Кераміка велика й маленька. Слов’янськ — нетипове донбаське місто. Тут немає шахт. Зате є сотні малих керамічних підприємств, які стали суттєвою підтримкою для міста під час занепаду велетнів керамічної індустрії

Місто майстрів кераміки

Слов’янськ — місто керамістів. Тут продавці посуду зустрічають прибульців і транзитних пасажирів прямо на пероні, а поруч із вокзалом працює цілий керамічний ринок. Десятки яток з чашками, кухлями, сервізами, вазами, тарілками, різноманітними сувенірами — від фігурок та інших дрібничок до справжніх керамічних картин — таке можна зустріти лише в Києві на Андріївському узвозі в День міста. Та й то за широтою асортименту саме керамічних виробів Андріївський відчутно відстає. А про ціни один знайомий донеччанин відгукнувся коротко: «Комунізм» після того, як купив добротний пивний кухоль за дві гривні.

Такі вузькоспеціалізовані й дешеві торгові ряди можна побачити в різних регіонах України — десь продають емальований посуд, десь — шини, десь — іще щось. І скрізь причина їх виникнення одна: поруч працює завод, що випускає ці речі і видає свою продукцію в рахунок зарплати або продає працівникам за пільговими цінами. У Слов’янську ж посуд випускають численні малі підприємства, які почали виникати ще в 1992 році, коли на керамічному комбінаті й заводі високовольтних ізоляторів з’явилися борги із зарплати.

Та й у нових умовах посуд був вигідніший, ніж ізолятори: він необхідний у кожному домі і доступний для кожного, а розпочати цей бізнес було порівняно нескладно. Оскільки в місті були і керамічний комбінат із повним технологічним циклом, і НДІ керамічного машинобудування, то знайшлися фахівці, які вміли будувати і ремонтувати печі, робити форми. Відтоді все відчутно подорожчало, але й тепер збудувати невеличку піч, за словами місцевих підприємців, коштує до 20 тис. грн. І чим гіршими були справи на керамічному комбінаті, тим більше керамістів створювали власні невеличкі посудні виробництва.

До цієї справи стали братися не лише керамісти. «За освітою я — педагог, на початку 90-х працювала в дитсадку, — розповідає приватний підприємець Ольга Хилюк. — Але через брак коштів у бюджеті дитсадок закрили. Тоді ми з чоловіком стали торгувати керамікою. Потім, поступово вивчаючи ринок, галузь, вирішили зайнятися виробництвом».

Сьогодні в цеху пані Хилюк працює десять чоловік. Спеціалізація — кухонна кераміка, але випускається також сувенірна продукція. Продається все це вже не тільки у Слов’янську на керамічному ринку, а й на Барабашівському ринку Харкова, у Києві.

Такі підприємства вважаються дрібними. Саме їхня продукція переважає на керамічному ринку біля слов’янського вокзалу. Потужніші цехи, де працює інколи по 50 чоловік, мають ширший асортимент, зокрема випускають вироби великого розміру (аж до наземних ваз і паркової скульптури) і працюють напряму з найбільш платоспроможними ринками збуту — Москвою й Києвом. Наприклад, торговий дім «Кам’яна квітка» працює з магазинами Metro, постачає вазони і садову скульптуру столичним будівельним супермаркетам.

Дедалі виразнішою стає спеціалізація керамічних цехів. Одні зосереджуються на сервізах, інші — на декоративному посуді, вазах, ще хтось — на сувенірній продукції. Є й такі, що спеціалізуються на облицювальних планках, з яких можна викласти декоративний фриз в опорядженій плиткою кухні чи у ванній, і на вигляд він зовсім не гірший від продукції великих заводів Східної Європи чи Єгипту. От тільки продукція більшого формату, та сама плитка, малим підприємствам вже не до снаги — для такого виробництва потрібні кількамільйонні інвестиції.

Керамічна ніша
в міжнародному поділі праці

Ситуація в малому керамічному бізнесі, звичайно, далека від ідилії. Як енергоємна галузь кераміка потерпає від подорожчання газу. Зі зростанням доходів покупців ще швидше зростають їхні естетичні запити, вимоги до якості, й за смаками покупців керамістам потрібно будь-що встигнути, інакше не витримаєш конкуренції. Отже, слід постійно вдосконалювати технологію, підвищувати кваліфікаційний рівень персоналу, сприймати нові ідеї в оформленні продукції.

І все ж малі підприємства потроху розвиваються, міцніють, і їх не меншає. Нині дрібних керамічних цехів, за оцінками міської влади, у Слов’янську налічується до 600, а працює в них щонайменше 10 тисяч людей. За оцінками — оскільки дехто працює «в тіні». Тож у тому, що середня зарплата в Слов’янську досягла 800 гривень на місяць, є чимала заслуга малого керамічного бізнесу.

У виробників посуду є величезний потенціал. Він пов’язаний з глобальними тенденціями у світовій керамічній галузі: виробництво посуду в Західній Європі згортається і мігрує до Східної Європи та Південно-Східної Азії. Звичайно, за вартістю робочої сили Азії програє навіть Східна Європа, але азіатський посуд на європейських ринках суттєво дорожчає через високі транспортні витрати. Тому фахівці вважають, що тут Україна могла б знайти свою нішу в міжнародному поділі праці. Відповідно, свою нішу на європейському ринку могли б знайти і слов’янські керамісти. От тільки б дати їм зміцніти, вирости, вийти на європейський ринок.

Та натомість відчутні пільги свого часу дістали лише інвестиції обсягом понад 250 тис. доларів, тобто не малий, а великий бізнес. Йдеться перш за все про територію пріоритетного розвитку Слов’янська та Слов’янського району. Коли приймався закон про спеціальні економічні зони, до яких належать й ТПР, його лобісти говорили, що він допоможе оживити великі підприємства. Такі, як Слов’янський керамічний комбінат, що наприкінці 90-х зупинився повністю.

Але минуло п’ять років, а керамічний комбінат не працює, бо інвестори сюди так і не прийшли. Зате вони прийшли на ізоляторний завод, вкладають кошти у відродження виробництва, хоча цей проект не став суб’єктом ТПР, а отже, ніяких передбачених «вільною зоною» пільг не має. Як не мають їх і інвестори «Бетонмашу», які щосили намагаються не відставати від італійських чи німецьких конкурентів і впроваджувати ті ж розробки, що впроваджують вони.

Правда, у слов’янській ТПР здійснено два проекти створення нових потужних керамічних підприємств. Одне з них — завод «Зевс-Кераміка», який спеціалізується на виробництві керамічної плитки. Друге — перше в СНД спеціалізоване підприємство з випуску керамічної маси — «Керамічні маси Донбасу».

Усі керамісти — до Слов’янська?

Тим часом батьки міста обіцяли: пільги приваблять стількох інвесторів з усього світу, що Слов’янськ стане другим Сассуоло. Це італійське місто відоме серед керамістів тим, що там зосереджена керамічна промисловість цілої країни — понад 500 заводів, зокрема широко відомі Marazzi й Emilceramica. Таким осередком української керамічної промисловості бачила місцева влада й Слов’янськ.

Вочевидь, у цих планах не було місця для Харківського плиткового чи Львівського керамічного заводів. Без податкових пільг і солідних іноземних інвесторів, зі старим радянським обладнанням, яке оновлюється повільно, вони швидко програли б конкурентну боротьбу підприємству, обладнаному за останнім словом техніки і наділеному пільгами, щойно останнє почало б випуск звичайної плитки в солідних обсягах. А слов’янська місцева влада вже налаштувалася проводити конкурси серед охочих інвестувати в майбутню столицю української керамічної галузі. Враховуючи певне ставлення до керамічного бізнесу тодішнього голови обласної ради і міського голови (брат останнього — генеральний директор АТ «Глини Донбасу»), неважко було передбачити результати цих конкурсів.

Однак після скасування пільг для суб’єктів ТПР керівництво Слов’янська врешті заявило, що керамічних Нью-Васюків не буде й інвесторам однаково цікаві Слов’янськ і Мукачеве (там теж є поклади глини і ще не так давно працювали аж два плиткові заводи), Харків і Косів.

То, може, пільги не були основною принадою в Україні? Вочевидь, що так. По-перше, попит на керамограніт в Україні зростає швидше, ніж у будь-якій іншій європейській країні — на 22—23% щорічно. Друга причина — великі запаси глин (найбільші в Європі) і висока якість сировини. Третя — близьке розташування сировинної бази, що має чи не вирішальне значення. Адже на італійські заводи глину потрібно було возити за тисячу кілометрів, а на слов’янський — менш ніж за сто. Врешті — дешева робоча сила, хоча на повністю автоматизованому плитковому виробництві це не грає великої ролі. В результаті виготовлений в Україні керамограніт в два з лишком рази дешевший за аналогічну італійську продукцію, яка продається тут і несе в собі витрати на транспортування з Італії й високу вартість тамтешньої робочої сили.

Усі ці переваги стосуються не тільки Слов’янська, а й інших керамічних центрів, адже глина залягає не лише на півночі Донеччини. Її родовища є в Запорізькій і Вінницькій, Хмельницькій і Закарпатській областях. А це означає, що й ці регіони мають шанс залучити іноземні інвестиції — якщо всім регіонам будуть надані однакові умови для залучення інвесторів.

Але не слід забувати й про інвестиції вітчизняні. Приклад Слов’янська показав: узяті разом, сотні малих підприємств можуть суттєво впливати на добробут людей і на місцевий ринок праці. Більше того — малі підприємства починають створювати нові робочі місця набагато швидше, ніж великий бізнес, і нерідко створюють їх набагато більше, ніж одне, навіть дуже потужне підприємство. Побувавши в деяких шахтарських містах, де одні шахти закрилися, а інші видобувають енергетичне вугілля, за яке електростанції не розплачуються, бачиш, наскільки бракує цим регіонам таких невеликих підприємств, які сформувались у Слов’янську. І не обов’язково керамічних: вітчизняний малий бізнес успішно випускає металопластикові вікна й меблі, фарби й поліетиленові труби, взуття і багато чого іншого. Звичайно, якби в депресивних регіонах було кому збувати ті самі меблі чи металопластикові вікна, то такі підприємства там напевно б виникли. Але ж не завжди малі підприємства обмежені можливостями місцевого ринку. Слов’янські підприємці, наприклад, дійшли зі своєю продукцією до Москви, меблі для Києва випускаються на Черкащині й Чернігівщині. Врешті, українські базари завалені продукцією переважно малих турецьких і китайських підприємств.

Здається, до влади потроху приходить розуміння того, що досі вона недооцінювала роль малих виробництв. От і слов’янський міський голова Володимир Левіт погоджується з тим, що несправедливо надавати пільги лише великому бізнесу. «Потрібно, як на зорі перебудови, надати малому бізнесу якісь податкові «канікули». А ще — створити бізнес-інкубатори, щоб прості трудівники, які знають виробництво, але не знають бізнесових аспектів, могли б освоїти ведення власної справи і відкрити невеличке виробництво», — говорить він.

От би ці ідеї засвоїли керівники всіх міст, де великі підприємства все ще знаходяться «в нокауті» чи взагалі закрилися.