Інвестори і літаки. Чи триватимуть за нової влади арешти української власності за кордоном?

Одна з проблем, які дісталися від старої влади, — чинне рішення Арбітражного інституту торговельної палати Стокгольма від 30 травня 2002 року в зв’язку зі справою за позовом компанії ТМR Еnergy Ltd до Фонду державного майна України, за яким ФДМУ винен ТМR 36,7 млн. дол. (плюс відсотки за ставкою LIBOR+5% із моменту набуття рішенням чинності) за невиконання контракту з модернізації Лисичанського НПЗ. Це рішення визнано в більш як десяти країнах, у т.ч. США, Канаді, Франції, Ізраїлі, у результаті чого українські активи за кордоном можуть у будь-який момент заарештувати. Проблему цю потрібно вирішити якнайшвидше.

Найбільший резонанс викликали арешти за цим позовом літаків Ан-124 «Руслан», які належать державному підприємству АНТК ім. Антонова, у Канаді (26 липня 2003 року, звільнено 25 січня 2005-го) і Бельгії (18 серпня 2004 року, арешт оспорюють). Зняти арешти із суховантажа «Фатеш» (7 квітня 2004 року, порт Онфлер, Франція), котрий належить компанії «Торговий флот Донбасу» (25% у власності держави), і з рахунків Посольства України в Ізраїлі (6 липня 2004 року) вдалося досить швидко і без широкого розголосу. Всі рішення про скасування арештів було прийнято за процедурними мотивами.

Принципова причина арештів — рішення Стокгольмського арбітражу про матеріальну відповідальність ФДМ — залишається в силі, і нові арешти можливі в будь-який момент. З урахуванням цієї обставини АНТК ім. Антонова відмовилася від демонстрації своєї авіатехніки на авіасалоні Ле Бурже-2005.

Коротка історія позову TMR до ФДМУ. 24 лютого 1992 року в Лисичанську було зареєстровано радянсько-швейцарське СП «Лисмарк», засновниками якого виступили державний Лисичанський нафтопереробний завод і Marc Rich & Co, Refining AG. Перший вніс у нього свою частку у вигляді основних фондів, другий — нематеріальні активи у вигляді ноу-хау з переробки нафти. Того ж року Marc Rich & Co, Refining AG передала свою частку в СП материнській компанії Totall Mark Rich Energy Ltd (TMR Energy), по 50% акцій якої належать Glencore International AG та TotalFina.

8 червня 1993-го СП «Лисмарк» було перереєстровано в ТОВ «Лисойл», засновниками котрого стали Лисичанський НПЗ і TMR. Тоді ж було укладено контракт на модернізацію й експлуатацію Лисичанського нафтопереробного заводу, відповідно до якого TMR мала надати підприємству технологію та фінансування для модернізації двох установок із переробки нафти, тоді як ЛНПЗ забезпечить його сировиною. Наприкінці 1993 року ДП ЛНПЗ було корпоратизировано і перетворилося на ВАТ «ЛиНОС». Котре, відповідно, стало правонаступником держпідприємства в ТОВ «Лисойл».

У 1994—1997 роках «Лисойл» працював із перебоями, у чому його засновники звинувачують керівництво «ЛиНОСу». Для вирішення цих проблем 15 жовтня 1999-го було укладено новий установчий договір, відповідно до якого власником 50-відсоткової частки в «Лисойлі» як правонаступник ДП ЛНПЗ став ФДМУ. Влітку 2000 року 67,41% акцій ВАТ «ЛиНОС» (державний пакет) було продано компанії «ТНК-Україна».

Безпосередньо перед цим TMR звернулася до суду (Арбітражний інститут Стокгольмської торговельної палати був прописаний у новому установчому договорі) із позовом про відшкодування збитку в результаті невиконання державним засновником контракту на модернізацію, оскільки той «не зробив нічого для поліпшення ситуації з постачаннями сирої нафти» на спільне підприємство. У травні 2002 року Стокгольмський арбітраж задовольнив цей позов.

Фонд держмайна пропустив строк подачі апеляції на це рішення, проте не став його і виконувати. TMR подала позови про визнання рішення Стокгольмського арбітражу в судах низки країн. У деяких із них такі рішення було прийнято, у деяких — оспорюються адвокатами ФДМУ. Після визнання 17 січня 2003 року цього рішення Федеральним судом Канади почалися арешти українських літаків. Після чого діяльність адвокатів Фонду держмайна активізувалася.

«ДТ» уже наголошувало на неузгодженості дій юристів ФДМУ й АНТК ім. Антонова, а також на різних поглядах на стратегію розв’язання проблеми. Звучать і взаємні закиди: представники АНТК кажуть про лобіювання ФДМУ інтересів TMR (яке нібито мало місце ще з моменту підписання вищезгаданого установчого договору), а Фонд заявляє про те, що адвокати АНТК тільки заважають працювати.

На недавній нараді в ФДМУ, на якій обговорювали питання звільнення «бельгійського» «Руслана», ці суперечності знову мали місце: представники Фонду просили «антоновців» вивести з числа сторін у спорі державу Україна, котра вступила в спір на їхню вимогу. Представники АНТК, навпаки, наполягають, що саме цей чинник зіграв ледь не головну роль в ухваленні Федеральним апеляційним судом Канади рішення про звільнення українського літака.

У своєму рішенні від 22 вересня 2004 року (апеляцію TMR на яке, власне, й було відхилено 24 січня ц.р., у результаті чого літак виявився остаточно звільненим) Федеральний суд значною мірою спирався на положення «Закону про державний імунітет» (State Immunity Act, RSC 1985, c.18). Зокрема, відзначено той факт, що в документах, поданих TMR до суду 2003 року при арешті літака, немає згадки про можливе застосування даного закону до об’єкта (якби вона була, суд не зміг би ухвалювати рішення про арешт у присутності лише однієї сторони — TMR).

Не вдаючись у юридичні тонкощі, відзначимо лише, що кожне з відомств дбає лише про свої інтереси. Інтерес АНТК ім. Антонова очевидний: повернути арештовані літаки, щоб вони могли літати і приносити прибуток. І компанія з цим завданням успішно впоралася, на думку її представників, фактично самостійно. Інша річ, що без скасування національних рішень про визнання позову TMR до ФДМУ посадки «антоновських» літаків у ряді цікавих із комерційної точки зору країн все одно загрожують подальшими арештами. Особливо в контексті позиції самої TMR, відповідно до якої компанія має намір наполягати на виконанні своїх вимог за рахунок майна українських підприємств. Адже рішення Стокгольмського арбітражу за позовом TMR до Фонду держмайна України залишається в силі. Зробити щось із цим рішенням саме і є головним і ексклюзивним завданням ФДМУ. Питання тільки — що.

Юристи Фонду та Мін’юсту (представника держави Україна) не раз говорили, що головні зусилля спрямовують на стримування виконання цього рішення в різних країнах. Наскільки ефективним є цей шлях, судити складно, зрозуміло лише, що він досить витратний. Юристи АНТК в особі юридичної фірми «Ільяшов і Партнери» максимально використовують потенціал вітчизняних судів. Так, відразу ж після арешту першого «антоновського» літака вони домоглися судової заборони на його відчуження.

А 25 лютого ц.р. Господарський суд столиці України визнав недійсними установчі документи ТОВ «Лисойл» — установчі договори від 8 червня 1993 року і 15 жовтня 1999-го, статути, зареєстровані, відповідно, 25 травня 1995 року і 25 жовтня 1999-го, а також державну реєстрацію цього підприємства. До речі, позов із цього приводу подавала Генеральна прокуратура в інтересах держави в особі Мінпаливенерго. Відповідачами по ньому виступали ВАТ «ЛиНОС», ТОВ «Лисойл», TMR Energy Ltd, ФДМУ, виконком Лисичанської міськради. На думку юристів «Ільяшова і Партнерів», разом із договорами визнано недійсним положення про розгляд спорів між засновниками компанії «Лисойл» у Стокгольмському арбітражі, отже з’являється можливість для його перегляду. Поки не відомо, чи подано апеляцію на це рішення представниками «Лисойлу» або навіть ФДМУ, котрі заперечували проти ухвалення такого рішення. Натомість юристи Фонду вважають, що рішення українських судів у міжнародній справі малоефективні, оскільки вони навряд чи можуть бути визнані на території інших країн. На відміну від рішення Стокгольмського арбітражу.

До речі, ще восени минулого року ФДМУ оголосив про можливий продаж своєї частки (50%) у ТОВ «Лисойл» за номінальною вартістю. Оцінювачем Фонд визначив ТОВ «Гарант-Експертиза». Що таке «номінальна вартість», сказати в даному контексті важко, оскільки статутний фонд підприємства становить аж 34 гривні 60 копійок (основні фонди — 1,18 млн. грн., нематеріальні активи — 2,7 тис. грн.). Першочергове право купівлі цієї частки належить іншому засновнику — TMR. Таким чином, ФДМУ фактично продає свій борг перед компанією.

«ДТ» неодноразово писало, що вирішення проблеми з TMR — питання політичної волі керівництва країни. Колишня влада такої волі не виявляла, демонструючи підкреслене дистанціювання від конфлікту й віддаючи його вирішення «на відкуп» чиновникам середньої ланки — ФДМУ і Мін’юсту. Проте представники АНТК ім.Антонова не раз говорили про інтерес до проблеми з боку багатого родича колишнього президента. У бізнес-інтереси якого входить і Лисичанськ, і авіаперевезення.

«Авіалінії Антонова», авіакомпанія, що експлуатує «Руслани» АНТК ім. Антонова, — одна з найбільш прибуткових вітчизняних авіакомпаній, і взяти її під контроль було б дуже цікаво для будь-якого бізнесмена. Особливо старим випробуваним прийомом — штучним доведенням до банкрутства. Втім, доказ наявності чи відсутності наміру в ситуації з TMR і «Русланами» — прерогатива прокуратури. І політична воля має полягати саме в тому, щоб поставити нарешті прокуратурі завдання об’єктивно розібратися в питанні.

З іншого боку, нове керівництво країни проголосило курс на захист іноземних інвестицій від чиновницького свавілля. А кіпрська компанія як раз і довела в суді, що її інвестиції постраждали в результаті бездіяльності ФДМУ. І вимагає відшкодування. І якщо керівництво країни вирішить задовольнити вимоги TMR... Чому б і ні, якщо у державі є зайві гроші? Головне, це не повинно відбуватися за рахунок АНТК ім. Антонова чи інших українських підприємств. Держава — значить, держава.

Однак проблема TMR — не єдиний подібний конфлікт (згадаймо Norsk Hydro й інших). І заплативши раз, доведеться платити й далі. Тому політична воля ця мусить базуватися на економічному розрахунку, що для країни дешевше: оплачувати судові витрати й надалі, заплатити по рахунку чи заплатити адвокатам один раз, але так, щоб вони розібралися з цією проблемою остаточно.