Куди йде твій середній клас, Америко?

Ситуація, за котрої середній клас у США «кто-то теряет, а кто-то находит», повторюється із завидною регулярністю, зумовленою, звісно, наближенням чергових виборів. У проміжках між цими доленосними (хоча й меншою мірою, ніж для нас) подіями чіткого уявлення про те, як цей самий клас виглядає, не має ніхто. Навіть Бюро перепису населення, яке, коли вірити класикам, має знати усе, за винятком хіба що кількості стільців у країні.

Роз’яснення з приводу наукового визначення терміна «середній клас» на сайті вищезгаданого відомства (www.census.gov) можна знайти лише в розділі «запитання, які найчастіше ставлять». Там простою мовою так прямо і сказано, що офіційного визначення середнього класу не існує, зате це абстрактне поняття безпосередньо пов’язане із цілком офіційними термінами: часткою сукупного доходу, яка припадає на домогосподарство, а також індексом концентрації доходів. У першому випадку усе, що тільки можна, додають, потім усе на всіх ділять, а після цього ще й проводять кількісний аналіз. Для того щоб витлумачити отримані значення, саме і призначають економічних радників. У другому випадку набір арифметичних дій залишається таким самим, однак їхня послідовність виявляється ще складнішою. Зате результат тлумачиться без залучення сторонніх сил.

Є, звичайно, також інші способи підрахунку кількості представників середнього класу. Можна, наприклад, провести опитування громадської думки і дізнатися, хто сам себе зараховує до цього контингенту. А можна погодитися і з таким визначенням: представники середнього класу — це ті, хто може жити в кредит. Хай там як, економісти, соціологи, політологи і навіть психологи, котрі так і не дійшли консенсусу в тому, чим саме є оцей клас, надзвичайно протиприродним чином сходяться на думці, що його частка стрімко скорочується.

Звичайно, найбільш наочним підтвердженням цієї тези є збільшення частки бідного населення. Проте його масштаби не такі вже й великі. Зокрема, останні статистичні дані свідчать про те, що відсоток населення, яке живе за межею бідності, збільшився у США з 12,5 у 2003-му до 12,7 у 2004-му. Хоча наступні два роки, завдяки астрономічному зростанню цін на енергоносії і нерухомість, можуть виявитися набагато більш «врожайними» у цьому сенсі.

Утім, набагато більше занепокоєння експертів викликає інший момент: минулого місяця сенат у черговий (одинадцятий!) раз відхилив законопроект про підвищення мінімальної заробітної плати. Її рівень — 5,15 долара за годину — залишається незмінним із 1997 року. У результаті робітник, котрий одержує цей мінімум, за рік заробляє 10700 дол., що на 6 тис. менше за прожитковий мінімум для сім’ї з трьох осіб. Примітно, що за тиждень до цього американські законодавці вкотре підняли зарплату собі, улюбленим. Тепер вони одержують 168500 дол., причому з моменту останнього підвищення мінімальної заробітної плати ця величина зросла на 31600 дол.

Ще більший розрив — у 300 (!) разів, що на порядок вище, ніж було 1970 року, — спостерігається між зарплатою «середнього» американського топ-менеджера і середнього робітника. Однак і це ще не все. Як показало опитування, вкотре проведене The Washington Post, зарплати вищого керівництва абсолютно не порівнянні із сумами різних «компенсацій», які можуть мати вигляд бонусів, опціонів, полісів та інших приємних «дрібниць». Наприклад, якщо 700 топ-менеджерів 157 найбільших американських фірм одержали торік загалом 467,5 млн. дол. у вигляді зарплати, то сума «компенсацій» сягнула 1,4 млрд. Більше того, якщо темпи зростання зарплат першої сотні найбільш високооплачуваних керівників за минулий рік оцінюються в 4%, то темпи зростання розмірів компенсацій — у 21,2%.

Це саме опитування показало, що темпи зростання зарплати низькооплачуваних працівників, принаймні у Вашингтоні, удвічі нижчі за темпи зростання високих зарплат. Так, робітник, котрий одержував 2003 року 20 тис. дол., на початок 2005-го почав отримувати на 5,4% більше. А той, хто одержував 60 тис., отримав прибавку в розмірі 12,4%. Рівень інфляції за той самий період становив 6,8%. Щоправда, у масштабах країни цей розрив дещо нижчий: 3,4% приросту низьких зарплат проти 5,8 — високих.

Основну відповідальність за цю ситуацію аналітики покладають на... зростання продуктивності праці. У цьому сенсі США справді є чим похвалитися: завдяки стрибку цієї продуктивності, який стався після 1995 року, тамтешній робітник тепер виробляє на 30% за годину більше, ніж десять років тому. І обігнав за цим показником, як стверджують економісти, на добрий десяток років інші промислово розвинені країни. От тільки далеко не всі в Америці цьому радіють. Автоматизація більшості рутинних операцій призвела до того, що попит на касирів, продавців, клерків та інших не надто кваліфікованих працівників став стрімко падати. Більше того, різко зросла «міжвидова» конкуренція: серед претендентів на посаду того самого касира зустрічаються як самі касири, так і продавці. Природно, не забувають у цьому випадку згадати «добрим» словом і іммігрантів.

Зате на ринку висококваліфікованої праці спостерігається цілком інша картина. На висококласних програмістів, юристів, банківських аналітиків та інших затребуваних фахівців відбувається справжнє полювання, і пропоновані їм гонорари зростають не щодня, а щогодини. Наприклад, зарплата доглядальниці у Вашингтоні зросла з 2003-го по 2005 рік на 3,9%, тоді як ставки лікарів найбільш дефіцитних фахів — на 20.

Утім, зміни відбуваються не лише на ринку праці, а й у середовищі проживання. Райони, в яких більшість жителів мають середній дохід, завжди вважалися «інкубаторами американської мрії». Їхніми характерними ознаками вважалися суворіша мораль, усталені традиції, неодмінна наявність хорошої школи, вищий рівень безпеки, розвинена інфраструктура. 1970 року у ста найбільших містах країни і їхніх передмістях таких місць компактного проживання сімей, чий дохід становив від 80 до 120% середнього по країні, нараховувалося 58%. Зараз цей показник знизився до 41. (Найбільш різке скорочення відбулося в Лос-Анджелесі, де воно оцінюється в 24%.) При цьому на 10% збільшилася кількість бідних районів і на 14 — багатих. Як вважають фахівці, зростання сегрегації міст і передмість за класовою ознакою дасть додатковий поштовх і без того стрімкому розвитку розшарування американського суспільства.

Причому основним інструментом цього розшарування стане система освіти. Розрив у доходах випускника коледжу і того, хто такої освіти не має, зріс із 31% у 1979 році до 66 — у 1997-му. Більше того, уперше зареєстроване стрімке збільшення розриву в доходах між випускниками коледжу й університету. Іншими словами, хороша освіта є основною гарантією економічного процвітання.

Вважається, що двері американських коледжів і університетів відкриті не лише для вихідців із забезпечених верств суспільства, котрі можуть дозволити собі оплатити освіту своїм дітям, а й для найбільш здібних представників бідного населення. Насправді ж 3% студентів американських університетів походять із сімей, які перебувають у нижній чверті майнових сходів, і лише 10 — з їх нижньої половини. Зате частка студентів, які представляють найбагатшу чверть американського населення, зросла з 39% 1976 року до 50 — 1995-го. Майнова нерівність одного покоління зберігається в Америці й у наступному у більш як половині випадків, тоді як у Канаді та країнах Західної Європи — лише в 20%. І шанси здійснити велику американську мрію дедалі стрімкіше зменшуються.

Проте, як зазначає журнал The Economist, кількість тих, хто вірить, що у США можна піднятися із самого дна на саму верхівку, зросла з 1980 року на 20% і досягла 80%. Їх не в змозі переконати навіть вкрай тривожна статистика: частка сукупного доходу, яка дістається одному найбагатшому відсотку американського населення, виросла з 8% у 1980 році до більш як 16 — у 2004-му. При цьому частка, що припадає на 0,1 того самого відсотка, збільшилася більш як утричі — із 2 до 7%. І, нарешті, шматок американського пирога, який дістається одній сотій відсотка багатіїв, зріс учетверо — із 0,65 до 2,87%.