ЄВРОПА І США: ГЕОПОЛІТИЧНЕ СУПЕРНИЦТВО - Економіка - dt.ua

ЄВРОПА І США: ГЕОПОЛІТИЧНЕ СУПЕРНИЦТВО

15 листопада, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 15 листопада-22 листопада

Непрямолінійними і досить непростими, як і далеко не повною мірою осмисленими, принаймні громадськістю України, завжди були і залишаються взаємовідносини США та Європи...

Анатолій Гальчинський
Анатолій Гальчинський

Непрямолінійними і досить непростими, як і далеко не повною мірою осмисленими, принаймні громадськістю України, завжди були і залишаються взаємовідносини США та Європи. Було б великим спрощенням вважати, що перетворення після падіння Берлінської стіни США на єдину наддержаву та їхня одноосібна гегемонія викликають суто позитивні емоції європейської спільноти. Хоча справа тут далеко не в емоційному сприйнятті процесів. Ідеться про більш фундаментальні речі. Про долю Європи як визнаного лідера світового цивілізаційного процесу, про збереження її унікальності в цьому процесі, утвердження як самостійного центру багатополярного світу третього тисячоліття. Або про фактичний занепад Європи, її остаточне підпорядкування панамериканізму, дифузію у процесі глобалізації, дезінтеграцію між євроатлантичним та євроазіатським полюсами. Саме у такій площині має розглядатися порушена проблема, яка не може сприйматися відсторонено кожним українцем, адже ми є частиною Європи, ми — європейці, ми прагнемо до повноправного членства в ЄС — це наша стратегія і тому все, що тут відбувається, стосується нашої долі.

Утворення трансатлантичної «тріщини»

Слова, винесені в заголовок, належать французькому журналісту К.Деснуес. Йдеться про «тріщину» у моноліті західного світу, яка утворилася останніми роками й продовжує розширюватися. На нинішньому етапі поглиблюється переважно гуманітарний, передусім ідеологічний, розкол між США та ЄС при формальному збереженні відносин стратегічного і військового партнерства. Переконаний, що названі процеси є цілком закономірними. Вони є природним результатом відчутних змін у співвідношенні економічних потенціалів Європи і США, що сталися на початку нового століття, а також відповідною реакцією Європи на формування США політики одноосібної гегемонії, про що згадувалося вище.

Власне, такий перебіг подій і передбачався відомим американським вченим С.Хантингтоном. «Зусилля єдиної наддержави у напрямі створення монополярної системи, — наголошував він ще 1996 року в своїй монографії «Зіткнення цивілізацій», — стимулює зростаючі зусилля інших держав забезпечити рух до багатополярності. Потенційно великі регіональні держави дедалі більше самостверджуються просуванням власних інтересів, які нерідко конфліктують із інтересами США». Цікавим є те, що С.Хантингтон дає власне тлумачення цих процесів, розглядаючи їх як неодмінне (у перспективі) зіткнення цивілізацій. Привертає увагу й те, що з урахуванням зазначеного американський вчений не лише розмежовує західну цивілізацію на дві самостійні субцивілізації — американську та європейську, — а й наголошує на тому, що відносини між ними не можуть бути безконфліктними. В них домінує конкуренція, аналогічна тій, що існує між США та Японією. Але у відносинах США та Європи є певна відмінність. Ця конкуренція, на думку С.Хантингтона, не є «такою мірою політизованою та емоційно забарвленою». Це пов’язується з тим, що «протиріччя між американською та європейською культурами не такі драматичні, як між американською та японською».

Процеси, на яких наголошує американський учений, розширюють аргументи під час розгляду проблеми. Вони вказують не лише на суто економічні, а й цивілізаційні аспекти можливого дистанціювання європейських країн від США. Таке дистанціювання може відбуватися при формальному збереженні (на певний час) трансатлантичної солідарності та стратегічного партнерства. Водночас воно не виключає можливості й істотніших зрушень — посилення цивілізаційної автономії Європи. Україна має обов’язково враховувати таку можливість.

У даному разі йдеться не лише про загальнотеоретичні припущення. Відповідні процеси демонструє й реальна практика останніх років. Світ є свідком виникнення і загострення серйозних розбіжностей між США і Західною Європою у питаннях щодо ПРО, Кіотського протоколу, доцільності воєнної операції проти Іраку, вимоги імунітету для американських миротворців при розгляді злочинів у Міжнародному кримінальному суді ООН тощо. Не можуть не привертати уваги й різні акценти в оцінці трагічних подій в Москві, пов’язаних із виставою «Норд-Ост». У цих та інших діях виявляються контури досить значущого процесу: монолітний у минулому Захід дедалі більше починає розмежовуватися на США з одного боку і Західну Європу — з іншого. Йдеться, природно, не про протистояння, а про розбіжності інтересів та поглядів на низку питань, що позначилися в останнє десятиріччя в економічній та політичній сферах. Важливим є й те, що таке роздвоєння не є однобічним. Воно не ініціюється лише з боку Сполучених Штатів або тільки з боку ЄС. Воно, з одного боку, є обопільним, з іншого — дедалі більшою мірою висвітлює розбіжності світоглядного, а в окремих випадках — і ментального характеру.

Все це підтверджує основну ідею цієї статті: нині дедалі більше інтенсифікується процес переосмислення геополітичного статусу Європи і насамперед ЄС. Йдеться про нові контури світооблаштування, розбудову системи міжнародних відносин, де ЄС міг би відігравати самостійну роль, виконувати політичну функцію, іншу від тієї, що реалізується нині, — функцію важливого, але все ж таки не рівного, молодшого партнера США. Для України існуючий статус є до болю зрозумілим: перебуваючи понад 70 років у складі колишнього Радянського Союзу, ми також змушені були ставитися до Російської Федерації як до «рідної», проте попри все — «старшої сестри» з усіма наслідками, що з цього випливають.

Проте ЄС не форсує розвиток подій у відповідному напрямі. Країни ЄС цінують свої відносини зі США, отримують від цього певну винагороду і не мають наміру з легкої руки обривати їх. Тим більше, що кожна з країн — членів Євросоюзу зберігає і тепер власні лінії взаємовідносин зі США, які мають історичні підвалини, не лише економічні та політичні, а й гуманітарні корені. Не слід нехтувати й військовим аспектом справи, де, як зазначалося вище, лідерство США лишається беззаперечним. Дається взнаки й інше. Багато аналітиків вважає, що Європа ще не готова до більш рішучих кроків в обстоюванні власних геополітичних інтересів і в суто психологічному плані. Досі не подолано психологічного шоку, який було завдано континенту двома світовими війнами минулого століття, його ідеологічні розколи на два антагоністичні полюси.

У такій ситуації правлячі європейські кола поки що мають перед собою обмежений простір вибору геополітичної стратегії. У деяких аспектах спостерігається фактичне самовідсторонення від активної політичної лінії. У минулому десятиріччі це особливо рельєфно позначилося на політиці ЄС стосовно країн пострадянського простору, зокрема України. Європа фактично програла відповідний раунд своєї політики, поступившись багато в чому США, які і в цьому напрямі діяли з притаманною їм агресивністю.

Прорахунок Європи полягає насамперед у тому, що вона не лише мовчки погодилася, а й підтримувала запропоновану з-за океану модель системної трансформації країн, побудовану на принципах «вашингтонського консенсусу», яка, як це сьогодні є всім зрозумілим, не була конструктивною. Об’єктивно Європа не повинна бути зацікавленою в латиноамериканізації пострадянського простору, яка фактично склалася на початковому етапі системних реформ у відповідних країнах, зокрема і в Україні. Виправити цю ситуацію надзвичайно складно. Для цього насамперед потрібно визнати помилку, якої припустилися. Це було б дуже важливо не лише з політичної, а і з суто моральної точки зору. Слід враховувати перспективи і в цьому питанні: за відповідної політики економіка ЄС може найбільш вдало взаємодоповнюватися пострадянською, зокрема економікою України.

Я не поділяю точки зору, за якої аморфність зовнішньополітичного курсу в 90-х роках є свідченням відсутності у неї чітко вираженої геополітичної мети. Одне — геополітична стратегія окремо взятої країни, інше — коли йдеться про політику союзу суверенних держав. Треба розуміти: Європі потрібен час для глибшої внутрішньої консолідації. Слід враховувати й те, що інтеграційні процеси за своєю суттю є такими, що не піддаються штучному форсажу, що вони можуть утверджуватися лише на еволюційній основі. У цьому сенсі час працював, працює й працюватиме у майбутньому на Європу. Нею вже пройдено значну відстань, що визначає геополітичну рівновагу США — ЄС. Нині стратегічна ініціатива дедалі більше утверджується на боці Європи. Після подій 11 вересня у цьому навряд чи хто сумнівається.

Економічні переваги

Не можна спрощувати і проблему, яка стосується зіставлення економічних потенціалів США та Західної Європи, зокрема країн Євросоюзу. Ця проблема стає зрозумілішою, якщо її розглянути в історичному ракурсі. Насамперед впадає у вічі очевидний факт, що переваги США в темпах економічного зростання найбільшою мірою позначилися у роки Першої та Другої світових воєн, які завдали величезних втрат європейській економіці. Найбільш перспективним із започаткованих проектів європейської політики, який є здатний істотно підвищити роль Європи у геополітичному процесі, є насамперед рішення про розширення ЄС. Звісно, що цей процес має бути максимально виваженим та обережним. Але він вже набув незворотного характеру і обов’язково стане відчутним чинником подальшої консолідації європейських націй. У цьому зв’язку значущим є те, що, попри існуючі складнощі, дедалі більш конструктивними стають відносини ЄС і України, яка посідає одне з ключових місць на Європейському континенті й щиро намагається внести свою посильну частку у розвиток загальноєвропейської інтеграції, становлення Великої Європи як цілісної геополітичної величини.

Нині Євросоюз — одна з найпотужніших інтеграційних зон світу. ЄС об’єднує країни з населенням 370 млн. осіб. Його економічний потенціал близький, а у окремих напрямах перевищує економічний потенціал США. Він визначається такими параметрами: ВВП — близько 10 трлн. дол., 22% світового промислового виробництва. ЄС невпинно прогресує. Це стосується насамперед соціальної політики, де не лише зберігаються, а й поглиблюються принципи започаткованої у повоєнні роки в Німеччині одним з найвідоміших економістів Заходу, канцлером цієї країни Л.Ерхардом соціально-ринкової економічної політики.

Ще у 1989 році Європейським Союзом було ухвалено Хартію основних соціальних прав трудящих Співтовариства. Наступним кроком опрацювання базових принципів спільної соціальної політики стало схвалення у 1993 році Білої книги «Про зростання конкурентоспроможності та зайнятості: роздуми для Союзу». На Маастріхтському саміті 1992 року соціальна політика була виділена у самостійний напрям діяльності ЄС, а 1997-го відповідний Протокол став складовою частиною Амстердамського договору про Європейський Союз.

Для західноєвропейської моделі економіки характерний також вищий порівняно із США ступінь відкритості. Протягом майже всієї своєї історії США були країною високих протекціоністських тарифів. Особливо це стосується 20-х років, а також повоєнного періоду, коли вирішувалося питання про стимулювання внутрішнього ринку. Нині ЄС є незаперечним лідером світової торгівлі, забезпечує майже 40% світового експорту, тоді як США — менше 12,3% (1948 року — 22%).

Країни ЄС посідають панівні позиції і в експорті капіталу, вони є по суті визначальним інвестиційним центром світової економіки. Якщо у 1967 році США забезпечували 50,4% світового обсягу прямих інвестицій, то в 1999-му лише одна країна Європи — Великобританія — інвестує більше, ніж американські інвестори. Протягом 90-х років п’ять найбільших європейських інвесторів — Німеччина, Великобританія, Франція, Нідерланди та Швеція — забезпечували 80% загального обсягу експорту іноземного капіталу.

Також важливо враховувати й значно вищу самодостатність економічної системи ЄС порівняно із США та Японією. Якщо у 1958 році на внутрішню торгівлю країн Європи припадало тільки 36% зовнішнього товарообігу, то нині — 62—65%. На противагу цьому найвразливішою стороною США є їхня зростаюча залежність від геополітичної ситуації, зокрема й світової кон’юнктури.

Останні десятиріччя відзначаються істотним прогресом європейської банківської системи. Даються взнаки її глибша диференціація, наявність значно ширшого, ніж у США, ринку вільних фінансових ресурсів. Переконливим доказом цього є така статистика: 1998 року в країнах ЄС та Швейцарії було зосереджено 38,9% усіх світових банківських депозитів, тоді як на США припадало лише 14,4%. Відповідна динаміка підтверджується й співвідношенням валютних резервів: у країнах єврозони вони майже у чотири рази вищі, ніж у США.

Не можна спрощено підходити і до зіставлення науково-технічних потенціалів США та Європи, хоча переваги Америки у цій сфері залишаються незаперечними. Проте логіка постіндустріального розвитку більшою мірою відповідає базовим принципам європейської економіки, насамперед моделі не суто ринкової, а соціально-ринкової економіки, яка сформувалася і вдосконалюється на теренах Західної Європи.

Серед інших геополітичних проектів європейської стратегії виділимо такі.

По-перше, створення загальноєвропейської валюти. Це один із найвагоміших чинників, який за умови грамотної грошово-кредитної політики спроможний підірвати економічні підвалини однополярної структури сучасного світу і спричинити утворення багатополярного міжнародного господарського середовища.

По-друге, ситуація розвивається таким чином, що вже у найближчій перспективі Європа може перетворитися на визнаний центр світової екологічної політики. Це також дуже важливий чинник зміцнення її геополітичних позицій, адже сучасний цивілізаційний прогрес без ефективної екологічної складової не має і не може мати перспективи.

По-третє, конструктивність відносин з країнами «третього світу». Більшість з них дедалі розчаровується в американській моделі розвитку, як і в політиці США щодо відповідних держав. Зазначимо, що Європейський Союз і США по суті втілюють дві якісно відмінні між собою стратегії взаємодії західної цивілізації із зовнішнім світом. Відповідно до своїх базових принципів, країни ЄС прагнуть надати максимальну підтримку сталому економічному та соціальному поступу країн, що розвиваються. Лише 1999 року вони спрямували на програми відповідної допомоги названим країнам 26,8 млрд. дол. — утричі більше, ніж США. За даними Дж.Сороса, у 2000 році частка донорської допомоги становила тільки 0,1% ВВП США. За цим показником США посідають останнє місце серед розвинених країн.

Швеція, Нідерланди та Данія виявилися лідерами за обсягами зазначених асигнувань у розрахунку на душу населення своїх країн — 190, 203 та 331 дол., тоді як у США цей показник становить 33 дол. Зрештою йдеться про принципи відносин, які можуть у перспективі стати основою глобалізаційних процесів, відносин постіндустріального Заходу з країнами периферії.

Ці та інші аналогічні процеси є свідченням глибоких системних змін, що не лише позначилися на старті нового тисячоліття, а й дедалі більшою мірою починають пробивати собі дорогу на теренах геополітичних відносин. Надзвичайно важливим у цьому є те, що епіцентр конструктивності у світовій політиці дедалі більшою мірою переміщується зі США до Європи. Це породжує у європейців не лише оптимізм, а й упевненість у своїх діях. Як заявив під час візиту до Росії (квітень 2002 року) прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі, «ми хочемо, щоб у майбутньому було лише мирне змагання — Сполучених Штатів, з одного боку, і дуже сильного суб’єкта — Великої Європи — з іншого». Маючи велетенський суспільний потенціал та багаторічний досвід конструктивної розбудови міждержавних відносин, країни Старого Світу спроможні повною мірою реалізувати ці ідеї, надавши тим самим світовому цивілізаційному процесові нових відчутних імпульсів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво