Із аграрного узбіччя — на путівець

Чому антикризові аграрні доктрини, концепції, моделі, програми такі недолугі? Та тому, що системно підійти до розв’язання проблем, які нагромадилися в агропромисловому комплексі за незалежних п’ятнадцять років, аграрним чільникам завжди бракує часу. По-перше, через недовговічність перебування на керівних посадах. По-друге, постулати не можуть претендувати на всеосяжність, оскільки пишуть їх у перервах між сівбою і жнивами, вранішнім і вечірнім доїнням, ремонтом сезонної техніки.

Серед авторів «аграрного раю» не зустрів прізвища Анатолія Бабича, добре знаного не лише у сільськогосподарській сфері України, а й за її межами. Доктор наук, професор, академік, лауреат Державної премії СРСР, автор 75 сортів, занесених до Реєстру сортів рослин України, 135 патентів та авторських свідоцтв, більш як тисячі наукових праць, засновник відомої наукової школи... Варто було мені в Айовському університеті (США) назвати прізвище Бабича, як тамтешня професура закивала: «Знаємо, знаємо...»

Одне слово, гріх обійти такого співрозмовника. Говорили з Анатолієм Олександровичем про аграрну Україну — нинішню, на перехресті сучасних світових тенденцій, і майбутню, європейського рівня.

— Нехай нашим заспівом стануть українські земельні ресурси. Тільки, ради Бога, Анатолію Олександровичу, не кажіть, що українські чорноземи — найжирніші у світі. Краще про те, що від них залишилося. Про «геройство» орендарів... Утримуючи знесилену ріллю на голодній мінеральній пайці, вони намагаються вичавити з неї світові врожаї. Про розораність — найвищу у світі...

— А для мажору немає жодних підстав! Найбільша біда в тому, що у землеробстві багато років поспіль нехтують законом повернення у ґрунт основних елементів живлення. Безцінні орні землі деградують через споживацьке ставлення до них. Особливо тепер, коли прийшли нові, приватні власники. Серед них багато таких, що ніколи землеробством не займалися.

А щодо розораності сільськогосподарських угідь, то вона становить 83%, тоді як у країнах світу цей показник коливається у межах 30—65. Якщо зона Полісся розорана на 69%, то лісостеп — на 85,4, степ — на 82%. Ми «погосподарювали» так, що частка природних кормових угідь, сінокосів і пасовищ упродовж багатьох років залишається сталою — 15%. Одна з найнижчих у світі! Через високу розораність Україна щороку втрачає 20 млн. тонн гумусу, площа деградованих ґрунтів приростає на 80 тис. гектарів.

— І з такими якісними характеристиками селяни приватизували землю! Тобто на плечі нових господарів лягають затрати на підняття родючості. Чим допомагає держава? Виплодила Закон «Про охорону ґрунтів». Запитання: чим їх наснажувати? Гною немає через скорочення поголів’я тварин, мінеральні добрива за ринкових умов ніхто здешевлювати не збирається... Водночас не перестаємо повторювати: Україна може нагодувати всю Європу!

— За своє життя побував у 30 країнах на п’яти континентах. Так от, більшість багатоземельних країн досягали успіху в економіці лише після розвитку власного сільського господарства. США, Канада, Аргентина, Бразилія, Австралія... Після структурної перебудови аграрного сектора, солідних витрат на наукові дослідження, впровадження нової техніки і технології Китай вийшов на перше місце у світі з виробництва зерна і м’яса. Тепер 1,32 млрд. китайців споживають основні продукти харчування власного виробництва.

Україна ж в аграрному зрізі далеко відстала від багатьох держав. Реформи зреалізовані лише на третину. То чи варто очікувати віддачі від «незавершеного будівництва»? Потрібні подальші кроки, спрямовані на те, щоби зросла продуктивність праці, поліпшилися соціальні умови у глибинці. Там живуть люди, там формуються продовольчі ресурси!

Як на мене, слід змінити і саму систему управління аграрним сектором: повернутися до Міністерства сільського господарства. Неприродно, коли з-за вивіски «аграрна політика» визирають низька продуктивність полів і ферм, убога зарплатня, печерний спосіб життя... Головним чином, саме це вигнало 6—8 млн. співвітчизників, в основному, на жаль, мешканців сіл, із рідних осель на заробітки за кордон. І тепер вони примножують здобутки чужинського аграрного сектора.

Переконаний, зі старими технологіями, низькою рентабельністю конкурувати з товаровиробниками Європейського Союзу буде складно. Україну розглядатимуть лише як постачальницю дешевої робочої сили і безмірний ринок для збуту їхньої продукції. Принаймні я не знаю грошовитого інвестора світового масштабу, котрий завдав би на плечі нелегку ношу — наше сільське господарство. Дрібні приходять, використовуючи багаті природні ресурси, чорноземи, копійчану найману працю. Але жоден не ставить за мету збагатити українського селянина — лише себе!

— Між тим Україна декларує про якнайшвидше входження у СОТ, євроінтеграцію. Із незасіяною ріллею та чахлим сільським господарством? Та воно ж першим і загнеться у сусідстві потужних конкурентів!

— Про який вихід на європейські чи світові обшири може йтися, якщо Україна перебуває серед країн із середньою, а за рядом показників — низькою продуктивністю в агропромисловому виробництві? Приміром, урожайність зернових культур в ЄС торік становила п’ять тонн з гектара, в Україні — 2,63, або в 1,9 разу нижча. Високі намолоти одержують у Бельгії — 8,4 тонни з гектара, Новій Зеландії — 7,67, Великобританії — 7,23, Франції — 6,95, Німеччині — 6,66 тонни з гектара. І Україна з плаксивим ужинком туди ж! Не можна не помічати й того, що виробництво зерна, м’яса, молока у нас зменшилося, хоча в світі спостерігається стійка тенденція до нарощування обсягів.

— То все ж таки, скільки часу потрібно аграрному секторові, аби вийти на європейські параметри? Ви як науковець прораховували варіанти?

— Усе залежатиме від фінансової підтримки АПК, кредитів, інвестицій, розвитку сільських територій. За сталої підмоги й уваги — п’ять років треба для рослинництва, тваринництва — сім. Але не думайте, що, досягнувши європейських рубежів, АПК розвиватиметься сам по собі. Ні, він потребуватиме коштів, причому не менших, аніж для стабілізаційного періоду: близько 20 млрд. грн. щороку.

— А як щодо технологій?

— Тільки вітчизняні, адаптовані до умов наших регіонів, біологічних особливостей сільськогосподарських культур. Проблема лишень у технічній оснащеності, оновленні машинно-тракторного парку, забезпеченні добривами, гербіцидами, засобами захисту рослин.

— І тоді Україна через п’ять років збиратиме...

— 6,8—7,5 тонни озимої пшениці з гектара. Сучасні вітчизняні сорти ячменю мають потенціал урожайності 8,5—9 тонн з гектара, гібриди кукурудзи — 10—12, сорго — 9,5—11,5, проса — 7,5—8,6 тонни з гектара. Середня врожайність цукрових буряків нині становить 25,3 тонни з гектара, а здіймемося до 40—50, хоча потенціал окремих сортів перевищує і 80. Торік соняшником засіяли 3,5 млн. гектарів за науково обґрунтованої норми 1,7. Але ж урожайність — 1,35 тонни насіння з гектара за реально можливої 2,5—3.

Комусь майбутні намітки можуть видатися недосяжними. Але цифри підтверджені не лише на дослідних полях, під час державного сортовипробування, а й на товарних площах передових господарств.

— Якщо так, то доведеться повністю перекроювати посівні площі, зменшувати їх...

— Вас це лякає? Сіяти треба ті культури і вирощувати стільки, щоби повністю забезпечувати потребу у них внутрішнього ринку і виконувати укладені експортні контракти.

А щодо структури посівів, то її давно слід переглянути, оскільки в Україні викривлене співвідношення зернових і зернобобових культур. Якщо у світі останні у посівах зернових займають 10%, то в нас — 4,5. Такий дисбаланс не відповідає вимогам біологізації землеробства, поліпшенню вмісту азоту у ґрунті.

У США звернув увагу на велику насиченість бобовими культурами. За даними тамтешнього міністерства сільського господарства, торік американські фермери засіяли кукурудзою 30 млн. гектарів, соєю — 29, пшеницею — 20 млн. гектарів. Багаторічні бобові трави та бобово-зернові суміші за океаном займають 25 млн. гектарів. Порівняйте: сої стільки ж, як і кукурудзи, і навіть більше, ніж пшениці. Чому?

Соя як бобова культура за рахунок біологічної фіксації азоту не тільки сама себе забезпечує ним на 80%, а ще й залишає у ґрунті 150 кілограмів на гектар, тому є добрим попередником для кукурудзи та інших культур. За рахунок сої там одержують 4—5 млн. тонн біологічного азоту. Насіння сої містить 40% білка і 20 — олії. Реалізуючи її, американські фермери компенсують основну частку витрат на виробництво олії, а соєвий шрот (44—48% білка) як дешевий білковий корм згодовують худобі, птиці, рибі.

І ще такі цікаві дані: 80% жирів, що їх споживають американці, — це соєва олія. Вона дуже корисна для людини. Соєвий жир, на відміну від тваринного, не містить холестерину.

— Пригадую, свого часу ви, Анатолію Олександровичу, намірилися обперезати Україну соєвим поясом і навіть заткнути за нього американців. Що з того вийшло? Чи економічно доцільно виробляти у нас сою?

— Пояс іще не затягли... Хоча посіви за останні роки істотно зросли і торік на 427 тис. гектарах зібрали 612 тис. тонн.

Певен, Україна спроможна виробляти 2—3 млн. тонн зерна цієї культури. Для цього є всі передумови: земля, сучасні технології і нові вітчизняні сорти. В Інституті кормів УААН їх вивели 20, із потенціалом урожайності 2,8—3,5 тонни з гектара.

Ще раз наголошу: культивування сої — це стратегічний напрям розв’язання проблеми білка. І цим шляхом крокує увесь світ.

— А Україна — не в ногу! Налягає на соняшник, хоч ти вбий! За торішніми даними, хто лідирував серед олійних культур? Соняшник — 82%. А соя та ріпак — відповідно 10 і 2,7%. А ви кажете!

— А я й кажу: зазирнімо у корінь землеробства! Що, як не соняшник, виступає вампіром ґрунту? Висмоктує з нього всі соки...

В основних країн — виробників олійних культур зовсім інша структура. Наприклад, у США соя займає 79%, соняшник — 2,9, ріпак — 1,2. Бразильці й аргентинці сою обожнюють: відповідно 95,2 і 85%. Тому й у нас на першому етапі доцільно збільшити частку сої у посівах білково-олійних до 30%, а в перспективі, за потреби ринку — до 50. Така переорієнтація поліпшить азотний баланс ґрунту, дасть змогу збільшити виробництво шротів (із центнера сої вихід шроту удвічі більший, ніж із соняшнику) плюс якісна олія. І ще — великий відновлюваний паливний ресурс у вигляді біопалива. Невже вас не приваблює така перспектива?

— Мене більше цікавить маркетингова складова питання...

— Сьогодні обсяги торгівлі соєю, однойменними шротом та олією у світі поступаються лише зерну. Китай виробляє 17 млн. тонн сої та ще імпортує 27,5 млн. Країни ЄС завозять 15 млн., Японія — 4,5 млн. тонн. Деякі країни, як-от США, «посадили» тваринництво і птахівництво на соєвий шрот і завдяки йому досягли найвищого рівня продуктивності.

Шкода, що тварини не говорять: вони б багато розповіли про свої голодомори. У нас склалося замкнуте коло, коли розвиток таких скоростиглих та ефективних галузей, як свинарство і птахівництво, стримується через нестачу зернофуражних культур, шроту сої, а скотарства і вівчарства — через куці площі природних кормових угідь, сінокосів і пасовищ. Тварин ніде випасати.

У структурі виробництва свинина в Україні займає 35%, в Японії — 41,7, Китаї — 65; м’ясо птиці — відповідно 28,5; 64 і 42%. За останні 45 років світове виробництво свинини у світі зросло вчетверо, м’яса птиці — удев’ятеро, а яловичини — лише у 2,2 разу. Така тенденція світового виробництва і структури м’яса.

Як бачимо, Україна відстає за всіма показниками. Хоч маємо всі умови...

— Ваш варіант...

— Освоїти нову структуру посівів, яка насамперед забезпечила б власну потребу тваринництва і птахівництва в кормах і білку, а решту — експортувати. Для України важливо відновити, а ще краще — створити сучасну кормову індустрію, здатну у найближчі п’ять-сім років виробляти якісні та збалансовані корми.

Водночас треба перекласти коромисло з одного плеча на інше: нині 70% площ кормових культур розміщені у сільськогосподарських підприємствах, а 70% поголів’я — у господарствах населення. Доцільно виробляти корми у господарствах населення і спеціалізованих господарствах, створити їх ринок, забезпечувати кормами особисті селянські господарства, які на даному етапі є основними постачальниками продукції тваринництва.

Важливо по-новому підійти і до виробництва кукурудзи, яка може забезпечити середню урожайність 7—8 тонн з гектара, на зрошенні — 9—10, збільшивши її частку у виробництві всього зерна. У США, наприклад, торік урожайність зерна кукурудзи становила 9,3 тонни з гектара на площі 30 млн. гектарів, виробництво — 282 млн. тонн. В Україні урожайність удвічі нижча, а зібрали лише 7,2 млн. тонн.

— Анатолію Олександровичу! От ви згадали про світові тенденції... Генеральний напрям розвитку аграрної сфери, основа ефективного виробництва — спеціалізація і концентрація. Наші реформатори подрібнили АПК спершу на молекули, а потім і на атоми... Розпорошили геть чисто все виробництво. Тітка «спеціалізується» на доїнні корови, дядько «концентрує» увагу на вирощуванні кабанця чи бичка... Патріархальна Україна! Чи стулимо все докупи?

— Переконаний, перехід від дрібнотоварного до великотоварного виробництва зерна, овочів, плодів, кормів, м’яса і молока в Україні таки відбудеться. Не скоро, але... Подекуди ще збереглися острівці спеціалізованого великотоварного виробництва. От саме з них і треба починати, поширювати передовий досвід.