ІЄРАРХІЯ ЦІННОСТЕЙ НА ТЛІ СТАЛЕВОЇ ВІЙНИ ЧИ МОЖЕ МЕТАЛУРГІЯ БУТИ ОСНОВОЮ ДОВГОСТРОКОВОГО ЕКОНОМІЧНОГО ДОБРОБУТУ УКРАЇНИ?

У 1985 році економіст Девід Хендерсон впровадив поняття «любительська економіка» (do-it-yourself economics). Це, на його думку, те, що знає про економіку обиватель, який, за великим рахунком, нічого про неї не знає. Отже, використовуючи мішанину уривчастих знань, «любителі» стовідсотково впевнені, приміром, що роль сфери послуг (у повсякденному розумінні це — перукарні, громадське харчування тощо) в економіці незначна; сільське господарство або енергетика — вже рангом вищі; фінанси — ще більш значущі. Проте найпотужніший «важкоатлет» у цій ієрархії цінностей, звісно ж, металургія.

«Сталевий сексизм» по-українськи

Джон Кей (Financial Times, березень 2002 року — «Сталевий сексизм дилетантів») вбачає у цьому «якийсь прихований сексизм». На його думку, ажіотаж щодо сталі сягає корінням епохи британської індустріальної революції. «Ніхто не надає такого значення текстилю — на текстильних фабриках працюють здебільшого жінки (ось він «сексизм»). Зате плакатний образ сталевара — жар, піт і тяжка фізична праця. І зовсім не випадково, що коли економісти-любителі наводять приклад професії, вартої презирства, вони згадують щось на кшталт перукарень або виготовлення хот-догів», — пише Д.Кей.

«Якийсь прихований сексизм» зіграв злий жарт і з Україною. Правда, коріння його не таке вже й глибоке і веде свою хронологію з кінця ХХ — початку XXI століття. Крім того, у «цьому сексизмі» в Україні мається на увазі дещо інший зміст.

Коли 2000 року українська економіка почала повільно виходити з кризи, багато економістів однією з істотних причин такого пожвавлення назвали експортний потенціал вітчизняної металургії. Легко сказати — 42% валютних надходжень у «засіки» Нацбанку, із загального обсягу всього українського експорту — 60% металургійна продукція. Але варто було в другій половині 2001 року цьому «металургійному добробуту» похитнутися, як країна почала уважно дослухатися до проблем сталеварів, співпереживати їм. Особливо актуальною стала тема антидемпінгових утисків наших підприємств на зовнішніх ринках. Інформація, що раніше цікавила вузьке коло фахівців, перейшла в ранг майже домашньої. Як наслідок, плакатний образ металурга, який заробляє важкою працею собі (і країні) на хліб, набув потрібної ваги, а США, що особливо старалися на ниві виселення зі своєї країни української сталі, перетворилися на «масних котів» (майже як за колишніх революційних часів — «ешь ананасы, рябчиков жуй...»)

Виправдана або ні така думку дилетантів і що думають з цього приводу професіональні економісти, — про це дещо пізніше. Тепер безпосередньо про «заокеанських котів» і їхню війну з усім іншим світом.

Переговорна війна

Слід зазначити, що від часу підписання Джорджем Бушем-молодшим рішення про запровадження з 20 березня цього року тарифних мит (у розмірі від 8% до 30% на 10 видів сталеливарної продукції, яка виробляється в Україні, Росії, Бразилії, Південній Кореї, Німеччині, Туреччині, Франції, Китаї, Австралії і Нідерландах), що викликало в усьому світі справедливе обурення, практично нічого не змінилося. «Море крові і гора трупів» за сценарієм американських бойовиків не утворилися, «війна» з категорії бурхливих заяв і демонстративних випадів перейшла в стан тривалого переговорного протистояння.

«Розумні мита» на суму 2,5 млрд. євро, що Євросоюз мав намір запровадити проти продукції, виробленої безпосередньо в тих штатах, де Буш лише незначною більшістю голосів обійшов на президентських виборах 2000 року свого суперника Гора (саме від них залежить успіх його партії на проміжних виборах 2002 року), так і залишилися на папері. І там їм бути ще довго — відповідно до правил СОТ, процедура із запровадження відповідних санкцій може затягтися на 18 місяців.

Втім, поки СОТ розмірковує, європейці вирішили застосувати інші санкції — терміном на три місяці на суму всього в 360 млн. євро.

Але тут виникла проблема більш серйозна: з 15 країн — членів ЄС лише Бельгія, Франція і Португалія підтримали план Єврокомісії із запровадження відповідних санкцій проти США. А Єврокомісія не зможе ухвалити санкції доти, доки це рішення не буде підтримано більшістю членів ЄС. Так що, як вважають експерти, бюрократична система Євросоюзу в питанні санкцій застрягла всерйоз і надовго...

Єдине, на що спромоглися в Європі, так це ухвалити постанову, відповідно до якої з 3 квітня на імпорт 15 найменувань сталевої продукції в обсягах, що перевищують 11 мільйонів тонн на рік, запроваджено мита в розмірі від 14,6% до 26%. Але як розуміють і в самій Європі, ця постанова спрямована швидше проти постачальників сталі з Південної Кореї, Китаю і країн СНД, ніж із США.

Якщо говорити про втрати України, то вони незначні. Рішення Євросоюзу стосується лише 10% експорту, інші 90% «захищені» підписаною між ЄС і Україною угодою про квотування імпорту нашої металопродукції до ЄС. Якщо говорити про втрати у «незахищених» 10%, то це десь 1,2% — у натуральному вираженні і 1,5% — у грошовому від рівня торішніх постачань.

США, до речі, вельми уміло використали проблеми європейців у своїх цілях. По-перше, адміністрація Буша обвинуватила ЄС у тих самих гріхах, у яких країни світу обвинувачували їх, — у необгрунтованій підтримці ними своїх виробників.

Представник міністерства торгівлі США Роберт Зеллік висловив «глибокий подив» з приводу протекціоністських заходів Євросоюзу», який, навіть «не провівши жодного розслідування», запровадив обмеження. «Ми ставимо під сумнів доречність захисних заходів, які вживає Євросоюз, з огляду на те, що імпорт сталі до Європи поки не встиг зрости», — наголосив Р.Зеллік, на думку якого США й інші країни повинні опротестувати в СОТ рішення ЄС.

А, по-друге, 12 квітня міністр фінансів США Поль О’Ніл несподівано оголосив, що США готові знизити для великої кількості іноземних постачальників митні тарифи на імпорт сталі. (Україна на це відреагувала блискавично — Мінпромполітики разом з металургами вже наступного дня підготували відповідні пропозиції.) Втім, нині невідомо, що стоїть за цією заявою: бажання справді піти на поступки або ж це був просто дипломатичний хід, що дасть змогу дещо затягти час. Втім, те, що «антиамериканський сталевий фронт», який і без того тріщав по всіх швах, після цієї заяви розвалиться ще більше — факт.

Що стосується України і результатів її зусиль для пом’якшення американських обмежень, то ні візит української делегації на чолі з віце-прем’єр-міністром Василем Роговим до США (18—19 квітня), ні спеціальна зустріч з питання скорочення металургійних потужностей Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) у Парижі (що завершилася повним фіаско), яка не відбулася у той самий час, ні IV Міжнародний торгово-економічний форум з гірничо-металургійної промисловості країн СНД, що проходив там само, не принесли радісних новин.

Як певний прогрес слід зазначити лише розгляд у серпні Штатами ринкового статусу для економіки України й ініціацію процесу зняття з нашої країни антипіратських санкцій на суму 75 мільйонів доларів. Проте тішитися тим, що американці з цих питань спрацюють швидко і вони вже найближчим часом будуть вирішені на користь України не варто. Як зазначає навіть сам «оптимістично налаштований» Василь Роговий, проблемних питань (серед них і заборона на імпорт до України курячих стегенець) ще дуже багато...

Ось де вистачало бурхливих пристрастей, так це у відносинах між Україною і Росією. Знаковою тут стала постанова українського Кабміну від 29 березня, у якій відразу на 22 види товарів і сировини російського виробництва запроваджувалося мито в 20%. Правда, мита почали б працювати лише в тому разі, якби Росія вийшла з «трубної» угоди з Україною і запровадила б на них 40 і 20% мита (остання цифра — для труб великого діаметра).

Незважаючи на вузькоспрямованість цього формулювання, згадана постанова Кабміну мала позитивний результат — у росіян геть-чисто зникло бажання «відігравати» свої американські збитки за рахунок України.

Візит до Росії українського прем’єра Анатолія Кінаха, що відбувся за цим, продемонстрував повний ажур у цьому питанні. Росіяни забули про свої «нечисті» наміри щодо труб (прем’єр Михайло Касьянов навіть заявив про можливе збільшення трубних квот), з’явилася також інформація, з посиланням на Касьянова, що не пізніше 15 травня будуть зняті обмеження відносно української катанки й оцинкованого прокату.

Ще один важливий момент — російський прем’єр уперше офіційно визнав, що у випадку з продукцією металургів проблема не в Україні, а в надвиробництві і відсутності в цій російській галузі структурних реформ.

І все-таки економіка перукарень і кафе!?

Повертаючись до теми «гарних» металургів, «масних заокеанських котів» і до того, що думають з цього приводу професіональні економісти, варто врахувати думку останніх. Джозеф Cтигліц, професор економіки Колумбійського університету, колишній голова ради з економічних питань президента США Білла Клінтона, віце-президент Світового банку (кількість титулів вражає!) у статті «Загроза глобалізації, або Подвійні стандарти у виконанні США» доходить практично тих самих висновків, що й «економісти-любителі» (звісно, на дещо вищому рівні). Він пише: «Висунутий Америкою аргумент, відповідно до якого вона мала право вжити заходів із запобігання різкому зростанню імпорту, нещирий і лицемірний». …У самій Америці, — продовжує Стигліц, — створено безліч ефективних нових підприємств (міні-заводів), але простоювали неповороткі гіганти — спадщина вчорашнього дня. Вони не в змозі витримати конкуренцію з жодним ефективно працюючим сталеливарним підприємством як в Америці, так і за кордоном».

Критику зовнішньої політики США економіст обгрунтовує з позиції «благ глобалізації». Стигліц глибоко упевнений, що за хорошого управління вона може принести користь усім країнам.

Проте тут є одне «але»: глобалізація — це велика відповідальність за бідні країни і пов’язані з цим певні ризики. І багаті країни, такі як США, можуть узяти на себе цей ризик. А не так, як нині, коли правила, за якими потрібно жити світові, «написані багатими промисловими країнами для багатих промислових країн».

Але повернімося до України. Слід зазначити, що в країні зрештою зрозуміли, що 42% валютних надходжень, 60% обсягу експорту і плакатний образ металурга не можуть бути основою довгострокового добробуту держави. (І він зовсім не залежить від того, які блага Україна зможе собі «вибити в сталевій війні» із США.) Навіть більше — у будь-який момент можуть підірвати її економіку зсередини.

За прикладом далеко ходити не треба: щойно почав зменшуватися потік сталевого експорту з України — захиталося все. Покотилася гривня, постійний дефіцит бюджету. Радує тільки дефляція, та й вона стала можлива завдяки вмінню Мінекономіки правильно додавати цифри.

Чим же погана структура економіки, заснована на металургії? От якби виготовлену українськими сталеварами продукцію купували вітчизняні ж машинобудівники і виробляли устаткування для інших галузей, а ті, у свою чергу, виготовляли якісну продукцію, тоді на кожній стадії технологічної переробки створювалися б додаткові робочі місця, збільшувалася б зарплата. А отримані доходи українські громадяни залишали б на внутрішньому ринку, формуючи попит, що привів би до зростання в галузях, які виробляють товари і послуги. Тоді усе було б у порядку. У нас же металурги виробили, а потім практично все продали за кордон, і зростання або скорочення доходів стосується безпосередньо лише їх.

Звичайно, економіку не побудувати на одних перукарнях і кафе. Але точно так само вона не може базуватися на одній сталі. У економіці кожен елемент залежить від інших. Запитувати, що важливіше — некоректно. Це все одно, що намагатися визначити, яка ланка в ланцюзі основна.