Казино: великі «розбірки в законі». За підрахунками фахівців, без патентів працюють 60—70% гральних автоматів

Поділитися
Улітку набули законної сили Ліцензійні умови здійснення підприємницької діяльності з проведення азартних ігор...

Улітку набули законної сили Ліцензійні умови здійснення підприємницької діяльності з проведення азартних ігор. Раніше вони були затверджені спільним наказом Мінфіну та Держкомпідприємництва. Ці документи спрямовують гральний бізнес у правове поле, тому що принаймні створюють якусь подобу цього самого правового поля. І те, що в Києві з кінця червня 2006 року ударними темпами вилучено з обороту до трьох сотень незаконно експлуатованих гральних автоматів, пов’язано саме з набуттям чинності цього наказу.

Гра — полювання за удачею.
Гральний бізнес — полювання за невдахами

Попри те, що гральний бізнес 2005 року перелічив у держбюджет понад 700 млн. грн. (420 млн. від продажу торговельних патентів і більш як 300 млн. — поточних податків), він однаково залишається проклятим Богом і людьми. Золотий трикутник — проституція, наркобізнес і гральний бізнес — у будь-якій країні приречений на ненависть добропорядних обивателів, особливий інтерес організованої злочинності та двоїсте лицемірне ставлення з боку держави. Та перед тим, як повідати читачеві про складні підводні течії довкола казино, трохи про те, як нормальні люди втрачають голову за гральним столом.

Рулетка — найпростіша й найбільш чесна у світі азартна гра. Завдяки передачі «Що? Де? Коли?» її знають навіть ті, хто жодного разу в неї не грав. Удача випадає на один із 37 секторів і сфальсифікувати результат практично неможливо: якщо штовхнути важіль лише на соту частку сильніше, диск зробить два-три зайвих оберти. Досвідчений круп’є за багато років роботи може набити руку робити це з точністю до половини або навіть до чверті кола, проте гравцю від цього ні тепло ні холодно, адже він може робити ставки як на сектори, які становлять єдиний анклав, так і урозкидь, наприклад, черезсмужжям на всі парні чи непарні номери. Якщо гравець поставить гривню на половину номерів — у випадку удачі виграє дві, на третину — три, на один лише сектор — 36 гривень. Можна поставити по гривні на всі 37 секторів — один із них буде виграшним у будь-якому випадку, але виграш становитиме лише 36 гривень, а одна піде в дохід казино. У такий спосіб можливість програшу на 1/37-му перевищує можливість виграшу — за логікою речей це і є та різниця, якою покриваються витрати на купівлю грального устаткування, оренду приміщення й зарплату обслуговуючому персоналу.

Теоретично це означає, що якщо двоє одночасно сядуть за гральний стіл, то один програє 100 гривень, а інший виграє 97 гривень 30 копійок. Отже, з погляду математики, ніякого обману — річ у психології. Людина, яка програла, підводиться й іде — їй без грошей нічого робити за гральним столом. Та, котра виграла, могла би зробити те саме, але секрет у тому, що вона грає далі, сподіваючись виграти ще більше. Якщо вчасно зупинитися, можна виграти багато. Та як можна зупинитися, якщо кожний виграш подібний до оргазму? Тому багатства частіше програють — сербський король Мілан Обренович примудрився програти в рулетку ціле королівство.

Злі язики зводять наклеп, ніби гральні автомати, особливо не сертифіковані, підкручують як завгодно, аби гравець залишився в дурнях. Не вірте — дурнем він робить себе сам! Якщо на рулетці можливість виграшу 97,3%, то на найбільш «паленому» гральному автоматі вона не може бути меншою за 88%. Фахівці переконують, що дві символічні вісімки — це психологічний поріг. Підкрутити автомат можна як завгодно, але сенсу в цьому немає — якщо удача буде нижчою за 88%, у гравця не виникне азарту. Який інтерес грати, якщо повсякчас програєш?

Притиснути гральний бізнес до нігтя намагалися неодноразово й завжди безуспішно, позаяк сильні світу цього дуже швидко розуміли, що користі від нього більше, ніж шкоди, — це ідеальний інструмент віднімати зайві гроші. А коли вже не можна перемогти зло, його потрібно організувати й очолити.

Найкраще це вдалося товаришу Сталіну, який організував найбільшу у світі безпрограшну лотерею у вигляді облігацій держзайму, що поширювалися в добровільно-примусовому порядку по заводах і фабриках, колгоспах і радгоспах. Кому везло, той на стокарбованцеву облігацію вигравав від 200 до 50 тисяч карбованців, інші одержували свої гроші назад через двадцять років із невеличкими відсотками. Радянські економісти переконливо доводили, що в загальній сумі пролетарська держава повернула своїм громадянам за облігації в півтора разу більше грошей, ніж узяла.

Здавалося б, навіщо знадобилася ця морока володарю країни, де весь народ працює на держпідприємствах. Чи не простіше підняти ціни чи знизити зарплату — усе одно ж і миша не пискне. Та ні! Ілюзія азартної гри теж була вагомою цеглинкою в справі соціалістичного будівництва.

Ну, а держави з нормальним суспільним ладом прагнуть будувати свої відносини з гральним бізнесом на трьох основних принципах.

По-перше, оподаткувати його драконівським податком, але при цьому не перегнути палицю, тому що тоді він піде в підпілля по хатах, де з нього годуватимуться лише карний розшук із дільничними інспекторами міліції.

По-друге, ліцензуванням обмежити коло бізнесменів, яким дозволено в такий спосіб оббирати своїх громадян, і на гарматний постріл не підпускати до цієї справи осіб, помічених у шахрайстві чи здирстві.

По-третє, розмістити казино у важкодоступних для простого люду місцях, куди не ходить громадський транспорт, оскільки звичайний роботяга дорогою додому здуру заскочить до автоматів і залишить сім’ю без зарплати, а от далеко їхати лінуватиметься. Зате для людини при грошах — сім верст не гак.

Патентування

В Україні перші гральні автомати наприкінці 80-х років почали ставити кооперативи з комсомольським дахом. Тоді гральному бізнесу закони були не потрібні — законом було слово першого секретаря райкому. Після розвалу Союзу казино могли працювати з дозволу або ватажка місцевих рекетирів, або начальника місцевої міліції. Краще було заручатися підтримкою їх обох: це коштувало дорожче, але, якщо уб’ють одного чи знімуть із посади іншого, заклад мав більше шансів залишитися на плаву. Таке становище було стерпним лише на початковому етапі ринкових відносин, бо незабаром найвигіднішим і найбезпечнішим дахом стала вважатися державна податкова служба.

Боротьба за вплив не припинилася, але стала цивілізованою. Якщо, наприклад, два кримінальні авторитети хочуть підім’яти під себе одне й те саме казино, розбірки між ними відбуваються в кращому випадку «по поняттях», у гіршому — «без гальм». Та якщо на те саме претендують начальник податкової інспекції і його перший заступник, їм мимоволі доводиться вести дискусію «в законі». Велінням часу став би нормативний акт, який би кожному цвіркуну вказав своє місце, і 1996 року парламент прийняв Закон «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності». Відтоді торговельні патенти стали видавати державні податкові органи за місцем перебування суб’єкта підприємницької діяльності. Річний патент, наприклад, на гральний автомат нині коштує 4200 гривень, на стіл із рулеткою — 192 тисячі.

Закон, безумовно, хороший, але це не означає, що всі бізнесмени одразу ж побігли брати патенти. За даними податкової міліції, у ході перевірок 2005 року в країні зафіксовано 300 фактів відсутності патентів на гральні столи, вилучено гральних автоматів на суму понад 4 млн. грн., притягнуто до адміністративної відповідальності 700 чоловік, які оштрафовані на суму близько 300 тис. грн. Та це все крапля в морі. За підрахунками авторитетних фахівців, наприклад, у Києві без патентів працюють 30—40% гральних автоматів, загалом по Україні цей показник ще вище — від 60 до 70%.

Як ви розумієте, усі вони працюють лише з негласного й небезкоштовного дозволу посадових осіб податкової служби, зобов’язаних їх перевіряти й контролювати. А міліції МВС, яка наприкінці 90-х років відрядила частину своїх співробітників до податкової міліції, залишилося лише підбирати крихти від цього бізнесу. Її працівникам перепадає що-небудь лише у випадках, коли в гральних закладах трапляються кримінальні розбірки. А вони не можуть не траплятися, оскільки дирекція завжди намагається надути клієнтів, обслуговуючий же персонал намагається надути і клієнтів, і своє начальство, а гравці в азарті мають звичку, ледь що не так, бити морди й тим, й іншим.

Ліцензування

Патентування виконує фіскальну функцію, ліцензування — дозвільну. Якщо в гральному бізнесі з патентуванням усе відносно зрозуміло — закон є, тільки дотримуються його не всі, не завжди й не скрізь, то з ліцензуванням справа набагато складніша, оскільки правова база під ним донедавна була дуже хиткою.

Перший час питання дозвільного характеру так-сяк регулював Закон «Про підприємництво» — громіздкий, незручний, який постійно розбухав, але певний час влаштовував усіх.

2000 року з ініціативи уряду реформаторів, які прагнули привести вітчизняне законодавство у відповідність із європейським, Верховна Рада прийняла Закон «Про ліцензування окремих видів господарської діяльності». Слідом за ним Кабмін оперативно затвердив своєю постановою перелік як видів бізнесу, які підлягають ліцензуванню, так і органів, що його здійснюють.

Видавати, наприклад, ліцензії на виробництво вогнепальної зброї, доручили МВС, на виготовлення підслуховуючих пристроїв — СБУ. Гральний бізнес, який особливого розуму не потребує, віддали у відання обласних державних адміністрацій, які за станом на сьогоднішній день видали близько 1700 ліцензій на організацію й утримання тоталізаторів і гральних закладів. Технічно ліцензування казино можна було б доручити й податковій службі, проте зосередити в руках одного відомства обидві функції — і фіскальну, і дозвільну означало б довірити козлу стерегти капусту.

За законом, оподатковується виграш, тобто різниця між сумою, яку гравець поставив на кін, і сумою, яку він одержав на руки. Причому ця сума розраховується за результатами гри впродовж тільки одного конкретно взятого робочого дня. У протилежному випадку касири казино як податкові агенти зібрали б у смітниках усі чеки, викинуті невдахами за попередні дні, прикололи б їх до одного виграшного, щоб у результаті вийшов нуль, і відзвітували б перед податковою інспекцією, що за результатами гри податки стягувати немає з кого. А гроші поклали б собі до кишені.

І ось якось податкова міліція Києва одержала оперативну інформацію, що в одному із закладів цей порядок порушується. Як належить у таких випадках, провели позапланову перевірку, за її матеріалами порушили кримінальну справу й притягли до відповідальності головного бухгалтера. А заклад виявився букмекерською конторою, де фізично неможливо впродовж одного дня і зробити ставку, й отримати виграш, оскільки контора закривається о восьмій годині вечора, а футбольний матч, на результати якого укладають парі, розпочинається, наприклад, о третій годині ночі на іншому боці земної кулі.

Розгляд цієї справи дійшов до парламенту, і Комітет із питань фінансової і банківської діяльності офіційно роз’яснив: у даному випадку робочим днем слід вважати проміжок часу від моменту сплати грошей у касу до моменту їхнього одержання. У результаті все закінчилося без жертв, але головбух пережила нервове потрясіння, оперативники, інспектори та слідчі працювали даремно, а державні мужі відволікли свій дорого оплачуваний народом час від вирішення важливіших справ. Думаю, ви переконалися, що навіть найкращий закон можна зробити пугалом, якщо до нього не докласти такий же самий хороший підзаконний акт, що чітко роз’яснює терміни й не допускає їхнього двозначного тлумачення.

І ось ми підходимо до найцікавішого. Ліцензійні умови у сфері грального бізнесу, відповідно до вимоги закону, мали розробити й затвердити в місячний термін (тобто не пізніше 2001 року), але цього не зробили й досі. Держкомпідприємництво стверджує, що регіони так і не надали жодного правильного проекту. А регіони, навпаки, відповідають, що вони подавали багато правильних проектів, але комітет їх усі забракував, виходячи зі своїх шкурних інтересів. Каменем спотикання стало питання про гральні автомати, які дають левову частку доходу грального бізнесу.

Стан справ у цьому питанні можна наочно продемонструвати на прикладі Києва, де концентрація об’єктів грального бізнесу надзвичайно висока — 14 тисяч гральних автоматів, тисяча гральних зал і 63 казино (це тільки легальних). Тому дуже гостро, динамічно, отже, цікаво для читача, точилася дискусія між київською мерією в особі заступника її глави Миколи Георгієвського й Держкомпідприємництва в особі першого заступника Сергія Третьякова. Вона розпочалася п’ять років тому й триває дотепер, попри те, що обидва вони вже не обіймають своїх посад.

Третьяков 2001 року, посилаючись на наказ, який ще цілком не втратив сили, уже скасованої на той час Ліцензійної палати, стверджував, що гральні автомати ліцензуванню не підлягають, оскільки гра на них азартною не вважається. Саме так стверджує лист за його підписом. Зауважимо, що офіційний лист першого заступника голови Держкомітету, адресований усім облдержадміністраціям, це не лист Онєгіна до Тетяни: він має силу закону.

Проте, якщо почитаємо текст наказу, на який посилався автор листа, то побачимо, що насправді фраза звучить дещо інакше: «азартною грою не вважається гра на технічному пристрої (гральному автоматі чи комп’ютері), якщо єдиною можливістю отримання виграшу є безкоштовна гра на даному пристрої».

Відчуваєте різницю? Вийшло, що грати на комп’ютері в стрілянину-гулянину на інтерес і на автоматі на гроші — для казни одне й те саме. Із фрази випало кілька слів і її смисл одразу перевернувся з ніг на голову. Найцікавіше, що на обох документах, котрі суперечать один одному, стоїть той самий підпис — Сергія Третьякова, який був головою цієї ж Ліцензійної палати до того, як її апарат ввійшов до структури Держкомпідприємництва.

Спробуємо зрозуміти, кому була вигідна ситуація, при якій гральний автомат належить до грального бізнесу й підлягає патентуванню, проте ліцензувати його не обов’язково? Плата за ліцензію становить 255 гривень — це копійки порівняно з вартістю патенту. Проте сама можливість видати чи не видати ліцензію дозволяє маневрувати, у чому ви зараз переконаєтеся.

Не зумівши здолати блокаду Держкомпідприємництва, без згоди якого неможливо було затвердити Ліцензійні умови, столична влада в липні 2003 року рішенням Київради затвердила якийсь їх ерзац у вигляді «Правил проведення господарської діяльності з організації та утримання тоталізаторів і гральних закладів у м. Києві». Ними було передбачено, що гральні автомати ліцензуванню підлягають. Та, крім того, правила вимагали мати на банківському рахунку призовий фонд у сумі 300 тисяч гривень на казино і 10 тисяч — на залу гральних автоматів (для забезпечення виплати виграшу гравцям). І до цього додавалася ще одна неофіційна усна вимога, із якої столичні чиновники намагалися знайти для себе вигоду: тримати ці гроші не де-небудь, а в підконтрольному їм банку «Хрещатик». А інакше, мовляв, знайдеться тисяча причин анулювати ліцензію і закрити заклад. Це й стало причиною того, що низка великих фірм оскаржили правила в суді. Рішенням Вищого господарського суду 2005 року вони були визнані недійсними.

Така невизначеність із ліцензуванням гральних автоматів тривала шість років, але ось у березні 2005 року Сергій Третьяков залишає держслужбу, і з цього моменту ситуація різко змінюється.

Навесні того самого року Верховна Рада вносить зміни в закон про ліцензування, відповідно до якого ліцензію треба одержувати не тільки на організацію й утримання тоталізаторів, гральних закладів, а й на організацію діяльності з проведення азартних ігор. Різницю між двома цими пунктами можуть роз’яснити тільки підзаконні акти, тому що, із погляду звичайної логіки, це — масло масляне. Вони не забарилися. У грудні 2005 року Кабінет міністрів вносить зміни в перелік органів ліцензування, і вже в квітні 2006 року затверджені Ліцензійні умови, про які ми казали на початку нашої статті. Ось там уже чітко сказано, що гральні автомати ліцензуванню підлягають. Тільки видають ліцензію вже не 27 регіональних органів виконавчої влади, а Міністерство фінансів, і плата за ліцензію становить уже не 255 гривень, а 150 тисяч євро на п’ять років.

Доказів, що за цими форсованими темпами законотворчого процесу стояла постать Сергій Третьякова й фінансова міць очолюваної ним Асоціації діячів грального бізнесу (президентом якої він став після того, як залишив держслужбу), у мене, природно, немає. Та питання не в цьому, а в тому, чи був Третьякову й державі вигідний такий хід подій. На перший погляд ні, тому що нелогічно якось виходить: поки відстоював інтереси держави, робив усе, щоб ліцензія була недорогою та необов’язковою, а коли пішов у бізнес — який йому інтерес, щоб вона стала дорогою та обов’язковою.

Та якщо копнути глибше, виявиться, що ніякого парадокса немає: поки людина сидить у високому чиновницькому кріслі, їй вигідно, якщо закони нечіткі, — тоді їх можна повертати, як дишло. А коли вона стає нехай впливовим, але вже бізнесменом не при владі, їй уже вигідно, щоб закон завжди тлумачили однозначно, незалежно від того, хто тепер сидить на її колишньому місці.

Понад те, основний принцип стратегії грального бізнесу — концентрація. Інакше й не може бути за умов, коли через дорожнечу устаткування капіталовкладень потрібно дедалі більше, та й конкуренція міцніє. Тому розвиватися успішно й водночас легально можуть лише великі фірми, в яких є і достатні резерви призового фонду, й фізичний захист, і юридичне забезпечення. Останнє особливо важливо, тому що на слові честі податкового інспектора ще можна буде протягнути рік-другий, та коли-небудь закінчиться і це.

Тому для майбутніх магнатів, допоки вони лише набирали силу, була вигідна законодавча невизначеність і дешевизна, а нині, коли вони міцно стали на ноги, їм вигідна дорожнеча ліцензій, щоб законним шляхом усунути конкурентів. І те, що ліцензування зосереджене в руках одного органу — Міністерства фінансів, а не 27 регіональних адміністрацій, теж цілком підходить.

Для суспільства, за великим рахунком, теж вигідні саме великі фірми, щоб гральний бізнес платив гроші у вигляді податків у бюджет на потреби шкіл і лікарень, а не у вигляді хабарів у кишені чиновників на машини, квартири й дачі. З гігантів зручніше збирати податки: там легше знайти й завербувати клерків, незадоволених начальством, аби сформувати з них агентурну мережу, з допомогою якої контролювати фінансові потоки зсередини. Зате з дрібними фірмами, які представляють собою сімейні підприємства, легше домовитися про хабар.

Розміщення

Із того, що гральний бізнес має бути зосереджений у руках небагатьох фірм, які працюють легально, логічно випливає й та обставина, що гральні заклади мають бути зосереджені у великих кількостях у небагатьох місцях подалі від житлових зон. Так заведено в розвинених країнах світу, так воно буде й у нас — нікуди ми від цього не дінемося. Питання лише в тому, як скоро.

Зрозуміло, що цей процес не може проходити рівно й безболісно: місцева влада, від якої залежить дозвіл на розміщення об’єктів сфери обслуговування, після тимчасового затишшя періодично переходить у рішучий наступ. А гральний бізнес, своєю чергою, займає кругову оборону за всіма правилами тактики й стратегії, використовуючи різні методи: як явні — у вигляді судових позовів на незаконність дострокового переривання договору оренди, так і таємні — у вигляді підкупу агентів впливу в таборі супротивника.

Випробувальним полігоном цієї боротьби знову ж є Київ: як воно вийде в столиці, так і далі піде всією країною. Київська міська держадміністрація неодноразово намагалася локалізувати силовими методами гральний бізнес, забороняючи його дислокацію то на території метрополітену, то на інших об’єктах. Особливого успіху ці акції не мали, проте це не означає, що вони були даремні — на судових позовах непогано погодувалися юристи й адвокати обох сторін.

Остання найбільша спроба відбулася напередодні виборів, коли 9 березня 2006 року Київрада затвердила Порядок розміщення закладів грального бізнесу в м. Києві. Заборонялося їхнє розміщення на станціях метрополітену, у підземних переходах і на зупинках громадського транспорту, та найголовніше — у радіусі 500 метрів від дитячих, медичних, навчальних закладів і культових споруд. Якщо подивитися на карту, то виходить, що таке місце в Києві можна знайти хіба що на Жуковому острові, тобто саме там, де казино будуть найменше дратувати городян.

Начебто й добре, але будь-яке правильне рішення має бути ще й реально виконаним, чого, звичайно, не скажеш про це рішення Київради. Так, відповідно до Закону «Про столицю України — місто-герой Київ», столична влада має право встановлювати порядок утримання й експлуатації розташованих у місті об’єктів, а також правила благоустрою, торговельного, побутового та іншого соціально-культурного обслуговування, аж до того, щоби придбати у власність різноманітні об’єкти будь-яких форм власності, якщо вони необхідні місту для виконання ним столичних функцій.

Та давайте зрозуміємо й сторону бізнесу, який вклав мільйони в будівництво казино, а тепер одним порухом пера його приберуть із насиджених місць. Не відчуваючи ніякої симпатії до верховодів грального бізнесу, визнаємо, що цей процес має бути розтягнутий на кілька років. Тому немає нічого надзвичайного в тому, що фірми, які входять в асоціацію, 29 квітня 2006 року подали в Господарський суд м. Києва позов про визнання рішення Київради недійсним, і вже 24 травня ухвалою суду його дію було припинено. Отже, розплутувати цю справу доведеться вже новому складу міськадміністрації.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі