ГЛЮКИ АЛЮМІНІЄВОГО ПРОГРАМУВАННЯ - Економіка - dt.ua

ГЛЮКИ АЛЮМІНІЄВОГО ПРОГРАМУВАННЯ

5 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 5 вересня-12 вересня

Коли колишній генеральний директор, ставши народним депутатом, заявляє, що «нові власники ЗАлКу в...

Коли колишній генеральний директор, ставши народним депутатом, заявляє, що «нові власники ЗАлКу ведуть комбінат до банкрутства», напевно, нескладно здогадатися, що ні про яку управлінську наступність не може бути й мови. Втім, для тих, хто бодай зрідка стежить за станом справ на Запорізькому алюмінієвому комбінаті, ця звістка аж ніяк не дивина. Конфлікт рано чи пізно мав стати надбанням гласності, навіть попри певні зусилля сторін не виносити антагонізм на публіку. І, може, інтерес до нього був би не таким великим, якби суто міжособистісні стосунки не набирали дедалі чіткішого крену у бік економіки.

— Незрозумілим також є рішення нового керівництва ЗАлКу щодо зберігання на складі лінії з виробництва алюмінієвої фольги вартістю 70 млн. дол., — вважає нардеп Іван Бастрига. — Закуплено її було ще тоді, коли директором заводу був я, і планувалося ввести в експлуатацію на початку 2002 року. Але, попри внутрішній український попит на фольгу у 8 тис. тонн на рік, устаткування досі простоює, поступово втрачаючи свою вартість і функціональність. Можливо, це робиться для компрометації мене як колишнього керівника комбінату.

Якщо не розцінювати сказане як прояв манії величності, то висновок напрошується геть екзотичний. Виходить, якісь бізнесмени придбали підприємство, складовою частиною якого є фольгопрокатне виробництво сумарною вартістю близько 100 млн. дол., і свідомо перешкоджають введенню цього виробництва в експлуатацію. Навіть попри те, що вироблена на ньому продукція обіцяє доходи у 2,5—4 рази вищі, порівняно з традиційною номенклатурою виробів. І все це лише тому, що нові власники сповнені бажання зашкодити іміджеві колишнього директора. Погодьтеся, таку нерозсудливість важко уявити навіть на побутовому рівні, не кажучи вже про виробництво, обороти якого обчислюються дев’ятизначними цифрами. Невже й справді настільки висока ціна амбіцій?

Щоб відповідь на це запитання не звелася до банального набору здогадів та припущень, слід звернутися до подій десятирічної давності. Тоді ейфорія незалежності панувала не лише у сфері політики, а й в економіці, де панувало настільки ж привабливе, як і утопічне, гасло, що вітчизняна індустрія може все. Чи принаймні майже все. А кожного, хто сумнівався в цьому, таврували ганьбою, як зрадника Батьківщини. (До речі, схоже ставлення автор цих рядків сповна відчув на собі, працюючи над циклом публікацій про хід реалізації — точніше, провалу — держпрограми «Титан України».) Економічний популізм, а то й відверте шахрайство, які повністю ігнорують очевидні тенденції формування світового ринку, стали основною рушійною силою створення нашвидкуруч безлічі програм, що декларують подальший розвиток і безумовне процвітання найрізноманітніших галузей — від сировинних до машинобудівної. Не оминули увагою й алюмінієве виробництво. Щоправда, увага ця була, скажімо так, дуже своєрідною.

Ніби розробники «Програми розвитку алюмінієвого виробництва на 1993 рік і на період до 2000 року» й постаралися врахувати основні проблеми та перспективи галузі, проте, на думку незаангажованих фахівців, практична цінність документа так і не перевищила рівня звичайного набору добрих побажань. А вони, у свою чергу, базувалися на настільки ж ілюзорних цифрах попиту на алюміній та матеріали на його основі, наданих потенційними споживачами. Однак, судячи з усього, це нітрохи не збентежило уряд, який затвердив програму своєю постановою № 033 від 9 грудня 1993 року.

Хоча основними розробниками програми заведено вважати чиновників Кабміну (принаймні за формальними ознаками), роль справжніх ініціаторів ідеї їм, безумовно, не належить. Швидше за все, не є ними й тодішні управлінці алюмінієвого комбінату. З тієї простої причини, що, як колись, так і тепер, підприємство не має складнощів зі збутом основної продукції. Алюміній — товар біржовий, отже проблеми з його ліквідністю виключаються у принципі. Вже якщо хто потребував такої програми, то це численні наукові установи, в яких із приходом ринкових відносин з’явилися серйозні підстави тривожитися за своє майбутнє. І якщо так склалося, що зі здобуттям незалежності в країні не виявилося виробництв поглибленої переробки алюмінію, то як не скористатися з нагоди, запропонувавши запорізькому комбінатові привабливу перспективу щорічного випуску 36 тис. тонн алюмінієвого листа й фольги? Була навіть ідея налагодити в Запоріжжі виготовлення пакувальних матеріалів. Але коли підрахували витрати, від неї довелося відмовитися: занадто дорогим виявився намір, який потребує майже стільки ж коштів, як і два попередніх переділи. Тому зійшлися майже на соломоновому рішенні — запустимо поки що виробництво листа й фольги, а там буде видно.

Про те, яким був рівень аргументації створення цих виробництв, можна почасти судити з матеріалів проведеної 1995 року в Запоріжжі науково-практичної конференції «Алюміній: упаковка — харчова промисловість». Слово одному з авторів проекту: «Загальне споживання пакувальних матеріалів на основі алюмінієвої фольги народногосподарським комплексом України становить 18 тис. тонн на рік. Тобто на одного жителя України припадає близько 0,3 кг пакувальних матеріалів. Водночас виробництво і споживання алюмінієвої фольги в розвинених країнах становить 1—2 кг на людину. Подальший розвиток агропромислового комплексу, розширення галузі застосування сучасних багатошарових пакувальних матеріалів збільшить загальну потребу в алюмінієвій фользі в Україні до рівня розвинених країн, тобто до 40—50 тис. тонн на рік». Одне слово, виходить, як у дитячому віршику: «что нам стоит дом построить»...

Найсумніше, що це не тільки всерйоз говорилося, а й так само сприймалося. Гірше того — сказане намагалися втілити в життя, не економлячи на інтелектуальних, матеріальних та фінансових витратах. І робилося це без особливих зусиль, оскільки, здобувши незалежність, економіка ще жила за законами радянської влади, розраховуючи на цілком щадні ціни на енергоносії. Та й схема кредитування була не рівня нинішній: статус держпрограми виступав абсолютною гарантією фінансового забезпечення, виключаючи всілякого роду формальності, що підтверджували б ймовірність повернення вкладених коштів. Задля справедливості слід зазначити, що натяк на самооплатність проекту все ж таки був. Хоча і своєрідний, дуже схожий на бажання двічі запалити один і той самий сірник.

Термін окупності капітальних вкладень (балансовий прибуток плюс амортизація з наростаючим результатом) із введенням фольгопрокатного виробництва на повну потужність 2000 року декларувався протягом п’яти років за рахунок отримуваної додаткової вартості. Але цей розрахунок із самого початку не витримував критики з однієї простої причині: постачальником устаткування на 71,6 млн. дол. вибрали закордонну фірму. За підсумками конкурсу, нею стала цілком респектабельна італійська компанія Fata. І визначальну роль у цьому відіграло те, що іноземні партнери погодилися дати кредит. Щоправда, не фінансовий, а товарний, за винятком 15% вартості контракту, що їх мав авансувати алюмінієвий комбінат. Отже, адреса отримання додаткової вартості була аж ніяк не українська. Однак ця обставина не бентежила авторів програми, та й обстановка спочатку складалася цілком сприятлива.

Із прийняттям урядової постанови комбінат розпочав поетапну виплату суми авансу. Але ідилія дуже швидко закінчилася. І зовсім не через фінансові труднощі, які спіткали підприємство. Саме на той час оборотних коштів у комбінату вистачало. Перший тривожний дзвінок пролунав з Італії 1994 року у вигляді повідомлення про вольове рішення тамтешньої влади, що «заморозила» кредитну лінію ще до нового року. Як з’ясувалося пізніше, основним мотивом такого кроку було визнання України країною з нестійкою економікою. Напевно, зайве казати, що українська сторона з такою оцінкою була категорично не згодна, та й партнери з Fata затіяли суперечку зі своїм урядом, подавши позов у суд за незаконне, на їхню думку, рішення.

Проте невдовзі з’ясувалося, що побоювання італійських чиновників були далеко не безпідставні. Україну затопила інфляція, ціни на енергоносії стрімко зросли, практично повністю позбавивши ЗАлК оборотних коштів.

— Ситуація в економіці дуже різко змінилася в гірший бік, — визнавав тоді колишній гендиректор комбінату І.Бастрига. — Якщо я підписував 1993 року контракт щодо фольги і пакувальних матеріалів, мені не потрібна була нічия допомога. Я розраховував на власні сили. А ціни на енергоносії настільки підстрибнули, що не лише нас, а й багато інших підприємств поставили на коліна.

Та все ж, попри настільки несприятливий поворот подій, від початкових задумів на комбінаті відмовлятися не збиралися. У міру можливості велися проектні роботи, підготовка майданчика під майбутнє виробництво. Проте з відкриттям у червні 1995 року кредитної лінії авансових платежів ЗАлК не відновив. Не тому, що образився, а через брак коштів. Вітчизняні уряди, які часто змінювалися, таку причину, зрозуміло, вважали недостатньо вагомою, настійно рекомендуючи підприємству продовжити фінансування, передбачене умовами виділення кредиту. Так тривало більше року, і тільки за день до 26 грудня 1996-го, коли, за умовами договору, кредитна лінія закривалася, Кабмін вдався до рішучої дії. Було видано постанову № 1549 «Про фінансування створення виробництва алюмінієвої фольги і пакувальних матеріалів». Нею, зокрема, передбачалося виділення з держбюджету протягом 1997—1999 рр. 90 млн. грн. на введення в експлуатацію виробництва алюмінієвої фольги та обслуговування кредиту. Ще 7,4 млн. грн. приписувалося виділити за рахунок перерозподілу загальних лімітів централізованих капвкладень по Міністерству промисловості на фінансування залишку авансового платежу. Примітно, що, як і з прийняттям держпрограми, якогось реального економічного обгрунтування витрат не було.

Наприкінці травня 1997 року кредитну угоду з італійською фірмою підписали, і комбінат почав одержувати устаткування. Та ось халепа: держбюджет на 1997 рік прийняли лише наприкінці червня, а Президент підписав його в серпні, але в документі не було навіть натяку на фінансування заявлених Кабміном витрат. Тим часом Укрексімбанк, відповідно до урядового розпорядження, здійснював виплати за кредитною угодою, періодично вимагаючи від комбінату повернення коштів. Алюмінійникам, природно, не залишалося нічого іншого, як посилатися на Кабмін, який, як згодом виявилося, просто перевищив свої повноваження. І що з нього взяти?!

Та й це ще, так би мовити, півбіди. Сяк-так будівництво першої черги фольгопрокатного виробництва добігало кінця, роблячи дедалі актуальнішою проблему збуту продукції. І на цю тему стали звучати не дуже оптимістичні прогнози.

— Коли ми починали, економіка України більш-менш міцно стояла на ногах. Внутрішня потреба в кашированій, плакованій і гладкій фользі становила близько 12 тис. тонн. Сьогодні вона значно нижча, — констатував наприкінці 1999 року І.Бастрига.

Через низький попит остаточний вирок було винесено виробництву кашированої та плакованої фольги, випускати які в малих обсягах просто нерентабельно. Проте в цілому ринок збуту у колишнього генерального директора стурбованості не викликав: «Усе, що потрібно Україні, ми закриємо, а решту продамо в далеке зарубіжжя». Зокрема ставка робилася на виготовлення випарників для холодильників, споживачами яких стануть заводи Донецька, Новолипецька та Мінська. Гаданий обсяг замовлень оцінювався у 20 тис. тонн.

У лютому 2000 року виробництво литої рулонної заготовки нарешті стало до ладу. Щоправда, із трьох очікуваних споживачів алюмінієвого листа довелося задовольнятися всього одним — донецьким «Нордом». Спочатку співробітництво з ним складалося більш-менш успішно, але незабаром з’явилися проблеми: у споживача почалися труднощі з фінансами. Довелося вдатися до бартерної схеми розрахунків — за отриманий алюмінієвий лист донеччани стали розплачуватися з ЗАлКом... холодильниками. Такий принцип співробітництва комбінат явно не влаштовував, тому невдовзі на ньому довелося поставити хрест. Природно, це автоматично вело до зупинки виробництва рулонної заготовки. Інакше кажучи, практика переконливо висвітлила один із головних недоглядів проекту: заплановані обсяги фольгопрокатного виробництва занадто перевершують внутрішні потреби.

— Виходячи з даних Держкомстату і митного комітету, щорічний імпорт в Україну алюмінієвого листа і фольги не перевищує 4 тис. тонн, — каже заступник генерального директора ЗАлКу з перспективного розвитку Олександр Котюк. — Причому значна частина цього обсягу завозиться у вигляді не гладкої, а кашированої і пофарбованої фольги для конкретних споживачів. Звідси простий висновок: 2 тис. тонн — це межа, на яку ми можемо розраховувати, плануючи завантаження фольгопрокатного виробництва. І це — за найсприятливішого збігу обставин, оскільки існуюча економічна політика явно не спонукає купувати вітчизняну продукцію. Адже ні для кого не секрет, що навіть при однакових цінах матеріали і комплектуючі вигідніше купувати за кордоном, отримавши можливість повернення ПДВ за вексельною схемою. Залишається сподіватися на експорт, але, по-перше, ринок фольги надзвичайно конкурентний, по-друге, доступ на нього утруднений купою мит і квот, а по-третє, серйозні споживачі мають стабільних постачальників.

Звісно, розважливість після доконаного факту — штука нехитра. Та все ж важко щось заперечити фахівцям, котрі наполягають на тому, що оптимальним варіантом розв’язання проблеми фольгопрокатного виробництва була... своєчасна відмова від його впровадження. Найкраще — на стадії проектування. Хоча не пізно було це зробити й 1994 року. Навіть попри те, що довелося б змиритися з безповоротною втратою близько 6 млн. дол., переказаних ЗАлКом як авансовий платіж за кредит. Принаймні тоді ціна проектної помилки обмежилася б цією сумою. До речі, свого часу схожий варіант пропонувався, проте в Мінекономіки вважали його неприйнятним. Знаєте, чому? Це, мовляв, завдасть шкоди авторитетові держави у сфері зовнішньоекономічного співробітництва. Тож втішитися можна лише тим, що перед закордоном не соромно. Та й то — у дуже відносному сенсі.

За умовами контракту, за отриманий товар українській стороні все ж таки доведеться розрахуватися. А звідки взяти гроші, якщо устаткування не виробляє продукцію, а пилюжиться на складі? Щоправда, фірму Fata це анітрохи не турбує: збитки унеможливлюються, оскільки угоду було застраховано. Поворот подій, звісно, не на радість страховій компанії, але що вдієш — практика роботи, на жаль, не виключає страхових випадків. Найнезавидніша доля у цій ситуації уготована лише алюмінієвому комбінату.

Прямі збитки підприємства зводяться до значних витрат на зберігання дорогого устаткування. До того ж у процесі підготовки виробництва ЗАлКу довелося заморозити значну частину оборотних коштів, які невідомо коли зможуть принести віддачу. І навіть якщо в майбутньому пуск фольгопрокатного виробництва все ж таки відбудеться, гарантійні терміни вже минули. Тож доведеться укладати новий контракт на обслуговування, що передбачає додаткові витрати...

Втім, навіть така сумна перспектива анітрохи не ставить під сумнів необхідності створення на комбінаті виробництв поглибленої переробки алюмінію. Оскільки саме вони відкривають перспективу економічної стабільності підприємства, дозволяючи уникнути прямої залежності від біржових коливань цін. Проте це ще далеко не привід будувати перспективне планування на основі добрих побажань, а не тверезого і грамотного економічного розрахунку. І зовсім не соромно звернути увагу на чужий досвід. Хоча б того ж таки «Русалу», що запустив виробництво фольги на Саянському алюмінієвому заводі з допомогою іноземних партнерів, які забезпечили збут продукції в Європі. Саме такий шлях і вважає єдиним реально можливим нинішня адміністрація Запорізького алюмінієвого комбінату. Тоді, дивися, і репутація попереднього керівництва не постраждає, а заодно вдасться усунути й частину глюків програми десятирічної давності.

Глюк (із комп’ютерного сленгу) — збій у роботі програми,
що не дозволяє виконувати належні їй функції

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво