Кому сплатимо «за кефір»? - Економіка - dt.ua

Кому сплатимо «за кефір»?

24 грудня, 2010, 17:56 Роздрукувати Випуск №48, 24 грудня-29 грудня

Ринок нафтопродуктів «на вухах»: Міністерство енергетики і вугільної промисловості звернулося в ...

Ринок нафтопродуктів «на вухах»: Міністерство енергетики і вугільної промисловості звернулося в Кабмін із клопотанням запровадити мита на імпорт нафтопродуктів для захисту українських нафтопереробних заводів (НПЗ). На перший погляд, усе правильно, вітчизняному виробнику треба допомагати. Проте пропонується, щоб власникам НПЗ, великим нафтовим компаніям допоміг... український автомобіліст, заплативши за нафтопродукти підвищену ціну. Натомість йому запропонують ще два роки поїздити на «нашому» бензині, надійно відгородивши від палива, що відповідає євростандартам.

Можливо, погляд ініціаторів проекту «ширший і глибший», але дізнатися про масштаб задуму важко, бо в паливно-енергетичному комплексі все відбувається в режимі підвищеної таємності. Воно й не дивно: якщо ця «митна» ініціатива стане реальністю, розстановка сил на паливному ринку країни зміниться до невпізнанності.

Про мита дізналися випадково. На засіданні Експертно-аналітичної групи з питань ринку нафтопродуктів 23 листопада міністр тоді ще палива та енергетики Юрій Бойко побіжно зауважив, що його відомство направило в уряд листа з ініціативою запровадити мита на імпорт нафтопродуктів у розмірі 120 євро за тонну. Проте, коментуючи наступного дня результати засідання, директор нафтогазового департаменту міністерства К.Бородін уже не згадав про слова шефа. Після двотижневої паузи інформацію все ж підтвердив заступник міністра Ігор Кирюшин, заявивши з властивою йому ясністю викладу, що, мовляв, «120 євро за тонну — це не перераховане на сьогодні мито, це мито було запитане» (цитата по «Інтерфакс-Україна»). Чи то запити змінилися, чи то заступник міністра, як звичайно, був зайнятий своїми справами, але через тиждень стало відомо, що 8 грудня Ю.Бойко підписав і направив прем’єр-міністрові листа, в якому пропонує встановити мито на ввезення бензинів у розмірі 130 євро/т, на дизпаливо — 80 євро/т.

Відтоді на цю тему не було жодного офіційного коментарю. Благо, міністр приклав до листа пояснювальну записку, яка справді рятує його від потреби щось коментувати.

Лудимо, паяємо…

Лист Бойка до Азарова з приводу мит і матеріали до нього точнісінько дублюють інший лист і матеріали — але вже нафтопереробних заводів, адресовані міністрові. Схоже, ніхто навіть не спромігся вникнути в їхню суть, щоб перевірити достовірність даних, наведених у зверненні переробників. Що ж, зробимо це замість чиновників із вул. Хрещатик, 30.

Отже, основна занепокоєність міністерства (читай — НПЗ) зводиться до того, що імпортні нафтопродукти надходять в Україну за демпінговими цінами, в результаті чого вітчизняні виробники змушені знижувати переробку нафти і зазнають збитків. Проте наведені міністерством і заводами дані показують, що, всупереч власній тезі про зниження виробництва, на практиці переробка нафти в останні три роки не падає (див. рис. 1). При цьому не можна не погодитися з тим, що серйозне зниження відбулося порівняно з 2007 роком — на 3,3 млн. тонн, або на 25%. Однак давайте розберемося — чому?

Восени 2007 року група «Приват» вчинила по суті рейдерське захоплення Кременчуцького НПЗУкртатнафта»), у результаті чого акціонер заводу — «Татнефть» — заблокував трубопровідні поставки нафти з Росії. Таким чином, якщо 2007-го обсяг переробки нафти в Кременчуку становив 5,6 млн. тонн, то 2008-го — вже 2,7 млн. тонн, або майже на 3 млн. менше. Саме цього обсягу і бракує показнику 2010 року. (До наслідків цієї фатальної для ринку події ми ще неодноразово звертатимемося нижче.) Але без відповіді залишається запитання: а причому тут імпорт нафтопродуктів, який «обвинувачують» у зниженні обсягів виробництва на НПЗ? Аналогічне запитання можна адресувати й ситуації з Шебелинським ГПЗ, який належить, а точніше, входить у структуру «Нафтогазу України»: через колосальне зниження обсягу видобутку переробка сировини на підприємстві з 2007 року знизилася рівно на третину.

Не відповідають дійсності й наведені в листі таблиці, покликані проілюструвати захоплення українського ринку імпортом. За даними міністерства (заводів), частка імпорту на ринку в останні роки стабільно перевищує 40%, а 2010 року очікується на рівні 45%. Проте зібрані з офіційних джерел дані свідчать про те, що лише 2008 року частка дизпалива досягла 50% (у листі — 55%). Це й не дивно, бо згадане дворазове падіння переробки нафти на Кременчуцькому НПЗ після приходу «Привата» не залишило ринку іншого виходу, крім як імпортувати відсутні обсяги палива. Проте у міру зростання переробки частка імпорту повернулася до позначки нижче 40%. Хай там як, але й наведені Міненерго дані не показують не тільки надмірного, а й якогось стійкого збільшення частки імпорту (див. рис. 2, 3). Таким чином, знову не зовсім зрозуміло, в чому проблема?

Заводи пишуть, що із семи вітчизняних НПЗ три простоюють, а решта завантажені менш як на 25% і тому за сприятливої кон’юнктури зможуть значно наростити виробництво. Аналіз стану українських НПЗ ставить під сумнів це твердження.

Річ у тім, що простої та низьке завантаження більшості НПЗ викликані не конкуренцією з імпортом, а жалюгідним технічним станом цих заводів. Завдяки «зусиллям» своїх власників, вони нині не в змозі випускати паливо, яке відповідає хоча б українським стандартам, не кажучи вже про європейські. Це, зокрема, стосується Херсонського НПЗ (до слова, стоїть ще з 2005 року), а також ледь живих Надвірнянського і Дрогобицького заводів, що належать групі «Приват». Треба розуміти, що мито для цих підприємств буде як відома припарка, адже їхня продукція просто заборонена до використання в Україні.

Інша ситуація з Одеським НПЗ «ЛУКОЙЛа». Офіційно завод було зупинено в минулому жовтні на ремонт, але істинною причиною джерела в компанії називають нездатність протистояти схемам безподаткового імпорту (через ДП «Лівела» і контрабандні поставки через Херсонський і Феодосійський порти), які активно використовувалися восени 2010 року. Та як це стосується легального імпорту?

Щодо 25-відсоткового завантаження працюючих заводів, то, очевидно, автори аналізованого листа мають на увазі відношення до проектних потужностей НПЗ. Але навіщо згадувати старе, якщо порізане на брухт устаткування не залишилося навіть у пам’яті заводських старожилів? Наприклад, із 24 «радянських» мільйонів тонн проектної потужності «ЛИНІКа» на сьогодні залишилося близько шести, стільки ж, скільки і з кременчуцьких 18,6 млн., хоча, кажуть оптимісти, надалі може бути й дев’ять.

Логічніше оцінювати завантаження підприємств за реальною потужністю, яка нині багато в чому обмежена потужністю вторинних процесів — каткрекінгів і гідроочисток. За такого підходу виявиться, що «ЛИНІК» завантажений на 80—90% (на стільки завантажений заводський каткрекінг), до зупинки Одеський НПЗ був завантажений майже на 100% потужності (сам по собі цей завод малопотужний). Це свідчить про те, що згадані НПЗ не зможуть істотно наростити переробку. Тим більше що, крім технічних аспектів, є загальна проблема низької глибини переробки, що ставить руба питання експорту мазуту та інших неліквідних продуктів, які обнуляють економіку українських НПЗ.

Теоретично, «Укртатнафта» може відчутно збільшити переробку. Її завантаження, з урахуванням численних аспектів щодо якості, у 2010 році становитиме близько 60%. Але ще далеко не факт, що наявний потенціал можна ефективно задіяти. Врахуємо реалії сьогодення: російської нафти, так само як і казахстанської, заводу чекати не варто. Кажуть, дуже вже розсердився Володимир Володимирович на Ігоря Валерійовича через вищезгадані події 2007 року. Та й не врятує російська чи казахстанська нафта марки «юралс» Кременчуцький НПЗ: залучення сірчистої нафти в переробку автоматично виштовхне завод за допустимі стандарти за якістю. Наростити переробку можна тільки за рахунок поставок «морської» азербайджанської нафти. Але, по-перше, це дорогий ресурс: на відміну від Києва, Баку свою нафту продає не з дисконтами, а з премією. По-друге, вже дуже витратна морська логістика. У цьому разі мито або, іншими словами, підвищення відпускних цін на кременчуцькі нафтопродукти справді допоможе подолати витратну логістику. Інше питання, чому вся країна має заплатити за те, що комусь у 2007 році захотілося відібрати в росіян завод?

З яким твердженням у листі до Азарова неможливо не погодитися, то це з головною причиною проблем нафтопереробників у 2010 році — безподатковими поставками палива компанією «Лівела». За підрахунками Антимонопольного комітету України, за чотири місяці роботи полтавська фірма з чотирьох
осіб «оптимізувала» доходи бюджету на 3 млрд. грн., оформлюючи паливо без акцизу і ПДВ. До речі, всі чотири місяці роботи «Лівели» (із серпня по листопад), коли Лисичанський і Одеський НПЗ були поставлені пільговиками на коліна, Мінпаливенерго не промовило ані слова, втім, як і абсолютна більшість інших зацікавлених міністерств і відомств. Тепер, коли пільги зникли так само загадково, як і з’явилися, добре помітні спроби галузевого міністерства присвоїти собі статус визволителя ринку від цієї напасті. Паралельно роль куратора схеми преса почала відводити Андрію Клюєву, хоча клієнти «Лівели» цієї інформації не підтверджують.

Повертаючись до основної теми матеріалу, знову переймемося питанням: «Лівела» — це проблема, породжена ринком чи все-таки владою? Відповідь очевидна, як і те, що за наявності політичної волі схема запуститься знову, багатьом сьогодні уже ввижається поновлення такої роботи. А може, і не ввижається?..

Тим часом припинення пільгового оформлення нафтопродуктів наприкінці листопада вже призвело до нарощування переробки: НПЗ «ЛИНІК» заявив про збільшення нафтопереробки в грудні 2010 року на 27% порівняно з листопадом.

Наприкінці листа до прем’єра глава Міненерго пише, що запровадження мита зможе прискорити модернізацію НПЗ, які справді безнадійно відстали від своїх найближчих колег із Білорусі, Литви й навіть Росії та від яких хочуть відгородитися митом. Надії міністерства не мають під собою жодних підстав, тому що історія нафтопереробної галузі України та останні приклади показують зворотне: що сильніше держава «ізолює» свої підприємства від зовнішнього світу, то повільніше вони розвиваються. Вкладати свої гроші ніхто не хоче.

Наочний приклад — уже згадувана група «Приват». Завдяки придбанню української нафти в «Укрнафти» за цінами на 20—70% нижчими за ринкові, у 2009—2010 роках група одержала близько 10 млрд. грн. вигоди. Близько 300 млн. грн. було «оптимізовано» групою в 2009—2010 роках завдяки випуску на «Укртатнафті» компонентів бензину, оподатковуваних зниженою ставкою акцизного збору. Порівнянні суми були «зекономлені» на поставках через «Лівелу» нафти та нафтопродуктів без акцизу і ПДВ. Тобто сумарно близько 10,5 млрд. грн. На протилежній шальці терезів — витрати на модернізацію «Укртатнафти» і двох західноукраїнських НПЗ. У 2009 році та за три квартали 2010-го «Укртатнафта» освоїла 259 млн. грн. (без ПДВ), що загалом відповідає розмірності витрат на поточні ремонти такого великого НПЗ, як «Укртатнафта». А модернізацію двох західних НПЗ було офіційно припинено в 2009 році. Таким чином, «Приват» інвестував лише 2% від суми явної вигоди на використанні держресурсів та оптимізації оподаткування. Але ж був іще операційний прибуток, «приватівці» без нього працювати не звикли...

ТНК-ВР і «ЛУКОЙЛ» хоча і вкладають дещо більше, але все одно вкрай недостатньо, особливо якщо порівнювати з проектами, які ці компанії реалізують у себе на Батьківщині та в інших країнах. Нещодавно В.Путін заявив, що «ЛУКОЙЛ» інвестує у свого болгарського нафтохімічного гіганта «Бургас Нафтохім» 1,5 млрд. дол. Це до того, що компанія туди уже вклала порівнянну суму. Зі слів топ-менеджерів російських нафтопереробників, головною перешкодою є українська політична нестабільність і непередбачуваність.

Пропозиція про запровадження мита на ввезення скрапленого газу остаточно руйнує ширму занепокоєності нафтопереробників імпортом. Річ у тім, що частка імпорту цього продукту в національному балансі не перевищує 10%. Якою загрозою та для кого це буде, залишається загадкою.

Хто на «касі»?

Попри те що від початку під листом міністру підписалися керівники всіх НПЗ (крім Херсонського), ряди переробників не такі згуртовані, як може видатися на перший погляд. У дуже складній ситуації опинилася ТНК-ВР. Вимагаючи запровадити загороджувальні мита на паливо з усіх без винятку країн, з одного боку, російсько-британська компанія фактично виступає проти інтересів Росії як одного з найбільших нафтоекспортерів в Україну, а з іншого — підтримує зведення паркану на кордоні з Євросоюзом. Чи потрібно говорити про те, що це прямо суперечить базовій тезі British Рetroleum, компанії планетарного масштабу, про прихильність принципам рівності та вільної торгівлі?

Раніше «ТНК-ВР Коммерс» неодноразово пояснювала й намагається донести і сьогодні, що має претензії до поставок нафтопродуктів із Білорусі та Казахстану (до Росії, зрозуміло, зауважень не було). Тому історія з появою підпису глави «ТНК-ВР Коммерс» під відверто конфліктним і суперечливим зверненням, яке може мати непередбачувані наслідки в діалозі з сусідами, поки що залишається загадкою. «Український метал у Європі багатьом діє на нерви, думаю, відповідь із Європи прийде саме по цій позиції», — розмірковує співрозмовник із польського дипломатичного відомства в Україні про можливу реакцію країн Євросоюзу на створення штучних бар’єрів у взаємній торгівлі. Має бути некомфортно й «ЛУКОЙЛу», який, до всього, не тільки добре представлений у Білорусі, а й завозить великі партії нафтопродуктів зі своїх заводів у Румунії та Болгарії, де також володіє НПЗ.

Не виключено, що російські компанії були змушені стрибнути в поїзд, за пультом якого сидить «Приват», а останньому в міжнародному плані втрачати вже нічого. На це, зокрема, вказує відверто слабка й переповнена маніпуляціями цифрами та фактами інформаційно-аналітична частина розглянутого звернення. Втім, вона ж може сказати й про те, що на пасажирському сидінні розташувалося галузеве міністерство, якому, слід зауважити, окремі спостерігачі вже відводять роль машиніста цього локомотива. Інакше складно пояснити, чому процес оповитий таким режимом секретності, а саме питання не було винесене на розгляд Експертно-аналітичної групи з питань ринку нафтопродуктів, як це передбачено Меморандумом між урядом України та найбільшими учасниками ринку нафти та нафтопродуктів. Без відповіді залишився і лист останніх до Юрія Бойка з проханням провести нараду з цього питання...

З певної точки зору, бажання глави Міненерго посилити українські нафтопереробні компанії може мати чітке пояснення. По-перше, «розібравшись» із газовою, можна щільніше переходити до галузі нафтової.

По-друге, «Нафтогаз України» (читай — Міненерго) володіє 43% «Укртатнафти», влітку Євген Бакулін (він же голова правління НАК «Нафтогаз України») очолив наглядову раду цієї компанії, а останнім часом з’явилися повідомлення офіційного й не дуже плану про бажання одержати контроль над підприємством, зокрема, оскарживши скуповування акцій заводу «Приватом» і використавши інші методи тиску.

По-третє, кажуть, що нібито Міненерго не проти одержати в управління 25-відсоткові пакети акцій західноукраїнських заводів «Привату» з введенням своїх представників до їх керівних органів.

По-четверте, «Нафтогазу» належить великий Шебелинський ГПЗ, який є мало не головною дійною коровою для команд, що є вічно «голодними» і постійно змінюють одна одну біля керма НАКу, яка буквально доведена цими апетитами «до ручки».

По-п’яте, мита залишать на ринку тільки нафтопереробників, тобто дует Міненерго—«Приват» (з імовірним відпаданням останнього по ходу п’єси), «ЛУКОЙЛ» і ТНК-ВР. З ТНК у Ю.Бойка особливі відносини. Нагадаємо, саме в Лисичанську розпочався запаморочливий злет кар’єри нинішнього міністра, ну а більш лояльної до влади компанії, ніж «ЛУКОЙЛ», не знайти в усьому світі. Таким чином, маємо перспективу тотального контролю над ринком нафтопродуктів. Подальший рух теж позначений: нещодавно стало відомо, що «Нафтогаз» подав до АМКУ прохання про придбання 100 АЗС (за умов падіння всіх ключових виробничих показників компанії та її порятунку буквально всім світом доцільність витратити на непріоритетну діяльність близько 1 млрд. грн. є темою окремої розмови).

Описаній ідилії сьогодні заважає імпорт — диверсифікований, більш якісний, із зрозумілим ціноутворенням на основі світових котирувань. «Бажане співвідношення імпорту та власного виробництва — це імпорт не менш як 30%... Імпорт змушує наші заводи думати про модернізацію», — заявив на початку грудня в.о. голови АМКУ Юрій Кравченко.

Однак, судячи з усього, у Міненерго вважають інакше, підтримуючи запровадження мит на імпорт, які за нинішніх умов навряд чи дадуть будь-який ефект, крім пропорційного розміру мита зростання цін на нафтопродукти (130 і 80 євро/т мита еквівалентні 1,20 і 0,70 грн./л на бензин і ДП, відповідно). При цьому вирішено піти найпримітивнішим шляхом — запровадження спецмита за Законом «Про застосування спеціальних заходів до імпорту в Україну» 1998 року. Відмінністю цього шляху від антидемпінгових та інших розслідувань є відсутність необхідності зайвий раз доводити наявність проблеми, фактично достатньо звернення суб’єктів, які представляють інтереси більш як 50% галузі, та обіцянки того, що все буде нормально. А справді, хіба бензин по 10, а солярка по 9 грн./л — це ненормально? Коротше, «Шура, уплатите за кефир»!..

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво