ГРАБЛЕПОКЛОНІННЯ ДО ПИТАННЯ ПРО РІЗНИЦЮ МІЖ Е-GOVERNMENT І GOVERNMENT ON LINE (ЕЛЕКТРОННИМ УРЯДОМ І УРЯДОМ ІЗ МЕРЕЖНИМ ІНТЕРФЕЙСОМ)

Ця стаття аж ніяк не має на меті звинуватити вітчизняних чиновників у тупості. Зовсім навпаки — вона має застерегти тих, хто через свою наївність схиляється до такої думки. Наші славні державні кадри недарма проходили загартування в радянському апараті (або, котрі молодші, навчалися й переймали методи роботи в зубрів партократії, котрі рвонули в педагогічну діяльність).

Позаяк зовсім не тупістю чиновників спричинено очевидну недолугість «інформатизаційних процесів», декларованих як початковий етап формування в Україні інформаційного суспільства. Зокрема йдеться про виконання указів Президента й постанов уряду щодо обов’язкового створення й підтримування в робочому стані сайтів обласних адміністрацій, міністерств і відомств і, найголовніше, — про створення урядового порталу, що інтегруватиме всі (чи практично всі) офіційні ресурси ua-нету. Не тупістю, а глибокою житейською мудрістю, точніше — інстинктом самозбереження.

Почнемо з того, що Україна — далеко не піонер впровадження електронного уряду, так само як і бізнес-реінжинірингу держави, їй не доводиться крокувати в невідоме (принаймні спочатку). Крім того, Україна — не Індія, і навіть не Румунія, ми надзвичайно пишаємося (і небезпідставно) своїм науковим, освітнім й інноваційним потенціалом; у нас справді поки що дуже потужна теоретична й технологічна база в царині хай-теку. І навіть у тому, що наші «мізки» хоч віртуально, хоч фізично, але втікають за кордон, є позитивний аспект — вони знайомляться з найпередовішими розробками в галузі, не пліснявіють мало того що без зарплати, так ще й без роботи. Чудово, що майже весь згаданий потенціал зосереджений у колишньому військово-промисловому комплексі — Інтернет і, як наслідок, усе інформаційне суспільство загалом є продуктом діяльності хлопців у хакі. І навіть решток кадрового потенціалу Україні вистачить, аби коли вже й не бути «попереду планети всієї», то надійно, практично й дешево (що найважливіше) побудувати електронний уряд й інформаційне суспільство.

А до того ж практично всі країни «з того боку» цифрового розриву рвуться нам допомагати — якщо не грішми, то порадами. Розуміючи, що інформаційне суспільство може бути тільки глобальним, світові політичні діячі щиро зацікавлені в тому, щоб ми не повторювали їхніх помилок, не розтринькували час і кошти на очевидно неефективні рішення. Нам докладно пояснюють, де й чому саме ми втратимо гроші, які шляхи не треба обирати, втягуючи урядові структури в процес цифрових перетворень.

Так, нас застерігають від сповзання в онлайновий формалізм, коли під гаслом е-уряду існуюча структура держорганів просто «розукрупнюється», стаючи ще громіздкішою, дорожчою та самодостатнішою (у тому сенсі, що для усвідомлення успішності своєї діяльності їй цілком досить себе самої, а решта структур суспільства перетворюється винятково на джерело наповнення бюджету). Бюрократична пухлина викидає метастази у віртуальний простір, просторікуючи про корисність і зручність для громадян можливості звернутися до державних служб через Інтернет. Себто, купуючи електронний інтерфейс, урядові структури не стають електронним урядом — вони лише створюють ілюзію цього. Ілюзію, що розсипається від першої ж спроби не помилуватися, а скористатися урядовими інтернет-ресурсами.

Нас попереджають: не лізьте відразу в мережу зі «свіжоспеченими» сайтами. Спочатку проведіть просвітницьку роботу з чиновниками, надайте їм можливість опанувати нові технології і головне — нові принципи роботи. Відсійте тих, чия «е-готовність» нижче певного рівня. Оголосіть конкурс претендентів на вивільнені вакансії. Ухваліть цифрове законодавство (про цифровий підпис, електронний документ тощо). Розробіть, спустіть на місця й запустіть у практику службові інструкції, що відповідали б новим схемам роботи держструктур. Відпрацюйте до автоматизму порядок проведення службового контролю та службових покарань аж до звільнення та кримінальної відповідальності держслужбовців будь-якого рівня, помічених у корупції, саботажі, недобросовісності, а також тих, що суто професійно не відповідають своїй посаді. Проведіть просвітницьку роботу в школах, вузах, жеках; видайте відповідні брошури й листівки «у кожну поштову скриньку».

І вже після цього починайте цифрове перетворення уряду. Тоді електронний інтерфейс буде лише одним з інструментів е-уряду, ефективним атрибутом забезпечення діалогу між державою та її громадянами.

Та коли судити з дій нашого уряду, складається враження, що йому ближча політика не дуже розумної людини, яка визнає за краще навчатися на власних помилках, ігноруючи досвід сусідів.

Можливо, такі дії українського уряду віддзеркалюють глибоку життєву філософію: гулі на чужих лобах ще доказ об’єктивного існування грабель? І уряд доводить для себе реальність — як грабель, так і власну — наступаючи на кожні граблі особисто? Отака форма релігійної самосвідомості...

Проте це не так. Насправді вперте небажання знаходити ефективні рішення — вибір свідомий, продиктований інстинктом самозбереження. Бо інакше занадто високо підніметься планка вимог до рядового (і нерядового) чиновника. І занадто ускладняться умови «роботи» — документи не сховаєш, не загубиш, не підправиш непомітно, не створиш із нічого хороше враження в начальства, не проштовхнеш свою людинку... Себто не заробиш ні копійки. А жити тоді як (зберігаючи звичний спосіб життя)?

І тричі має рацію цитований «ДТ» делегат від Великобританії на пан’європейській конференції міністрів із проблем інформатизації суспільства, коли говорить: «Щоб уряд міг працювати в онлайні, треба бути готовими замінити його». До останнього клерка.

У результаті, хоч як сумно це констатувати, українські чиновники так само далекі від «докорінного переосмислення своєї ролі в державі відповідно до цінностей інформаційного суспільства», як ми, його громадяни, — від упевненості в реальній можливості поголовно їх замінити.