І СУПУТНИК ЖИТТЯ — МІСЬКВОДОКАНАЛ. З ВІТЧИЗНЯНОЇ ПРАКТИКИ ВИКОРИСТАННЯ ЗАКОРДОННОГО КРЕДИТУ

Якщо неправда здається настільки правдивою, що правда здається неправдою — хитрість удалася.

Китайський фольклор

Безапеляційність висновку про те, що людей псують гроші, мабуть, викликає неприйняття не тільки в мене. Хтось вважає, що все залежить від людини. А інші переконані у визначальному значенні суми. Особливо коли йдеться про десятки мільйонів доларів.

Без води…

У роки так званої перебудови вперше випало познайомитися з німецьким часописом товариства захисту прав споживачів. І особливо зацікавив у ньому додаток у вигляді невеличкої смужки паперу. Досить було занурити її в склянку — і за зміною кольору визначався ступінь чистоти води. Отут і з’ясувалося: щоб не псувати нерви, не варто було робити аналіз. Воду з-під крана індикатор уперто визначав як непридатну для пиття. У найкращому випадку її можна було використовувати для технічних цілей. Та й то — далеко не завжди...

Коли одне з запорізьких підприємств спробувало налагодити з іноземцями спільний випуск шампуню, ті передусім попросили надати на пробу води. Отримавши результати аналізу, потенційні партнери ще раз уточнили, що їх, мовляв, цікавить не технічна, а питна вода. І після відповіді типу «А яка ж вона, по-вашому?» тема співробітництва зійшла нанівець.

Такі випадки можна було б віднести до розряду кумедних, але, на жаль, висновки місцевих санлікарів на це не налаштовують. За їхніми оцінками, питна вода в багатьох запорізьких водогонах за своїми параметрами — як зовнішніми, так і хімічними й бактеріологічними — далека від установленого стандарту. Часом навіть офіційні висновки не позбавлено неприємних емоцій: «Береш аналіз і жахаєшся від того, що таку воду п’ють люди. Вони зовсім не захищені від небезпеки. Особливо тривожить, що практично кожна друга проба питної води, що подається населенню, є потенційно небезпечною в епідплані».

Та й комунальники не намагаються це спростовувати навіть тоді, коли запевняють у дотриманні чинних Держстандартів. Вони визнають, що міжнародні стандарти на питну воду набагато жорсткіші. Нібито й наше Міністерство охорони здоров’я вже розробило нові санітарні норми, за якими аналіз води розширено до 160 параметрів. Але на практиці оцінку роблять за 62 показниками, оскільки необхідних методик немає, реактивів — тим паче, а про те, що наявні очисні споруди ці норми просто неспроможні забезпечити, годі й говорити.

Проте навіть такі сумні дані видаються загалом-то дрібницею порівняно з тим, що потреби регіону в питній воді не задоволено й на третину, а понад 200 населених пунктів області змушені користуватися привізною водою.

Довідка «ДТ»

Єдиним безальтернативним постачальником води, спроможним задовольнити потреби області, є Дніпро. Його ресурси використовує найбільше в регіоні державне комунальне підприємство «Водоканал», що забезпечує водою, крім обласного центру, ще чотири сільські райони. Воду готують дві Дніпровські водопровідні станції (ДВС). Першу, лівобережну, побудовано 1937 року. Один із двох її водозаборів в незадовільному технічному стані. ДВС-2 введена в дію 1970 року і працює відповідно до регламенту, але її потужність учетверо нижча, ніж у першої станції.

На балансі запорізького водоканалу 1900 км водоводів і мереж, більше половини з яких зношені.

А без каналізації?

Ще серйознішою проблемою для запорізького водоканалу було й залишається очищення стічних вод. До 1995 року на підприємстві склалася ситуація, коли скидання неочищених стоків становило порядку 165 тис. кубометрів на добу. До речі, приблизно аналогічний обсяг разового забруднення в Харкові в середині 90-х став підставою для вживання надзвичайних заходів у зв’язку з екологічною катастрофою. А в Запоріжжі аналогічне тривало протягом 15 років і сприймалося мало не як норма. Єдиним, коли можна так сказати, запобіжним заходом була радмінівська заборона на житлове будівництво в лівобережній частині обласного центру. Втім, із 1993-го до 1995 року з централізованих джерел виділялися певні кошти на реконструкцію очисних споруд. Це дало змогу завершити розпочату ще 1989 року реконструкцію процесу механічного очищення стоків на ЦОС-1, але на повноцінне забезпечення біологічного очищення грошей не вистачило.

Довідка «ДТ»

У структурі запорізького водоканалу дві центральні очисні споруди (ЦОС). Лівобережні введено в експлуатацію 1957 року. Вони спроможні забезпечити повне біологічне очищення 200 тис. кубометрів стоків на добу, а 80 тис. кубометрів піддаються лише первинному відстоюванню та хлоруванню перед скиданням у Дніпро. Мулові ставки площею 53,5 га експлуатуються при навантаженнях, що перевищують допустимі. Побудовані 1978 року ЦОС-2 на правому березі працюють відповідно до регламенту.

Довжина каналізаційних мереж водоканалу становить 800 км, стан 47 відсотків із них незадовільний.

У пошуках виходу

Переконавшись, що на сторонню допомогу сподіватися марно, влада поставила за мету розв’язати проблему самотужки. Спочатку виношувалася ідея акумуляції необхідних коштів за рахунок підвищення тарифів на послуги водоканалу. Проте розрахунки показували: мінімально необхідну суму (20 млн. доларів) можна одержати не менш як за 18 років. Подібні темпи фінансування робили проект просто недоцільним. Єдиним реальним виходом залишалося залучення інвестицій. Ясна річ, зарубіжних, адже знайти вітчизняного кредитора — завдання практично нездійсненне.

Першою спробою стали переговори з одним із закордонних комерційних банків, який був не проти дати в борг. Але запропоновані ним умови не влаштовували місцеву владу. По-перше, кредитна ставка була занадто високою, а по-друге, як заставу банк вимагав виставити житло, що перебуває в комунальній власності. Тоді, 1995 року, цю тему почали обговорювати з Європейським банком реконструкції та розвитку.

Переговорний процес із ЄБРР тривав чотири роки. Довго визначалися, кому з двох претендентів (аналогічний проект збирався здійснити Дніпропетровськ) віддати перевагу. Зрештою вибір зробили на користь Запоріжжя, оскільки в сусідів водозабором і очисними спорудами володіла область, а мережі належали місту. До того ж фінансовий стан підприємства тоді був украй важким.

Перебігу переговорів і перспективам укладання договору обидві сторони приділяли велике значення. І не тільки з економічних, а й із політичних міркувань, оскільки масштаби настільки об’ємного проекту в муніципальній сфері не мали аналогів. Звісно, не обійшлося без суперечностей. Так, водоканал спочатку не хотів виступати в ролі позичальника, мотивуючи тим, що власником підприємства є міська влада. Проте позиція банку залишилася непохитною: він не бажав мати фінансових відносин із структурою, склад якої щочотири роки зазнає кадрової ротації. Це непрямо підтвердив тодішній директор представництва ЄБРР в Україні Ярослав Кінах: «Ми дуже скрупульозно розглядаємо ризик».

До речі, скрупульозність в оцінці ризику виявляли не лише банкіри. З не меншою пунктуальністю до аналізу перспектив співробітництва поставилися й у Запоріжжі. Наприкінці березня 1997 року на зустрічі представників промислових і фінансових кіл регіону з керівником одного з найбільших українських банків було заявлено: «Два роки викручують руки міськвиконкому й водоканалу щодо виділення кредитів ЄБРР для очисних споруд міста. Нав’язуються кабальні умови й устаткування, яке ми не хочемо, бо знаємо — воно не працюватиме». Проте ця тема ні розвитку, ні аналізу (принаймні публічного) не мала. І через півтора року Верховна Рада практично без обговорення схвалила ініційований і поданий Президентом України Закон «Про ратифікацію гарантійної угоди «Програма інвестицій у розвиток системи водопостачання й очищення води м. Запоріжжя» між Україною і Європейським банком реконструкції та розвитку». А ще через шість місяців, наприкінці травня 1999-го, міністр фінансів Ігор Мітюков і перший віце-президент ЄБРР Чарльз Франк підписали відповідну гарантійну угоду між Україною та банком.

Палиця на два кінці

На офіційному рівні починання подавалося не інакше як «грандіозний проект водопостачання й очищення води». Його кошторисну вартість визначено в 42,5 млн. доларів США, що включили, крім кредиту ЄБРР, по 1,1 млн. доларів технічної допомоги міжнародних организацій-донорів і фінансування TACIS. Частка водоканалу в проекті становила 9,3 млн., ще 3 млн. доларів зобов’язався внести міський бюджет. Але в центрі уваги, ясна річ, був 28-мільйонний кредит, виділений на вельми пільгових умовах. Його надано на 15 років, із яких протягом перших чотирьох треба оплачувати лише відсотки, вкладаючи решту коштів у реалізацію проекту реконструкції водоканалу. А повне повернення позики передбачено протягом 11 років після завершення проекту.

У переліку основних завдань проекту — зниження витікання води в мережах, витрат електроенергії та стабілізація тарифів на послуги водоканалу відповідно до реальної собівартості виробництва. Зокрема, планувалося завершити будівництво Лівобережних очисних споруд, що дозволило б припинити скидання неочищених стоків у Дніпро, вивільнити 70 гектарів площ, використовуваних для висушування осаду, і ліквідувати підтоплення двох селищ. Крім цього передбачено заміну й реконструкцію 64 км водогінних мереж, технічне відновлення ДВС-1, установлення 3400 лічильників на вводах у багатоповерхові житлові будинки. Отже, у результаті реалізації проекту заплановано щорічне зниження експлуатаційних видатків водоканалу на 2,7 млн. доларів. Словом, перспективи відкривалися дуже привабливі, проте навіть на їхньому тлі залишалися істотні деталі, про які ініціатори проекту коли й згадували, то явно неохоче.

За оцінками фахівців, освоєння проектного кошторису спроможне розв’язати лише п’яту частину водоканалівських проблем. Але банк не збирався братися за обсяг робіт у 198 млн. доларів, оскільки висновки замовленого голландській і канадській фірмам дослідження були категоричними: максимальний розмір кредиту не повинен перевищувати 28 млн. доларів. Інакше, судячи зі стану справ на водоканалі, кошти перетворяться на безповоротні. Безперечно, такий підхід кредитора анітрішки не суперечить здоровому глузду. А позичальнику слід або задовольнятися запропонованим, або, як то кажуть, залишатися при своїх інтересах. Та от інтереси ці вимальовувалися аж надто своєрідними.

Як і слід було чекати, за підсумками тендера генеральним проектувальником визначили лондонську філію американської фірми. Дороге устаткування для реконструкції теж необхідно закуповувати за кордоном, оскільки воно має відповідати європейським нормам. Скажімо, вітчизняні насоси хоч і набагато дешевші, але з ККД менше 40 відсотків. А банк згоден кредитувати їх придбання лише в тому разі, якщо цей показник буде вдвічі вищим. Словом, хоч як крути, а про повноцінну зарубіжну інвестицію у вітчизняне комунальне господарство годі було й говорити. Фактично водоканалу запропонували традиційну роль однієї з проміжних ланок у випробуваній схемі реінвестування закордонних підприємств. Але тоді є всі підстави поцікавитися: а за чий же, власне, кошт буде реалізовано всю цю грандіозність?

Це запитання хоча й дисонувало з урочистістю представлення кредитного договору, але опинилося в центрі уваги прес-конференції в Запорізькому міськвиконкомі 3 червня 1999 року.

— Найбільша проблема — перейти до оплати за реальною вартістю, — повідомив тодішній генеральний директор водоканалу Петро Спасюк. — Вартість води для населення в Запоріжжі становить 12 копійок за кубометр, а собівартість — 28 копійок.

Цікаво тільки, на якому паливі працює цей «вічний двигун»? Виявляється, усе гранично просто.

— Ми використовуємо так зване перехресне дотування, — пояснив директор, — установивши різні тарифи для споживачів. Для населення, приміром, він низький, а для промислових підприємств — 90 коп. Але залишається незмінним протягом двох із половиною років. Сьогодні стоїть завдання, і в проекті це закладено, що для споживачів — однозначно — ціни не підніматимуться.

Зважаючи на все, порушена тема зачепила за живе тодішнього міського голову Запоріжжя Олександра Головка, і він підключився до розмови.

— Ми весь час навколо проекту намагаємося підвести питання цінове. У цивілізованому світі за хороший продукт добре платять. А в Запоріжжі платять найменше в Україні завдяки ефективній роботі водоканалу. Він сьогодні працює над зниженням витратних механізмів, самоокупний, що дозволяє відпускати воду нижче собівартості її виробництва.

Ну що ж, коли все так чудово, залишалося тільки порадіти оптимістичним перспективам. Та от халепа, радість виявилася недовгою. Бо вже через кілька місяців тарифи на воду підскочили майже на 100 відсотків. І як виявилося згодом, це було лише початком.

Спритність тарифу.
І ніякого шахрайства?..

За минулі два з лишком роки, всупереч обіцянкам, запоріжцям так і не вдалося відчути покращання з водопостачанням і каналізацією, зате чотири рази довелося пережити перегляд тарифів. Авжеж, у бік збільшення. І кожного разу це супроводжувалося мало не клятвеними запевненнями, що надалі подібне виключено. Скажімо, після чергового підвищення цін рік тому керівництво міськводоканалу публічно спростувало чутки про можливість збільшення тарифів. З посиланням на договір із ЄБРР, стверджувалося, що подорожчання можливе тільки в разі інфляції чи «падіння» гривні. Відтоді національна валюта не лише встояла, але навіть, кажуть, зміцніла. Але за кубометр холодної води населення нині змушено платити вже 42 копійки, підприємства — 1,18 грн.

Роз’яснення причин цього, на жаль, були невиразними. Декотрі чиновники запевняли, що немає ніякого диктату з боку банку. Хоча відразу посилалися на те, що «у кредитній угоді записано пункт про приведення тарифів у відповідність із видатками підприємства». Така вимога видається принаймні дивною. Утім, міркуйте самі.

Відповідно до норм, затверджених рішенням міськвиконкому ще в грудні 1996-го, кожен запоріжець щомісяця зобов’язаний сплатити за використання 7,8 кубометра холодної води, оскільки щодоби він нібито споживає її в кількості 260 літрів. До речі, за європейськими стандартами, одному жителю цілком вистачає 150 літрів. І, здається, вони не потерпають від спраги і бруднючими не ходять. А фахівці запорізького водоканалу стверджують, що за результатами проведеного ними багатомісячного дослідження «фактичне водоспоживання становило 390 літрів на добу»...

Та облишмо фантастику й візьмімо за основу розрахунків офіційно прийняту норму.

З урахуванням того, що чисельність приватних споживачів продукції водоканалу становить 1 млн. чоловік (приблизно 78 відсотків у питомій вазі всіх споживачів), виходить, що населення щодоби використовує 260 тис. кубометрів води. До цієї кількості додамо 73 тис. кубометрів, спожитих промисловістю, аграрним сектором, бюджетними організаціями. Разом виходить 333 тис. кубів. А тепер порівняємо результат із даними, наведеними в пресі начальником технічного відділу ДКП «Водоканал»: «Об’єм води, що подається населенню та підприємствам, становить 400—500 тис. кубометрів на добу». У задачі запитується: а хто ж тоді щодоби «випиває» від 67 до 167 тис. кубометрів води? Невже такими обсягами вимірюються витікання? Нісенітниця, стверджують фахівці. Якби таке сталося, Запоріжжя давно перетворилося б на Венецію. А либонь поки що його вулицями гондоли не плавають.

Тоді про яке «приведення тарифів у відповідність із видатками підприємства» йдеться? І скільки ж їх можна «приводити у відповідність», якщо після підвищення цін на воду торік у липні фахівці ЄБРР дійшли висновку, що встановлені тарифи на воду цілком покривають собівартість її виробництва, а в серпні нинішнього року заступник міського голови Микола Крещук заявляє, що собівартість виробництва одного кубометра становить 52—53 копійки? Отже, запропонована населенню чергова нова ціна покриває собівартість лише на 80 відсотків. І це при тому, що водоканал ще до реалізації проекту працював над «зниженням витратних механізмів», був самоокупним, і це дозволяло «відпускати воду нижче собівартості її виробництва».

Проте найголовніше в тому, що пошук відповідей на цікаві для нас запитання за допомогою математичних розрахунків — марнування часу. Адже реалізація запорізького проекту вже давно та грунтовно відхилилася від суто економічної мети реконструкції одного з підрозділів комунального господарства.

Показовий приклад,
не рекомендований
до застосування

— Ми переконані, що це буде зразковий проект для всієї України, — два роки тому заявляв на презентації директор українського представництва ЄБРР Ярослав Кінах.

Справді, зразки не змусили на себе чекати. Першою скандальною ластівкою стало звільнення генерального директора водоканалу П.Спасюка. За офіційною версією, відставка мотивувалася невживанням належних заходів у зв’язку з викиданням неочищених стоків комбінатом «Запоріжсталь». Проте в кулуарах жваво обговорювали іншу версію, пов’язану з бажанням колишнього міського голови О.Головка призначити опікуном водоканалу відому й заможну фірму «Олександр ЛТД». Це припущення було аж ніяк небезпідставним, оскільки в керівництві водоканалу, очоленому колишнім головним інженером Володимиром Разгуляєвим, справді з’явилися співробітники, котрі раніше працювали в «Олександрі».

Після затяжного скандалу, пов’язаного з перевиборами міського голови, О.Головко змушений був подати у відставку, і керівне крісло дісталося його давньому опонентові Олександру Поляку. І знову водоканал завирував кадровими перестановками. Розпорядженням міського голови В.Разгуляєва усувають з посади генерального директора. Суд визнає ці дії незаконними, але після відновлення статус-кво Разгуляєва звільняють знову. Водночас з підприємства йдуть фахівці з багаторічним стажем. Кадрову чехарду міська влада пояснює тим, що водоканал опинився у важкому фінансовому становищі, викликаному нераціональним використанням коштів, що унеможливлювало виконання зобов’язання перед ЄБРР. Зокрема, за словами заступника міського голови М.Крещука, керівництво водоканалу замість того, аби акумулювати кошти, ще з 1999 року витрачало їх на виробництво, придбання транспортних засобів, устаткування, ремонт, рекламу, купівлю дорогих іномарок.

Чесно кажучи, у цьому переліку складно знайти якийсь кримінал. Адже проект і започатковували заради відновлення виробництва. А стосовно «дорогих іномарок», то, по-перше, так звані вітчизняні авто також не з розряду дешевих, а, по-друге, куплені машини поставили на баланс підприємства, тим самим примноживши власність міської общини.

— Закиди стосовно того, що ми не збирали, а витрачали гроші, просто не витримують критики, — вважає В.Разгуляєв. — До квітня нинішнього року підприємство було на картотеці. Про яку акумуляцію коштів могло йтися?!

Так само категорично колишній генеральний директор відкидає публічно висунуті міським головою звинувачення в закупівлі вугілля за неймовірно високою ціною — 3,2 тис. за тонну.

— У цьому випадку використано підміну понять, — запевняє Разгуляєв. — Вугілля справді можна купити набагато дешевше. Але для виробничих потреб водоканалу потрібно не просто вугілля, а вугільний фільтрант, який у багато разів дорожчий від звичайного палива. Його виробляють в Україні два підприємства. Деякі приватні підприємці можуть продати дешевше, але без гарантій якості товару. А ми закупили фільтрант із заводською гарантією й сертифікатом якості, схваленим Мінздравом.

І вже в трохи іншому світлі звучать виправдання міської влади в зв’язку з недавнім підвищенням ціни на воду.

— Колишнє керівництво «Водоканалу» передбачало збільшити тариф до 40 відсотків, — зізнався журналістам заступник міського голови М.Крещук. — Два тижні мер міста не хотів розмовляти на цю тему, але коли розібралися в обстановці на водоканалі (а становище безвихідне), тільки тоді ухвалили рішення про мінімальне підвищення тарифів.

Справді, обстановка на підприємстві склалася не з кращих. І значною мірою через величезний борг бюджетних організацій і тепломереж, який сумарно обчислюється 33 млн. грн. Хоча в рамках кредитної угоди міська влада зобов’язалася всіляко сприяти водоканалу в розв’язанні платіжних проблем, на практиці ця умова не виконується. При вирішенні проблем міського бюджету перевагу віддають дотації бюджетним організаціям і безвідсотковому товарному кредиту тепломережам. Формально — за рахунок водоканалу, фактично — з гаманців громадян.

Здавалося б, за такого повороту подій саме на часі сказати своє вагоме слово обласній владі. І не лише в зв’язку зі статусом вищої організації, а як однієї з безпосередніх сторін договору. Але, незважаючи на триваючий скандал, обласне керівництво уникало будь-яких коментарів, посилаючись на те, що відповідні оцінки дасть лише після закінчення перевірки, проведеної обласним контрольно-ревізійним управлінням. Такий підхід був би цілком виправданим, якби не одна невелика деталь. За тиждень до закінчення перевірки начальник обласного КРУ Олександр Клепаков надіслав голові облдержадміністрації Євгену Карташову доповідну записку з переліком численних порушень, нібито допущених керівництвом водоканалу та його колишнім генеральним директором В.Разгуляєвим. Текст цього документа опубліковано в пресі.

— Такий досвідчений фахівець, як О.Клепаков, не міг не знати, що робити висновки до закінчення комплексної перевірки, та ще в офіційному листуванні з подальшим її оприлюдненням у пресі, він не має права, — дивувалися в Запоріжжі.

У тому, що перевірку розпочинали аж ніяк не заради встановлення істини, у місті практично ніхто не сумнівається. І поряд із деякими іншими фактами це наштовхує на вельми неприємні висновки.

По-перше, без пояснення мотивів розпорядженням голови облдержадміністрації Є.Карташова від 30 липня ц.р. міське комунальне підприємство «Водоканал» виключено з переліку підприємств-монополістів, на яких запроваджено регулювання цін і тарифів. Хоча в усьому світі подібні підприємства мають статус монополіста, позаяк їхніх конкурентів навіть теоретично неможливо уявити. По-друге, турботи з обслуговування водоканалу прийняв на себе «Індустріалбанк» — дуже близький партнер металургійного комбінату «Запоріжсталь». По-третє, новим керівником водоканалу призначено в недавньому минулому працівника «Запоріжсталі». Тієї, що аж ніяк не чужа нинішньому голові обладміністрації, котрий раніше тривалий час трудився на посаді директора запоріжсталівської зовнішньоторговельної фірми. Чи не забагато «випадкових» збігів? Невже справді є підстави для обережних припущень місцевої преси, що на водоканалі зіштовхнулися інтереси двох фінансових кланів?

— Це очевидний факт, — переконаний В.Разгуляєв. — І недавнє підвищення тарифів на воду викликано не економічною необхідністю, а бажанням за безцінь прибрати підприємство до рук. Схема хоч і не хитромудра, зате її безвідмовність неодноразово перевірена на практиці. Економіка водоканалу різко погіршиться. Це змусить звернутися до «Індустріалбанку» за кредитом під заставу основних коштів. Грошей для повернення кредиту, природно, не знайдеться, і банк стане власником підприємства. Придбання дуже вигідне, якщо врахувати, що річний оборот водоканалу становить 110 млн. грн. Готівковими! А з виключенням водоканалу з переліку підприємств-монополістів і зовсім відкривається найширший простір для діяльності. Адже немислимо уявити, що населення відмовиться споживати воду. Йому просто нікуди подітися на відміну, скажімо, від промисловості, яка вже нині активно зайнялася створенням альтернативних джерел водопостачання.

Залишається тільки з’ясувати, яка доля спіткає «грандіозний проект водопостачання й очищення води»? Звісно, дуже хочеться помилитися в прогнозі, та, зважаючи на все, запоріжцям доведеться згадувати про нього, як про привабливу, але нездійсненну мрію. І спогади ці, на жаль, солодкими не будуть. Позаяк головним гарантом перед банком виступило Міністерство фінансів, зобов’язавшись відшкодувати збитки в разі порушення кредитної угоди. Коли таке трапилося б, Мінфін напевно відповів би, а потім беззастережно вилучив кошти з фондів області, включаючи позабюджетний. Зажуримося?

Початок епілогу

Коли матеріал було підготовлено до друку, запорізькі ЗМІ розповсюдили інформацію про порушення міською прокуратурою кримінальної справи за фактом зловживання службовим становищем посадовими особами ДКП «Водоканал». За основу взято події березня цього року, коли підприємство очолював В.Разгуляєв. А через кілька днів нове керівництво «Водоканалу» виступило з ініціативою отримання в «Індустріалбанку» кредиту в 5,34 млн. грн. під заставу рухомого та нерухомого майна. Список, поданий на узгодження міськрадівської комісії з питань торгівлі та побутового обслуговування, включав понад 80 об’єктів загальноміської власності, балансова вартість яких перевищує 21 млн. грн.

На засіданні комісії новий кредитний почин комунальників зарубали на корені. Однак у вівторок на сесії міськради він отримав схвалення більшості депутатів. Тенденція розвитку подій висвічується дедалі яскравіше...