ГАМАЗЕЇ ПРОСЯТЬ ЗЕРНА! - Економіка - dt.ua

ГАМАЗЕЇ ПРОСЯТЬ ЗЕРНА!

22 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 22 серпня-29 серпня

Молодецькі форсажні маневри, до яких удається уряд на битому зерновому путівці, залишають далеко позаду решту «гонщиків» — операторів цього ринку...

Молодецькі форсажні маневри, до яких удається уряд на битому зерновому путівці, залишають далеко позаду решту «гонщиків» — операторів цього ринку. Зокрема елеватори. Регіональні обмеження на переміщення збіжжя призводять до того, що більша частина гамазеїв порожня. Та й хлібороби не поспішають засипати у місткі засіки бідний урожай, боячись, що влада інкримінує їм реалізацію сипкого товару «не за тими цінами». Сподівання на те, що елеватори повнитимуться імпортним зерном, також поки що не справджуються. Отож зернові ємності можуть залишитися цього року узагалі не задіяними, ця перспектива посилюється правовими колізіями. З 1 серпня 2003 року зернозберігальні підприємства мають послуговуватися новими складськими документами, забувши навік про архаїчну прибуткову накладну на зерно — форму №13. Але МінАП із Мін’юстом узаконили перехід на нову систему документообігу тільки напередодні, 16 липня, і власники елеваторів опинились у цейтноті. До всього раптове перенесення термінів сертифікації елеваторів із 2004 року на нинішній серпень стало справжньою несподіванкою.

Парадокс, але в зерновій Україні немає відповідної інституції, яка б опікувалася елеваторним господарством. Хоча воно — чи не єдине, яке не спізнало руйнації. Тільки й того, що надбало нових власників. Пошуки компетентного джерела привели до Миколи Компанця, «хлібного» міністра за радянської доби, а точніше — голови Державного комітету хлібопродуктів, нині — президента Української зернової асоціації (УЗА).

— Відомство об’єднувало 565 комбінатів хлібопродуктів, а по-народному — елеваторів, 156 млинів, близько 1200 хлібопекарень, 18 макаронних фабрик, три кукурудзокалібрувальних заводи, комбікормові потужності, насіннєву галузь. За значущістю, валовою продукцією та основними засобами комітет хлібопродуктів посідав четверте місце у народногосподарському комплексі, поступаючись лише Держагропрому, Міністерству легкої промисловості і Міністерству енергетики та електрифікації. Навіть Мінвуглепром обіймав п’яту сходинку у табелі про ранги, — згадує ті часи Микола Прокопович. — Приватизація у цій сфері почалася з хлібозаводів. Та незабаром підприємці зрозуміли, що до суто пекарського бізнесу доцільно долучити і борошномельний. Відтак в Україні з’явилося близько 4 тис. приватних млинів. Енергетична потужність останніх разом із крупними, кожен із яких спроможний видавати на-гора 500—600 тонн млива на добу, становить до 15 млн. тонн борошна. Це при тому, що до перебудови, за 50-мільйонного населення, українці з’їдали 5,5 млн. тонн. Нині — до трьох мільйонів. Людей порідшало, та й слід зважати на те, що чимало хлібобулочних виробів випікають у приватному секторі, пекарнях сільгосппідприємств, які не є юридичними особами, а звідси й неповна статистична звітність про наш апетит. Споживання хліба впало ще й тому, що тепер його не згодовують худобі, як колись за копійчаної вартості буханця.

Держава чіпко трималася за «хлібні місця» — елеватори, вважаючи їх стратегічними об’єктами, а отже, й дуже привабливими для інвесторів. Одначе ілюзії розсіялися 1997 року, коли на вимогу МВФ розпочалося їх акціонування. На конкурентних засадах було продано акції тільки небагатьох ВАТ. У держвласності залишалися блокуючі пакети, та настав час спродувати і їх. До цього підштовхнув бюджетний голод 1999 року: 31 серпня Кабмін видав постанову №1597 «Про перелік відкритих акціонерних товариств, пакети акцій яких підлягають продажу за гроші». Щоправда, держава встигла відібрати 109 найкращих хлібоприймальних підприємств, не забувши прихопити і два портових елеватори — Одеський із Миколаївським, і передала їх у розпорядження Держрезерву і ДАК «Хліб України». Решту, попри застарілість устаткування, не вельми принадну дислокацію, комерційні структури закільцювали у власний виробничий цикл. Дехто, не дочекавшись щедрот із боку державної номенклатури, заходився споруджувати зернові «сигари» на приватних чи кооперативних засадах.

Первістком вважають комплекс «Київ-Атлантик Україна» у Миронівці на Київщині, збудований на західний взірець винятково на кошти і під відповідальність українців з Америки, подружжя Свирі — Девіда і Тамари. Акціонувавшись із Європейським банком реконструкції та розвитку, німецькою компанією «В.Нільсен Тор» і 13 українськими господарствами, вони вивершили агротехнічний центр у складі зернового елеватора пропускною здатністю 200 тис. тонн зерна на рік, лінії екстракції олії, розрахованої на переробку 50 тис. тонн насіння соняшнику, ріпаку та сої, комбікормового цеху... Сказати, що влада у захваті збивала долоні від появи цієї технологічної оази, намарне. Більше того, тодішній прем’єр заборонив агрогосподарствам продавати «Київ-Атлантик Україна» зерно (майже 50 тис. тонн), яке компанія купувала у рахунок поставок їм пального. І лише після втручання Ґора та Клінтона під час зустрічі з Президентом Кучмою «блокаду» зняли.

А от Девідовим землякам — американській компанії «Каргілл» — не вдалося здолати чиновницький спротив. Щодо її намірів — побудувати в порту Южному зерновий комплекс потужністю 3 млн. тонн на рік, включаючи елеватор ємністю 250 тис. тонн., то наприкінці 1996 року Президент Л.Кучма дав доручення розглянути пропозиції. «Каргілл» підписала протокол про наміри з Одеською облдержадміністрацією, інститут «ЧорноморНДІпроект» розробив техніко-економічні обґрунтування з будівництва елеватора, який втер би носа Одеському портовому стотисячнику. Але бюрократична тяганина таки відбила в американців бажання реалізовувати цей проект.

Власне, якщо говорити про елеваторну могутність України, то вона нарощується головним чином у портах, з прицілом на активний експорт. Скоро Чорноморське узбережжя узагалі ряснітиме зерновими «силосами» та «банками». Те, що виявилося не під силу «Каргіллу», вдалося компанії «Трансінвестсервіс», яка в Южному таки спорудила сучасний зерновий комплекс потужністю 1 млн. тонн на рік, де можуть одночасно зберігатися 80 тис. тонн зерна. 1997 року стала до ладу перша черга терміналу потужністю 1,7 млн. тонн збіжжя на рік в Іллічівському порту, до якого доклала руки компанія «Трансбалктермінал». Одначе гарячий експортний сезон, перебої у транспортному ланцюжку змусили іллічівців монтувати другу чергу. А це — змога перевантажувати вдвічі більші обсяги.

Іллічівський порт привертає увагу потужних зернотрейдерів передовсім глибоководним причалом, здатним приймати «панамакси» — великотоннажні судна вантажопідйомністю понад 50 тис. тонн. Акваторії інших замілкі для таких велетнів. Не відстає від колег і Одеський порт. Третя черга зернового комплексу збільшила його потужність до 168 тис. тонн. Херсонський КХП, розширивши склади для зберігання зерна до 100 тис. тонн, після короткого перепочинку замахнеться на черговий 55-тисячник. Можна перелічити цілу низку гаваней, де переобладнали, пристосували, модернізували під зерносховища навіть колишні рибні склади, склади мінеральних добрив.

Проте і серед лінійних елеваторів, на суходолі, конкуренція не менш жорстка. Спершу хлібороби опинилися між двох вогнів — державним та приватним. До кого ж податися? Аби дешевше і надійніше... Ошукували і ті, й інші. Як фермерів, так і колишні колгоспи. Якщо офіційна такса за зберігання — 12% зерна, то ще 5—7% «накручували» на маніпуляціях із вологістю та класністю прийнятого збіжжя. Відтак у розпорядженні елеваторів залишалася п’ята частина поклажі — приварок, який покривав власникові не лише витрати. Абсурдність полягала у тому, що інспектори якості — працівники самих елеваторів, хоча, за здоровим глуздом, мали бути б незалежними. Траплялося, зерно з-під навісних замків узагалі зникало у загадковому напрямку. Але такі випадки останнім часом стали рідкісними, оскільки і компанії—власники зерносховищ посерйознішали, і боротьба за клієнта потребує тактовності.

Лінійні елеватори можна поділити на дві категорії. Для першої головне — зберігання. Оскільки зерновиробництво має сезонний цикл, то збіжжя купують на рік наперед у період найдешевших цін, що потребує чималих видатків. Увесь світ такі операції здійснює за банківські ресурси. В Україні ставки кредитування випереджають ставки за зберігання зерна, роблячи процес збитковим. Виживають ті елеватори, які переробляють зерно на власному млині, а з борошна випікають хліб у своїх же міні-пекарнях. Другу категорію «комор» іменують «накопичувачами», або сезонними, оскільки власники-зернотрейдери нагромаджують певний тоннаж зерна, формують з нього експортну партію, і, по суті, на цьому місія таких елеваторів закінчується.

Поки портові елеватори нарощували м’язи, лінійні також не байдикували. Деякі фірми так модернізували зернові «скрині», що, по суті, зі старої епохи залишилися хіба що міцні бетонні стіни. Затрати чималі, враховуючи, що лише сучасна лабораторія із визначення якості зерна вбирається щонайменше у 40 тис. дол. та плюс заміна фізично зношених сушильних агрегатів, вагового господарства на електронне, спроможне швидко і точно зважувати стотонні зернові автопоїзди. Не кажучи про комп’ютеризацію виробничих процесів.

Голова правління ВАТ «Пологівський комбінат хлібопродуктів» Віктор Почапський пам’ятає ще ті часи, коли підприємство за рознарядкою згори роздало комбікорми, не одержало навзамін ні копійки і опинилося на межі банкрутства. Місцевим бізнесменам покрити таку суму боргів виявилося не по зубах, і лише столична компанія з іноземними інвестиціями «Серна» підставила плече, дала, за словами Віктора Дмитровича, «не лише ложку, а й сошку».

— 2001 року інвестор надав нам зворотну фінансову допомогу на суму 2,4 млн. грн., які повертатимемо упродовж чотирьох років. 2001—2002 маркетингового року київська компанія виділила на закупівлю зернових 15 млн. грн. Цьогорічний внесок не менший. Щороку сплачуємо до бюджету 800 тис. грн. Налагодили тривкі стосунки з агрофірмами «Комунар», «Зоря», які щороку продають 3—4 тис. тонн сільськогосподарської продукції. Перевіреним партнерам надаємо товарні кредити, але працюємо поки що у межах району. Звісно, з огляду на цьогорічний урожай ємність елеватора — 125 тис. тонн — не вдасться заповнити лише вітчизняним ужинком. Продовольче зерно завозитимемо із Казахстану: близько 25 тис. тонн. Насіння озимої пшениці імпортуватимемо із Краснодарського краю, 7 тис. тонн — це потреба двох-трьох районів області. Але, певен, наш елеватор порожнім не зостанеться. Чим ми привертаємо клієнтів? Комп’ютеризована система оплати «Клієнт-банк» дає змогу провадити розрахунки протягом півтори години. Якість зданого збіжжя лабораторія визначає протягом дня, і вже наступного селяни одержують живі гроші, навіть більші, ніж пропонують конкуренти…

Через географічну зручність на Херсонське КХП хліб везуть навіть із Криму і навколишніх районів Дніпропетровської області. Завдяки сучасному менеджменту, кваліфікованому персоналу, постійному моніторингові з боку головного інвестора — компанії «W.J.Export-Import» комбінат хлібопродуктів зі степового краю знаний на міжнародному зерновому ринкові.

Розмова з головою правління Херсонського КХП Олександром Наконечним вийшла уривчастою, оскільки підприємство з ініціативи голови облдержадміністрації «просвічувала» рейдова бригада з представників податкової інспекції, органів внутрішніх справ, Антимонопольного комітету.

— Комісії «загризли»... Стежать, як виконуємо рішення облдержадміністрації щодо обмеження рівня рентабельності 10%, а з 4 липня — 5%. Але ж ціни на продукти харчування, зокрема хліб, залежать не від рентабельності виробництва, а від вартості сировини і податків, які включаємо у ціну. Якщо на рівні держави розв’язується питання про зниження цін, то чому це відбувається без допомоги держави і участі споживача, а лише за рахунок виробника? Я не бачу реально тих мільйонів тонн зерна, які декларує наш уряд. Херсонщина збирає два мільйони. Ємність елеваторів в області — 1,6 млн. тонн. Отже, 400 тис. тонн має залишатися на токах господарств?! То де вони? На папері? Якби ж хоч зросло поголів’я худоби, то можна було б умотивувати витрати зерна. Так ні, навпаки — падіж.

Якими б оптимістами не видавалися мої співрозмовники — керівники далеко не останніх елеваторів Херсонської, Запорізької та Миколаївської областей, вони занепокоєні зерновим вакуумом. Люди з глибинки оцінюють дії уряду як алогічні і навіть шкідливі. По-перше, нестиковки із упровадженням складських свідоцтв, яких елеваторники ще й в очі не бачили. А поспіх, як відомо, може лише людей насмішити. Замість галопування у цьому питанні передусім слід подбати, на думку фахівців, про створення так званого Гарантійного фонду, який забезпечуватиме повернення коштів у разі невиконання зобов’язань зернових складів. Тільки у цьому випадку система складських свідоцтв стане привабливою для банківських установ, які і без надривної агітації збільшуватимуть кредитування сільськогосподарського виробництва.

По-друге, дестабілізуючим видається пункт 26 постанови Кабінету міністрів №1150 «Про недоліки у роботі окремих органів виконавчої влади із забезпечення продовольчої безпеки та заходи щодо стабілізації ринку основних продовольчих товарів», яким передбачене проведення у липні-серпні технічного регламенту сертифікації зернових складів, державних реєстрів сертифікованих складів. Навіть за наявності регламенту, який допоки не затверджений, побіжно проаналізувати фінансовий стан гамазеїв, оцінити професійний рівень персоналу, перевірити справність технологічного устаткування, дотримання екологічних вимог, що й передбачає сертифікація, протягом двох місяців фізично неможливо. Реальний термін — до 31 грудня 2004 року — був визначений постановою Кабінету міністрів №510 від 11 квітня 2003 року, яку, до речі, ніхто не анулював. Саме на цю дату й орієнтувалося керівництво елеваторів, завчасно почало переговори з інвесторами про модернізацію, урахування видатків у їх бізнес-планах на наступний рік. Виробничники аж ніяк не розраховували на урядову формальність...

Інакше як профанацією не назву вимогу «запровадити у тритижневий строк новий державний стандарт на пшеницю, гармонізований з міжнародними вимогами, зокрема передбачивши відмову від її поділу за класами», яка міститься у пункті 27 постанови №1150 від 24 липня ц.р. Урядовці-аграрії, котрі готували і підсунули на підпис Віктору Януковичу цей документ, мусять знати (і знають!), що дискусії довкола цього питання за участю чиновників, учених і практиків тривають понад два роки. Тим більше, національний стандарт на цю культуру розроблений і діє. Головна проблема — впровадження єдиної системи визначення показників якості зерна: експрес-аналіз, зрозуміло, потребує чималих коштів і кваліфікації. Поспішність, із якою ми прагнемо ввести стандарт на вміст у пшениці білку замість клейковини, замінити шість класів зерна на два — продовольче і фуражне, автоматично не збільшить частку продовольчого у загальному ужинку. Більше того, хибність такого кроку заганяє у п’ятий кут мірошників і пекарів: як їм дотримуватися раніше прийнятих стандартів і технічних умов на борошно та хліб? Із борошна «універсальне» випікати хліб, який називатимуть «універсальним»?!

Про все це йшлося на засіданні ради представників УЗА, члени якої мають у власності 120 елеваторів.

— Ніхто не чинить опору сертифікації, але провадити її треба у реальні строки, — висловлює думку колег Микола Компанець. — Припускаю, за її результатами відсіється близько 20% зерносховищ, переважно непристосованих, застарілих. Але це аж ніяк не ослабить елеваторний потенціал України, який спроможний одночасно зберігати 35 млн. тонн зерна. Було б воно!

Продовжу думку візаві. Невиконання бодай одного пункту постанови №1150 — правова підстава визнати діяльність елеваторів, у першу чергу приватних, незаконною. Тому їх відсів може статися вже нинішнього року, і державі легше буде спрямувати зерновий потік у суто державні «скарбниці».

У пошуках збіжжя гінці ДАК «Хліб України» заохочують здавачів найнижчими тарифами за зберігання: чотири гривні на місяць за тонну пшениці. Майже задарма... Услід за глашатаями, як анекдот, із вуст в уста переходить чутка про те, що компанія — банкрут і зерно можуть вилучити у рахунок боргів. У приватників розцінки вищі — шість гривень. Але й до них не товпляться. Хіба що привезуть збіжжя, просушать і назад, у хлів: під власною стріхою надійніше! На елітних елеваторах — портових — такса за експедирування, приймання, доробку і відвантаження удвічі вища, але в доларовому еквіваленті. Іллічівський за тонну править 12 дол., Одеський — 10,5, Миколаївський — 8,5 і Херсонський портовий елеватор — 8 дол. «За одні й ті ж послуги? — ремствують незнайки. — Здирники!» Не зовсім... Якщо завантажити 50-тисячний «панамакс» і відправити одержувачеві, то перевалка тонни пшениці обійдеться у 10—12 дол. Набагато дорожчою є ця ж операція, але на малотоннажному судні (25 тис. тонн) — до 40 дол. Усе залежить від обсягів.

Наразі поки що і гривні, і долари — уявні. Портові елеватори виглядають, чи не прибило, бува, хвилею якусь заблудлу чужинську баржу із зерном. Лінійні елеватори також іще не втратили надії на «великий хліб». Усі вони пам’ятають часи, коли одночасно у своїх черевах зберігали до 20 млн. тонн зерна. Тоді ж в Україні випікали 365 видів хлібобулочних виробів, нині — вдесятеро менше. Та навіть для цього збідненого асортименту ще треба надбати зерна.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво