ІСПИТ ДЛЯ СІЛЬВІО БЕРЛУСКОНІ

16 квітня вся Італія на вісім годин була паралізована. Причина — загальнонаціональний страйк, який оголосили три найбільших профспілки країни на знак протесту проти планів уряду змінити трудове законодавство. За приблизними оцінками, в акції взяло участь близько 12 млн. чоловік. В італійських містах пройшли багатотисячні демонстрації. В одній лише Флоренції на вулиці вийшло 300 тис. чоловік, а в Римі відбулися відразу два величезних марші протесту.

Для Італії страйки — звична справа, але такого, як цей, країна не бачила давно. Зупинилося все: аеропорти, вокзали, морські порти, офіси та банки, школи та поштові відділення... Припинило мовлення телебачення, по радіо лише час від часу передавалися новини, не вийшли газети. Таке сталося вперше за останні 20 років.

Італійський страйк об’єднав раніше непримиренних політичних супротивників. В акції протесту взяли участь як профспілка GICL, яка симпатизує комуністам, так і профспілки Cisal і UGL, що співробітничають із правлячими консервативними партіями Forza Italiana і Allianza Nazionale. Приводом же для виступу стали плани уряду Сільвіо Берлусконі реформувати трудове законодавство країни, зокрема — прибрати з нього горезвісний 12-й параграф, через існування якого в Італії звільнити працівника державного (та й не лише державного) сектора практично неможливо.

Профспілки відкрито заявили, що використовують страйк як демонстрацію сили. Уряд же Берлусконі до останнього моменту залишався непохитним. Його конфронтація з профлідерами досягла свого піка після вбивства екстремістами Марко Б’яджі, економіста, який саме й займався доопрацюванням проекту модернізації трудового кодексу. Сам прем’єр напередодні страйку заявив, що він зупинить на день країну, але не зупинить реформи. Уряд загрожував, що відійде від традиції діалогу з профспілками й проводитиме зміни в законодавстві через парламент.

Загалом-то Берлусконі по-своєму правий: італійське трудове законодавство давно потрібно переглянути, адже в даний час в окремих випадках справа доходить справді до абсурду. І в місцевій пресі досить таких прикладів. У одній зі шкіл не могли звільнити вчителя-алкоголіка, який у результаті помер прямо в класі. Іншого вчителя підозрювали в педофілії, і протягом багатьох років на його уроках був присутній «учитель-асистент», який негласно спостерігав за підозрюваним. Відомі приклади того, як у цілих галузях — приміром, у видавничому бізнесі — набір кадрів здійснюється виключно за рекомендаціями знайомих і друзів, а зовсім не на змагальній основі. Отримавши місце, люди гарантують собі зберегти його на все життя — незалежно від того, як вони працюватимуть.

Зі свого боку, профспілки та їх ліві лідери підкреслюють, що прагнення уряду змінити законодавство означає подальший наступ на права трудящих. Роботодавці ж на це наводять свої аргументи. Вони вказують на те, що сьогодні італійська економіка за конкурентоспроможністю поступається більшості економік ЄС. Якщо ж країна не матиме гнучкішого трудового законодавства, то відставання Італії триватиме далі й розрив, який існує, збільшиться.

Італійська конфронтація загострюється і через ту обставину, що країна має менш гнучку, ніж у державах-сусідах, систему страховки на випадок безробіття. Тому профспілки можуть виявити велику готовність до компромісу, якщо ця система поліпшуватиметься.

Вісім років тому антиурядові виступи профспілок уже коштували Берлусконі прем’єрського крісла. Проте сьогодні його коаліційний уряд має вирішальну більшість у парламенті. У той самий час, позиціям самого прем’єр-міністра постійно загрожують як давнє протистояння з профспілками, так і судове розслідування, яке триває, в якому глава уряду Італії виступає як відповідач зі звинувачень у підкупі суддів.

Може, це й зумовило бажання Берлусконі після закінчення страйку сісти за стіл переговорів. Водночас він зазначив, що хоча його уряд і готовий до дискусії, він має намір і надалі йти шляхом реформ.

Загалом, напередодні чергового раунду переговорів із тред-юніонами, позиції італійського прем’єра виглядають досить стійкими. З усіх країн ЄС в Італії найменший рівень працездатного населення, який має постійну роботу, — лише 54 відсотки. Тому реформування цієї сфери справді життєво важливо для подальшого розвитку економіки країни. Крім того, зміни в законодавстві є частиною кампанії з приведення його у відповідність із законодавствами інших країн Євросоюзу.

Проте нинішнє становище уряду Італії не варто ідеалізувати. Коли пан Берлусконі та міністр економіки Джуліо Тремоні зустрічалися з італійськими промисловцями в ході форуму, який нещодавно відбувся в Пармі, обидва вони у своїх виступах із захопленням відгукувалися про політика Маргарет Тетчер, яка всупереч опорові британських профспілок все-таки змогла змінити свою країну. Згадування імені баронеси викликало в залі шквал оплесків. Ні для кого в Італії не секрет, що керівники промислових підприємств висловлюють серйозне невдоволення занадто повільним, на їхню думку, ходом реформ, проведених урядом Берлусконі. Так, нова влада зробила кілька реформаторських кроків, проте вони не всі були в правильному напрямі.

На самому початку своєї діяльності уряд обіцяв знизити податки, переглянути пенсійну систему, стимулювати створення нових робочих місць, зупинити потік нелегальних мігрантів, а також реформувати системи охорони здоров’я та освіти. Проте зроблено поки що небагато, причому критики стверджують, що вся біда в тому, що Берлусконі останнім часом в основному був зайнятий вирішенням своїх власних проблем — як у суді (де він мав відповідати за звинуваченням у корупції), так і у світі преси (де він займався переоформленням своїх численних активів).

Прем’єра постійно звинувачують у тому, що він як дуже багата людина так і не зміг розділити свої приватні та державні інтереси. Згадаємо також, що, крім виконання обов’язків глави уряду, Берлусконі взяв на себе ще й повноваження міністра закордонних справ після відставки на початку року з посади Ренато Руджеро. І нарешті, додатковий клопіт прем’єру постійно додає союзник за коаліцією — Ліга Півночі. Маючи погану славу сепаратистського руху, вона перетворилася на дуже докучливого та незручного партнера. Зрозуміло, що за таких умов проведення економічних реформ займає серед пріоритетів Берлусконі явно не перше місце.

Хоч як там було, італійський прем’єр-міністр та його команда продемонстрували нерішучість і непослідовність. Візьмемо хоча б освіту. Уряд обіцяв провести радикальні зміни в цій сфері. Він обіцяв, що італійські діти зможуть одержувати спеціальні ваучери, які нададуть їм можливість відвідувати приватні школи, а шкільні програми будуть корінним чином переглянуті. Проте міністр освіти опинилася у своєрідних «лещатах» між консервативними профспілками вчителів і прогресивно налаштованими організаціями студентів. У результаті в цій галузі так нічого й не було зроблено. Реформи в охороні здоров’я, серед них і пропозиція змусити громадян повернутися до системи часткової оплати за своє лікування, також не були реалізовані.

Проте деякі гідні уваги законодавчі акти усе-таки були прийняті. Це стосується, приміром, закону, який дозволяє італійським громадянам переводити свої гроші з-за кордону, не ставлячи при цьому до відома податкові органи. Минулого тижня парламент розглянув законопроект, який заохочує бізнесменів виводити свої доходи з «тіньової» економіки. І все-таки в інших галузях справа не зрушилася з мертвої точки. Немає і натяку на те, що почнуть втілюватися в життя проекти з будівництва нових автотрас і розвитку інших великих об’єктів італійської інфраструктури. Не домоглася серйозних успіхів команда Берлусконі й у боротьбі з незаконною міграцією — наслідком попередньої лівоцентристської правлячої коаліції. Уряд навіть не позначив свого підходу до перегляду надзвичайно дорогої державної пенсійної системи. Не зміг він виконати обіцянку і зі зниження податкових ставок.

Немає нічого дивного в тому, що сьогодні загальна економічна картина Італії виглядає зовсім не так, як припускав Берлусконі. За прогнозами, 2002-го економіка країни зросте лише на півтора відсотка. У той самий час дефіцит бюджету досягне одного відсотка ВВП, що вдвічі перевищує значення, про яке ще недавно говорив Джуліо Тремоні. Та міністр економіки закликав громадян до терпіння, нагадавши, що та сама Тетчер здійснила економічну революцію лише на другому терміні свого перебування при владі...

Поки що незрозуміло, що далі робитиме Сільвіо Берлусконі. Профспілкові лідери недвозначно вимагають від нього вгамувати свій реформаторський запал, бізнесмени закликають до пришвидшення економічних перетворень, а помірні виборці, які проголосували рік тому за правих, дуже здивовані тим, що відбувається. Опитування громадської думки свідчать, що рейтинг італійського прем’єра поступово знижується. Чи захоче він за цих умов піти на непопулярні заходи, сподіваючись, що ці кроки забезпечать йому політичні дивіденди в майбутньому? Чи відмовиться від свого шансу провести в Італії справжні реформи?