Китайські кредити аграрному та енергетичному секторам України: досягнення влади чи повторення минулих помилок?

Нещодавніми змінами, внесеними до закону про Державний бюджет України на 2012 рік, граничний обсяг надання державних гарантій збільшено на 53,8 млрд. грн., або 6,656 млрд. дол. Зокрема, на 24,3 млрд. грн. збільшено граничний обсяг державних гарантій для забезпечення повного або часткового виконання боргових зобов’язань за запозиченнями для фінансування пріоритетних проектів у сфері сільського господарства на реалізацію Меморандуму про взаєморозуміння щодо співробітництва в галузі пріоритетних проектів у сільському господарстві (закон України від 30 липня 2012 року №5190-VI).

Ще на 29,5 млрд. грн. збільшено граничний обсяг державних гарантій для забезпечення повного або часткового виконання боргових зобов’язань суб’єктів господарювання державного сектора економіки, які здійснюють реалізацію проектів заміщення природного газу вугіллям вітчизняного видобутку, відповідно до протоколу про співробітництво із Державним банком розвитку Китайської Народної Республіки (закон України від 30 липня 2012 року №5189-VI).

Прийняття зазначених рішень ознаменувало собою повернення до практики 1990-х років, пов’язаної із залученням іноземних кредитів на основі міжурядових і міждержавних угод, які надавалися шляхом оплати контрактів на експорт з країн-кредиторів. Система кредитування за міждержавними кредитними лініями передбачала як одержання товарів безпосередньо для потреб держави, так і поставку товарів підприємствам на умовах валютної самоокупності під гарантії уряду України. У цілому упродовж 1992-1998 років за міжурядовими та міждержавними угодами Україні було відкрито експортні кредитні лінії на загальну суму 2,57 млрд. дол. Значну частину вказаних кредитних ресурсів (в окремі періоди - до 90%) повертали за рахунок бюджету.

Слід нагадати, що внаслідок стрімкого зростання простроченої заборгованості позичальників перед бюджетом за гарантованими кредитами у липні 1999 року рішенням Верховної Ради України було призупинено надання державних гарантій. У подальшому вони використовувалися лише за кредитами, які надавалися міжнародними фінансовими організаціями (МФО). А постановою Кабінету міністрів України «Про схвалення Концепції державної боргової політики на 2001-2004 роки» (№1483 від 28 вересня 2000 року) передбачалося «відмовитися від надання державних гарантій за позиками, що залучаються шляхом фінансування закупівлі іноземних товарів, за винятком пільгових позик від міжнародних фінансових організацій». У 2001-2005 роках щорічно законами про держбюджет України заборонялося надання державних гарантій, крім гарантій за кредитами МФО або кредитами на умовах співфінансування з МФО. З 2006 року бюджетними законами встановлювалися граничні обсяги надання державних гарантій, до переліку яких не входили зв’язані кредити за міждержавними угодами.

У 1990-х роках надання гарантованих урядом кредитів неплатоспроможним підприємствам стало причиною масового невиконання фінансових зобов’язань позичальниками та їх перекладання на державний бюджет. Із 77 підприємств-позичальників лише 10 забезпечили платежі за кредитами у повному обсязі, 24 - не сплатили нічого, а решта погасили борг у незначних розмірах. Станом на 1 жовтня 2003 року прострочена заборгованість позичальників перед державним бюджетом досягла 1,67 млрд. дол., або 8,9 млрд. грн. Протягом 1998-2003 років вдалося відшкодувати лише 1133,5 млн. грн. витрат держбюджету.

Нинішнього року залучення кредитних ресурсів Китаю у сумі 53,8 млрд. грн. збільшить суму гарантованого державою боргу на 50,7% - до 160 млрд. грн. А розмір державного і гарантованого державою боргу в цілому до кінця року може зрости до 600 млрд. грн., що перевищує 40% ВВП. У міжнародній практиці такий рівень вважається граничним рівнем боргової безпеки для країн з ринками, що формуються.

Відомо, що країни з високим рівнем зовнішнього боргу є вразливими до припинення надходження чи зворотного руху іноземного капіталу, а надмірний рівень заборгованості породжує зворотні стимули для приватних інвесторів і урядів та підриває довгострокові основи економічного розвитку.

Приватні кредитори, з огляду на високий і постійно зростаючий розмір боргового навантаження, вимагатимуть суттєвого підвищення відсоткових ставок за новими позиками, а у разі впливу негативних зовнішніх шоків на економіку чи фінансову систему України різко зменшуватимуть свої вкладення у боргові зобов’язання держави.

В таких умовах суттєво зростає вірогідність виникнення боргової кризи в Україні, поштовхом до якої може стати як звуження потенціалу для залучення нових позик, так і неможливість держави розрахуватися за існуючими зобов’язаннями внаслідок недостатності бюджетних коштів. Боргова криза, у свою чергу, стане детонатором розкручування спіралі дестабілізації національної фінансової системи і поширення кризових явищ у реальному секторі.

Відповідно до угоди між Міністерством аграрної політики України та Експортно-імпортним банком Китаю від 28 червня 2012 року Україна має залучити 3 млрд. дол. кредитних ресурсів для реалізації проектів у сфері сільського господарства - закупівлі китайських засобів захисту рослин, насіння для сільськогосподарських культур, сільськогосподарського знаряддя та іншої сільгосппродукції в Україну, продаж українських злакових культур до Китаю, будівництво заводу засобів захисту рослин, переробки органіко-мінеральних добрив та інші будівельні проекти в Україні, культивація землі, висадка та ін.

Українсько-китайська рамкова угода про співпрацю у сфері сільського господарства включає положення щодо поставок Україною щороку 2-
3 млн. тонн кукурудзи за ціною 120-160 дол./тонна, яка є нижчою від поточних цін світового ринку. Після підписання угод з Україною Китай розірвав угоди на поставки кукурудзи американськими трейдерами, що обходиться Китаю дорожче.

У спрощеному вигляді схему залучення і використання китайських позик у аграрному секторі України подано на рис. 1.

У макроекономічному контексті переваги від зростання експорту сільськогосподарських культур нівелюватимуться зростанням імпорту з Китаю, причому новий експорт української аграрної продукції до Китаю, можливо, витіснятиме частину експорту до Росії чи ЄС. Переваги від використання зазначеної схеми отримають міністерства і відомства, які займатимуться розподілом китайських засобів захисту рослин, насіння, сільськогосподарського знаряддя, а також сільськогосподарські підприємства, які зможуть отримати китайські матеріали і засоби виробництва та не розраховуватися за них, перекладаючи відповідні зобов’язання на бюджет України.

Можемо стверджувати, що за рахунок китайських кредитів створюватимуться матеріально-технічні умови для виробництва сільськогосподарської продукції, якої потребує населення Китаю. При цьому максимально залучатимуться китайська робоча сила, матеріали та обладнання, вироблені в Китаї. Україна ж отримає зобов’язання щодо виплати китайських кредитів і вирощування культур, вигідних китайській стороні.

Тобто приріст сільськогосподарського виробництва в Україні досягатиметься за рахунок нарощування боргової залежності (китайські кредити залучаються за ставкою понад 6% річних), при цьому можливості реалізації виробленої продукції за цінами світового ринку виявляться обмеженими.

З високою ймовірністю розраховуватися за китайськими кредитами буде змушений український платник податків, а не сільськогосподарські виробники і чиновники, які отримуватимуть користь від додаткового фінансування і матеріально-технічного забезпечення з боку китайської сторони.

Слід зазначити, що для підприємств державні гарантії є одним із видів державної допомоги, яка надається на поворотній і платній основі. Експерти Світового банку називають державні гарантії прихованими субсидіями і джерелом фінансових втрат для уряду, вони також вважають, що державні гарантії є складовою прихованого дефіциту бюджету.

Експерти МВФ застерігають: використання державних гарантій при здійсненні приватних інвестицій може наражати органи державного управління на ризики прихованих і більш високих витрат, ніж при здійсненні державних інвестицій.

З точки зору економічної доцільності отримання ресурсів за міждержавними угодами під державні гарантії є виправданим лише для реалізації проектів загальнонаціонального значення, які внаслідок тривалого терміну окупності чи високої вартості комерційного фінансування при відсутності державних гарантій не були б реалізовані.

Теоретично доведено: спрямовувати обмежені державні ресурси на інвестиції у комерційну діяльність економічно не обґрунтовано, держава не повинна заміщувати приватні інвестиції у комерційну діяльність, які мають вищий ступінь ефективності. У розвинених країнах світу уряд звужує рамки своєї діяльності у конкурентному секторі економіки і дедалі більше концентрує власні ресурси на підтримці підприємств інфраструктури.

У міжнародній практиці державні гарантії є важелем економічної політики зі стимулювання зацікавленості інвесторів у реалізації суспільно значущих інвестиційних проектів. Гарантія виконує роль каталізатора початкового інтересу приватного суб’єкта до фінансування проекту, коли такий інтерес не набуває форми реальних дій внаслідок впливу окремих об’єктивних чинників: тривалого терміну окупності, масштабності початкових вкладень, високого ступеня ризику (для інноваційних проектів). Використання державних гарантій у таких випадках дозволяє реалізувати суспільно значущі проекти (які без державних гарантій не реалізувалися б) і зменшити витрати на виплату відсотків позичальниками за рахунок зниження кредитних ризиків.

Оцінюючи доцільність залучення китайських кредитів під державні гарантії в Україні, слід зазначити, що до суспільно значущих інвестиційних проектів можна віднести проекти з переведення підприємств теплоенергетики на використання водовугільного палива, однак не проекти у сфері сільського господарства.

Згідно з досягнутими домовленостями, Державний банк розвитку Китаю має відкрити кредитну лінію в сумі 3,656 млрд. дол. на фінансування програми заміщення споживання імпортного природного газу вугіллям вітчизняного видобутку шляхом впровадження технологій КНР щодо використання на підприємствах теплоенергетики водовугільного палива, а також отримання синтез-газу для потреб хімічної галузі і синтетичного природного газу для потреб економіки держави внаслідок газифікації вугілля.

У рамках реалізації програми заміщення споживання імпортованого природного газу вугіллям вітчизняного видобутку на початковому етапі планується здійснити реалізацію у трьох регіонах країни п’яти інноваційних проектів загальною вартістю 3,656 млрд. дол.

За оцінками Міненерговугільпрому, внаслідок впровадження використання на об’єктах теплоенергетики технологій водовугільного палива та будівництва заводів з виробництва синтетичного газу передбачається досягти:

- зменшення споживання імпортного природного газу в обсязі понад 3 млрд. кубометрів;

- економії валютних коштів щороку в середньому до 1,5 млрд. дол.;

- зменшення бюджетних видатків до 150 млн. грн. на рік через відсутність необхідності відшкодовувати вартість газу для виробництва теплової енергії для населення;

- забезпечення стабільного ринку збуту для вітчизняних вугледобувних підприємств до 10 млн. тонн рядового вугілля щорічно.

У спрощеному вигляді схему залучення і використання китайських позик у енергетичному секторі подано на рис. 2

Оцінка окупності інвестиційних проектів з переведення підприємств теплоенергетики на використання водовугільного палива, а також будівництва заводів з газифікації бурого і кам’яного вугілля потребує детальних розрахунків і техніко-економічних обґрунтувань. На нинішньому етапі можемо зробити висновок про те, що зменшення енергетичної залежності України від Росії та скорочення витрат валютних коштів на закупівлю імпортованого природного газу у постачальника-монополіста є загальнодержавним пріоритетом, а тому надання державних гарантій за зазначеними угодами було виправданим.

При ефективному використанні залучених ресурсів наша держава, внаслідок впровадження у енергетичному секторі нових технологій і зменшення споживання природного газу, отримає довгостроковий економічний ефект.

Китайські кредити не вирішують проблем дефіциту зовнішнього фінансування і необхідності пошуку джерел для фінансування бюджетного дефіциту і дефіциту платіжного балансу. Ці кредити є зв’язаними і для китайської сторони виконують роль важеля нарощування національного експорту. Для України на суму залучених у Китаю позик має збільшитися імпорт і витрати бюджету на погашення/обслуговування зовнішнього боргу, що не вирішує проблем покриття наявних фінансових розривів.

У площині проектного фінансування оцінити доцільність і окупність інвестицій у аграрний та енергетичний сектори України, спираючись на наявну інформаційну базу, поки що неможливо.

Надалі Україні варто розвивати і поглиблювати співробітництво з Китаєм, але при визначенні перспективних сфер співпраці слід відмовитися від залучення зв’язаних кредитів та імпорту товарів/послуг з Китаю на потреби українських підприємств, які не реалізовують інвестиційних проектів загальнодержавного значення. Лише у разі, якщо проекти, ініційовані китайською стороною, є не тільки засобом просування економічних інтересів Китаю, а й узгоджуються із національними пріоритетами України (які відображені у програмних і стратегічних документах), держава має перебирати на себе відповідні зобов’язання. У процесі опрацювання відповідних угод слід ретельно прораховувати економічну окупність проектів, на впровадження яких залучаються кредитні кошти, та включати механізми відповідальності підприємств-позичальників за виконання взятих фінансових зобов’язань. Балансування інтересів різних сторін і пошук сфер взаємовигідної співпраці мають стати основою міждержавних відносин між Україною і Китаєм.