Країну накриває ковпак фінансового моніторингу

Відмивання грошей, отриманих злочинним шляхом, без жодних сумнівів — зло. Зло, яке незмінно супроводжує одну з найнебезпечніших хвороб суспільства — злочинність. Отримуючи свій дохід, злочинець прагне надати йому вигляд легального з метою подальшого використання. Без такої дії сама по собі злочинна діяльність для нього малоцікава. Адже дія, позбавлена мети, безглузда. Настільки ж безглузда, наскільки кумедний і недоладний вигляд одягненого в китайський пуховик старого Капоне, котрий нервово намагається приховати нетрудові доходи під мостиною своєї старої хатинки. Навряд чи такий джентльмен удачі зміг би стати взірцем для наслідування для американської молоді з бідних кварталів Бронксу.

Таким чином, за логікою, яку з кінця 80-х років XX століття сповідують економічно розвинені країни, ключ до знищення або принаймні до істотного обмеження організованої злочинності і тероризму лежить у площині боротьби з відмиванням (легалізацією) грошей, отриманих злочинним шляхом.

Проте повернімося в Америку. У 30-х роках XX століття, аби надати своїм доходам легального вигляду, Аль Капоне з колегами придумав вкласти нелегальний капітал у мережу пралень, розташованих по всій території США, що власне й дало назву тому явищу, з яким так наполегливо й послідовно бореться все українське суспільство починаючи з 2002 року, — відмивання (легалізація) грошей, добутих злочинним шляхом. Куплені на брудні гроші пральні приносили вже чистий дохід. У цьому й полягала невигадлива і дуже символічна схема легалізації грошей.

Способів відмивання людська думка протягом минулого століття винайшла безліч. Але всі вони зводяться до одного — придбання активу, реальну вартість якого складно встановити (предмети мистецтва, нерухомість, акції сумнівних підприємств тощо), за невеликі гроші з наступним продажем його в кілька разів (або навіть на порядок) дорожче. Таким чином злочинець, вкладаючи гроші, походження яких він може довести, в невеликому обсязі, «вигідно заробляє» на спекуляції, отримуючи абсолютно легальний дохід. Відмивання передбачає, як правило, кілька етапів, спрямованих на заплутування слідів. Особливої популярності набуло відмивання грошей шляхом «виграшу» в легальних азартних іграх. Відмивання коштів завжди пов’язане зі сплатою податків на «відмиті» доходи. Саме цим пояснюється порівняно висока вартість «послуги» з відмивання грошей.

Отже, обраний розвиненими країнами метод боротьби з великою організованою злочинністю абсолютно логічний, виправданий і дієвий. Проте за однієї умови: якщо в державі протягом багатьох десятиліть здійснюється облік доходів громадян з метою їх оподаткування. У країні, де податкова історія кожного громадянина ведеться від його народження, виправдати походження нелегальних доходів легальними джерелами практично неможливо.

Як же бути країнам, у новітній історії яких є темні плями, що дозволяють громадянину виправдати свої доходи тим періодом, коли вони не оподатковувалися? Як, скажімо, Україні, де період первісного нагромадження капіталу на початку і в середині 90-х дає кожному громадянину змогу на щиро-безпосереднє запитання: «де взяв гроші?» так само мило відповісти: «заробив на ринку з березня по жовтень 1992 року». Та дуже просто: потрібна податкова амністія, яка передбачає обов’язкове декларування всіх наявних у громадян доходів зі звільненням цих доходів від оподаткування, а також нелегальний статус для не задекларованих вчасно доходів. А оскільки в Батьківщині така процедура не проводилася і не планується, ефективність боротьби з незаконним відмиванням грошей у нашій окремо взятій державі дорівнює нулю незалежно від того, наскільки розвинений у ній інститут протидії легалізації брудних грошей.

Українське керівництво відчайдушно опиралося виконанню вимог міжнародної організації FATF стосовно імплементації в правову систему України інституту протидії відмиванню грошей, добутих злочинним шляхом. Якщо пам’ятаєте, у цьому зв’язку Україна навіть потрапила до чорного списку FATF, що викликало для наших банків — суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності — не катастрофічні за своїми наслідками, проте малоприємні перевірки, що спричиняло затримки валютних платежів. У 2002 році опір було зламано, і Верховна Рада ухвалила Закон «Про запобігання і протидію легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом», що відкрив нову сторінку української правової системи.

А через вісім років українська влада дозріла для того, щоб значно посилити правове регулювання в цій сфері, з 21 серпня 2010 року надавши відповідному державному органу (Держфінмоніторинг) унікальні за обсягом повноваження і розширивши сферу дії закону на переважну більшість здійснюваних у державі операцій з активами.

Що це — бажання остаточно подолати організовану злочинність в Україні? Негативна відповідь на це питання криється у відсутності податкової амністії. Можливо, виконання більш жорстких вимог міжнародних організацій? Знову ні! Адже ухвалений закон за жорсткістю перевершує більшість своїх зарубіжних аналогів.

Що ж тоді? Насправді відповідь знайти неважко. Достатньо уявити обсяг безцінної інформації, яка опиняється в руках держави в особі Держфінмоніторингу. Навіщо? Відкиньмо відразу вочевидь кримінальні цілі, як, наприклад, банальна торгівля інформацією або шантаж, на які наші чиновники, як люди високоморальні, явно не спроможні. Залишається одне — використання інформації для... наведення порядку в країні. Словом, тієї мети, за яку багато хто з нас голосував. Наведення порядку може здійснюватися різними методами, найбільш безневинний з яких — перевірка операцій, що підлягають моніторингу, на предмет їхньої відповідності податковому законодавству.

Іншими словами, використання інформації, добутої заради запобігання виведенню грошей з тіні для перешкоджання їх тінізації з метою ухилення від оподаткування. «Ну то й що? — скажете ви. — Справа ж хороша, мета, так би мовити, виправдує». «Не зовсім», — відповім вам. Адже недаремно навіть діюча, без перебільшення драконівська, редакція закону виводить з-під поняття злочину ухилення від сплати податків. Тобто легалізація (відмивання) коштів, отриманих унаслідок ухилення від оподаткування, не тягне за собою кримінальної відповідальності. Це основний принцип правового регулювання протидії легалізації грошей, отриманих злочинним шляхом, у всіх країнах. І це зрозуміло. Адже, по-перше, легалізуючи переведені в готівку (виведені від податків) гроші, особа сплачує податки, чим фактично компенсує збитки, завдані раніше державі, а по-друге, внаслідок такої операції гроші виходять із тіні. Тому держава й стимулює легалізацію доходів, отриманих з ухиленням від оподаткування, звільняючи від відповідальності.

Таким чином, юридично процеси легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом, і ухилення від оподаткування ніяк не пов’язані. Більше того, виключають один одного. Іншими словами, неможливо одночасно боротися з легалізацією і ухиленням. А що ж до норм законодавства, то це означає пряму заборону використання інформації, отриманої Держфінмоніторингом, для боротьби з ухиленням від оподаткування. Адже відповідно до
ст. 19 Конституції посадові особи і державні органи діють виключно на підставі, у межах і в спосіб, передбачені Конституцією і законами України. Отже, якщо оперуповноважений податкової міліції вимагатиме від суб’єкта господарювання додаткові матеріали з метою перевірки дотримання ним податкового законодавства в рамках оперативно-розшукової справи, порушеної на підставі даних про фінансові операції, отриманих від Держфінмоніторингу, він прямо порушує законодавство. Точніше — перевищує свої повноваження. Адже навіть чинна редакція закону в ст. 12, 14 визначає заборону на розголошення інформації та відповідальність органів державного фінмоніторингу за її збереження. Хоча в законі, очевидно не даремно, відсутні якісь норми про обмеження використання інформації, отриманої під час протидії легалізації коштів, добутих злочинним шляхом, не за цільовим призначенням.

Напевно, ніхто не заперечував би, якби операції купівлі-продажу нерухомості дійсно моніторилися виключно на предмет легалізації грошей, отриманих громадянами злочинним шляхом. У такому разі це було б темою вузькопрофесійною, яка не викликає резонансу в суспільстві. Але коли ми всі розуміємо, що отримана інформація не тільки може, а й, швидше за все, буде використана за не цільовим призначенням, то питання надання такої інформації набуває зовсім іншого значення. Тим більше що норми інституту протидії легалізації істотно посилюються. Очевидність нецільового використання інформації в сукупності з певним іміджем, сформованим владою у сфері фінансових відносин протягом усієї незалежності України, не залишає сумнівів у тому, що щедро зібрана інформація про фінансову діяльність українських громадян і бізнес-структур стане одним з найпотужніших інструментів у руках влади, проте аж ніяк не в боротьбі з відмиванням брудних грошей.