КРАПЕЛЬНИЦЯ ДЛЯ ОЗИМИНИ

Цікаво: чи довго прожив би аграрний блок уряду, якби посадити його на хліб і воду? Проте він, ситий, вимагає надзусиль, — 32—35 млн. тонн зерна — від голодуючих через людську нерозпорядливість посівів. Куций озимий клин задихається від гострої нестачі мінеральної поживи. Вражені авітамінозом сходи потребують передусім аміачної селітри та сульфату амонію. Але селянам через торішні форс-мажорні обставини не по кишені захмарні ціни на продукцію хімпідприємств, орієнтованих переважно на експорт. Не врятують навіть 140 млн. бюджетних гривень, передбачених на часткове здешевлення вартості туків вітчизняного виробництва. Тому цьогорічний недобір урожаю сміливо можна «повісити» на кабмінівських менеджерів, котрі забарилися із запровадженням компенсаційного цінового механізму, до всього ще й недолугого.

Міндобривний «шлюб»

Яка користь від публічних меморандумів, на яких «повівся» аграрний блок уряду? Підписали один — невдовзі впали закупівельні ціни на молоко, після другого «наміру про взаєморозуміння» «обвалився» ринок м’яса і м’ясопродуктів... На міндобривному «весіллі» тамадою був Кабмін, тож під завісу гульбища погиркались усі: хіміки, селяни.

Власне, за останні роки урядові жодного разу не вдавалося умиротворити обидві сторони економічними, ринковими важелями. Згадаймо 2000-й. НАК «Нафтогаз України» змусила хімзаводи розірвати угоди з постачальниками природного газу, згребла їх докупи під власний дах і продиктувала ціни на паливо — 50—60 дол. за тисячу кубометрів. Тоді як на аукціонах правили удвічі дешевше. Сміливці — «Рівнеазот» і сєверодонецький «Азот» — спершу пручалися, апелювали до Антимонопольного комітету, але пізніше відмовилися від претензій: поки АМКУ розбереться (і хтозна, на чию користь?), мине час, а заслінку перекриють миттю.

Проти монополізму НАКу та «Укрзалізниці» боролося і Мінпромполітики, але аукціони так і не поновили, а «колійне» відомство одним рухом підвищило ціни на транспортування міндобрив на 40%, додаючи 15—20% за кожен прожитий рік. І після цього уряд «схиляв» хіміків майже задарма відпускати мінеральні добрива селянам.

2000 року, за половинного врожаю-1990, аграрії зменшили внесення туків майже вдесятеро, а гною не набралося й по тонні на гектар. Площі, заправлені мінеральними добривами, ледь сягнули 40%, а органічними — до 5%. Таким чином, було підтверджено тезу, що скупий платить двічі. Істотних змін не приніс і рік 2001-й. Під сівбу озимих слід було внести 432,5 тис. тонн калійних та фосфорних сумішей. І хіміки перейнялися клопотами аграріїв, вчасно виконали замовлення. Минули вересень—листопад — хімічні заводи почали потерпати через затовареність складів. Зневажені рідними споживачами, промисловці мусили торувати шлях на міжнародний ринок. Аграрії, з огляду на статки, спромоглися підживити площі лише на половину від потреби. Коли ж у вікно постукала весна, а з нею приспів і другий міндобривний етап, Кабмін удався до ним же засуджених силових методів: телеграмою заборонив вітчизняним хімпідприємствам з 1 березня по 15 травня експортувати продукцію.

Тандем «хіміки–аграрії» не став рівноправним і нинішнього року. Ветерани колгоспного руху не пам’ятають такої загрозливої ситуації з міндобривами, як зараз. Власне, пожива є, і в достатній кількості. Але ціна кусюча: 800—850 грн. за тонну на внутрішньому ринкові. Порівняно з минулим роком зросла у 1,8 разу. І майже вдвічі вища традиційного еквіваленту: тонна пшениці третього класу — тонна селітри, оскільки три роки поспіль (за винятком 2003-го — убивчого для АПК) за збіжжя правили 350 грн. Аналітики прогнозують подальше підвищення цін на аміачну селітру: весняно-польові роботи у деяких країнах світу розпочинаються пізніше, ніж в Україні, тому й попит на «хімію» зростатиме.

Від такої «осяйної» перспективи в аграріїв опустилися руки. На допомогу їм, розгубленим, прийшов Кабмін, який на першому у 2004 році засіданні прийняв адресну постанову за №13. Документ затвердив порядок використання 140 млн. грн. бюджетних коштів для часткової компенсації вартості мінеральних добрив вітчизняного виробництва. Згідно з ним, протягом півроку, починаючи з 1 січня, Міністерство промислової політики, узгоджуючи свої дії з Мінекономіки, Мінагрополітики і Мінфіном, регулюватиме граничний рівень роздрібно-відпускних цін на вітчизняні добрива, що закуповуються сільгосптоваровиробниками на хімпідприємствах. Визначено також і розміри компенсації: тонна селітри за рахунок бюджету здешевлюється на 100 грн., карбаміду — на 130, нітроамофоски — на 270, суперфосфату — на 130, комплексних міндобрив — на 200 грн. Проте торгівля ними не пожвавилася. Через сприятливу експортну кон’юнктуру хімічні підприємства не квапилися виконувати регіональні замовлення в обсязі 506 тис. тонн мінеральних добрив, переважно азотних.

Урядовці вдалися до апробованих заходів, які торік упокорили розбалансований ринок дизельного палива, а саме — внесли мінеральні добрива до переліку товарів, що підлягають обов’язковій реєстрації експортних контрактів у Міністерстві економіки. Термін — до 15 травня 2004 року. Одначе і таке «покарання» не стало рогом достатку для аграріїв. Хімічні підприємства божаться, що дотримуються домовленостей і відпускають селітру із заводських складів по 550 грн. за тонну. Чому ж тоді до селян вона доходить «дорожчою» на 300 грн.? Їх «накручують» посередницькі структури. Аби віднадити операторів від міндобривного клондайку, кожній області довели квоти і закріпили за заводами-виробниками: горлівським концерном «Стирол», черкаським і сєверодонецьким «Азотом», «Рівнеазотом».

По-перше, квоти настільки мізерні, що не задовольняють і половини потреби господарств у цій продукції. По-друге, «вибивати» їх — одна морока. Приміром, щоб добути вантажівку селітри, агроформування мусить надати голові райдержадміністрації довідки з банку, із податкової. А вже районний повпред із купою документів мчить на черкаський «Азот» і оформляє рознарядку. До всього, на хімічних велетах днювали й ночували представники аграрного відомства, стежачи за порядком.

Селяни вбачають у цих поневіряннях штучні перешкоди і зумисне затягування невідкладної агрономічної операції — підживлення. Якщо у собівартості зерна до 30% посідає мінеральна пожива, та ще й за такими цінами, то скільки ж тоді коштуватиме хліб із нового врожаю?!

Азотна недостатність

На нинішньому етапі органогенезу озимина потребує азоту. І саме на цьому різновидові міндобрив, що займають понад 70% у структурі внутрішнього споживання, сконцентрована увага аграріїв — як хліборобів, так і законодавців. Тому невипадковою стала поява двох законопроектів. Перший пропонує запровадити до 1 липня 2004 року специфічне вивізне мито на аміачну селітру за ставкою 25 євро за тонну і нульову ставку на імпорт зазначеної продукції. Другий — 10-процентне адвалорне експортне мито до 31 грудня 2007 року з одночасним спрямуванням виручених коштів (200—250 млн. грн.) на часткову компенсацію сільгоспформуванням вартості вітчизняних міндобрив. Але жоден із документів цьогорічної ситуації не виправить. Навіть якщо піднатужимося, то зможемо пом’якшити її лише на 20% посівів.

Перспектива експортних бар’єрів і конкуренція з боку дешевших російських міндобрив не вельми тішать вітчизняних хіміків. Сказати, що виробничники байдужі до проблем аграріїв, — означало б покривити душею. Хоча й серед підприємств трапляються бідові: за перераховані сільгосппідприємствами наприкінці року кошти і досі не постачили жаданої поживи.

Легше відбутися банальним: у селян катма грошей... Але ж є заможні, як-от аграрний метр Володимир Плютинський. Із потрібних йому тисячі тонн селітри виділили аж... 36 тонн. Юхимові Звягільському на орендовані майже 90 тис. гектарів замість 16 тис. тонн «відщипнули» тисячу.

2003 року українські хіміки виробили 2,437 млн. тонн мінеральних добрив, у тому числі азотних — 2,386. Вони готові хоч зараз продати 140 тис. тонн карбаміду, але він нікого не цікавить. Селітру ж, через її вибухонебезпечність, складувати насипом і довго зберігати заборонено. До всього, упродовж останніх років внутрішній ринок викуповує лише чверть вироблюваної азотної поживи. Тому експорт — безальтернативний вибір, який забезпечує економічно прийнятний рівень завантаження потужностей. А ще — можливість за рахунок валютних надходжень модернізувати виробничий цикл.

Щодо пільгової схеми продажу селянам азотних добрив, то промисловці вважають її запізнілою і недосконалою. Який резон черкаському «Азоту» здешевлювати продукцію, якщо за нею вишикувалася черга на півтора місяця, аби купити саме за ринковою ціною — 800—850 грн. за тонну?! Хіміки вже зараз підраховують збитки, яких зазнають від упровадження кабмінівських «щедрот». Річ у тому, що навіть із компенсаційними бюджетними 100 грн. виробники втрачають у середньому 150 грн. на тонні. На їхню думку, уряд мав би повністю компенсувати цю різницю.

Отже, 140 млн. на здешевлення міндобрив вітчизняного виробництва вочевидь замало. І, найімовірніше, влітку доведеться скоригувати бюджет у бік збільшення цих видатків — аби вповні зустріти осіннє внесення поживи.

Та вже зараз уряд вимушений піти на поступки хімікам. 12 березня ц. р. Мінагрополітики видало наказ, згідно з яким максимальні ціни на аміачну селітру для продажу селянам зросли на 31 грн. — до 581 грн. за тонну. Навряд чи такий приварок хутко здійме криву графіків поставок. Агрогосподарства зможуть хіба що вийти на рівень попередніх років, аж ніяк не ситних для посівів. І що, зрештою, для них півмільйона тонн азотних добрив, якщо у кращі часи, 1990 року, ґрунт поглинув 1,8 млн.?

Скажу прописну істину, від якої посміхнуться агрономи: озима пшениця споживає азот безперервно з початку вегетації і до молочної стиглості. Тому її слід підживлювати у чітко визначені фази розвитку — тричі. Хто дотримується цих приписів, підніміть руку? Рідкувато! Тільки за нормативної дози 120—150 кг азотних добрив на гектар та збалансованості за фосфором і калієм можна сподіватися на продовольче зерно, а не вал, який іменують фуражним.

Не кажу вже про ярі, цукрові буряки, горох, кукурудзу, інші культури, які не обходяться без азоту. Але ми наловчилися заправляти ним здебільшого озимі, та й то лише раз. Якщо не в лютому, за першої можливості проходу агрегатів по полю, то будь-коли. Як нині...

Мертві дози

Погодьтеся, навіть у вишуканій тарілці із сервізу «Мадонна» торішній борщ може приїстися. Думаю, і рослин верне від одноманітної селітри: в їхньому раціоні мають бути як азот, так і фосфор із калієм. Повний «набір», який фахівці іменують NPK. Але співвідношення компонентів тріади не відповідає вимогам землеробства: за останні роки цей баланс від’ємний і становить 100—120 кг на гектар щороку. Тобто, поживних речовин виноситься більше, аніж потрапляє із внесенням туків.

Із фосфорними і калійними добривами в Україні справжня біда. Якщо 1990 року на гектар внесли 43 кілограми фосфорних добрив, то 2003-го — всього-на-всього три. І це при тому, що для балансової рівноваги науковці рекомендують «годувати» ріллю 35 кілограмами.

Гальмом у виробництві P2O5 є відсутність власної сировинної бази. Імпортна залежність періодично спричиняє скорочення або повне припинення їх продукування. До 1996 року сировину (апатитовий концентрат і фосфоритне борошно) постачала виключно Росія. Але обсяги їх виробництва почали зменшуватися, а ціни стрімко злетіли вгору. Вітчизняним хімзаводам довелося шукати альтернативних постачальників — в Алжирі, Йорданії, Марокко, Єгипті, Тунісі, Сирії. Одначе переорієнтація на північно-африканські фосфорити допоки не робить погоди на внутрішньому ринку міндобрив.

Майже 20 тис. тонн калійних добрив припадає на три хімічних підприємства: калуську «Оріану», стебницький «Полімінерал» і Костянтинівський ДХЗ. Прогалину у цій поживі сповна заповнюють сусіди — виробниче об’єднання «Білоруськалій»: воно 1987 року постачило рекордний обсяг — 1,228 млн. тонн, після чого — катастрофічний обвал. Тільки 2000 року зі створенням спільного підприємства «Укркалій» намітилися позитивні зрушення. Відтак торік сябри експортували в Україну 44,6 тис. тонн хлористого калію. Але це лише 3,6% до рівня 1987-го. Тим більше, за останнє десятиліття ми майже не здобрювали сільгоспугіддя калієм. Тому для відновлення його природного вмісту потрібно протягом трьох років вносити його в обсязі 1,4 млн. тонн на рік.

Тій же озимій пшениці конче потрібні як фосфорні, так і калійні гранули. Поглинання їх — запорука формування якісної зернівки, активізація роботи ферментів, з участю яких синтезується білок, нагромаджується цукор, підвищується стійкість рослин до грибкових захворювань, вилягання. У цукрових буряків — свої процеси, в кукурудзи — інші. Жодна зернова чи технічна культура не обходиться без триєдиного меню. Якщо ж її обкрадають — результати спершу на полі, а потім і в коморі. Через дефіцит добрив аграрії щороку недобирають більш як 18 млн. тонн сільгосппродукції у перерахунку на зерно.

Франція до 1970 року, як і ми, займалася переважно екстенсивним виробництвом пшениці. А потім різко взяла курс на інтенсифікацію. Зменшила посівні площі, зате збільшила внесення мінеральних добрив із 60 кг на гектар до 200—250 і цим самим подвоїла урожайність до 70—75 центнерів зерна з гектара. 35—40 млн. тонн добірного збіжжя — результат, яким колись пишалась і Україна.

У США загальне використання мінеральних добрив останнім часом зросло вп’ятеро і становить 21 млн. тонн, із яких 14 заправляють під озимі. Витрати американських фермерів на засоби хімізації зросли вшестеро, тоді як на насіння — удвічі, техніку — у півтора разу. За оцінками тамтешніх фахівців, у разі відмови від міндобрив при вирощуванні зернових їх урожайність зменшилася б наполовину. Окупність міндобрив американського ґатунку перевершує український показник у 1,7 разу. Пояснюється це збалансованістю поживних речовин у добривах, відсутністю втрат при зберіганні і високоякісним проведенням агротехнічних заходів.

Центральний і західний Лісостеп та Полісся найбільш сприятливі для інтенсифікації зерновиробництва. Одначе саме ця зона найбільше потерпає від рукотворної шкодочинності. Якщо проаналізувати якісний стан ґрунтового покриву, то тут зосереджено понад 3 млн. гектарів еродованих площ, майже 8 млн. — кислих, 3 млн. — перезволожених і заболочених та ще 5 млн. гектарів забруднених радіонуклідами. Розораність сільськогосподарських угідь у Вінницькій, Тернопільській і Черкаській областях сягнула за 90%. Аграрні керівники вміють розчулити громадськість тирадами: земля у біді! Виснажується, деградує... «Проштовхнули» Закон «Про охорону земель». А результат? Нульовий!

Якщо аграрний блок уряду — не тимчасовий, то мусить чимскоріш подбати про відновлення родючості ґрунтів, передусім дозуванням їх не лише макро-, а й мікроелементами, органікою. Тим більше що вітчизняні потужності спроможні продукувати 4,2 млн. тонн міндобрив. Якщо ж комусь ліньки, може, вдатися до новітньої технології: клонувати еталон чорнозему, який зберігається за кордоном? Третього не дано.