Еони щастя, або Захід сонця вручну - Економіка - dt.ua

Еони щастя, або Захід сонця вручну

27 березня, 2009, 17:20 Роздрукувати Випуск №11, 27 березня-4 квітня

Ще вчора індустріальний, експортно орієнтований Схід України зверхньо дивився на аграрний, дотований буряковий Захід, а сьогодні став важким тягарем для країни.

Ще вчора індустріальний, експортно орієнтований Схід України зверхньо дивився на аграрний, дотований буряковий Захід, а сьогодні став важким тягарем для країни. Криза. Метал нікому не потрібен. Та й за кращих часів прибуток металургійних, хімічних та гірничорудних гігантів був невеликий. Наприклад, величезний комбінат ім. Ілліча, кількість працівників на якому доходила до 90 тис., мав максимальний прибуток у 2007 р. близько 300 млн. дол., «Азовсталь» — близько 400 млн., а раніше набагато менше. Усього в Україні з десяток таких заводів, але не всі вони успішні. Загалом 2—3 мільярди, не такі вже й великі гроші. Не вистачить на ліквідацію й сотої частки наслідків їхньої індустріальної діяльності!

За великим рахунком, ми працюємо собі на шкоду, перекладаємо борги на дітей і онуків, крадемо в них майбутнє. Метал іде на експорт, прибуток в офшори, а країні залишаються погано оплачувані, але небезпечні й шкідливі робочі місця, порита шахтами і кар’єрами земля, отруєне коксохімами та мартенами повітря, загиджені промстоками річки. І все одно вугілля дешевше купувати в Польщі, а метал у Росії або Китаї.

І — іронія долі — західні області живуть краще, їхня сільгосппродукція дедалі більше в ціні, і невідомо ще, хто кого дотує і за ким перспективи. Заробітчани в Європі отримують більше за шахтарів. Донбас за рахунок дотацій та компенсації собівартості вугілля нерентабельних шахт викачує з бюджету ледь не більше коштів, ніж перераховує в нього. А криза та зростання цін на газ показали всю небезпеку та безперспективність такого шляху. Чи є вихід?

Металурги чекають весняного зростання цін, але від експорту металу рано чи пізно все-таки доведеться відмовитися. Російський і китайський метал завжди буде дешевший. Якщо так уже кортить продовжувати індустріальні традиції, то можна зберегти частину металургії, щоб розвивати точне машинобудування і високі технології. Хоча я погано уявляю собі наших олігархів у ролі Білла Гейтса. У Росії вони крутіші, і то нічого не можуть, окрім того ж таки вивезення металу та ще нафти.

Проте вихід є. Є шлях, з якого ми зійшли не так уже й давно, — бізнес, яким займалися тисячі років. Візьмімо Ольвію. Чим привабили греків ці глинисті пагорби, за якими безкрайній гіперборейский степ? Як вони не боялися відриватися від рідної землі й піднімати вітрило мандрівок? Які дива вабили їх за далекі обрії? Прості — риба і хліб. Наші краї виплекали класичну цивілізацію!

Вітрила ахейців і еллінів давно розтанули в блакитній далечіні, лиманом проти течії іржаві рудовози везуть боксити з Африки, а назустріч їм ідуть баржі зі шламом, відходами алюмінієвого виробництва. Шлам топлять де заманеться, і під час шторму вода ставала червоною вже в середині сімдесятих. Рибалки розводили руками, але не в знаменитому класичному жесті, не розміри здобичі хотіли вони показати...

Рибальське щастя закінчилося недавно, я бачив останні його відблиски — справжню рибу. Темні товсті колоди копченого підтунка, від пахощів якого паморочилася голова й текла слина. Пласкі скиби камбали, при погляді на які ввижалися холодні кухлі, увінчані білопінними шапками. Торпедно-кругла золотава скумбрія. Благородний, у лицарському обладунку осетер. А пеламіда? Не куштували? Даремно, даремно, панове. Вона, здається, старша сестра скумбрії, про яку теж не скажеш поганого слова, але передати чудовий смак копченої пеламіди я не в змозі, тут потрібен справжній талант. Навіть рибалка з діда-прадіда не донесе до вас усіх нюансів її божественного смаку. Він облизуватиме пальці, впадатиме в гастрономічну нірвану, заплющуватиме очі від задоволення, прицмокуватиме — і все це без слів. І він правий. Є речі, про які говорять тільки потому. Дайте мені копчену пеламіду — і я відразу забуду, про що розповідаю.

Так, лиман був чудовий, але навіть цей рибний рай не можна порівняти з Азовським морем. Більше немає у світі такого мілководного моря з напівпрісною водою — ідеальний рибник! — посеред найкращих у світі степів. Його продуктивність перевищувала середньоокеанську, якщо можна так висловитися, у сто разів! На піку уловів, а він припав на період НЕПу, добували під тридцять тисяч тонн осетрових. Білуги траплялися величезні, у півтори тонни, справжні акули! Але жодна акула не дасть вам відро чорної ікри. А ще ловили до трьохсот тисяч тонн кільки та тюльки, хамси й сазана, судака й тарані, бичка і камбали — усього й не перелічиш.

Потім спад. Риба незлюбила радянську владу. Та й за що її любити? Дніпро перекрили греблями і випили каналами, стік упав на третину й у лимани прийшла морська вода. Вся хімія з полів, увесь міський бруд і заводська отрута стікають у них же. Та апогеєм, апофеозом (апофігеєм, жартували дотепники) свята радянського життя став Миколаївський глиноземний завод. Туди везуть боксити з Африки, звідти — глинозем у Росію, Україні ж залишається отруйний шлам. А на березі моря побудували «Азовсталь» — без танків соціалізмом нікого не ощасливиш. Розпечений агломерат для комбінату везуть із Керчі морем, шлак топлять у ньому ж. А воно ж маленьке, мілководе. Беззахисне.

Колись у тумані моря голубому виднілися риболовецькі судна, нині їх уже не побачиш. Нема чого ловити, один час навіть тюльки і бичка не було! Моторки браконьєрів ганяються за останніми осетрами — і російські рибозаводи не можуть роздобути хоч трохи ікри. Якби не вдалий досвід із піленгасом, на Азові можна було б ставити хрест. Останню білугу спіймали пів­століття тому, останнього осетра спіймають днями, улови іншої риби, порівняно з двадцятими роками, впали у двадцять разів!

А в Європі кілограм осетрини коштує до п’ятдесяти євро, а білугової ікри — до двох-трьох тисяч! Якщо взяти НЕПівські улови, то виходить багато мільярдів доларів, причому без згубних наслідків, які несе нам металургія, котра загидила половину прекрасної країни. А ще можна заробляти на санаторіях — йодиста вода моря дуже корисна дітям. На степових заповідниках, на конярстві — варіантів вистачає.

Суворим кочівникам і життєрадісним грекам, відважним запорожцям і спритним непманам, жителям прибережних сіл і міст, усім любителям хорошої риби й степових просторів наші місця дарували процвітання. Але роки склалися в століття, ті — в еони, і всьому настав кінець, зокрема й тривалій добі рибальського щастя. Сонце, яке виблискувало на лусці, закотилося, погасло, сіло. Ми самі, своїми руками влаштували цей захід.

І на цій сумній ноті я й закінчив би розповідь, але все ще жевріє боязка надія — а раптом? Раптом настане новий світанок? Риболовля — справа тонка, але, загалом, нехитра. Навчилися ж норвежці вирощувати лосося у своїх фіордах? А іранці зуміли відновити поголів’я осетра. Чи чекатимемо, доки китайці й цим займуться — у нашому ж морі?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво