МАКІЇВСЬКИЙ МЕТАЛУРГІЙНИЙ — ОСТАННІЙ ШАНС?

Поділитися
На початку літа Макіївський металургійний комбінат відзначав 103-тю річницю свого існування. Однак приводу для святкувань не було...

На початку літа Макіївський металургійний комбінат відзначав 103-тю річницю свого існування. Однак приводу для святкувань не було. І справа була не в даті, яка, як бачимо, некругла. Просто в цей час комбінат швидко наближався до першої у XXI столітті зупинки. У минулому столітті їх було дві, і обидві пов’язані з бойовими діями: перший раз виробництво кілька років стояло після громадянської, другий — у роки Великої Вітчизняної.

Зараз, уже без війни, ситуація швидко наближалася до фронтової. Було зрозуміло, що коли комбінат зупиниться, то ця зупинка може бути останньою.

Минуле десятиліття стало найтяжчим в історії підприємства — воно впевнено котилося в прірву. Наприкінці 90-х із п’яти домен життя жевріло лише в двох, а з десяти мартенів — у чотирьох. Про виплавку рівня кінця 80-х уже навіть не згадують. Зараз як базу для порівняння використовують 1994 рік, останній рік рентабельної роботи.

За іронією долі, комбінат став наочним прикладом того, куди заводять добрі наміри: головного і, можливо, смертельного удару завдав йому початок у
1990-му реконструкції прокатного цеху. Ідея була в тому, щоб одним махом вивести виробництво на нову орбіту, замінивши три допотопні стани двома ультрасучасними. Це різко підвищило б якість випущеного прокату і, відповідно, конкурентоспроможність продукції.

Причому одночасне впровадження обох прокатних станів обіцяло обійтися трохи дорожче, аніж одного. Оскільки рентабельність комбінату тоді коливалася на рівні 35—45%, то ризик здавався невеликим і виправданим. З тим 1990 року і почали... До речі, профільне міністерство було проти купівлі двох станів — практично аналогічний дротовий стан щойно купила «Криворіжсталь», що гарантувало гостру конкуренцію.

Однак комбінат недавно перейшов на оренду і дух свободи добряче запаморочив колективу голову, а про відповідальність ще не думалося. Було узято кредит приблизно на 130 млн. дол. (199,3 млн. марок) у німецького банку «Аусфуркредит-Гезельшафт МБХ». Уряд видав гарантії його повернення, і будівництво пішло. Тоді здавалося, що це крок до розквіту. Напередодні його комбінат навіть заклав нове житлове містечко — коробки цих котеджів і зараз «прикрашають» місто.

Та вже незабаром стало очевидно, що розрахунки виявилися надто оптимістичними. І коли попервах підприємство ще купалося в дешевих енергоресурсах і сировині, то 1995 року ситуація змінилася. На останньому конанні комбінат усе ж запустив один зі станів, втративши останні оборотні кошти.

Та й пуск не полегшив становища: через відсутність замовлень стан замість мінімального половинного завантаження працював на 15—20% потужності. У результаті погашати заборгованість по кредитах комбінат не зміг. Устаткування для другого стану так і залишилося в ящиках. І хоча його поставлено 70%, для запуску потрібно 50 млн. дол. Таких грошей у заводчан (та й у держави) немає і не передбачається. У результаті, попри ряд постанов і розпоряджень Кабміну, частина устаткування лежить уже третю п’ятирічку і ще полежить. На додаток 1992 року, коли грошей ще було багато, під тиском екологів закрили свою фабрику з виробництва агломерату. Вона, звісно, добряче викидала кіптяву в повітря, але привізний агломерат став коштувати дорожче.

І понеслося... Наступні роки комбінат кидало по хвилях ринкової економіки, як тріску. Оскільки своїх оборотних коштів у нього не було, то залишалося отримувати задоволення від спілкування з черговим трейдером. Починаючи з 1994-го ММК безперервно працював за давальницькою схемою. Без коментарів.

Єдина втіха — що кредит, який поклав підприємство, не давав Києву повністю забути про комбінат, у противному разі Макіївку давно списали б. Назвати підприємство унікальним складно. Практично вся його продукція дублюється кимось в Україні. Особливо зараз, коли заводи женуть на експорт ледь не одну лише квадратну заготовку.

Втім, була і ще обставина, яка впливала на долю заводу в нинішньому «квадратному періоді», — його закриття стало б катастрофою для міста, адже кожний четвертий його житель пов’язаний із комбінатом. Ще недавно там працювали 12 тис. чоловік. Донецькій владі якось не посміхалося чергове поповнення армії безробітних і поява ще одного міста-привида.

Кілька разів і центральні власті намагалися розгребти ситуацію на заводі, але далі півзаходів справа не йшла. Щоправда, на початку 1997 року підприємство акціонували, і у ФДМ виявилося 60,9 % статутного фонду комбінату.

Однак від цього фактично нічого не змінилося. На момент акціонування кредиторська заборгованість підприємства склала 685 млн. грн., у тому числі і злощасний валютний кредит. Це на тлі 80—90% зносу устаткування.

Акціонування підприємства хіба що активізувало інтерес до нього трейдерів. Спочатку з ним працювала компанія «Емброл», 1998-го великомасштабну програму закрутив банк «Слов’янський». Плани банку містили в собі приватизацію комбінату, а для початку його щільно і міцно посадили на «бартерну голку». Отримуваний валютний виторг проходив через рахунки банку, тож для фінансистів співробітництво було безсумнівно цікавим. А для комбінату... А хто його взагалі запитував? Втім, потім банк не вписався в політичний момент, і його хутенько утоптали. З такої щасливої нагоди виявилося, що наявний перед ним борг у 29 млн. грн. металурги не повинні квапитися повертати...

Втім, святе місце пусткою не стоїть. На зміну «Слов’янському» плавно прийшов концерн «Енерго». Природно, що кожна зміна відбувалася не за день, і на довгу пам’ять про фірму, яка пішла, залишалася пристойна сума боргів перед нею.

2000 року ММК потрапив вже в сферу впливу компанії «Данко» (Сергій і Андрій Момоти). Компанія солідна, і на певний час здалося, що комбінат нарешті знайшов стратегічного партнера. Збільшилася виплавка чавуну і трохи поліпшилися фінансові показники. Проте у «Данко» уже був свій меткомбінат, Єнакіївський. Володіючи там контрольним пакетом, компанія, природно, приділяла йому левову частку уваги.

За підсумками минулого року на одну гривню товарної продукції ММК припадало 1,04 грн. витрат. З одного боку, це було на копійку менше, аніж роком раніше, з іншого — комбінат продовжував тонути. Стало очевидно, що «Данко» одночасно Макіївку і Єнакієве не потягне.

На початку 2002 року взаємини стали потихеньку загасати. І в квітні вже було заявлено, що ММК «різко обмежив господарські взаємини з «Данко». Тлом для такої заяви були результати першого кварталу, коли збитки комбінату склали 61,9 млн. грн. Хоча сказати, що компанія зовсім забула комбінат, було б невірно.

Втім, життя «майже без «Данко» виявилося не кращим — збитки подвоїлися і за підсумками півріччя були просто катастрофічними, склавши 192,2 млн. грн. На одну гривню товарної продукції припало вже 1,26 грн. витрат. І все це накладалося на півторамільярдну кредиторську заборгованість (лише визнаної судом у справі про банкрутство — 454 млн. грн.).

У середині липня, виступаючи на другому з’їзді металургів і гірників України, ситуацію на ММК коментував як негативний приклад вже і Леонід Кучма (Президент має намір на початку осені відвідати Макіївський меткомбінат особисто).

А через тиждень, у двадцятих числах липня, комбінат усе ж зупинився. Приводом послужила приблизно восьмимільйонна заборгованість за газ і електроенергію. Для комбінату з місячним оборотом під 100 млн. грн. вона була досить невеликою, але обіцянкам розплатитися вже ніхто не вірив. Через два тижні спроба запуститися теж провалилася. Навіть одна домна попрацювала лише пару днів. Хіба що вдалося технологічно дуже грамотно зупинитися. Це дозволило ММК за підтримки обладміністрації напередодні Дня незалежності знову задути дві домни.

Багато в чому це стало можливим тому, що катастрофічність ситуації нарешті оцінили не лише в Донбасі, а й у Києві. Останні кілька тижнів перший віце-прем’єр Олег Дубина особисто керував улагоджуванням ситуації на заводі. Завод майже не залишали і представники Мінпромполітики.

Та все ж запустити комбінат це ще навіть не півсправи — адже треба працювати далі.

Варіантів, коли прийде чарівник, махне паличкою — і все раптом залагодиться, не існує. Реально вибір йде між поганим і катастрофічним сценарієм. Відповідно до поганого, комбінат працює, але скидає із себе усе що можна, у тому числі й у соціальній сфері, і, як делікатно кажуть, «оптимізує чисельність персоналу». У перекладі дана фраза означає, що з приблизно 11 тис. чоловік залишається близько 7—8 тис. Можна уявити, як зрадіють тисячі, котрі залишилися за прохідною. Однак це, нагадаємо, кращий варіант.

До переваг іншого варіанта відноситься його простота — залишити усе як є. Тоді, трохи поборсавшись, комбінат поступово помре, Макіївка поповниться десятком із зайвим тисяч безробітних, перетворившись на зону лиха. Як це виглядає, на Донбасі пояснювати не треба. Питання передачі соціальної сфери в цьому разі вирішиться автоматично — поки саме не розвалиться. Зате як радітимуть збирачі металобрухту — його буде багато! Трудовий колектив наостанку відкрутить і відгвинтить усе що можна і багато що з того, чого не можна. З урахуванням 33 млн. боргів по зарплаті зрозуміти людей буде нескладно.

Вже очевидно, що самостійно вилізти з такої халепи комбінат не зможе. У держави вільних ресурсів на його порятунок немає.

Хоч як це оригінально звучить, особливо у випадку з Макіївкою, потрібен інвестор. Чи то п’ятий, чи то шостий за рахунком. Зараз урядом України досягнуто домовленості про прихід на завод американської компанії Trans Commodities International (TCI). Компанія велика, відома у США й СНД, та й у Донбасі її важко назвати новачком. Вона вже працювала і з місцевими коксохімами, і з тією ж Макіївкою. Та не все було гладко. На пам’ять про тодішні поставки коксу залишилися борги: завод і понині має 2,7 млн. дол. Однак американці вирішили ризикнути. Президент компанії Сем Кислін у серпні двічі літав у Київ, зустрічався і з Анатолієм Кінахом, і з Олегом Дубиною.

Природно, раз обпікшись, вони вимагають гарантій повернення коштів, аби нові уливання не спіткала доля старих. Тут можливі різні механізми, але нові санаційні гроші не повинні мішатися зі старими.

Грошей потрібно багато. Комбінату потрібні і просто оборотні кошти для купівлі того ж газу, електроенергії, агломерату тощо. Всім відомо, що коли забезпечити ритмічну роботу устаткування на Макіївському металургійному, вже одне це знизить собівартість на 15%.

Проте будь-які вкладення не дадуть ефекту, поки не буде вирішено головне питання — боргове. Те, що комбінат не зможе погасити ні 85 млн. дол., визнані судом, ні тим більше 270 млн. дол., яким еквівалентний весь нинішній розмір боргу, очевидно. Це абсолютно непідйомні суми, котрі виключають можливість вкладення серйозних інвестицій у комбінат.

Тим часом, за даними Мінпромполітики, аби відремонтувати, запустити і підтримувати в експлуатації дві доменні печі, потрібно 55 млн. грн. (приблизно 10 млн. дол.). Це дозволить вийти хоча б на беззбитковий режим. А для роботи гарантовано прибуткової, із запуском трьох печей, грошей треба уже вдвічі більше. Звісно, ці цифри будуть коректуватися, але їхній порядок ясний.

Чи будуть вони, у кінцевому рахунку залежати від успішності роботи з інвестором. Хотілося б вірити, що чехарда з трейдерами закінчилася і про комбінат почнуть говорити як «про надію й опору», а не про вічного кандидата в потопельники.

Зараз підприємство перебуває в режимі ліцензування експортних операцій, що утруднює отримання валюти. Ці питання треба вирішувати. Поки ж Олег Дубина доручив Мінпромполітики, Міністерству економіки, ФДМ і Донецькій облдержадміністрації до 10 вересня визначитися із заходами для поновлення роботи Макіївського меткомбінату.

Те, що кредитори зазнають втрат, неминуче. Значну частину заборгованості тій же державі доведеться списати, а іншу — реструктуризувати мінімум років на п’ять. Треба розуміти, що борги можна отримати лише з працюючого підприємства і не розраховувати на продаж утвореного після його ліквідації металобрухту.

Цілком можливе і прийняття з цього приводу окремого закону України. Зрештою, приймався ж такий по «Криворіжсталі» і непогано себе виправдав. А у випадку з Макіївкою Україна навряд чи зацікавлена в тому, щоб на злам пішла пара найсучасніших прокатних станів на її території.

Слід гадати, що до очікуваного макіївчанами візиту Президента питання частково вирішиться. Зрештою, Макіївка вже була улюбленим мозолем шести українських урядів — може, дійсно досить?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі