реально ми можемо говорити лише про збільшення грошових доходів домогосподарств — на 6,2% і зниження сукупних доходів — на 3,8%. Проте саме останні краще від інших показників характеризують рівень життя кожної родини.

А тепер про такий усім нам близький і зрозумілий показник, як витрати. Залишимо для статистиків номінальні цифри — що в реальних параметрах? На жаль, у 2000-му реальні грошові витрати збільшилися лише на 0,3%, а сукупні (тобто з урахуванням натуральних) впали — на 3,2%. Як і в попередні роки, випереджаюче зростання цін на продовольство (на 34,5 порівняно з 28,2% по всьому споживчому кошику) ще збільшило і без того надто високу частку наших витрат на харчування — із 64,4 до 68,2% у грошових витратах. Схоже (і це не жарт, а сумні реалії), що ми можемо претендувати на включення до Книги рекордів Гіннесса з цієї «номінації».

Можна було б припускати, що частка витрат на харчування значно падає в родинах із високими доходами. Та в нас ця закономірність виявляється дуже слабко: у 10% громадян, які витрачають найменше, витрати на харчування становили 71,5%, а в 10% із найвищими витратами — 65,0%.

Як і можна було чекати, у змаганні між регіонами лідирує столиця — за середніх по Україні в 2000 році грошових витрат на домогосподарство в 417,7 грн. на місяць найвищі вони в Києві — 675,8 грн. (161,7% до середньоукраїнських). Далі з великим розривом йдуть Севастополь — 509,8 грн. і Запорізька область — 491,6. А замикають список переважно сільськогосподарські області із високою часткою сільського населення, де низька частка грошових, але високі натуральні витрати. Приміром, Сумська — 317,7 грн., Волинська — 313,0 і Черкаська — 311,1 грн. За сукупними витратами ці відмінності дещо згладжуються. Щоправда, тут слід було б додатково враховувати і неоднакову купівельну спроможність гривні (насамперед за продуктами харчування) по регіонах України.

Побутову техніку
та меблі замінили... картоплею

Аби повно схарактеризувати умови нашого життя, крім даних про поточні витрати і доходи, варто навести й отримані в ході обстежень цифри про наявність товарів тривалого користування. Це важливо ще й тому, що наш Держкомстат продовжує публікувати аналогічні оцінки, які базуються на продажу й нормативних строках служби таких товарів. От і виходить, приміром (див. «Україна в цифрах у 2000 році», с. 134), що коли в 1990 році на 100 родин було 103 телевізори, то в 2000-му їх залишилося 32 (тобто один на три сім’ї і, щоб не забути про їхнє існування, треба йти до сусідів, як у 50-ті роки). По холодильниках — зниження з 89 до 41, пилососах — із 46 до 21, а по годинниках (які можна придбати за ціною в кілька разів дешевше за кілограм м’яса) — просто повна катастрофа. Якщо на 1000 чоловік населення в 1990 році було 1792 годинники, то до 2000-го їх залишилося тільки 495 (тобто один-єдиний і на руках, і вдома... на двох осіб). Взагалі, як мовиться, живі перекази, та віри їм не ймеш.

У цій статистиці явно підводять нормативні строки служби. Якщо населення не може отримувати нові предмети тривалого користування, то воно вимушене користуватися старими поза всілякими термінами експлуатації. Логіка підказує, що за такої методики нам потрібно було б принаймні на третину скоротити й цифри нашого житлового фонду, чимала частина якого також функціонує довше від нормативних строків.

Обстеження домогосподарств дає зовсім іншу картину (табл. 2): скажімо, холодильників не 41, а 89 на 100 сімей, телевізорів (із чорно-білими) — не 32, а 79. І ці цифри викликають більшу довіру. Інша справа, що «за наявності відсутності» зайвих грошей заміна старої техніки новою дуже проблематична. У 2000 році тільки на хліб, борошно й крупи припадало 13,8% усіх грошових витрат населення. Це лише трохи менше, ніж на всі непродовольчі товари — 14,3%. А з них на меблі, килими та інші перераховані в таблиці предмети (крім автомобілів) — лише 1,7%, що навіть менше, ніж витрати на купівлю картоплі — 2,5%.

Дуже добре, що до обстежень домогосподарств включено «нову побутову техніку»: мікрохвильові печі, кондиціонери, музичні центри, комп’ютери (хіба що мобільні телефони випали). Майже всі вони, певне, придбані за останні п’ять років, і тут ми дуже відстаємо не лише від розвинених США, країн Євросоюзу, а й Польщі, Словаччини, Угорщини.

Наприкінці — кілька слів про автомобілі. Те, що від участі в обстеженні домогосподарств ухиляються особи зі справді високими доходами, видно при порівнянні даних опитування (168 автомашин на 1000 родин) із даними ДАІ — 289 на 1000 родин. Та й близько 70% автомобільного парку, судячи з обстеження, придбані понад десять років тому й лише десята частина — менше п’яти...

***

Загалом, соціально-економічні підсумки перших десяти років незалежної України виявилися не тими, на які ми могли розраховувати. «Маємо, що маємо», — як казав наш екс-президент. До цього хотілося б додати: «Не маємо того, що повинні були мати, і маємо те, чого мати не повинні б».