ІНВЕСТИЦІЙНІ ДРІЖДЖІ ДЛЯ СТОЛИЦІ - Економіка - dt.ua

ІНВЕСТИЦІЙНІ ДРІЖДЖІ ДЛЯ СТОЛИЦІ

11 липня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №26, 11 липня-25 липня

ДОВІДКА Михайло ПОЖИВАНОВ, професор, доктор технічних наук. Закінчив Московський інститут сталі і сплавів...

ДОВІДКА

Михайло ПОЖИВАНОВ, професор, доктор технічних наук. Закінчив Московський інститут сталі і сплавів. З другого курсу брав участь у науковій діяльності. На четвертому одержав найвищу нагороду Міністерства вищої і середньої освіти СРСР за найкращу наукову студентську роботу, на п’ятому — перше авторське посвідчення. За впроваджену на Карагандинському металургійному комбінаті дипломну роботу став лауреатом премії імені академіка Бардіна.

У 1986 році захистив кандидатську дисертацію і почав працювати на заводі в Жданові (нині Маріуполь). Швидко підвищувався по службі — майстер, помічник начальника цеху з технології, перший заступник начальника киснево-конверторного цеху. Персонально вів плавку спецсталей для виробництва башт танків, атомних підводних човнів. Багато що з напрацьованого в заводському цеху разом з академіками Борисом Медоваром та Віктором Трефіловим послужило основою докторської дисертації...

Коли М.Поживанов зробив крен у політичну й адміністративну діяльність — став народним депутатом України, мером Маріуполя — науки не полишив. Життя примусило зайнятися екологією — проблемою відходів у Маріуполі. Написав кілька книжок. Одна з них — «Катастрофу можно отменить» — була перекладена англійською мовою і викликала великий резонанс у світі. Досить схвальні відгуки про неї надіслали тодішній віце-президент США Альберт Гор, принц Чарльз і міністри з питань екології з різних країн.

1998 року Михайло Поживанов переїхав до Києва і став працювати в столичній мерії.

Мерія не обділена увагою жителів Києва. Про її проекти сперечаються палко і приймають їх далеко не завжди. Втім, назвіть хоча б одне місто у світі зі своєю історією та усталеними смаками, яке б швидко зростало і в якому жителі без опору приймали б нововведення... Кияни, мабуть, унікальні лише в одному — столиця змінюється прямо на очах, у ній розгорнуто вражаюче будівництво.

Вона росте вгору, водночас дедалі глибше йдучи під землю. Разючі зміни відзначають і гості міста, які пам’ятають її з колишніх часів. Не випадають із нашої уваги і вельми вражаючі дії мерії з розвитку спорту. Мабуть, столичній владі близькі й дуже екстравагантні проекти — нещодавно було оголошено про плани провести в Києві карнавал типу бразильського. Кажуть, є й інші сміливі плани на різноманітних напрямах розвитку міста.

Природно, всі ці нововведення зовсім недешеві. Ось тільки звідки і як столиця зовсім небагатої України роздобуває на все це гроші? За відповіддю на запитання, що цікавлять наших читачів, оглядач «ДТ» звернувся до заступника голови Київської міськадміністрації Михайла ПОЖИВАНОВА.

— Питання залучення інвестицій — сьогодні, можна сказати, тема дня. Про першочергову важливість іноземних інвестицій для реалізації інноваційних проектів нещодавно йшлося на нараді у Президента. Михайле Олександровичу, які плани, з огляду на це, у вашого відділу, що, власне, є чимось на кшталт МЗС в «уряді» нашої столиці?

— Головне управління зовнішньоекономічних зв’язків та інвестицій — це, швидше, не МЗС, а міністерство зовнішньоекономічне, якщо вже вдаватися до такого порівняння. Хоча в нас дуже багато роботи як із торговими представництвами іноземних держав, акредитованими в столиці України, так і з нашими, які представляють країну за кордоном. Дуже важливе місце посідає взаємодія з торгово-промисловими палатами України, Києва і з палатами міст-побратимів.

На сьогодні в нас уже підписано понад 50 різноманітних договорів з містами-побратимами. Історично так склалося, що ще за часів Рад ми дружили з Лейпцигом. Київ не був столицею Союзу, а тоді право дружити зі столицями мала лише Москва. Отже, в НДР у нас був підписаний договір із Лейпцигом, а у Федеративній Республіці Німеччині — із Мюнхеном.

— Як це — у радянські часи і побратимські відносини з Мюнхеном?

— Це співробітництво розпочалося наприкінці 80-х. Після цього — наприкінці 90-х — відбувся візит нашого мера до Берліна. Схожі події розвивалися і з Польщею. Скажімо, Краків — наш побратим із радянських часів. Та після здобуття незалежності наприкінці 90-х підписали договір про співробітництво з Варшавою. Скрізь усе змінилося: у Франції нашим побратимом була Тулуза, а нині ще й Париж... Практично вже з усіма європейськими центрами маємо договори і проводимо відповідні заходи...

— Від такого співробітництва віє радянським духом. А що від усього цього може мати простий народ?

— Так, здебільшого це протокольні і культурні заходи. Але в кожному конкретному випадку вони наповнюються змістом, цікавим для пересічних городян. У кожного міста є свій день народження — так, у рамках Дня Києва ми проводимо фестиваль «Київ травневий», що став уже традиційним. Нинішнього року приїхали театри з 21 країни, і протягом усього травня щодня ставилася, як мінімум, одна вистава. Ми також беремо участь у заходах, які проводяться в містах-побратимах, посилаємо свої колективи, отож ця діяльність дає змогу широкому колу людей і себе показати, і на інших подивитися.

Приміром, день міста проводить Мюнхен. Тоді всі його партнери приїжджають туди і протягом кількох днів на центральних вулицях, площах виставляють свої павільйони, організовують виступи колективів, і мюнхенці можуть усе це побачити. Нині ми готуємося привезти не лише творчі колективи, а й представників бізнесу, щоб провести великий бізнес-форум. На сьогодні нам і, головне, німецьким бізнесменам, які працюють у Києві, є що показати в Баварії: це і розгорнуте в Києві компанією «Кнауф» виробництво гіпсокартону, і торговельна мережа «Білла». Правда, вона зареєстрована як австрійська, але її господарі — німці.

Не можна не згадати і про останній наш проект — співпрацю з «Метро». Це група великих німецьких супермаркетів оптової торгівлі. Сподіваємося, що до Дня незалежності буде відкрито перший такий супермаркет у Києві. Нині проводимо організаційно-підготовчу роботу з відведення земельної ділянки під «Баухауз». Ця мережа відома в десятках країн і складається зі 127 величезних супермаркетів, у кожному з яких покупець може знайти все: від цвяха до великих будівельних інструментів чи навіть збірних будинків.

— Тобто до Мюнхена ви запросите німців, які працюють у Києві?

— Саме так — хочемо, щоб вони самі розповіли, як їм працюється тут. Тим більше що в нас є позитивний досвід — коли в березні проводили схожий бізнес-форум у Брюсселі (він також наш побратим), був явний успіх. Я вдячний Київській торгово-промисловій палаті, яка допомогла нам зробити хорошу презентацію і зібрати компанії з країн Бенілюксу, що мають позитивний досвід роботи в Києві. Все це свідчить: працювати можна. Потрібні лише нестандартні ходи...

— Але на виставки за кордоном нерідко приходять і ті, кого скривдили у нашій країні. Ефект від їхніх відвідин може бути непередбачувано негативним. Ви готові до цього?

— Ложка дьогтю обов’язково знайдеться в будь-якій справі. Хоча на такі бізнес-форуми, як правило, приходять люди, котрі щось чули про можливості бізнесу в нашому місті і хочуть далі розвивати роботу на українських ринках. Проте інколи доводиться зіштовхуватися і з тими, кого скривдили у нас колись. Будемо відвертими — непоодинокі випадки, коли наші громадяни обманювали тих або інших західних бізнесменів.

Давайте лише розділимо великий і малий бізнес. Якщо розглянути великі проекти, то ті, хто приходив до нас, як правило, мають позитивні враження — їхні проекти реалізовувалися. Від цих людей зазвичай не почуєш нарікань. Найстрашніше, коли ми відштовхуємо представників малого або середнього бізнесу.

Так, у Брюсселі до мене звернулася одна компанія. Вони знайшли в нас партнера, плануючи заснувати в Києві систему швидкого приготування солодких вафель. Це популярні на Заході ласощі з додаванням різноманітних кремів. Компанія хотіла організувати торгові точки по місту і шукала для початку помешкання площею близько 120 квадратних метрів. Ознайомившись з українських газет із нашими цінами, бізнесмени зрозуміли, що справа може виявитися вигідною, і вирішили знайти тут партнера. Знайшли. І незабаром до статутного фонду українському партнеру було перераховано понад 200 тис. доларів...

Далі почалася, на жаль, така типова в нас історія: партнер упродовж півтора року водив західних колег за носа, розказуючи їм страшні історії про те, як йому заважають державні органи, заїдає бюрократія, а в іншому — все готове, ось тільки закінчилися гроші, тому допоможіть ще матеріально за страждання...

— Цікаво, як чиновники відбиваються від таких обвинувачень?

— Річ у тому, що хоча я займаюся допомогою всім підприємствам з іноземними інвестиціями, вперше почув про ці плани і про «перешкоди», які чинилися, лише в Брюсселі. Не чув про це нічого й Віктор Білич із головного управління з питань підприємництва, що був у нашій делегації. Адже якби хтось лише постукав у наші двері, проблему давно б вирішили позитивно...

— Колись я написав статтю про торгівлю нерухомістю в Києві, і невдовзі у редакції пролунав дзвінок з Німеччини. Людина на іншому кінці дроту запитала, чи не можу я їй допомогти з налагодженням контактів із мерією... Вважаю, сам факт такого дзвінка свідчить про те, що проблеми в бізнесменів у Києві все-таки є.

— Ваш приклад підтверджує — сьогодні система допомоги іноземному інвестору в нас ще недостатньо розвинута. Люди не знають, куди звертатися.

— І в чому ви вбачаєте основний сенс своєї діяльності?

— Я не збираюся влазити в їхні бізнес-плани, не нав’язую якихось проектів. Щоб бути успішною, людина повинна дійти до всього сама. Вона має відчути свій проект, його переваги і хиби. Однак дати інформацію, поширити її, щоб вона потрапила до більшості інвесторів, до тих людей, які хочуть займатися бізнесом, — наш прямий обов’язок. Я намагаюся докладати максимум зусиль, щоб виконати ці завдання. Тим більше тепер, коли, на мій погляд, перед Києвом, Україною відкриваються чудові перспективи.

— І звідки такий оптимізм?

— Як мовиться, коли б не нещастя, не було б і щастя. Останніми роками сталися великі фондові обвали в країнах Західної Європи, у США, Японії. А на фондовому ринку Латинської Америки, приміром, у Бразилії, Аргентині, взагалі повний провал. Не можна також назвати радісними події, що відбулися на турецькому ринку. Не додали сталості традиційним фондовим ринкам й антитерористичні заходи, що їх було розгорнуто після 11 вересня. У результаті сотні мільярдів доларів сьогодні шукають собі застосування. І в цей час відкривається наш ринок...

— Ви можете назвати конкретні заходи, які переконали б читача у тому, що ми готові спрямувати частину цього потоку (хоча б струмочок) до Києва?

— Останнім часом ми працювали над випуском єврооблігацій. Київська міська рада прийняла рішення: столиця виходить на зовнішній ринок із єврооблігаціями на суму 200 млн. дол. США.

— Цікаво, під які відсотки ми одержимо кредит?

— Це буде відомо після того, як проведемо роад-шоу і відчуємо — зацікавлені інвестори в нас чи ні. Хоча певні параметри ми для себе визначили. Вважаю, що нині ситуація для України поліпшилася. Так, наприкінці минулого року, коли ми щойно почали роботу, нам присвоїли В-негативний рейтинг. Він, звісно, не вселяв ніякого оптимізму. Проте наприкінці квітня — у травні підвищилися рейтинги нашої держави, і відповідно міста, до В-стабільного. Це вже дає змогу сподіватися, що ми одержимо добрі результати.

Світовий банк проводив експертні оцінки і дійшов висновку, що Україна може прийняти протягом кількох років до 40 млрд. доларів. Чверть із цієї суми вони відвели для Києва. Давайте порівняємо: за всі 12 років нашої незалежності в Україну прийшло трохи менше 6 млрд. доларів, а в столицю — 2 млрд.

— Якби хтось дав нам ці 40 млрд. доларів, хіба б ми переварили таку суму? Рік тому цієї теми я торкнувся в розмові з академіком Пахомовим. Він сказав, що якби така сума прийшла, це була б велика біда для України, тому що її, швидше за все, розкрали б, навісивши борги на наших дітей...

— Вважаю, сьогодні наш ринок цілком готовий до освоєння таких коштів. Згоден: якщо не підготуватися, станеться біда — гроші буде залучено, а ми не знатимемо, як їх використати. Я обізнаний з такими помилками у практиці наших сусідів. Російська столиця зробила свій перший випуск облігацій наприкінці 1997 року. Москвичі колосально попрацювали, щоб залучити іноземні кошти. Проте коли 350 млн. доларів одного дня впали на рахунки мерії і лічильники відразу ж почали накручувати відсотки, виявилося, що вони не готові розпорядитися цими грошима. Минає день, другий, а мерія ніяк не визначиться, що ж із ними робити.

Щоб знизити гостроту проблеми, москвичі домагаються дозволу на... викуп російських цінних паперів, дохідність яких трохи менша. І все ж це був рятівний хід, що дав змогу місту втрачати не по 40 тис. доларів на день, а набагато менше. Потім московська мерія продавала російські облігації частинами і розміщувала виручені кошти в різні проекти…

— Московська мерія показала й інший приклад — вклала гроші в автомобільний завод для порятунку добре всім відомого «Москвича». І, схоже, даремно. Чи не вийде так само й у нас?

— Ніхто не застрахований від помилок. Ще наприкінці минулого року проблема високої ефективності використання позикових коштів дуже жорстко стояла перед головним управлінням економіки і розвитку міста. Там повинні підготувати проекти, узагальнивши пропозиції районних держадміністрацій і відповідних профільних управлінь. Ми хочемо дотриматися соціальної спрямованості проектів, водночас не забуваючи про те, що гроші повинні повертатися. Тому частина грошей має піти на заробляння чистого прибутку або в галузі, де очікується впровадження технологій (приміром, енергозберігаючих) на підприємствах, в організаціях, установах, які дають можливість заощадити фонд витрат: на опалення, комунальні потреби, електроенергію.

Вважаю, на той час, коли в серпні або у вересні одержимо 200 млн. доларів, це управління буде готове не лише прийняти гроші на рахунки, а й відразу їх розподілити по об’єктах, аби вони з першого дня почали працювати і приносити користь місту.

У мерії усвідомлюють, що це наша перша спроба працювати з цінними паперами. Важливо, аби вона принесла відчутну користь. Тим більше що вже є позитивні приклади: «Київстар» зробив два випуски цінних паперів і на сьогодні зміг залучити близько 150 мільйонів доларів. Ці папери вже добре котируються. Після першого випуску на Заході вони подорожчали. Такий позитивний результат свідчить сам за себе.

— Ще є позитивні приклади в Києві?

— Усі організації, котрі готуються випускати цінні папери, звичайно намагаються своїх намірів не афішувати. До речі, поки тривала попередня робота, ми про це також не говорили вголос. До того ж із тобою ніхто не обговорюватиме щось всерйоз, доки міжнародне агентство не присвоїть рейтинг. Тому якщо заздалегідь розголосити свої грандіозні плани, можна опинитися в незручному становищі на випадок невдачі.

Робота, яку ми провели, була нелегкою. Багато що з широко оприлюдненого на Заході у нас закрите. Це ускладнювало підготовку до одержання рейтингу. Втім, ми показали абсолютно все, що в нас у місті пов’язане з бюджетом, виконанням програм соціально-економічного розвитку, спецфондів тощо. Було приємно почути, що столиця не має жодних непогашених боргових зобов’язань. Якщо Київ і брав десь позикові кошти, то завжди вчасно й у повному обсязі розраховувався.

— Який секрет допомагає Києву будувати в таких обсягах?

— Багато іноземців вважають, що все це робить місто. Але це не зовсім так. Ми просто використовуємо важелі дозвільної системи, які перебувають у руках мерії. Деякі об’єкти починаємо за власні кошти, а потім залучаємо інвестора. Приміром, візьмемо Бессарабський квартал, той-таки «Метроград», підземний простір під Майданом Незалежності — все це було зроблено за гроші інвесторів. Місто туди не вклало жодної копійки, як і в більшість об’єктів. А на залучені пайові кошти у нас споруджуються чудові новобудови, наприклад, 78-ма школа. Сьогодні сюди з превеликим задоволенням їздять державні мужі, тому що тут чудово поставлена освіта і дотримані всі умови для того, аби діти могли успішно навчатися.

— Нещодавно мені довелося побувати у відрядженні в Мінську. Враження — ніби я опинився в Києві початку 90-х: ті ж самі похмурі перші поверхи, відсутність потоку машин на вулицях і, нарешті, дуже скромні прилавки. Загалом, кондове соціалістичне місто. Ви в міській раді не переймаєтеся запитанням: яким шляхом іти?

— Колись у нас у столиці брати-слов’яни проводили дні культури Мінська. З цієї нагоди до Києва приїжджав Микола Павлов — мер білоруської столиці, приїжджали його заступники, начальники управлінь. Мінчани дали чудовий гала-концерт. Під час заходу ми обмінювалися думками. Та про свої проблеми вони бояться говорити. «А що ви хочете, — додали вони, коли розмова перейшла в довірчу стадію, — мера призначає президент, і жодного кроку у Мінську зробити не можна без погодження з ним. І страх чиновників пояснюється не тим, що їх можуть зняти, — їх можуть посадити. Тож про яку ініціативу й винахідливість можна говорити?»

— Ну що ж, вважатимемо це зізнанням у тому, що ви самі відповідаєте за свої рішення в місті. Чим у такому разі ви можете пишатися?

— Коли вже ми згадали соціалізм, то скажемо так: якби на сьогодні проводилося соціалістичне змагання, серед міст України ми б, безумовно, посіли перше місце...

— Нещодавно в репортажі із Запоріжжя я чув, як тоді ще кандидат у мери говорив, що саме їхнє місто — абсолютний лідер в Україні. Кому вірити?

— Я також чув цей виступ Карташова. Проте все, що говорять кандидати в мери напередодні виборів (нині Карташова вже обрали), вважаю, треба ділити принаймні на два. А реалії такі, що 35% усіх іноземних інвестицій, що прийшли в Україну, зосереджені в Києві. І тенденція очевидна — відбувається явне зростання інвестицій. Як і було протягом усіх років, нашим головним партнером залишилися США — до 25—27% усіх інвестицій приходить звідти.

— А що, Європа до Києва інтересу не виявляє?

— Виявляє, але не такий великий, як США. Тут наші головні партнери — Голландія, Великобританія, Австрія та Німеччина. Інвестиції цих країн становлять від 4 до 9% загального обсягу. Це також досить пристойні суми. Традиційно на других місцях у нас тримається Кіпр. Причому через Кіпр працюють як західні бізнесмени, так і наші. Оскільки мені доводиться ознайомлюватися з паперами, видно, де повертаються українські гроші, що йшли, працювали там, а потім якимось чином потрапили під патронат наших фінансових, виробничих структур.

В останні два-три роки з’явився російський капітал. Проте, знову ж, упереміш з офшорним. Тобто чимало російських брендів заходять сюди через офшорні компанії. Візьмемо ту ж таки «Альфа-групу». Вона прийшла через Британські Віргінські Острови. Це поширена в усьому світі схема ухиляння від оподаткування: якщо можна заплатити менше, мабуть, кожна людина зробить саме так. Тут головне — куди і як спрямовується капітал. Треба підштовхувати такі інвестиції. Вони корисні місту.

Ще важлива деталь — якщо основний обсяг інвестицій у середині і навіть наприкінці 90-х у нас ішов лише в оптову і роздрібну торгівлю, сферу послуг, то в останні два-три роки в Києві стало популярним інвестування в будівельний бізнес. Причому більше навіть не в нерухомість, а у виробництво будматеріалів.

До 12% ввезених інвестицій сьогодні йде в транспортну галузь, засоби транспорту, нову техніку. Особливо сильні позиції по Києву має «Орлантрансгруппа». У них щонайменше 150 великих абсолютно нових тягачів-траків, що дозволяє здійснювати всі транспортні перевезення з країнами Західної Європи.

Є гроші, які працюють у сфері зв’язку. Дуже популярні вкладення в нерухомість, банківську справу. Є й досить екзотичні інвестиції — живими грошима. Так, свого часу ТНК завезло понад 20 млн. доларів. Вони відразу пішли на викуп автозаправних станцій у наших компаній. Кожен шукає свої способи працювати на ринку…

— Судячи з усього, в нас у будівництві відбувається технічна революція — повністю змінилася технологія спорудження будинків. З чим це пов’язано?

— Я б вам порадив поїхати подивитися завод і цехи, які відкрила відома німецька фірма «Кнауф». Сюди вкладеноо десятки мільйонів доларів. Відкрито виробництво гіпсокартону, що може забезпечити весь ринок України. Крім того, вони торгують із Молдовою, Росією, Білоруссю і планують розвиватися далі — налагодити виробництво сухих сумішей. До речі, ця ж фірма привезла до нас нові технології і тепер готує щити для монолітного будівництва…

— Але ж це — підніжка заводам збірного залізобетону, якими ми колись так пишалися і навіть стверджували, що за ними майбутнє...

— Захід однак весь у моноліті. Швидко, якісно і дозволяє будувати оригінальні будинки. Все ж таки заводське будівництво будинків залишило нам вражаюче убогі міські ландшафти. А за цією технологією практично будь-яку конструкцію можна робити — хоч будинок із химерами Городецького. До речі, то був фактично перший зразок монолітного містобудування. Нова технологія набула великого поширення, бо вона прогресивніша. Відставати тут не можна. І дечого вдалося домогтися. Приміром, москвичі, приїжджаючи до нас, кажуть, що їм є чого повчитися.

— Нещодавно на прес-конференції в російському медіа-центрі у Києві повідомили про плани москвичів побудувати тут за власні кошти цілий квартал із торговим центром та супермаркетами...

— Справді, пропозиція була, щоб мерія Москви і російські компанії побудували в Києві мікрорайон. Проте такі плани обов’язково слід реалізовувати на паритетних засадах. Відповідно, Київська мерія повинна мати можливість у Москві приблизно в однакових умовах побудувати свій центр, де б розмістилися наші представництва.

— На тій самій прес-конференції на запитання київських кореспондентів москвичі пояснили, що в Київської мерії не вистачить коштів на такий проект...

— Повторюю — більшість об’єктів у Києві побудовано не за гроші міста. Ми навчилися залучати інвестиції і робимо це так, щоб у міста залишилися площі, створювалася необхідна соціальна структура і водночас щоб і бізнесмени були задоволені. Так, московська нерухомість, їхня земля коштують трохи дорожче, ніж у нас. Але ті ж таки механізми залучення інвесторів можна застосовувати й у Москві. Можна все це поєднати, щоб одержати чудовий бізнес- і культурний центр, де розмістяться представництва Київської мерії, Київської торгово-промислової палати. Певні поверхи працюватимуть на структури, які дадуть гроші. За такого підходу можливий проект, що цілком окупиться, і над цим варто працювати.

— Проект бразильського карнавалу в липні у Києві — досить сміливий. З чого можна зробити висновок, що Київська мерія відкрита для найнесподіваніших проектів. Такий собі гопак у стилі мамбо...

— Ми нічого не відкидаємо одразу. Вивчаємо, дивимося, підтримуємо. Тим більше що тут ми ніякої революції не пропонуємо — коли такі карнавали проводилися в Лондоні і Берліні, це залучало сотні тисяч городян і туристів із багатьох країн. Кожному хотілося б побачити красу Ріо-де-Жанейро та його карнавалів, але не в кожного є гроші на переліт. А ми покажемо всі сторони бразильських та інших латиноамериканських карнавалів, надавши їм певного українського колориту.

Я бачив карнавал у Сальвадорі — колишній столиці Бразилії. Він там відбувається в натовпі. Багато людей у шикарних нарядах (дехто дістає їх зі старих скринь). У Сан-Сальвадорі немає оголеності, властивої карнавалам у Ріо-де-Жанейро. При цьому все місто танцює і підспівує, їдуть величезні машини-платформи заввишки до шести метрів, на них стоять відомі бразильські групи, потужність колонок просто неймовірна — горланять на все місто.

А в Ріо-де-Жанейро карнавал побудований за цілком іншими принципами — тут ти глядач у спектаклі. У Ріо одночасно відбувається демонстрація семи шкіл танців за ніч. Кожна школа подає себе години півтори, і участь беруть від трьох до п’яти тисяч танцюристів одночасно. Усі в різних костюмах. Деякі взагалі без них. Це величезна вистава. Ми хочемо взяти і перенести елементи з обох карнавалів до Києва.

Нам пощастило: у Лісабоні нещодавно проводився міні-карнавал, і туди вже привезли платформи. Отож, їх можна доставити в Київ, а потім повернути Бразилії. Ми ведемо переговори. Але платформи дуже високі. А тому, можливо, доведеться готувати спеціальні низькі платформи, щоб дійство відповідало умовам нашого Хрещатика.

До київського карнавалу залучимо відомі бразильські групи — компанія Террі Піккарда займається цим. Ну і наші, звісно, запросимо. Можлива поява на карнавалі «ВІА ГРИ», «Океану Ельзи», «ВВ», «Армії любові» і т. ін... Вони зможуть розміститися на пересувних сценічних майданчиках або на стаціонарних майданчиках на Майдані Незалежності.

Переконаний, що бразильський карнавал у Києві привабить багатьох киян і гостей, дасть поштовх розвитку нашої школи танців. Звичайно, запросимо десяток бразильських танцівниць, а решту танцюристів залучимо наших. Мені, як президентові Української спілки спортивного танцю, приємно, що зможу запропонувати нашим клубам можливість проявити себе й заробити якісь гроші...

— Щодо витрат на карнавал — називалася цифра в півтора мільйона доларів. Для організації масштабного дійства це навряд чи серйозна сума. Чи впораєтеся?

— За бразильськими масштабами, звісно, це дуже мало, але за нашими — достатньо. Ми свята організовуємо і на менші бюджетні кошти. Хоча я противник свят за бюджетні гроші — такі заходи слід переводити в комерційне русло. Куди це годиться — проводити за гроші міста рок-фестивалі, інші заходи на Майдані Незалежності або на Європейській площі. На таких проектах місто повинне не втрачати, а заробляти гроші. Затверджуючи сценарний план, Головне управління внутрішньої політики має задавати ідеологічну спрямованість, а решту мусять робити шоумени. Шоу-бізнес сам знайде гроші. А в нас усі останні роки управління культури плаче, що йому не вистачає грошей…

— З розмови з вами видно, що продуманими адміністративними заходами міська адміністрація може домогтися дуже багато. А переведення всього на комерційні рейки — просто рятівна соломина для бюрократів...

— Вважаю, іронія тут недоречна. Все набагато серйозніше — ви подивіться на те, що ми робимо із залучення в Київ інвестицій. Адже це суто адміністративні рішення, але при цьому житлове будівництво вже третій рік поспіль виходить на позначку 1 млн. квадратних метрів, розвивається соціальна сфера.

Правильно прийняте адміністративне рішення часто може зробити більше, ніж бездумне залучення сотень мільйонів коштів. Інколи одним рішенням ти або відштовхуєш від себе (і після цього ніхто нічого не робить), або ж, навпаки, залучаєш абсолютно небачені сили. Ви погляньте — понад третина всіх інвестицій, що приходять в Україну, залишається у столиці. І це при тому, що наше місто не має вільної економічної зони, тобто працює у звичайних умовах…

— Чому ж в Україні не спрацювали ВЕЗ?

— Заорганізованість. Створено ради при кожному губернаторі, вони розподіляють: кого пустити в цей город, а кого — ні. Пускають лише своїх... для ухиляння від оподаткування, а не для залучення реальних інвестицій. Одне слово, своїм дали пільгові податкові діри, а про якісь інвестиції в таких умовах говорити не доводиться. Так відбувається в Донецькому, Закарпатському та інших наших привілейованих регіонах.

Бізнесменові не потрібні пільги, йому необхідні стабільні умови роботи. Бізнесмен повинен знати, що він прийшов на цей ринок, порахував майбутній прибуток, і ніхто ніякими рішеннями нічого в нього не забере. У Києві є система адміністративних рішень, спрямованих на стабільність. Іноді вона видається жорсткою, іноді здається — шалені гроші стягують: то пайова участь, то дозвільна система... Та подібне є й у Парижі, і Лондоні, Варшаві, Москві, Римі — десь трохи більше, десь трохи менше.

Регулювати, звісно, треба, але не штовхати при цьому людей у ринкові торговці. Слід дозволити людям, якщо вони готові, на перших, а десь і на других поверхах у своєму житлі працювати, переобладнавши кімнати в перукарні, магазинчики, ательє тощо. Але не дерти з них гроші за переведення квартир у нежилий фонд. Вони з більшою користю для справи могли б укласти ці кошти в перебудову квартир і налагодити тут свій малий та середній бізнес. На жаль, деякими адмінрішеннями ми вбиваємо умови для такого підприємництва.

— І хто в цьому винен?

— Це випливає з рішень Київради. Вважаю, з погляду розвитку малого і середнього бізнесу, це неправильні рішення. У нас сьогодні десятки тисяч людей стоять на ринках від безвиході — від того, що не мають можливості заплатити 50—100 тис. гривень за переведення своєї квартири в нежилий фонд або купити жилу квартиру на першому поверсі...

А площ нежилих у власності міста мало, одержати їх практично неможливо, тому що в більшості з цих помешкань, особливо в центральній частині міста, розмістилися громадські організації, різноманітні фонди, політичні партії. Бюджетні організації в нежилому фонді не сплачують орендної плати, не беруть участі у формуванні бюджету.

Ми мусимо розуміти, що бюджет столиць наповнюється від малого і середнього бізнесу. Приміром, візьмемо бюджет Мадрида — до 80% надходжень у нього йде від сфери обслуговування: торгівля, ресторани, перукарні... І 65% населення Мадрида зав’язане на сферу послуг.

Це майбутнє Києва. Ми повинні думати, як людину забрати з базару, де вона працює лише на власну кишеню. А якщо вона почне працювати у своєму помешканні, вона проводитиме продане через касовий апарат, сплачуватиме податки, правильно платитиме зарплату. Для цього їй потрібно створити умови. Гадаю, найближчим часом Київська міська рада повернеться до цього питання і встановить розумніші правила гри на підприємницькому полі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво