Капітальні проблеми державних банків - Економіка - dt.ua

Капітальні проблеми державних банків

25 лютого, 2011, 16:48 Роздрукувати Випуск №7, 26 лютого-4 березня

Одним з головних результатів кризи для фінансової системи України стало більш як чотириразове нарощування присутності держави в банківському капіталі.

© Getty Images/Fotobank

Одним з головних результатів кризи для фінансової системи України стало більш як чотириразове нарощування присутності держави в банківському капіталі. Втім, особливо радіти цьому факту не доводиться: збільшення держчастки на фінансовому ринку уже вилилося платникам податків у дуже пристойну «копієчку», що вельми складно назвати оптимальним вкладенням. Програма рекапіталізації в Україні, на яку витрачено вже понад два роки і 17 млрд. грн., має все ще доволі туманні перспективи.

Сьогодні, як і два роки тому, подальша доля рекапіталізованих фінансових установ залежить від рішень чиновників та ще від того, наскільки успішно українська влада зможе відстояти власну точку зору в переговорах з міжнародними фінансовими донорами.

Подальша реалізація задуманого теж під сумнівом. Адже приклади, в яких Українська держава змогла зарекомендувати себе як ефективний власник, на жаль, виняток з правил.

Від початку кризи держава була найбільшим донором банківської системи. Про це красномовно свідчать кілька цифр. Станом на 1 жовтня 2008 року (остання докризова звітна дата) в Української держави було два універсальні банки — Укрексімбанк і Ощадбанк. На частку цих двох установ, які посіли, відповідно, 5-те і 8-ме місця в банківській системі, припадало загалом 3,4% її статутного, 6,6% — власного капіталу і майже 8% чистих активів. За період кризи вкладення держави в статутні капітали цих двох банків («Ексіму» та «Ощаду») збільшилися більш як на 27 млрд. грн.

Сьогодні обидва 100-відсот­ково державні банки досить упевнено влаштувалися в першій трійці системних лідерів. Та й самі ряди держбанків (а точніше, структур, які перебувають під контролем держави) виросли: у них сьогодні п’ять фінустанов, на які припадає вже 33% статутного і 27,5% власного капіталу системи.

Рекапіталізовані за участі держави банки одержали близько 17 млрд. грн.: у «Родовід» (частка держави — 99,99%) «влили» 8,4 млрд. грн., в Укргазбанк (87,7%) —5 млрд., у банк «Київ» (99,93%) — 3,56 млрд. грн.

На жаль, таке збільшення валових показників сьогодні не радує ні ринкову, ні широку експертну громадськість. Немає причин радіти і чиновникам — принаймні тим з них, кому слід відповідати за прийняті рішення. Грошей платників податків, які вже виділено на збереження плато­спроможності трьох рекапіталізованих установ (Укргазбанку, «Родовід Банку» і банку «Київ»), а також на компенсацію вкладів фізосіб в Укрпромбанку, не вистачило, щоб цілком розв’язати їхні проблеми. При цьому якщо держава уже вклала в ці банки понад 17 млрд. грн., то депозити населення у них на момент націоналізації не перевищували 12 млрд. грн., а з урахуванням вкладів, переведених у «Родовід Банк» з Укрпромбанку, — 18 млрд. грн.

Відповідно до озвучених восени минулого року даних, запити перелічених вище структур на нові вливання капіталу становили близько 12,5 млрд. грн. (3,7 млрд. грн. для Укргазбанку, 3 млрд. — для банку «Київ», 5,8 млрд. грн. — для «Родовід Банку»).

Сюди ще слід приплюсувати потребу в державній участі в рекапіталізації банку «Надра», що оцінюється в 3,5—4,8 млрд. грн. Втім, перипетії навколо «Надр» — це особлива історія, гідна окремої публікації.

У принципі, привабливість рекапіталізаційних вливань дер­жави полягає в тому, що вони не потребують реальних грошей зараз. Для цього достатньо випустити призначені до викупу за номінальною вартістю Національним банком довгострокові держоблігації (на жаль, відповідні зобов’язання все одно лягають на видатки бюджету). В угоді з МВФ навіть передбачено спеціальний ліміт — 20 млрд. грн., які не було «освоєно» торік.

Головна причина такої нерозторопності — опір представників МВФ і Світового банку, які дотепер не акцептували таких державних видатків Цю позицію було на диво прямо і жорстко заявлено ще восени минулого року.

«Повернути всі 17 млрд., які було вкладено в рекапіталізовані банки, неможливо. Треба зупинити зростання ціни порятунку проблемних банків для суспільства. Це проблема не вкладників — вони одержать свої гроші. Це проблема платників податків, які втрачатимуть гроші через уливання нового капіталу в проблемні банки («Київ», «Родовід Банк», Укргазбанк і «Надра») з бюджету», — заявив координатор діяльності Світового банку у фінансовому і приватному секторі України, Білорусі і Молдови Маріус Вісмантас.

Його підтримав і постійний представник МВФ в Україні Макс Альєр: «Я вважаю, що першу мету стабілізації банківської системи було досягнуто. Тепер питання для уряду, яким є найефективніший шлях мінімізувати ці витрати для платників податків». За словами пана Альєра, спираючись на оцінки радників, уряд зможе прийняти рішення про подальшу долю рекапіталізованих з участю держави банків.

Така підвищена увага представників МФО до долі націоналізованих банків зов­сім не випадкова. Річ у тім, що рішення про рекапіталізацію приймалися офіційним Києвом у дуже тісному контакті з експертами МВФ і Світового банку та фактично з їхньої подачі.

Якщо ж повернутися до витоків процесу, то доцільність входження держави в капітал цих банків обгрунтовувалася необхідністю погасити паніку серед населення і в такий спосіб запобігти подальшому відпливу вкладів з банківської системи. Процес рекапіталізації запускався після того, коли інші варіанти протидії кризовим явищам — збільшення суми гарантування вкладів, мораторій на дострокове зняття коштів із депозитів і багатомільярдне стабілізаційне рефінансування банків — виявилися неефективними.

Збільшення суми державних гарантій для депозитів до 150 тис. грн. (кількість таких вкладів у системі перевищувала 90%) не змогло істотно вгамувати емоції вкладників, адже тодішніх ресурсів Фонду гарантування вкладів (трохи більше 3 млрд. грн.) не вистачило б для покриття депозитів навіть одного системного банку з розряду найбільших.

Фактично, гроші з банківської системи виходили значно швидше, ніж у неї вливалися: за вересень-жовтень 2008 року (до запровадження Нацбанком мораторію на дострокове вилучення вкладів) приватні клієнти зняли зі своїх банківських рахунків близько 20 млрд. грн. За цей самий період курс гривні впав більш як на 20% — до 6 грн./дол.

Запроваджений мораторій теж не мав необхідного ефекту не тільки через свою сумнівну правову легітимність, а й, як стверджують банкіри, через значну запізнілість.

На момент його запровадження в 2008 році Україна вже перебувала в епіцентрі фінансової кризи. Початок девальвації гривні спонукав вкладників активно вилучати з банківської системи вклади в гривні, щоб конвертувати їх у долари. Різко збільшилася кількість проблемних кредитів, що їх перестали обслуговувати як великі підприємства, так і приватні клієнти.

При цьому стабілізаційне рефінансування НБУ, яке досягло в результаті 99 млрд. грн., через безсистемність і непрозорість його надання мало величезний ефект. Але — зворотний очікуваному.

Багато хто з українських банкірів-власників у розпал кризи зміг освоїти чималі суми фінансової допомоги від Нацбанку — кредитів рефінансування, які у теорії мали йти на повернення вкладів, а на практиці — використовувалися для спекуляцій на валютному ринку або фінансування пов’язаних структур.

Найяскравішим прикладом нецільового використання коштів став банк «Надра», який 2008 року одержав близько 7,1 млрд. грн. рефінансування, а повернув клієнтам лише 3 млрд. грн.

На жаль, Українська дер­жава не здатна вчитися не тільки на власних помилках, а й на власних успіхах. Першим тривожним дзвіночком, який мав би стривожити тодішній банківський нагляд, були події листопада-грудня 2004 року, коли банківська система України теж опинилася на межі колапсу. Саме тоді почалися не тільки розмови про необхідність узаконити право Національного банку запроваджувати мораторій у разі серйозного переполоху в банківській системі, а й установити для нього чіткі критерії і часові рамки запровадження.

Уже тоді стало очевидним, які категорії банків стають основними претендентами на виліт у разі серйозних перебоїв із ліквідністю. Вже тоді постало питання про потребу чітко визначити процедуру виділення Нацбанком стабілізаційного рефінансування. І якби така процедура була 2008-го, у багатьох випадках ситуацію з ліквідністю банків можна було б врятувати, не доводячи їх до стану технічного банкрутства і введення тимчасової адміністрації. Непрозорість і безконтрольність процедури виділення стабкредитів стала однією з причин дестабілізації не тільки валютного, а й усього фінансового ринку на початковому етапі кризи.

На жаль, навіть у сусідній Росії, яка теж славиться чиновницьким тугодумством, проблему локалізували значно швидше та ефективніше, ніж в Україні. В Росії рекапіталізація банківського сектора відбувалася як за рахунок зміцнення фінансового стану держбанків, так і з допомогою надання субординованих кредитів, у т.ч. приватним фінустановам, через державну корпорацію «Внешэкономбанк». Цей комплекс заходів пішов на користь не тільки фінансовій системі, а й реальному сектору економіки. Держбанки, зокрема, навіть попри збільшення обсягу проблемних активів, продовжували кредитувати стратегічні підприємства, підтримували споживчий попит населення, що дало змогу російській економіці не скоротитися настільки, як, на­приклад, українській.

В Україні рекапіталізацію, що видалася на той момент єдиним дієвим методом, було реально запущено набагато пізніше, і вона мала якісно інший ефект. Першу редакцію меморандуму з МВФ було підписано радою директорів фонду 5 листопада 2008 року — наступного дня після прийняття Кабміном постанови №960 («Про затвердження Порядку участі держави в капіталізації банків»), що визначила правила входження уряду в капітал комерційних банків. Також однією з попередніх умов підписання угоди було ухвалення антикризового закону («Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи» від 31 жовтня 2008 року), яким, серед іншого, НБУ надавалося право на викуп за номіналом держоблігацій, випущених на рекапіталізаційні потреби. Ліміт відповідної емісії було встановлено на рівні 44 млрд. грн., або 4,5% ВВП, — гігантська для України та її бюджету сума.

Реально рекапіталізація стартувала тільки через більш як півроку — у червні 2009-го. І задекларованих цілей (фінансове оздоровлення банків, стабілізація банківської системи, збільшення дер­жавної присутності в банківській сфері) було досягнуто далеко не повною мірою. Зокрема й тому, що політиками, які ініціювали цей процес, рухав зовсім інший інтерес. Чого тільки варта гра на потребах вкладників «Родоводу» і Укрпромбанку в передвиборній кампанії кандидата в президенти Ю.Тимошенко! У результаті все це оберталося новим обмеженням прав громадян і жалюгідним фінансовим станом установи.

Експерти називають і інші причини рекапіталізаційних невдач: відсутність системності та поверхневий підхід чиновників до підготовки програми і порядку рекапіталізації, відсутність державної програми розвитку, бізнес-планів, принципів і стратегії управління банками. Чи міг результат бути іншим?

Що сьогодні робити з націоналізованими банками? Рекомендації іноземних експертів, можливо, й правильні, але їх важко реалізувати. Головну причину дуже чітко охарактеризував Ігор Уманський, який очолював в уряді Ю.Тимошенко Мінфін. «Я не думаю, що хтось зважиться на продаж цих банків. І я не зважився б, перебуваючи нині в уряді або відповідаючи за цей сегмент. З однієї простої причини: сьогодні продати ці банки за ті ж гроші, які туди було вкладено, неможливо. Жоден чиновник не підпишеться під таким рішенням, бо чудово розуміє, що завтра він даватиме покази в прокуратурі», — вважає екс-керівник Мінфіну.

На жаль, часи, коли на хвилях передкризової лихоманки інвестори були готові одержувати фінустанови в Україні за два-шість капіталів, давно минули. На сьогодні власний капітал націоналізованих банків, за яким можна «прикинути» реальну вартість установ, становить загалом близько 4 млрд. грн. Навіть якщо потенційний інвестор буде готовий платити «один до одного», ця сума покриє лише менше чверті вже вкладеного державою в ці структури.

Тому нині, звичайно, далеко не найліпший час для продажу цих активів. Державі зручніше дочекатися для цього прийнятнішого моменту, тим більше що й попереднє оздоровлення приватизованих банків теж явно не завадило б.

У доцільності почекати з продажем рекапіталізованих фінустанов усе ще сумніваються експерти МВФ і Світового банку. Головний їхній аргумент — не надто поки що вражаючі фінансові результати банків. Так, 2009-го збитки зафіксували всі три націоналізовані установи (загалом на 11,7 млрд. грн.). Торік прибуток зміг задекларувати лише Укргазбанк (10,1 млн. грн.). Збитки «Родовід Банку» навіть трохи перевищили попередні — «мінус» досяг 4,3 млрд. грн. (2009-го — 4,2 млрд. грн.). Банк «Київ» зумів скоротити негативний фінансовий результат майже в 15 разів — із 3 млрд. до 221 млн. грн. За інформацією банку, яку в інтерв’ю DT.UA підтвердив голова НБУ С.Арбузов, зараз фінансовий результат «Києва» — позитивний.

Фінансові результати диктують і подальшу долю установ. Якщо Укргазбанк очікує нового збільшення капіталу та у майбутньому, за словами голови НБУ, має всі шанси стати третім великим державним банком, то на «Родовід», очевидно, очікує ліквідаційна процедура з переведенням працюючих активів і депозитів до Укрексімбанку. Банк «Київ», у якого єдиного з усіх трьох установ повністю сформовані резерви, спробує вирішити свої проблеми за рахунок реалізації токсичних ативів. За результатми поточного року повинно бути прийняте рішення відносно його подальшої долі (продаж, приєднання, самостійний розвиток).

Хай там як, успішність роботи держави з банками, що їй належать, залежить від принципів, на яких будуватиметься ця робота. Хорошою підмогою для наших чиновників може бути російський досвід, який доводить, що за певних умов держава все ж таки може бути досить ефективним власником. Тепер у Росії близько півтора десятка дер­жавних банків. За експертними оцінками, на їхню частку припадає близько 60% активів усієї російської банківської системи.

Попри те, що менталітет російських і українських чиновників і менеджерів не надто різниться, можна виявити ключову відмінність, що забезпечує стабільну роботу російських держбанків. Це — реалізовані в них прин­ципи корпоративного управління відповідно до міжнародних стандартів. Так, для кожної установи ухвалено стратегію розвитку, повноваження правління і наглядових рад (НР) чітко розподілено, а в самих НР російських держбанків представлені не тільки вищі держчиновники (наглядову раду «Сбербанка России» очолює голова російського центробанку, «Внешэкономбанка» — глава уряду, «Внешторгбанка» — міністр фінансів), а й авторитетні незалежні директори.

В Україні не те що до реального впровадження стандартів корпоративного управління — навіть до прийняття відповідної державної та окремих бізнес-стратегій руки в чиновників ніяк не доходять. Більш того, не було навіть офіційної інформації про залучення радників для розробки відповідних програм. Хоча такий пункт передбачено умовами угод Києва і МФО.

Росіяни, до речі, вже оголосили про намір приватизувати держбанки. Робоча група президентського Інституту сучасного розвитку ще наприкінці 2010 року розробила програму, яка передбачає поетапну передачу в приватні руки підконтрольних державі банків. Участь держави в найбільших банках має знизитися до 25%. У лютому другий за розміром російський держ­банк — «Внешторгбанк» — провів публічне розміщення 10% своїх акцій, у результаті чого до капіталу банку було залучено 3,3 млрд. дол. Частка держави при цьому скоротилася до 75,5%.

Очевидно, що якщо такі тенденції характерні навіть для країни, економічний уклад якої називають державним капіталізмом, подальшої приватизації не уникнути й українським фінансовим держ­структурам. От тільки залишається відкритим запитання, в якому стані та коли вони підійдуть до цього моменту.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво