ГРОШОВИЙ ВІТЕР - Економіка - dt.ua

ГРОШОВИЙ ВІТЕР

15 лютого, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №6, 15 лютого-22 лютого

Останніми роками вітроенергетика переживає бум. Цих станцій зводять усе більше і більше. Поки що на тлі екологічної проблеми це швидше данина моді, але є і здорове прагнення якось підстрахуватися на майбутнє...

Останніми роками вітроенергетика переживає бум. Цих станцій зводять усе більше і більше. Поки що на тлі екологічної проблеми це швидше данина моді, але є і здорове прагнення якось підстрахуватися на майбутнє. Адже нинішній достаток дешевих мінеральних ресурсів колись та й закінчиться. Тож хоча задоволення не дуже дешеве (ціна такої електроенергії зазвичай удвічі вища, аніж виробленої традиційним шляхом), на це йдуть і виробництво дотують. Природно, що Україна, як країна начебто майже європейська плюс така, що вже відчуває пристойний дефіцит електроенергії, теж не залишилася осторонь.

Від планів просто подих перехоплювало: відповідно до них, вітрогенератор має просто стати типовою деталлю українського рельєфу, а виробленою електроенергією можна буде просто «залитися». Спочатку в проектах говорили про мільярди кіловат-годин щорічної виробітки, а незабаром, для солідності, перейшли на десятки мільярдів.

Тільки й треба було забезпечити первинне фінансування, а далі і приватні інвестиції рікою потечуть. Загалом, під шляхетну справу гроші знайшли, увівши цільову надбавку до вартості електроенергії. У результаті на відкритий рахунок створеного Фонду вітроенергетики мали направлятися 0,75% усіх надходжень на «Енергоринок». На чому романтична частина історії і завершилася.

Почалася друга, бо утворений фінансовий ресурс треба було освоювати, тобто виробляти устаткування, продавати його, потім будувати станції, торгувати електроенергією тощо.

Як освоювати державні гроші, нас учити не доводиться, тим більше що, як незабаром з’ясувалося, схему можна було спростити. Виробляти електроенергію за умовами завдання виявилося зовсім не обов’язково — досить було лише будувати.

Що взагалі і почали робити. Природно, серед претендентів «на освоєння» почалася штовханина. Але незабаром визначився лідер, який став повним монополістом в українській вітроенергетиці. Ним стало спільне американсько-українське підприємство «Уінденерго». Юридично воно було майже американським (99% статутного фонду), але ключові особи жили і працювали в Україні.

Найвідомішою постаттю в ньому, безсумнівно, є Лев Дульнєв. Саме його організаторські і лобістські здібності зробили український «вітряний» ринок таким, яким він є. Він «пробивав» закони, розміщав замовлення. Інші конкуренти, зіткнувшись із настільки запопадливою діяльністю, не витримували натиску і невдовзі зникали.

У результаті в 1997—2000 роках понад 95% відсотків, виділених на вітроенергетику коштів, проходили через скромне і малопомітне СП, чий статутний фонд колись на 70% сформували шляхом внесення декількох вітроагрегатів, недорого куплених у американської фірми, що згодом розорилася.

Вітряк, який незабаром став знаменитим, називався USW56-100. Відповідно до паспорта, його потужність визначалася в 107 кВт. Для його виробництва пізніше купили ліцензію, і саме на цій базі розвивалася останніми роками українська енергетика. Був, щоправда, і невеликий недолік, яким, утім, сміливо можна було зневажити: в умовах України агрегат був не дуже працездатний. Середня швидкість вітру в Україні (4,3 м/сек) значно нижча, аніж у тихоокеанській Каліфорнії (6,2), тому видавати плановану потужність апарат не збирався і реально виробляв у кращому випадку половину.

Втім, виробництво електроенергії для фонду було не основним видом діяльності. А гроші на підрядах можна було освоювати і за допомогою такого агрегату. Тим більше ще на самому початку 90-х було зроблено практично безпрограшний хід — кінцеве складання вітроагрегатів розмістили на знаменитому «Південмаші». Тим самим «укоськали» відразу двох здоровенних зайців: «Південмаш» завантажив якісь потужності, а всі супротивники випуску цього устаткування «автоматом» стали людьми, котрі бажають «зробити боляче» улюбленому підприємству чинного Президента.

Після чого їм, убогим сіромахам, тільки й залишалося, що з жалібними плачами бродити по різних коридорах, розповідаючи всім, як гарно вони жили б, якби гроші йшли не через «Уінденерго», а через них. Слухали їх не занадто уважно, бо у страждальців за душею нічого серйозного не було. Випробування вітчизняних вітроагрегатів завалилися не менш переконливо, аніж експлуатація «уіндівських».

Взагалі-то, за всю історію української енергетики не зафіксовано жодного випадку, щоб хоч одна станція (чи своєї розробки, чи ліцензійної) працювала нехай на половину заявлених можливостей і виробляла хоча б третину обіцяної електроенергії. Завжди щось заважало. Іноді це був вітер — або його сила, або, навпаки, його відсутність. Коли з вітром усе було гаразд, позначалася якість складання, експлуатація, а іноді на рівному, мов стіл, степу в околицях Асканії-Нова раптом знаходилася «на відстані від 3 до 11 кілометрів» якась перешкода. Схоже, рельєф і клімат України злісно переслідували бідолашну вітроенергетику.

Зрештою тодішнє Мінпромполітики практично заборонило проводити науково-дослідні роботи, обмежившись складанням того, що є, тобто, за фактом, USW56-100.

Задля справедливості наголосимо, що українська промисловість аж ніяк не розділяла нелюбов українського «Енергоринку» до вітроелектростанцій. Її заводи з виробництва мали цілком відчутну користь. На підприємства галузі буквально з неба падали на мільйони гривень замовлення, завантажуючи потужності, потім це усе кудись зникало й особливих рекламацій не викликало. Працює устаткування чи ні, мало кого хвилювало. Замовники теж не вередували, адже фінансування йшло не за їхній рахунок, а за рахунок держави. Для підрядчиків усе, що відбувалося, взагалі було манною небесною — як відомо, будівельникам усе одно що будувати. Та й компанія «Уінденерго», щоб самій освоїти частину фінансового потоку на будівництві, створила пару дочірніх монтажних організацій типу ЗАТ «Оснастка». І робота закипіла, і суми, які крутилися в системі, були не іграшкові. За 1997—2001 роки через фонд мали пройти 418 млн. грн. Щоправда, реально, з огляду на українські неплатежі, одержали менше — 168,8 млн. Але й це пристойний шматочок.

Практично всі ці гроші благополучно пішли на устаткування, будівельні роботи, а останнім часом з’явилася і ще чудова графа — «Підготовка до виробництва». А от на всякі там наукові досліди й іншу дурницю за останні чотири роки пішло 1,2%. І то в основному на доведення тих же USW56-100.

Цікаво, але 15,1 млн. грн. на підготовку до виробництва отримала Новоазовська ВЕС. Будує її донецька фірма «Вітроенергопром», заснована обласною держадміністрацією. Причому фірма готова купити до 2010 року 468 чудових турбін — а отже, станція стане будуватися і будуватися, забезпечуючи прибуток підрядчикам. Якщо при цьому вона ще буде хоч трохи виробляти електроенергії, то й добре. А Донбас зайвий раз продемонстрував ділову хватку і нюх.

Сама «Уінденерго» теж отримувала за організацію процесу скромну копієчку. Прекрасний американський агрегат було надано нам не за просто так. За ліцензію на його виробництво треба було сплачувати роялті — 14% від суми продажів. За даними КРУ, на кінець 2000 року їй переказали щось близько 700 тис. дол. Взагалі-то переказати мали в шість разів більше, але фірма не була жадібною, і залишок у 3,5 млн. дол. скромно висів на балансі, тихенько очікуючи свого часу.

Враження від здатності менеджерів «Уінденерго» заробляти гроші найприємніше — вони дивилися як мінімум на два кроки далі від своїх конкурентів. А головне, було твердо засвоєно, що для приватної фірми головне — це законно зароблений прибуток. А корисний ефект від діяльності — це вже інша, і не їхня, проблема.

Не зупиняючись на досягнутому, «Уінденерго» вирішило облагодіяти Україну черговими вітромашинами, цього разу більшої потужності. Тим більше, що існуюча програма розвитку вітростанцій передбачала перехід на новий етап.

Тут запахло ще одним джерелом надходжень. Цілком серйозно обговорювалися можливості залучення під шляхетну справу розвитку енергетики західних кредитів, обіцяних як компенсація закриття Чорнобиля, плюс гранти західних екологічних фондів.

Виглядало це приблизно так: нам постачають вітротурбіну і технологію, ми розміщаємо її в спеціальній економічній зоні, що мінімізує оподаткування, і починаємо виробляти електроенергію. І за зовсім уже кумедною ціною — «на рівні не нижче 8 центів за кВт . год.», тобто лише утричі дорожче, аніж на «Енергоринку». Оплата, природно, лише банківськими коштами... Щоправда, ідея енергетичних офшорів розвитку не набула.

Та незабаром із грішми стало налагоджуватися і без них. У традиційну енергетику пішли платежі, а отже, збільшилося і наповнення фонду.

Щоправда, одночасно з якимись претензіями заворушилося Мінпаливенерго. Його активізація пояснювалася просто: через фонд без якогось видимого ефекту витікали цілком пристойні гроші. І якщо роки два тому на загальному тлі тотальних неплатежів зникнення декількох мільйонів гривень було мало істотним, то тепер ціна питання раптом стала цілком очевидною.

2000 року злиденна вітчизняна енергетика віддала у фонд 7 млн. дол. банківських коштів, торік — уже понад 15 млн. дол. Для порівняння, недавно «Дніпроенерго» кредитувалася у «Укрсоцбанку» на закупівлю палива. У результаті їй дали 50 млн. грн. під 27% річних. Тобто повертати їй треба приблизно 11,3 млн. дол. Все це зовсім не додає всенародної любові енергетиків «до її невід’ємної» частини — спецрахунку фонду вітроенергетики.

А взагалі вітроенергетикам заборгували купу грошей — бідолах систематично недофінансовували. На початок 2002 року борги їм складали 282 млн. грн. Для порівняння: практично стільки ж держава має повернути ПДВ «Криворіжсталі». Або ця сума дорівнює річному бюджету невеликої області на заході України.

Проаналізувавши ефективність використання коштів на ВЕС, дійдемо досить цікавого висновку. За 1997—2001 рік «на вітер» було реально виділено 168,6 млн. грн. При цьому усі разом узяті вітроустановки виробили аж 39 млн. кВт.год. електроенергії, тобто одну шестисоту відсотка (0,0016%) від виробленої в країні. У грошах вийшло, що один кіловат «дешевої й екологічно чистої» електроенергії коштує 4,43 грн., або в 40 разів дорожче за ціну електроенергії на «Енергоринку».

Мінпаливенерго таке співвідношення не сподобалося. Пояснення, що станції ще будуються, мовляв, почекайте — не переконували. Станція складається з окремих автономних і швидко монтованих агрегатів, і роками чути про те, що вона ще не до кінця стала до ладу, добряче набридло. Та й мінімум дві третини з трьох сотень діючих вітроагрегатів побудовано вже роки два тому... Хоча думка Мінпаливенерго нікого особливо і не хвилювала. Роботу над проектами курує Міжвідомча координаційна рада, у якій енергетичне відомство мало усього один голос із 13.

Тож коли в середині 2001 року було оголошено конкурс на вибір двох нових вітроагрегатів, цього разу потужністю 1000 і 600 кВт, усе пройшло чудово. Точніше кажучи, конкурс через відсутність заявок не відбувся, але Мінпромполітики (й «Уінденерго» у тому числі) самотужки бадьоро відібрало пару практично не відомих на Заході фірм-виробників.

Так «тисячник» мала робити фірма «Фурлендер», котра раніше виготовила 60 штук і не мала з 1999 року жодного замовлення. «Шестисотник» (т600-48) планують купити у «Турбовіндс». Їх у світі усього 19 штук. Для фірм це було подарунком долі. Тож можна не сумніватися — ліцензії обійдуться недорого. Залишилося тільки заплатити приблизно мільйон євро (природно, за рахунок фонду) за них і потім сплачувати роялті. Але теж сущу дрібничку — якісь 20 млн. євро.

Замовником ВЕС, закуповуваних за рахунок коштів фонду, виступить усе той же донецький «Вітренергопром». Передбачається, що він же будуватиме ВЕС по всій Україні.

Мляві пропозиції Мінпаливенерго купити для початку хоча б один апарат на 1000 кВт і випробувати його, підтримки не знаходили. Справді, а раптом працювати не буде? Це ж, безсумнівно, ускладнить початок його виробництва! Що стосується другого агрегату, то Мінпаливенерго і зовсім має намір вибрати український варіант. Цікаво — із чого? Як уже наголошувалося, фінансування НДДКР в останні роки не дуже різнилося від нульового....

Зате за останній рік цю тему неодноразово обговорювали. Ефект від засідань невеликий, але сам факт приємний. Втім, долю фонду вирішать не засідання. Зараз в енергетиці йде приватизація, уже половину енергокомпаній приватизовано. Незабаром приватизують і решту. Потім — байдуже, через конкурси чи банкрутство — у приватні руки піде і генерація. Вгадайте, чи сподобається новим хазяям сплачувати податок на користь ще однієї приватної структури з ККД роботи, близьким до нульового.

Тим більше що приватники розвивають і свої програми. Приміром, малу гідроенергетику. І для початкової окупності їм теж потрібні пільгові тарифи. Вісім центів, щоправда, не просять — згодні і на чотири. Через п’ять років тариф буде знижено до півтора. Однак грошей їм поки що не дають — дорого. Зате улюбленій вітроенергетиці нічого не шкода...

Тут ще наспіла розробка енергетичної стратегії до 2030 року, де вітроенергетиці приділяється дуже скромна роль. Точніше, розвиватися вона буде, але навіть через 30 років частка вітру в енергосистемі складе максимум 3%.

Хоча і для цього нинішній виробіток доведеться збільшити майже у 800 разів. Тож найближчим часом ситуація з вітряками добряче зміниться. Зокрема, від них зажадають не лише будуватися, а й працювати...

Адже потенціал у вітру дійсно є. І цілком можна уявити нішу, де він може досить ефективно працювати. Треба лише задатися такою ціллю. Зміниться і напрям руху грошей по рахунках. Не те щоб вони пішли на донкіхотів — просто їх отримуватимуть уже інші прагматики.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво