ІНВЕСТИЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ ЗАГАДКОВОЇ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ДУШІ - Економіка - dt.ua

ІНВЕСТИЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ ЗАГАДКОВОЇ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ДУШІ

19 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 19 вересня-26 вересня

Є в Криму місце, ось уже кілька років поспіль щедро зрошуване інвестиційним дощем. У результаті чого там розростається оаза європейського рівня сервісу й комфорту...

Є в Криму місце, ось уже кілька років поспіль щедро зрошуване інвестиційним дощем. У результаті чого там розростається оаза європейського рівня сервісу й комфорту. І навіть не в окремо взятому готелі, а на території площею понад 40 га. Із власними пляжами, басейнами, реліктовим лісом, ресторанами, розкішними віллами й номерами з італійськими меблями, японськими кондиціонерами, із картинами відомих українських і російських живописців. Де до пляжів ведуть всипані гравієм доріжки, а ними «бігають» вишукані жовтенькі машинки на акумуляторних батарейках, що їх називають «клубними карами», не іграшкові, а найсправжнісінькі. Щороку оаза розширюється та готує черговий сюрприз. У тіні кипарисів і вікових секвой виростають нові вілли. У травні наступного року відкриється медичний центр, оснащений за європейськими стандартами, із діагностикою європейського рівня, грязелікуванням, водолікуванням і критим басейном, найбільший у Криму відкритий аквапарк, а трішки згодом — комплекс приватних вілл і готель типу «бутик».

Це місце, де створено всі умови для відпочинку громадян усіх без винятку вікових категорій, аж від найменших. Тут полюбляють відпочивати відомі дипломати, артисти, політики, бізнесмени, знаменитості з України й Росії. А хащі реліктових рослин, природний ландшафт і цілодобова охорона ховають їх від сторонніх очей.

Будує все це із вражаючою завзятістю банк НРБ, попри те, що загальний інвестиційний клімат в Україні загалом й у Криму зокрема від сприятливого «субтропічного» дуже далекий.

Це єдиний банк, що вкладає такі кошти в будівництво об’єктів туристичної інфраструктури, окупність переважної частини яких — мінімум десять років. І він не збирається зупинятися на досягнутому. Його інвестиції в Крим на сьогодні сягають 50 млн. доларів, освоюються ще 25. З моменту здобуття Україною незалежності — це найбільші інвестиції в Крим.

Про це і про багато чого іншого наша розмова з президентом ЗАТ «Комерційний банк «НРБ-Україна», головою спостережної ради пансіонату «Море» В’ячеславом Юткіним.

— В’ячеславе Михайловичу, наскільки широко ви «розгорнулися» у Криму?

— Плани грандіозні, і більшість із них уже на стадії реалізації. Загалом практично завершене будівництво пансіонату «Море». Новим витком нашого освоєння Криму стане відкриття аквапарку, що займе територію в 2,9 га і складатиметься з 12—13 гірок, шести басейнів і ще багато чого. Він стане першою реалізованою частиною нашого нового проекту «Мигдалевий гай». Це 10,5 га, розташовані в Професорському куточку, із правом оренди на 49 років. Цим проектом передбачені, крім аквапарку, готель на 64 номери, сучасний розважальний комплекс із більярдною та боулінгом. А також будівництво приватних вілл із дуже цікавою, на європейському рівні, архітектурою, п’ятизіркового готелю типу «бутик» біля самісінького моря, ексклюзивного за всіма своїми компонентами, із 3—4-кімнатними апартаментами, де кожен номер матиме власне ім’я та відповідатиме тій епосі, у стилі якої виконаний. Ескіз проекту вже готовий. І все це — у радіусі 500 метрів.

Це стосовно того, як розгорнулися вшир, а як углиб — що вже створено?

З наступного року вводимо систему «все включено». В її основі — використання продуктів національного виробництва.

Постараємося також налагодити безперебійне постачання свіжою чорноморською рибою, з яким у Криму однозначно сутужно. З цією метою укладаємо прямий контракт із рибальськими артілями Керчі й Севастополя і наступного року зробимо меню максимально «морським».

А для постійних клієнтів запроваджуємо накопичувальну систему знижок, яка дозволить тому, хто відпочиває в пансіонаті повторно, одержувати 10% знижку, хто втретє — більшу, учетверте — ще більшу. Плюс до цього — знижки в аквапарку. З кожним роком знижка буде дедалі відчутнішою. Єдина умова —пряме придбання путівки в пансіонату, із замовленням не пізніше ніж за два місяці до початку свого відпочинку.

— Пансіонат «Море» працює третій рік. Наскільки він рентабельний?

— Рентабельність проекту на сьогоднішній день — близько 8—9 % річних, досить низька, якщо брати ситуацію загалом по Україні. Звичайний показник, із яким звіряються в таких випадках, — ціна грошей на депозиті. Це сьогодні від 10 до 11% у доларовому еквіваленті, до 20% — у гривневому. Якщо виходити з нього, то наш проект, ясна річ, збитковий. Та якщо зазирнути трішки наперед, коли ставки за залученими грішми будуть на рівні європейських, нерухомість неабияк зросте в ціні, а вартість цілого комплексу буде ще вищою, тоді ціна одержання ділянки землі, будівництва й цивілізованого входу в Крим стане порівнянною з витратами й рентабельність нашого бізнесу різко зросте.

— Коли, на вашу думку, це окупиться?

— Гадаю, загальна сума всіх наших інвестицій у Крим становитиме протягом найближчих півроку з «Морем», аквапарком, «Мигдалевим гаєм» і готелем-бутиком 75 млн. доларів. Усі проекти — з окупністю не менше 10 років. Можливо, за винятком аквапарку, який, сподіваюся, окупиться за 4—5 років. А стосовно комплексу приватних вілл, то на етапі розробки генплану й будівництва він певний час може бути збитковим, та коли вілли знайдуть своїх господарів, безумовно, стане прибутковим. На першому етапі в нього інвестуємо близько 5—6 млн. доларів, а потім залучимо кошти охочих узяти участь у цьому проекті. Та якщо вирішимо обійтися власними силами, то це буде ще 15 млн.

— Три роки тому жоден економіст не міг би передбачити успіх такого проекту. Чим ви керувалися?

— Безумовно, тоді рішення вкладати такі кошти в Крим, із погляду здорового глузду, було нелогічним. Для себе ми це назвали «бізнесом для душі». Але в нас був практичний досвід ведення бізнесу в Україні, розуміння законів його ведення і можливість перерозподілу прибутку. Сьогодні сильна команда однодумців може дозволити собі перерозподіляти частину прибутків з одних проектів на інші, нехай навіть збиткові на момент такого перерозподілу, але перспективні. Те, що це ризиковано, ми, безумовно, розуміли. Але, з другого боку, розуміли й те, що ситуація кардинально не зміниться. І що ризики, які лякають інвесторів у Криму, дуже перебільшені або мають тимчасовий характер. Це, зокрема, татарський чинник, слабка інфраструктура та криміналізація Криму, корумпованість влади, нестабільність політичної та економічної ситуації (а на той період припав розпал «кримської міжусобиці»). Час підтверджує наші прогнози, як і те, що основна проблема українського бізнесу — всі хочуть, вклавши сьогодні, уже завтра одержати 100% прибутку і про все забути.

— Виходить, тут ми маємо справу із вдалим використанням у бізнесі феномену «загадкової слов’янської душі»?

— Мені здається, саме так. Є речі, притаманні саме слов’янському бізнесу. Такі, приміром, як імпульсивність, емоційність, нестандартність підходу до проблеми та шляхів її розв’язання. А ще — душевність. Немає звичної західної прагматичності, сухості, жорсткості ухвалення рішення стосовно того чи іншого проекту, того утилітарного підходу, яким нерідко вихолощується сама суть проекту. Безсумнівно, мені заперечать, що з таким підходом багато ризиків. І це правда. Причому це однаковою мірою і добре, і погано. Іноді, довірившись «душевним пориванням», можна серйозно прорахуватися. Але можна й зірвати ва-банк. Це тоді, коли вони помножені на розрахунок і розуміння всіх нюансів ситуації, про які ми згадували вище.

— Чи всіх засновників відразу скорили такі «душевні поривання»?

— Коли в нашої банківської групи з’явилася ідея вкласти гроші в якийсь рекреаційний центр, розглядалися чотири варіанти: Туреччина, Хорватія, Підмосков’я й Україна — Крим. Коли дійшло до голосування — 13 чоловік висловилися проти. Один — за (він починав бізнес в Україні). Усе це потрапило до голови правління банку «НРБ-Росія» Олександра Лебєдєва (який до України ставиться з любов’ю, його дитинство минуло в Полтаві). І він проект схвалив. Усі 13 заперечень, природно, відпали. В Олександра Лебєдєва — вражаюча інтуїція щодо проектів, у яких він бере участь. У 1995 році банк активно купував емітовані Україною боргові зобов’язання, довівши їх обсяг у своєму портфелі до 650 млн. Лебєдєву тоді казали: «Що ти робиш, поглянь, який там рівень інфляції!». Він на це відповідав, що Україна — цілком нормальна європейська держава й іншого шляху, крім цивілізованого розвитку, у неї немає. І років через п’ять вартість паперів зросте від 15—20 до 110%. Хоча, безумовно, рівень ризику був дуже високий. Те саме говорили про облігації — сьогодні це не так. І ще — основний принцип, яким він керується щодо України: «Ми в цій країні ці гроші заробили, чому б їх у ній не залишити — як готелі, житлові будинки, культурні центри, курорти, аквапарки... Ну не принесе він нам у перші п’ять-десять років прибутку, зате це імідж... і перспектива. А це коштує дорожче». Тож крім інтуїції важливу роль відіграли інформація, розуміння шляхів розвитку Криму і, певна річ, трішки удача.

— Але в Києві, вочевидь, удача не завжди на нашому боці. Після реалізації таких проектів, як будівництво елітного житлового будинку в районі Бессарабки, аналогів якому в місті немає, і бази відпочинку «Глібовка» під Києвом, була невдала спроба взяти на себе будинок колишнього готелю «Лейпциг» на розі Володимирської та Прорізної...

— Цей будинок, зведений у вишуканому архітектурному стилі, ми планували перетворити на п’ятизірковий готель, який започаткував би власний російський ланцюжок світової системи готелів типу «Президент»: у Києві, Петербурзі, Москві, Берліні, Парижі — там, куди найчастіше їздять чиновники, делегації. Ідею підтримала адміністрація президента Росії, і разом із нею банк готовий був інвестувати 50—70 млн. доларів у цей проект. «Лейпциг» видавався в цьому плані привабливим. Коли заходилися вивчати документи, з’ясувалося, що об’єкт віддано в оренду на 49 років за ціною 5 тисяч доларів на місяць. Орендар — колишній громадянин України, нині громадянин США. У договорі оренди немає термінів закінчення реконструкції об’єкта. Тільки вказано, що коли реконструкція не закінчиться до 2001 року, ціна оренди подвоїться. З такою ціною оренди можна будувати і до 2047-го, тобто до терміну її закінчення. Документи на оренду підписувала міська влада. Вони ж визначили і її вартість. Ми спробували додержуватися цивілізованих правил гри. Офіційно звернулися до мера Києва Олександра Омельченка. Письмово повідомили, що інвестор виявився неспроможним і ми ведемо переговори про те, щоб купити у власника права оренди за 6 млн. доларів і за 13—15 млн. доларів добудувати місту п’ятизірковий готель і здати його 25 травня 2004 року. Просимо на це згоду міста.

Жодної відповіді ми не одержали. Що чергового разу переконало: у Києві мало кого цікавлять реальні інвестиції, коли вони робляться цивілізовано.

— А в Криму?

— Там ситуація склалася інакше. Ми були в Криму, по суті, першими, хто вирішив ризикнути десятками мільйонів доларів. І сам Президент України, розуміючи важливість першого проекту в Криму, нас підтримав і продовжує підтримувати. Леонід Данилович тоді особисто підписав лист до голови ВР Криму з проханням виставити пансіонат «Море» на приватизацію, і сьогодні слід сказати відверто, що цей проект відбувся значною мірою завдяки йому. Трапляється і такий ефективний «лобізм» проектів інвесторів у державі.

Особливо хочеться наголосити, що протягом усього терміну реалізації проекту дієву допомогу нам надавав і надає кримський прем’єр С.Куніцин.

Це тільки в нашій країні потрібно переконувати регіональну владу створювати поле інвесторам. Таким чином ми, першопроходці, заручилися підтримкою першої особи, що неабияк скоротило неминучий у таких випадках чиновницький ланцюжок, де на кожному етапі потрібно «відстібати» якусь суму. Але це тільки в тих питаннях, які стосуються безпосередньо пансіонату.

В Алушті ми запропонували побудувати житловий багатоквартирний будинок, перший у місті супермаркет, а дорогою з Алушти в Сімферополь — дерев’яний мотель для тих, хто віддає перевагу не морському, а гірському клімату. Відповіді ось уже два роки — жодної.

— Не секрет, що за право інвестування доводиться платити. У яких «розумних» межах, на вашу думку, повинна бути «плата», з урахуванням реалій сьогоднішнього дня?

— Думаю, це залежить від суми проекту. Якщо проект розрахований на десятки мільйонів і створення нових робочих місць, плата може становити піввідсотка чи відсоток. Це може бути плата за цивілізованими правилами, коли інвестор виділяє певну суму на соціальні програми, приміром, на вирішення якихось соціальних питань, адресну допомогу дитячим будинкам, на ремонт чи будівництво дороги тощо.

— Скільки за це заплатили ви?

— У випадку з пансіонатом «Море» — не більше півтора відсотка від загальної суми. Я вважаю, що це цивілізовано. Крім того, на правах піонерів ми скористалися певними пільгами, наданими Законом «Про території пріоритетного розвитку», у рамках якого ми й реалізуємо наші проекти. Саме завдяки цьому закону в Крим були залучені основні кошти на рекреацію. Це велика заслуга тодішніх керівників Криму, які зуміли включити кримську територію до складу ВЕЗ. Коли б не це, ми, та й інші інвестори, ніколи не прийшли б у Крим у такому масштабі — можливо, обмежилися б окремими приватними об’єктами. У ТПР ми прийшли в жовтні 2000-го, тоді це була повноцінна інвестиційна програма, яка допомагала інвестору мінімізувати збитки, неминучі за довгострокових інвестиційних вкладень. Ми розраховували на те, що, закупивши ексклюзивне сучасне устаткування найкращих європейських виробників, не будемо сплачувати акциз і ПДВ. Частину устаткування завезли. Але тут на державному рівні спрацював убивчий для будь-якого бізнесу принцип: змінювати правила гри в процесі самої гри. Тож можете уявити наш подив, коли в лютому 2002 року Кабмін приймає постанову про скасування пільг на ввезене устаткування, а у нас саме вісім машин з устаткуванням стоять на митниці. Скажіть, будьте ласкаві, який у цьому сенс?

І до чого тут підтримка національного виробника, якщо українська сантехніка чи меблі на ринку елітних товарів поки що просто не можуть конкурувати, ще не той рівень. Приміром, служитимуть італійські меблі куди довше за наші. Таким чином, ми змушені були багато в чому згортати програми поставок. Багато програм призупинили, а прибутковість проектів скоригували. А оскільки ми не могли зупинити вже розпочаті поставки меблів, сантехніки, алюмінієвих систем, то зазнали серйозних збитків.

— Скільки разів грунтовно змінювалися правила гри за ці три роки?

— Наскільки я пам’ятаю, змін законодавства було три. Одна, найсерйозніша, яка знизила привабливість проекту на 50%, — це зміна у списку устаткування, яке після цього перестало вважатися пріоритетним при будівництві. Як пояснити, чому ресторанні комплекси не можуть належати до проектів у зоні пріоритетного розвитку? Або той-таки аквапарк. Підхід стандартний: хочете інвестувати — інвестуйте, але з усіма ризиками! Нібито в кожному місті є аквапарк, чи в нас так багато ресторанів європейського рівня. Після всіх цих державних коригувань потенційний інвестор добряче розчарувався, і на сьогодні показник інвестицій загалом так і загальмувався на рівні тих 28 млн. доларів, які реально прийшли в Крим тільки завдяки можливостям, наданим вільною економічною зоною зразка 2000—2002 року. Це дуже серйозні інвестиції для одного регіону України з урахуванням усіх згаданих нами чинників ризику.

— У відсотковому співвідношенні, скільки ви втратили через зміни правил гри?

— Десь близько 25 відсотків... Ми збільшили інвестиції на 25 відсотків від планованих. Можна було звернутися до суду, ми б виграли. Багато інвесторів у інших зонах так і зробили. Відсудили — і пішли собі. Але ж ми йти не збираємося. Тож просто вирішили не марнувати на це сили.

— Які у вас відносини із «зоною» на сьогоднішній день?

— Ми залишаємося в Криму. Реалізуємо свій проект. І розпочали вже інші. Початкова частина, як і раніше, — у рамках ТПР (території пріоритетного розвитку). У нас залишилися права на пільгове оподаткування протягом перших трьох років реалізації проекту (нульова ставка податку). А стосовно наступних проектів, із ними ми вже не в «зоні».

— Ну а з податковою ви дружите?

— Авжеж. Податківці перевіряють нас по кілька разів на рік, особливо в сезон. Неквапно, розважливо і дуже коректно. При цьому треба враховувати, що податкова служба винна нам за неповернений ПДВ близько 6 млн. гривень і борг постійно зростає... Ось вам іще одна проблема. Грошей держава не має, і хоч скільки позивайся, вони не з’являться. Тож повернути кошти ми не можемо. А коли розраховують економіку проекту, повернення ПДВ теж беруть до уваги. Отже, якщо держава порушує нею ж ухвалений закон, то нам, інвестору, нічого не залишається, крім шукати додаткові 6 мільйонів, аби завершити проект. Проблема неповернення ПДВ — теж загальноукраїнська, і все це відлякує інвестора від України.

— А якби умови роботи в ТПР залишалися незмінними, пішов би сюди інвестор, і який саме?

— Думаю, поки що тільки стратегічний — Росія. Не знаю, хто ще, адже Крим потрапляє в зону «країнового» ризику в Україні. Мусить бути загальний сприятливий інвестиційний клімат, який передбачає, зокрема, і зниження рівня корупції. А до цього Україні, на жаль, поки що далеко. Російський інвестор, зіштовхуючись із таким явищем, хабар дає. Та коли з’являється інвестор, приміром, із Швейцарії, і йому говорять: «принесіть туди чи туди валізу доларів», він цього геть не розуміє. І хабарів не дає — просто розвертається та й іде собі. У кращому разі — надовго, у гіршому — назавжди.

Крім того, розмір інвестицій на душу населення є яскравим показником довіри до країни. Наш показник — один із найнижчих у світі. Він навіть нижчий, ніж у наших колишніх партнерів за соціалістичним табором і становить лише кілька доларів на людину. А комплекс заходів, спрямованих на залучення інвестицій, на папері хороший, але нічого спільного з реальним життям не має. Мене як інвестора постійно запрошують на засідання профільних комітетів ВР, і я сумлінно їх відвідую. Але виступити не вдається ніколи. Там дуже жорсткий регламент, слово надають різноманітним чиновникам, а до реальних інвесторів черга просто не доходить... А те, що ухвалюють на законодавчому рівні, часом просто вражає абсурдністю. Я був щиро здивований, дізнавшись про одне з рішень ВР Криму в березні цього року. На його основі ВР Криму ухвалила 2003 року рекомендаційну постанову, зобов’язавши податкову інспекцію Криму перевірити й розібратися, чому збитковий пансіонат «Море». Хоча кожному школяреві ясно, що, вклавши за два останні роки понад 20 млн. доларів у створення нових будинків й інфраструктури, розраховувати ще й на прибутки не варто. Прибутковим наш об’єкт неодмінно буде. Але тільки через 3—5 років. І жодні рішення ВР цей проект не прискорять.

— Що ви запропонували б змінити у функціонуванні ТПР, якби мали таку можливість?

— Усі ми розуміємо, що інвестиції підуть, коли стануть справою державної ваги. Оскільки інвестори вкладають кошти туди, де хороший політичний, економічний клімат, де немає корупції. Ураз нічого не покращиш. Але два моменти змінити можна. По-перше, повернути початковий варіант законодавства щодо зони, хоча це, певна річ, малоймовірно. Залишити початкові принципи роботи в зоні. Нехай вони недосконалі, половинчасті, але все-таки прогресивні. І друге — відмовитися, нарешті, від змін правил гри в процесі самої гри. Якщо перед інвестором узяті певні зобов’язання, правила змінювати не можна. Закон зворотної сили не має. Для всіх. Зміни не можуть бути ухвалені, якщо вони ущемлюють права інвестора, який уже розпочав реалізовувати конкретний проект. Це повинно бути не тільки затверджено на найвищому рівні, а й жорстко виконуватися. Ці зміни — найбільший ризик для інвестора в Україні.

— Чи є питання, яке вирішити ще важче?

— Авжеж. Кадрове. Кваліфікованих працівників просто немає. А виховати їх самим — процес дуже складний. Наш пансіонат будували турецькі будівельники. Спочатку, що відповідало нашим зобов’язанням і домовленостям із місцевою владою, турецька компанія зарахувала в штат понад триста місцевих алуштинських робітників. Але вже через кілька місяців змушена була на 90 відсотків замінити кадри. Основні причини: невміння працювати швидко, якісно, недотримання робочого режиму й сухого закону. Процвітало злодійство. Усі наші спроби вдосконалити систему охорони не допомагали. Серед новоприбулого персоналу неодмінно знаходилися «народні умільці», які швидко вивчали систему охорони, й усе повторювалося спочатку. А турки сумлінно працювали з ранку до ночі, без свят і вихідних. Потім нам довелося воювати з працівниками кухні, які поночі виносили з території повні сумки продуктів, а також стояти над ними, контролюючи сам процес приготування страв. На нас дуже ображалися. Але принципам ми не зраджували: раз попався — штраф. Вдруге — звільнення. Нині в нас за контрактом працюють вісім кухарів і кондитерів, спроможних забезпечити рівень, який задовольняє навіть дуже вибагливих клієнтів пансіонату. Як правило, 90 відсотків відпочивальників — люди, що об’їздили багато країн, вдосталь усього побачили і, скорившись ностальгії, знову повертаються до Криму. Їх уже нічим не здивуєш. Але вони мають певні вимоги. Можуть замовити собі в номер їжу, пізно прокидаються, не завжди дотримуються розкладу сніданку, вільні у своїх вчинках і якщо їх не задовольняє рівень харчування, вони просто ходять в інші ресторани й залишають гроші там.

Важче з офіціантами й покоївками. Ми постійно навчаємо персонал, втрачаємо одних, знаходимо інших. Але жителі Алушти до такої роботи не готові. У місті ніколи не було навіть тризіркового готелю, і правильно працювати навчитися просто ніде. Навіть такій, на перший погляд, простій речі, як прибирання кімнати, треба навчатися у професіоналів. Спочатку нам здавалося, що перевиховати штат загалом неможливо. Але в цьому сезоні ситуація приємно здивувала. На покоївок не надійшло жодної скарги. Навпаки, один дуже солідний бізнесмен із дружиною, які вже встигли об’їздити весь світ, щиро захоплювалися роботою покоївки, що обслуговувала їхній номер, і навіть попросили, якщо є можливість, відзначити її на всіх рівнях. Прізвище покоївки — Фоменко, алуштинка, справжній професіонал.

А ось офіціантів навчати складніше, ніж покоївок, тож ми запрошуємо на сезон до 40 чоловік із Києва, Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси. Вони вже мають практику й можуть слугувати взірцем для місцевих працівників. Цього року плануємо направити кілька людей для навчання за кордон.

Добір, ясна річ, жорсткий, але ті, хто його проходить, залишаються всерйоз і надовго. Не в останню чергу й тому, що пансіонат «Море» сьогодні один із визнаних лідерів серед курортів Криму, працювати в ньому престижно. Колектив пансіонату в сезон — понад 400 працівників на 300 відпочиваючих. Співробітникам ми надаємо і соціальний пакет: харчування, фірмовий одяг, транспорт, що привозить на роботу та відвозить додому. Середня зарплата — 550—600 гривень. Згодом вона значно зросте. Щойно закінчимо будівництво, зарплата працівників залежатиме від результатів економічних показників за сезон.

— Ви наголошуєте на якості: навчаєте персонал, купуєте дороге ексклюзивне устаткування, італійські меблі. А якби ви цього не робили, який тоді, за вашими підрахунками, був би відсоток рентабельності?

— Думаю, удвічі більшим від нинішнього. Якби ми не закупили дорогі меблі, високої якості постільну білизну, халати, не набудували б стільки басейнів, не накупили б «машинок на батарейках», то могли б стати рентабельними вже через два роки. І хто від цього виграв би? Констатували б, що з’явився ще один пересічний заклад, який нічого в принципі не змінює в рекреаційному комплексі Криму. Люди їхали б відпочивати, як і колись, у Туреччину чи на Кіпр. Але ми пішли на витрати свідомо і поки що не розглядаємо цей проект як інструмент для заробляння грошей. Можливо, звучить дещо пишномовно, але ми створюємо проекти душі. Маючи унікальну можливість усе робити якісно, ексклюзивно, творчо і з душею, ми саме так і робимо, не шкодуючи сил і коштів. А коли в проект вкладено душу, старанно відпрацьовані й «виплекані» всі деталі — виникає особлива затишна атмосфера, позитивна аура, що приваблює, розслаблює і наснажує. Усім правлінням ми часто виїжджаємо до пансіонату «Море». І, попри купу роботи, уже через два-три дні відчуваю: життя налагоджується, з’являються нові сили, упевненість. Народжуються нові ідеї, проекти. Вони обговорюються, вираховуються і лягають Олександру Лебєдєву на стіл. І в «нестабільній» Україні на особливі заперечення щодо реалізації вже не наштовхуються. Бо раз побувавши в «Морі», наші навіть найбільші банківські скептики кардинально змінили свою позицію. Тепер і вони переконані: треба поспішати і вкладати. Тобто питання, будувати чи не будувати в Криму, сьогодні на порядку денному не стоїть. Крим на процвітання просто приречений. Нехай не зараз, через п’ять, десять, п’ятнадцять років. І тоді вже, як то кажуть, «хто не встиг, той запізнився». Тому треба запасатися грішми, терпінням й оптимізмом, керуючись у своїх рішеннях позицією одного відомого французького філософа: «Світом керують ті, хто рано прокидається, до тієї хвилини, поки не прокинеться решта»...

Банк «НРБ-Україна» працює на українському ринку два роки. Входить у першу тридцятку впливових банків України. Кредитний портфель банку збільшився майже вдвічі, депозити фізичних осіб — уп’ятеро, — повідомляє прес-служба банку. «НРБ-Україна» одним із перших в Україні став активно займатися андеррайтингом при розміщенні українськими компаніями корпоративних облігацій. Близька до банку «Комерційна компанія» оголосила про проведення безпрецедентного для України за своїми обсягами випуску корпоративних облігацій на суму 172,5 млн. грн. ЗАТ «Комерційний банк «НРБ-Україна» є одним із найбільших депозитарних банків України. Обсяг портфеля цінних паперів, які знаходяться на відповідальному збереженні й депозитарному обліку, перевищує 1,1 млрд. гривень. При проведенні активних операцій «НРБ-Україна» виходить із принципів консерватизму, зваженості ризиків і прагне співпрацювати з банками й фінансовими компаніями високої та найвищої категорій надійності. За даними АУБ, банк входить у групу середніх банків. У березні 2003 р. в Алушті відкрилося перше відділення банку, котре згодом буде трансформоване в повноцінну філію. Серед основних напрямів його діяльності — проведення операцій із борговими зобов’язаннями й обслуговування підприємств, які спеціалізуються на здійсненні торговельних операцій між Україною й Росією, видача синдикованих кредитів, операції з цінними паперами, депозитарна та реєстраторська діяльність. Здійснюється видача позичок для фізичних і юридичних осіб у сумах до 3,7 млн. американських доларів. ЗАТ «Банк «НРБ-Україна» зареєстрований у Нацбанку України 15 червня 2001 року. Ліцензії НБУ і ГКЦБФР на здійснення банківських операцій і фахової діяльності на ринку цінних паперів отримано відповідно 5 і 24 вересня 2001 р. Засновники — ТОВ «Проект-інвест» і дві україно-швейцарські компанії — «Р и С-Україна» та «Зумсервіс-Україна». Загалом за січень-червень 2003 р. банк отримав прибуток у розмірі 3,272 млн. гривень. 2002 рік банк закінчив із чистим прибутком 1,041 млн. гривень.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво