ІГОР ЮШКО: «КОЛИ ІСНУЮТЬ ПРЯМО ПРОТИЛЕЖНІ ДУМКИ, ВОЛІЮ МАТИ ВЛАСНУ» - Економіка - dt.ua

ІГОР ЮШКО: «КОЛИ ІСНУЮТЬ ПРЯМО ПРОТИЛЕЖНІ ДУМКИ, ВОЛІЮ МАТИ ВЛАСНУ»

15 лютого, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №6, 15 лютого-22 лютого

Ігор Олегович Юшко народився 1961 року в м. Маріуполі (Донецька обл.). Має дві вищі освіти — Ждановський металургійний (1983) і Харківський інженерно-економічний (1987) інститути...

Ігор Олегович Юшко народився 1961 року в м. Маріуполі (Донецька обл.).

Має дві вищі освіти — Ждановський металургійний (1983) і Харківський інженерно-економічний (1987) інститути.

У 1983—1992 роках працював на металургійному комбінаті «Азовсталь»: розливальник сталі, майстер, старший майстер, провідний інженер.

З 1992-го — у банківській сфері: перший заступник голови, голова правління Першого українського міжнародного банку (м. Донецьк).

1998-го обраний депутатом Верховної Ради України за мажоритарним округом. Заступник голови комітету ВР з фінансів та банківської діяльності (1998—2001 рр.).

Член ради Національного банку України (2000 р.).

У грудні 2001 року призначений держсекретарем Міністерства фінансів України, а через три тижні — міністром.

Півтора місяця на новій посаді — не термін для узагальнень і якихось глобальних рішень. Але й не причина зберігати напускну таємничість, аби преса не знала що й думати: а як, а чому і в що, зрештою, все це виллється. Міністр фінансів Ігор Юшко з думкою «Дзеркала тижня» погодився. Хоча й не відразу. І сьогодні він розповідає нашим читачам про себе, про бюджет і про підходи до податкової реформи.

Дозвольте відрекомендуватися

— Після грудневого приходу в Мінфін і стрімкого призначення міністром про вас багато чого писали в пресі. Що правда, що неправда, що ви хотіли б спростувати?

— Свій день народження. В одному з офіційних збірників указано, що я народився 21 липня 1961 року. Тож телефонувати й поздоровляти мене починають рівно на місяць раніше, ніж слід. Оце я можу спростувати цілком обгрунтовано: мама мені підтвердила, що я народився 21 серпня 1961 року.

Усе інше, що про мене пишуть, — то справа смаку і, певне, світогляду людини.

— Тоді що б ви самі сказали про себе? Кажуть, ви — представник донецького клану. Як ви себе в ньому позиціонуєте? З іншого боку, ви — відома постать в українському фінансовому світі. Нехай він маленький, недосконалий, але іншого в нас немає...

— Стосовно донецького клану... Народився в Маріуполі, тридцять років там прожив. Вісім років пропрацював на заводі «Азовсталь», але все це в радянські часи. Тоді клани були інші. Останні десять років жив у Донецьку, із них сім працював у банку. Три роки — у Верховній Раді. Те, що в Києві вважається кланом, в області називають політичною елітою. І не тільки в Донецькій — у Харківській, Дніпропетровській, будь-якій іншій. Це люди, котрі певним чином впливають на долю регіону, регіональну політику. Природно, існують певні точки дотику: бути керівником найбільшого в області банку й не мати відносин з обласною адміністрацією, з мерією міста, з великим бізнесом регіону — це неможливо. Скажемо так, є робочі відносини. Вони завжди рівні, шанобливі, побудовані на співробітництві, взаємній вигоді (маю на увазі банку й підприємства).

— Є люди, котрим ви зобов’язані?

— Таких, напевне, навіть троє.

Один із них — це Булянда Олександр Олексійович, багаторічний керівник «Азовсталі». Людина, котра давала мені шанс. Я був молодим, працював на заводі. Він мене помітив...

— Просто як у пісні...

— Усе так і було. Олександр Олексійович дав мені шанс випробувати свої сили в Німеччині у відборі на подальше навчання. З заводу поїхали двоє — я та Євген Іванов, начальник цеху, у нас із ним досі дружні стосунки. Женя не пройшов, мені поталанило більше. Там не було іспитів, тільки тести — прибамбаси, за тих часів у Маріуполі просто невідомі. Коли я повернувся, Булянда дав мені другий шанс, перевівши у відділ зовнішньоекономічних зв’язків. А потім, коли створювався Перший український міжнародний банк, був одним із тих, хто приймав рішення про направлення мене туди на роботу. І згодом у житті підтримував...

Друга людина — ясна річ, Юхим Леонідович Звягільський. Дуже шанована, впливова людина в місті та області: його інакше, як легендою Донбасу, й не називають. Як акціонер банку він певний час до мене придивлявся. Потім, коли банк почав нормально розвиватися, помалу почали складатися відносини. Під час виборчої кампанії 1998 року думка Звягільського про мене, висловлена Рибакові як меру Донецька, виявилася якщо не вирішальною, то вагомою.

І ще одна людина — це Роберт Спілман. На початку 90-х він був одним із директорів голландського банку — акціонера ПУМБу. Цей чоловік відбирав мене для банківської роботи.

— Зрозуміло, але першу скрипку в донецьких процесах ці люди вже не грають. А як із нинішніми лідерами?

— З нинішніми — робочі відносини. А що, власне, ви хочете почути?..

Є губернатор, є мер міста, є великий бізнес, із яким є робочі контакти. І вони існували в рамках банку. На нинішній своїй посаді, природно, підтримую відносини з мером Донецька й губернатором. Утім, як і з мерами інших міст та губернаторами.

— А як ви визначили б своє місце у фінансово-банківській сфері?

— До банківського світу сьогодні я маю, на жаль, трішки менший стосунок, ніж раніше...

— Це вас дезорієнтує?

— Ні. Просто шкода. Оскільки банківський сектор фінансового ринку знаю на сьогодні найкраще. Як виходець із цього середовища. Є певні думки, є розуміння, що можна, чого не можна робити. Шкода — але не більше того. Нинішня робота для мене не менш цікава, оскільки в ній є щось нове. Якщо там мені все або майже все зрозуміло, то тут багато такого, у чому ще доведеться розбиратися. Це мені до душі.

Мінфін та інші

— Щиро кажучи, Ігоре Олеговичу, зарахувати вас до «клубу любителів Мінфіну» ще півроку тому було вельми складно. Швидше, можна було говорити про «мінфінофоба»...

— Ну, це занадто, мабуть (сміється)... Ні жінконенависником, ні мінфіноненависником я ніколи не був...

— Тоді зупинимося на формулюванні «нелюбитель Мінфіну», що явно простежувалось у вашій діяльності на посаді заступника голови фінансового комітету Верховної Ради. Мені важко судити — можливо, це данина банкірській традиції? Банкіри й Мінфін завжди не дуже добре розуміли одне одного...

— Справа не в цьому. Усе, чим доводилося займатись у Верховній Раді, я намагався робити за певною системою. Є речі, де можна йти на компроміс, а є речі системотворні. І в цій частині з Мінфіном у нас була тільки одна точка, де погляди не збігалися, — стосовно закону про фінансові послуги...

— Ну, певне, не тільки. Те ж таки питання про реструктуризацію боргів Мінфіну перед НБУ можна було принаймні спробувати розв’язати інакше...

— Це дрібніше питання.

— Але ж наше життя і складається з дрібниць. А вам не хотілося б щось «відкрутити» назад, коли вже ви тепер у кріслі міністра?

— Ні, «відкручувати» зовсім не хочеться. Більше того, тільки-то мав зустріч із представниками Світового банку, на якій ми обговорювали зокрема й питання про нагляд за небанківськими фінансовими установами. І я просто повторив свою колишню точку зору. Якщо підрозділ із нагляду створюється всередині Міністерства фінансів, то ми закладаємо конфлікт інтересів: учасник фінансового ринку, у даному випадку Мінфін, не може одночасно бути регулятором того ж таки ринку. Це не залежить від прізвища керівника міністерства, керівника департаменту, це принципово.

На жаль, у бюджеті на нинішній рік гроші на створення цього органу не закладено. А коли так, то обговорювали два варіанти: або орган створюється вже зараз при Мінфіні і з наступного року переходить на власні хліби, або ми втрачаємо час і запускаємо структуру з 2003-го. Домовилися з тиждень подумати, зіставити позиції.

— Може, це й не найактуальніший у наш час проект...

— Більше ніж актуальний, у цьому я ні на мить не сумніваюся. На сьогодні 30% фінансового ринку взагалі не охоплено наглядовою та регуляторною діяльністю з боку держави. Ситуація абсолютно неприпустима. У законі закладено хороші принципи, проте зараз нам слід вирішити, як найбільш прагматично підійти до процесу становлення нового органу. Можна й потрібно говорити про технічну допомогу Світового банку, оскільки це один із напрямків його діяльності.

— Тепер ми логічно підходимо до питання про Міністерство фінансів. Якщо ви прийшли сюди не заробляти черговий рядок у свій послужний список, а щось реально зробити, то Мінфін, на мій погляд, має зазнати дуже серйозних змін...

— Пропонувати докорінні зміни після місяця роботи в міністерстві було б, на мій погляд, занадто амбіційно. Або легковажно. Я можу говорити лише про перші враження. На мій погляд, за структурою, за системою роботи Міністерство фінансів значною мірою відповідає радянським поглядам на такий орган. Одна з головних проблем — недостатній рівень інформаційних технологій.

— Це вас розбестили в банку...

— Ні, це я розбестив усіх навколо, оскільки в банку завжди був мотором різноманітних інновацій, створення прозорої, керованої системи. Зараз, без сумніву, один із головних і, можливо, найскладніших напрямків роботи — це створення прозорої інформаційної системи управління міністерством. За великим рахунком, згодом вона повинна торкнутися й суміжних міністерств, всього економічного блоку уряду.

На рівні людському ми питання проговорили. Заперечень немає. Але професійно до нього поки що не підібралися.

Розумію, вас цікавлять деталі, але те, про що я веду мову, — нині для мене магістраль. Абсолютно переконаний, що, не створивши необхідної для прийняття рішень інформаційної системи, безглуздо говорити про реорганізацію самої структури. Це неможливо за визначенням. Змінюються принципи роботи — змінюється структура, а потім і рівень людей — поступово, плавно. Зміною двох-трьох-чотирьох чоловік нагорі таку махину розхитати неможливо. Більше того, якщо розхитаємо, це може призвести до негативних наслідків.

Аби змінити роботу міністерства в принципі, треба підвести нову платформу. Це не робиться за ніч. На мою думку, знадобиться мінімум півтора-два, а то й три роки.

— У вас цей ресурс є? Чи були під час вашого призначення якісь домовленості з Президентом, із першим віце-прем’єром?

— І з прем’єр-міністром... Умієте ви ставити запитання.

Я читаю статті в «Дзеркалі тижня»... Так категорично заявити про те, хто посадив мене в міністерське крісло! (сміється). Звідки ви все знаєте?

— А що, ми не праві?

— Це вже наступне запитання.

— І все-таки — чи будете ви в наступному уряді?

— Знаєте, жодних гарантій бути не може. Єдине, що можу сказати, — я не пішов на вибори до Верховної Ради. Під час співбесіди Президент висловив побажання, що мені краще займатися не виборчою кампанією, а роботою. Я прийшов працювати. На два місяці чи на два роки — це той ризик, який я для себе акцептував, оскільки в Мінфіні мені сьогодні цікаво.

— На вашу думку, це виправданий ризик?

— Це покаже тільки життя. У мене немає кришталевої кулі і я не займаюся ворожінням на кавовій гущі. Прийшов працювати і працюю багато. І не тільки за часом. Але через місяць видимі результати видати неможливо. Дай Боже, аби щось удалося до червня-липня.

Відступ на улюблену тему

— Ваші недавні колеги з Верховної Ради, її фінансового комітету говорять про Юшка як про людину безконфліктну. Але з жалем відзначають, що Ігор Олегович не дуже-то цікавився податками. Це правда? І коли так, то плюс це чи мінус у даній ситуації?

— Не те й не інше. Так було. Людський ресурс либонь теж обмежений. Коли я прийшов працювати до профільного комітету й вибирав для себе напрям, то податковою системою займалися кілька народних депутатів, найактивніше — Сергій Терьохін, а ще В’ячеслав Сокерчак, Василь Цушко, Валерій Альошин. Але фінансовим законодавством не займався ніхто. Був вибір — штовхатися серед інших чи розробляти той напрям, на якому ніхто не бачить, що саме можна зробити. Вдумайтеся в таку цифру. За перші вісім років незалежності в нас не ухвалено жодного закону про банківську діяльність і, за великим рахунком, про фінансову систему. Як система при цьому могла розвиватися?

— Але ж був закон про банки та банківську діяльність...

— Схвалений Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки, він застарів через півроку після свого прийняття.

— Це тому, що ми найчастіше фіксуємо статус-кво. Кажуть, що й у тих банківських законах, які ухвалено за вашої участі, певною мірою також зафіксовано вже досягнутий рівень.

— Даруйте, але я з цим не можу погодитися. Закону про Національний банк взагалі не було, ради Національного банку не існувало, тож ні про який статус-кво говорити не доводиться. Або візьмімо закон про банки. Подивіться, будь ласка, розділ про ліквідацію банків — його зовсім не було, як і самого поняття ліквідатора. Розділу про банківські об’єднання не існувало, і досі не всі розуміють навіть ту ідеологію, яку в ньому закладено. Кооперативні банки. Я вже півроку пояснюю, що це насправді те, що слід створювати на базі банку «Україна». А всі навколо говорять про іпотечний банк...

— Поясніть, будь ласка, докладніше.

— Вважаю, що частину мережі банку «Україна» можна використовувати для створення системи кооперативних банків. Їх часто плутають із спеціалізованими. Але це не одне й те саме. Кооперативний — це звичайний банк, але побудований за принципом фінансової кооперації, тобто на іншиій юридичній базі. Не заглиблюючись у деталі, наведу такий факт: Rabobank у Нідерландах, один із найбільших у світі, було створено з об’єднання фінансових кооперативів, що обслуговують село. Так само виникли Credit Agricole у Франції, система банку Raiffaizen в Австрії. Нині, коли нові відносини в українському селі лише формуються, принцип фінансової кооперації нових власників дуже й дуже своєчасний. Ця модель може спрацювати суперефективно...

Як не втратити 2003 рік

— Повернімося до податків і того, що з ними пов’язано. Протягом уже кількох років у вищих ешелонах влади періодично виникають проекти злиття Мінфіну, Податкової адміністрації, Казначейства. Що ви з цього приводу думаєте?

— Якщо адміністративно злити планові органи, якими є бюджетні департаменти, з органами, що працюють на ринку, що адмініструють (податкова й митна служби) або виконують бюджет (Казначейство), то це не розв’яже головної проблеми, з якої я почав. Без єдиного інформаційного поля, єдиної бази даних нічого не буде. А за її наявності, навіть зберігаючи нинішню адміністративну незалежність, ми можемо вийти на зовсім інший якісний рівень.

Адже що відбувається? Приходять на зустріч кілька міністрів, керівників органів виконавчої влади. Кожен дістає з портфеля папери, і в кожного — своя цифра. На жаль, дискусія відбувається не на рівні експертної думки — що робити в ситуації, що склалася, а чия цифра адекватніша реаліям. Тож посиділи-посперечалися — й розійшлися. Якби сьогодні стартова розмова починалася з єдиної цифри та з однієї тенденції, з якою всі згодні, результат був би зовсім інакшим. Незалежно від адміністративних взаємовідносин.

— Але ж ви розумієте, є ситуації, коли зручніше сперечатися з приводу цифр...

— Усі ми вихідці з однієї системи, хоч де працювали б. Навіть у банку — там я всі етапи пройшов уже в 1992—1995 роках. Суперечки були навіть між відділами, управліннями всередині банку. 95-го, щойно запустили єдину інформаційну модель і припинили з’ясовувати, у кого інформація достовірніша, ми почали управляти організацією. Так, це міні-модель, але принципи управління легко екстраполюються.

— Податковий кодекс. Микола Янович Азаров каже, що його можуть ухвалити наступної зими. Наскільки це реально — із погляду недавнього депутата й нинішнього керівника Мінфіну, який у розробці Кодексу є головним.

— Не готовий відповісти. Для мене сьогодні набагато важливіше самому зрозуміти, на рівні особистої експертної думки, — чи є даний Податковий кодекс тим документом, який необхідний зараз Україні? Поки що в мене такої думки немає.

— Ви в кожному питанні волієте спиратися не на думку конкретних людей, а на власну експертну? Та хіба це можливо — осягнути неосяжне?

— Не в кожному, але в ключових питаннях я хочу — і матиму — власну експертну думку. Щодо податкової реформи я її мати просто зобов’язаний.

Скажіть, будь ласка, як можна довіряти сьогодні чужій думці, якщо: профільний комітет Верховної Ради «зарубав» кілька розділів проекту Кодексу; «круглі столи» засвідчили різко негативне ставлення громадськості; офіційні кола наполягають на усуненні цілої низки недоліків? Коли оцінки переважно збігаються і залишається тільки щось відредагувати, можна говорити: так, ідеологію обрано правильно, вирішуватимемо тактичні завдання. Але коли існують прямо протилежні думки, потрібно мати власну. Приставати на чийсь бік на віру неможливо.

— І як ви думаєте працювати? Адже виконавці — ті самі...

— Працювати будемо залежно від того, якою буде ця думка.

— Чи правильно я зрозуміла: Податковий кодекс розроблятиметься залежно від того, якої про нього думки Ігор Олегович Юшко?..

— Не бачу в цьому нічого поганого. Звик довіряти своїй експертній думці, і в моєму житті було досить багато випадків, коли ця думка виявлялася більш раціональною в конкретній ситуації. До речі, у процесі дискусій вона могла змінюватися під впливом логіки опонентів. Утім, це особистісні моменти, не знаю, наскільки вони важливі...

Я не беруся загадувати долю Податкового кодексу. Сьогодні є політична воля до його ухвалення, але я не готовий сказати вагоме слово на підтримку або проти. Та хоч як розвивалася б ситуація з Кодексом, ми не маємо права втрачати для податкової реформи наступний, 2003-й рік.

— Не бачу жодної можливості його не втратити.

— Ви не бачите, а я знайшов (сміється). Ми створили кілька робочих груп, але в одному напрямі — реформування системи оподаткування оплати праці. Це прибутковий податок і нарахування на фонд оплати праці.

— Щось новеньке, адже розробники Податкового кодексу традиційно виносять соціальні нарахування за дужки загальної системи оподаткування, а «ці жахливі підприємці», котрі телефонують і пікетують, вимагають відмовитися від такої хибної практики.

— З цього питання в мене вже є думка на рівні експертної. Річ у тому, що нарахування на фонд оплати праці та прибутковий податок дуже тісно пов’язані між собою. Розривати їх стратегічно нерозумно.

…Приходить людина до народного депутата й запитує: «Чому мене не забезпечили певними соціальними благами? Я пропрацював 40 років, я заслужив». Депутат згоден — справді заслужив, тож обіцяє щось зробити в цьому напрямі. А як аналогічна розмова відбувається в іншій країні? Приходить людина на прийом до державного органу і говорить, що пропрацювала 40 років і сплатила 100 тис. податків. Й інша приходить — пропрацювала 10 років і сплатила мільйон податків. Відчуваєте різницю в підходах? Як ми будуватимемо відносини людини з державою — за принципом «Я відпрацював» або, у закордонному розумінні, відсидів 40 років на велфері, бо не хотів навчатися, займатися чи то більш інтелектуальною, чи то більш важкою працею?

Нині в нас немає статистики на рівні громадянина-платника податків, оскільки нарахування на фонд оплати праці йдуть «кошиком». Перший крок — включення в заробітну плату пенсійних платежів, платежів соціального страхування (те, що називається брутизацією зарплати). Це крок до персоніфікації внеску кожного в спільну справу будівництва держави. Соціальні платежі повинні «сидіти» в зарплаті, щоб людина могла підрахувати — скільки грошей вона віддала до Пенсійного фонду, скільки — на страхування від безробіття, скільки прибуткового податку. Сьогодні це незрозуміло, можуть навіть виникати побоювання, нібито ми збираємося обкладати прибутковим податком відрахування до Пенсійного фонду чи на соціальне страхування. Не збираємося, Боже борони! Але психологія покоління, що йтиме на пенсію через 15—20—30 років, буде принципово інакшою.

Поки що ми не готові сказати, як зробити такий перехід максимально м’яким. Силами кількох наукових інститутів проводиться анкетування ринку праці. Це була моя ініціатива. Я хочу зрозуміти шкалу очікувань щодо прибуткового податку з боку керівників великих підприємств, керівників великих комерційних структур, малого та середнього бізнесу. Звісно, будуть і крайні ліві твердження (не сплачувати нічого) і крайні праві (ми все сплачуємо, а що саме, не знаємо). Але, думаю, 50% відповідей буде десь посередині. Ще два-три тижні — й одержимо результати для обговорення.

— А ви не думаєте, що йдете по мінному полю? Адже наступним кроком може стати пропозиція проанкетувати очікування керівників щодо ставки ПДВ й податку на прибуток. А потім...

— Ні, тут анкетування не пройде — зовсім різна природа податків і різні методи адміністрування.

А завдання нинішнього анкетування полягає в тому, щоб створити економічну мотивацію платити заробітну плату через відомості, а не в конвертах. Крім того, працюють три робочі групи, кожна з яких запропонує свою ідеологію — як реформувати оподаткування оплати праці. Думаю, за три-чотири тижні ми зберемося, накладемо моделі одна на одну і зрозуміємо, у чому вони збігаються. А потім почнемо дискусію та розширимо цю базу, наскільки можливо, вліво і вправо. І скажемо собі: стоп. Решта — це фантазії.

— Чи безпечно коригувати податкову шкалу, спираючись на дані соцопитування?

— Так це ж не просто. Ставиться ціла низка запитань, із яких насправді нас цікавить тільки одне. Застосовуються перевірочні запитання. Це хліб учених, вони свою роботу знають.

Відповідно до графіка, у квітні ми повинні мати результат, місяць-півтора — на підготовку законопроекту. Якщо ухвалити цей шматок законодавства до 1 липня, то його можна враховувати при розробці проекту бюджету на наступний рік.

Це, звичайно, не альтернатива Кодексу — лише запасний варіант.

Бюджет-02

— Поки що нас більше цікавить бюджет нинішнього року. Часто говорять, що він поганий, але наскільки, якої ви думки? І які можливі варіанти: а) секвестр після виборів, ближче до літа; б) секвестру не буде: замість нього — банальне недофінансування, ручне управління фінансами; в) буде знайдено якісь альтернативні доходи...

— Можу впевнено заявити, що сьогодні відповіді не існує. Вона може скластися до середини року. Чому не раніше? Перший квартал не показовий. За його результатами говорити про долю бюджету неправильно й неможливо. Не тільки тому, що йде політична кампанія — вона має певний вплив на господарські механізми. Різноманітні політичні сили, кандидати в депутати активно агітують не платити за електроенергію, комунальні послуги, обіцяють усе списати в разі перемоги на виборах, і, на жаль, платіжна дисципліна населення об’єктивно впала. Тож у першому кварталі нам важко розраховувати на ті надходження до бюджету від енергосектора, які ми хотіли б одержати.

У другому кварталі платіжна дисципліна має дещо поліпшитися, і залежно від того, наскільки сильним буде її падіння у січні–березні й підвищення протягом наступних місяців, ми вирішимо, що робити далі.

Друге. Об’єктивно існує проблема пільг — горезвісна 48-а стаття держбюджету. Під час передвиборної кампанії до цього питання повертатися безглуздо. Зате після виборів ситуація з бюджетом значною мірою визначатиметься тим, як буде розв’язано цю проблему.

— Нове голосування? Ви це серйозно?

— А це вже залежить від того, яким буде парламент.

Можна назвати ще кілька чинників, які можуть вплинути на рішення про перегляд чи неперегляд бюджету. Зараз напрацьовується низка законопроектів, пов’язаних з адмініструванням і стягуванням податку на додану вартість. Один із зроблених і підтверджених рішенням Конституційного суду кроків стосується скасування пільг для спільних підприємств. Погано чи добре, але він зберігає бюджету в розрахунку на рік не менше 300 млн. грн. Насправді бюджет із таких сум і набирається...

— Ну а як же прожити ці півроку, поки ситуація остаточно не з’ясується?

— Розпис складено таким чином, що захищені статті бюджету фінансуються. Існують програми, які хотілося б виконувати, але на перший квартал вони не заплановані. Це, як і в попередні роки, капітальні вкладення.

— І жодних ноу-хау в цій сфері?

— Ноу-хау може бути одне — перехід до адресних дотацій населенню. Але для цього потрібно займатися тими речами, про які я говорив вище. Крім того, треба переходити на оподаткування не індивідуального доходу, а сімейного. А ми до цього ні технічно, ні психологічно не готові. Слід створювати інформаційне поле, адже коли ти можеш одержати будь-яку інформацію, можливості для маневру в тебе на порядок більші. Це стратегія, і про неї не можна забувати за текучкою, навіть у найскрутніші часи.

Який міністр крутіший

— Ви в дитинстві випадково не гралися в міністра фінансів?

— Не грався. Але якщо це вас цікавить, була казусна ситуація, про яку я розповідаю друзям.

Коли моєму синові виповнилося шість років, я йому подарував комп’ютер. І, ясна річ, одразу ж інсталювали кілька ігор, одна з них називалася «Цивілізація». Ви, певне, знаєте, що там потрібно будувати, загарбувати території, вирощувати врожай, накопичувати гроші, торгувати... Син погрався трішки, і через півроку-рік у нас відбулася серйозна розмова: «Ким ти хочеш бути?» — «Тату, я хочу бути міністром оборони». — «Синок, зачекай, чому це?» — «Та ти не розумієш, це круто!»

Ну, круто то й круто...

Минуло шість років, виходить указ про моє призначення. «Синку, пам’ятаєш нашу розмову? Ну, ти бачиш, звісно, тато не дуже відповідає твоїм уявленням». — «Та нічого, не переймайся, — каже дитина. — Міністр фінансів — це теж не так уже й погано...»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво