Енергозбереження: момент істини? - Економіка - dt.ua

Енергозбереження: момент істини?

9 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 9 червня-16 червня

Борис СТОГНІЙ, академік-секретар Відділення фізико-технічних проблем енергетики НАН України, док...

Борис СТОГНІЙ, академік-секретар Відділення фізико-технічних проблем енергетики НАН України, доктор технічних наук,
Віктор ЖОВТЯНСЬКИЙ, заступник директора з наукової роботи Інституту газу НАН України, доктор фізико-математичних наук

Продовжуючи пролог

Наука, на відміну від політесу, не визнає принципу «флюгера», а критерієм істини для неї є практика. Події останнього року засвідчили, що автори дотрималися цього критерію з огляду на результати прогнозу, яким завершили свою попередню публікацію в «Дзеркалі тижня» «Енергоефективність в Україні: мала проблема великої економіки?» («ДТ» №47 від 20 листопада 2004 року). Знаючи, що для значної частини читацької аудиторії доступ до Інтернету, а відтак до архіву «ДТ» — не проблема, дозволимо собі іноді посилатися на цю статтю.

Публікація закінчувалась спробою передбачити майбутній розвиток подій в енергетичній сфері. Прогнозувалося, що тодішня тенденція зростання цін на нафту істотно зачепить економіки Росії та України. Очевидно, що для російської економіки як для потужного експортера нафти та газу тут можуть бути свої плюси (так воно й сталося у вигляді бурхливого наповнення бюджету та експлуатації політичних дивідендів) і мінуси (розвиток економіки на архаїчних засадах зростання у сировинному секторі; наскільки нам відомо, у багатьох російських фахівців з проблем енергоефективності руки опускаються від незатребуваності). Такими ж очевидними є мінуси для української економіки з огляду на її значну залежність саме від цих складових імпорту та чималу енергоємність експортної продукції. Проте очікуються й свої плюси: наближення до цивілізованого ринку, підвищення енергоефективності національної економіки, зменшення рівня тіньової економіки. Країни Балтії та Центральної Європи давно вже стали на цей шлях і… підвищили добробут своїх народів.

На жаль, справедливість прогнозу — єдина втіха щодо наслідків публікації. Гріх було б нарікати у зв’язку з цим на події помаранчевої революції, з початком якої збігся її вихід. Як буде показано нижче, проблема лежить набагато глибше. А поки що на початку цього року Україна зустріла черговим «заступанням на граблі» свою третю на пам’яті нинішнього покоління паливно-енергетичну кризу. Перерахуємо їх «поіменно»: 1) світова енергетична криза після арабо-ізраїльського воєнного протистояння в 1973 року; 2) криза початку 90-х років, визначальним фактором якої стало подорожчання у десятки разів імпортованого в Україну газу; 3) криза кінця 2005-го — початку 2006 року у зв’язку з черговим підвищенням вартості імпортованого газу та нереалізацією потенціалу енергозбереження. Тричі на граблі — забагато, навіть для української ґрунтовності.

Автори не особливо ризикували своєю політичною репутацією в умовах невизначеності напередодні другого туру президентських виборів, бо проблема енергозбереження є власне національною і однаково важливою для всіх кольорів політичної палітри України. За винятком хіба що одного її аспекту — формування тарифів, які стали у нас категорією політичною, а не економічною, і, відповідно, визначальним чинником, який послідовно «добиває» житлово-комунальну сферу (ЖКС). Здається, носії законодавчого «регулювання» тарифів забули зі шкільного курсу ломоносовське: «Все изменения, случающиеся в природе, происходят так, что если что-либо прибавится к чему-либо, то столько же отнимается от чего-то другого». З однією лише особливістю, що тут закон збереження передбачає грошовий еквівалент. Іншими словами, не можна очікувати від ЖКС більше того, ніж вона отримує сама (інформація останнього періоду: заборгованість у цій сфері сягає 7 млрд. грн.). І що більш наближеною до ринкових засад (читай: взаємної економічної відповідальності на кожному мікроекономічному рівні та зменшення марнотратства) буде ця сфера, то меншою буде вартість послуг з боку ЖКС.

Щоб не бути голослівними, наведемо елементарні аргументи. Спроба реалізувати інвестиційний проект у ЖКС за найефективнішими когенераційними технологіями не була успішною: нині навіть теоретично дуже важко виходити на показники окупності. Зважаючи ж на ще більш приземлені проблеми практичних розрахунків за надані комунальні послуги, можна констатувати, що перспективи галузі заганяються у глухий кут…

Інша справа, що зростання тарифів повинне супроводжуватися відповідними адресними компенсаціями для малозабезпечених. У цілому ситуація все одно буде виграшною, оскільки для заможної частини населення економічно обґрунтовані тарифи є цілком доступними (і справедливими). Ще один аргумент з досвіду західних країн: громадяни повинні дуже добре розуміти маневр, щоб непопулярні рішення не збурювали суспільство — тут гласність має бути на найвищому рівні.

Низька енергоефективність: економічні наслідки

За даними Міжнародного енергетичного агентства (МЕА) за 2003 рік, різниця у показниках енергоємності ВВП (ЕВВП) України й розвинених країн дещо зменшилася і становить 2,4—3,1 разу (за мінімальні й максимальні значення для розвинених країн взято показники Данії та Німеччини).

Однак тут є одна хитрість. Якщо використовувати при визначенні енергоємності обсяги ВВП відповідно до офіційних курсів долара, то згадана вище різниця буде набагато драматичнішою і становитиме 15—20 разів. Проблемі непристойно великої різниці допомагає зарадити так званий паритет купівельної спроможності (ПКС), який враховує розбіжність офіційних курсів національних грошових одиниць стосовно їх реальної купівельної спроможності; він пояснює, зокрема, як можуть виживати люди за десяток доларів на місяць у відносно бідних країнах. Економічний сенс ПКС полягає в тому, що для країн з перехідною економікою обмінні курси долара США є завищеними внаслідок політики стимулювання експорту цими країнами. Саме значне зростання ПКС (6,38 порівняно з 4,05 у 2001 р.) стало найістотнішим фактором згаданого вище зменшення ЕВВП України. З іншого боку, це означає, що Україна за цим показником ще більше дистанціювалася від розвинених країн, для яких він, як правило, є меншим або близьким до одиниці.

Економічні наслідки низької енергоефективності найзручніше аналізувати на масиві енергетичної статистики для країн світу. Аби не переобтяжувати читача табличними викладками, говоритимемо про кілька груп країн: розвинених, центральноєвропейських та країн колишнього СРСР.

Перш за все, навіть значні можливості щодо експорту енергоресурсів не є запорукою успіху країни у виробництві ВВП на душу населення. Про це свідчить приклад таких потужних експортерів, як Казахстан, Росія чи Туркменистан, з одного боку, та України (яскраво вираженого імпортера) — з іншого. Різниця в обсягах виробництва ВВП на душу населення в тис. дол. США ПКС для першої групи країн (5,61—8,72) та України (5,19) є не надто вражаючою. Показники ЕВВП також радикально не відрізняються, становлячи 0,96—1,2 від українського. Другий висновок полягає в тому, що економічно успішним розвиненим країнам відповідає низька ЕВВП (0,25—0,32 в тих же одиницях). Особливо великою є різниця зі згаданими країнами, якщо не враховувати ПКС як «згладжувальний» показник. У цьому разі, як правило, розбіжностям показників ЕВВП в кілька разів відповідають розбіжності щодо виробництва ВВП на душу населення у десятки разів.

Хай там як, але високий показник ЕВВП для конкретної держави означає, що зусилля її громадян (державного апарату зокрема) в економіці в основній своїй масі витрачаються не за призначенням. А тепер — увага: момент істини. Україна докладає величезних зусиль для вступу до СОТ. Неодноразово звучала цифра, що виграш для української економіки сягне мільярда доларів (проте навряд чи вони повністю трансформуються у ВВП). Однак по-справжньому вражаючими є перспективи зростання енергоефективності. Справді, ВВП України у 2003 році становив 39,3 млрд. дол. США. Досвід найуспішнішої політики енергозбереження в Україні у 2000—2001 роках під час прем’єрства нинішнього президента України В.Ющенка показав можливість щорічного скорочення енергоємності ВВП на рівні 10%. Це означає, що економіка за рахунок цього фактора зможе виробити додатковий ВВП на рівні близько 4 млрд. дол. Звернімо увагу на величезний можливий ефект за рахунок енергозбереження та наголосимо, що він не є разовим, як від вступу до СОТ. За належної уваги виконавчої влади до цієї проблеми його можна мати щороку, до того ж це не потребує докладання неабияких зусиль на міжнародному рівні та у Верховній Раді, як у випадку із СОТ. Варто тільки усвідомити проблему на політичному рівні.

Наведені вище оцінки — не маніпуляції абстрактними числами. Економічний сенс скорочення енергоємності ВВП відповідає зменшенню валових витрат у собівартості продукції і, відповідно, зростанню заробітної плати та прибутковості у виробничій сфері.

Скористаємося досвідом країн Балтії та Центральної Європи (Польща, Словаччина, Чехія), близьких за початковими умовами до України. У них — значна залежність економіки від імпорту енергоресурсів, а проблему дешевого російського газу тут навіть не порушують. Проте виробництво ВВП на душу населення може бути для нас предметом заздрості, перевищуючи український принаймні вдвічі. Отже, проблема не в обсягах імпорту та дешевизні енергоносіїв. У чому ж? Якщо виходити із загальнолюдських цінностей, то насамперед у культурі — починаючи з культури виробництва, культури повернення до ринкових відносин в економіці (її ми вже прогавили).

Більше того, об’єктивно кажучи, фактор високої ціни на енергоресурси є найбільш природним стимулом для енергозбереження. Про це свідчить досвід Білорусі, де вартість імпортованих з Російської Федерації енергоносіїв є мінімальною. Попри грандіозні зусилля, які здійснюються тут у сфері енергозбереження на державному рівні і не можуть не викликати поваги, загальноекономічні результати є скромнішими порівняно з попередньою групою країн, хоча вони й помітно перевершують українські.

Звичайно, обговорюючи проблему енергозбереження, не можна забувати, що свого часу Україна була потужним індустріальним осередком колишнього СРСР. І спрощений підхід до проблеми на кшталт виведення з числа діючих енергоємних виробництв є елементарно неприйнятним як мінімум з огляду на соціальний фактор. Якось автори мали можливість спостерігати, з якою гордістю місцева влада Пітсбурга (США) демонструє кілька сотень гектарів повністю рекультивованої території на місці колишнього металургійного виробництва, де на зміну домнам прийшов технопарк. Проте в нинішніх українських реаліях це відповідало б рекультивації у масштабі регіонів, для яких індустріальна зона є способом життя мільйонів людей.

Однак є й інші реалії. Гортаємо книжку «30 років енергокористування в країнах — членах МЕА» (Париж, 2004 р.): частка витрат на енергоресурси у ціні металургійної продукції за групою країн Великобританія—США—Франція—Японія зменшилась від 12—19% у 1982 році до 8—12% у 1998-му. В українській же металургії до цього часу цей показник дорівнює 40% (!). Ось тут і є резерви підвищення заробітної плати, розвитку виробництва, поліпшення екологічних показників та… захисту від зростання цін на енергоносії. Більше того, держава вже створювала необхідні для цього преференції, прийнявши 1999 року Закон «Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України», яким було встановлено пільговий режим оподаткування підприємств згаданого комплексу. Цей закон спрацював на підвищення рентабельності підприємств (детальніше див. «ДТ» від 20 листопада 2004 р.), проте майже нічого не дав для технологічного переозброєння. Про це свідчили неодноразові заяви в ЗМІ того часу ініціатора законопроекту народного депутата В.Гурова та голови ДПА М.Азарова. Витрати на нову техніку та нові технології оцінювались на рівні лише 4% прибутку.

Справжнім прокляттям став цей закон для сфери енергозбереження. Адже через якийсь час Україну звинуватили — цілком справедливо — у демпінговій політиці стосовно продукції чорної металургії. Після цього поняття економічного стимулювання, зокрема в енергозбереженні, як це передбачає Енергетична хартія, ратифікована Україною ще у 1998 році, зникло з лексикону вищих посадових осіб держави. Та й до цього часу ідея так званих пільг (відбувається підміна понять: пільга — преференція, яка не потребує зусиль для її досягнення; економічне стимулювання — підтримка державою виробника за умови досягнення ним результатів, що відповідають певним інтересам державної політики, а саме зменшенню енергоємності виробництва) не полишає голови багатьох з них.

Приклад металургійної промисловості наочно свідчить, що наведена вище аргументація стосовно макроекономічного рівня не є грою цифр.

Енергозбереження і наука

Підходи до розв’язання проблем енергозбереження тривалий час готувались світовою наукою. Зокрема, у працях вітчизняного вченого С.Подолинського ще наприкінці ХІХ ст. було сформульовано основи енергетичного аналізу. За своєю суттю ця наукова проблема має яскраво виражений синтетичний характер, оскільки потребує залучення в науковий та практичний обіг знань з галузей енергетики, технологій виробничих процесів та економіки (а на стадії формування державної політики — ще й законодавства). Отже, вона є досить наукомісткою. Не випадково ще у 1985 році для її розробки в структурі НАН України було створене спочатку окреме відділення, а потім — Інститут проблем енергозбереження (нині — Інститут загальної енергетики), працівники якого становили кістяк авторського колективу Закону України «Про енергозбереження» (1994 рік). Інша справа, що його прийняття стало результатом компромісу політичних сил того часу та несистемних вилучень частини його положень, внаслідок чого він втратив деякі механізми прямої дії своєї реалізації.

Слід віддати належне керівництву створеного у 1995 році Держкоменергозбереження, завдяки зусиллям якого практична реалізація положень цього закону почалася у тісному контакті з академічною наукою. Тоді за активної участі НАН України були розроблені і схвалені Комплексна державна програма енергозбереження (КДПЕ), Програма державної підтримки розвитку нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії та малої гідро- і теплоенергетики (обидві — у 1997 р.) та зміни і доповнення до КДПЕ (2000 р.). Проте КДПЕ так і не запрацювала у повному обсязі. Причина — низький рівень схвалення (постанова Кабміну). Тому визначені КДПЕ механізми її реалізації залишились на папері, більше того, навіть не вносилися на розгляд законодавця.

Однак у діяльності керівництва Держкоменергозбереження останніх років його існування відбулася зміна пріоритетів відповідно до позиції політичних сил, які тоді перебували у владі. Результатом цього, крім втрати інтересу до проблеми на урядовому рівні, стало зокрема витіснення науки з цієї сфери. Наприклад, розробка проекту нової редакції КДПЕ у 2004 році уже не передбачила участі науковців Академії (як, правда, й проект не переріс у документ). Були виведені з наукового обігу такі важливі проблеми, як дослідження процесів виробництва синтетичного палива та розробка засобів обліку електроенергії з урахуванням її якісних показників.

Ці фактори, а основне — втрата впливу на ситуацію в сфері енергозбереження, зумовили поступову «втрату обличчя» згаданим комітетом та, зрештою, його ліквідацію.

Перед новоствореним Національним агентством України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів постає складне завдання реанімації державної політики в цій сфері. Певним інструментарієм для цієї мети може стати Енергетична стратегія України на період до 2030 року, схвалена розпорядженням Кабінету міністрів України від 15 березня 2006 року №145-р. Вона визначає основні пропорції розвитку ПЕК у складі національної економіки на цей період, які вже неодноразово обговорювались у пресі. Особливий резонанс викликала перспектива нарощування потужностей АЕС.

Зауважимо, що до показників економічного благополуччя країн належить кількість спожитої електроенергії на душу населення. Нині Україна у цьому сенсі не дотягує до успішних країн. Отже, цілком резонно передбачене зростання виробництва електричної енергії протягом 2005—2030 років у 2,3 разу. Поліпшення ЕВВП очікується майже вдвічі порівняно з 2005 роком, а збільшення споживання за рахунок нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії — до більш як 19% у загальному обсязі споживання первинних паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР).

Втім, за впливом на реальну економічну ситуацію стратегія може повторити долю КДПЕ, оскільки для її успішного виконання необхідні законодавчо визначені механізми реалізації, хоча за рівнем схвалення (розпорядження КМУ) вона для законодавця — не указ. Тим більше, що й експеримент щодо реорганізації державного управління сферою енергозбереження нещодавно завершився поверненням на круги своя — правда, з втраченими повноваженнями.

Стратегія передбачає впровадження постійно діючої системи стратегічного планування розвитку ПЕК, на основі якої вона буде послідовно уточнюватися. Змушені знову прогнозувати, що одними з перших зазнають коригування механізми впливу на ситуацію у сфері енергозбереження, іншими словами — основи державної політики у цій сфері. Справді, з арсеналу такого роду механізмів, передбачених у початковому варіанті проекту науковцями, уряд обмежився практично тільки одним регулятивним механізмом, але безпрецедентним у ринковій економіці: нормування питомих витрат ПЕР, широке запровадження економічних санкцій за їх перевитрати та підвищення адміністративної відповідальності. «Лише після цих заходів можливе застосування економічних механізмів стимулювання», — йшлося у документі.

Абсолютизація цього варіанта свідомо чи несвідомо б’є насамперед по Кабінету міністрів, бо нормування енергоспоживання у варіанті вилучення коштів підприємств об’єктивно гальмує темпи зростання промислового виробництва (тому на Заході воно практично не застосовувалось, а окремі спроби такого роду пізніше були визнані помилковими). Крім того, воно часто не може привести до одного знаменника умови виробництва навіть на технічно близьких виробництвах, наприклад, металургійних. Саме тому метод нормування в Україні початково був орієнтований на потреби енергетичного менеджменту та як елемент впливу у неприбутковій сфері. Особливо шкідливим механізм «батога» стане в ЖКС, не пропонуючи шляхів розв’язання її економічних проблем. Знову ж таки цей механізм не вирішує питань енергозбереження у бюджетній сфері. Єдине, що не викликає сумнівів, — це небезпека корупції навколо визначення норм.

Правда, згаданий механізм має невеликі шанси «пройти» через Верховну Раду. Група депутатів Ради попереднього скликання останніми роками «замінила» апарат виконавчої влади щодо впливу на ситуацію методами стимулювання енергозбереження (закони «Про теплопостачання» і «Про комбіноване виробництво теплової та електричної енергії (когенерацію) та використання скидного енергопотенціалу», законопроекти щодо стимулювання заходів з енергозбереження та про «зелений» тариф).

Автори мають моральне право дискутувати цю проблему, оскільки відповідні пропозиції надсилалися до Кабінету міністрів напередодні обговорення проекту Стратегії на громадських слуханнях. Проте можливості їх озвучити чи хоча б обговорити надано не було. Характерно, що представник МЕА пані Мередит Еванс у своєму виступі теж зазначала недоцільність механізмів нормування.

На наш погляд, нині варто зосередитися на економічному стимулюванні. Про це ми вже досить детально висловилися в «ДТ» від 20 листопада 2004 року. Зважаючи на те, що в сферу енергозбереження почали спрямовувати дуже серйозні кошти, варто було б також реалізувати так звані револьверні механізми їх використання, що дозволяють їх багаторазове застосування. З арсеналу знову ж таки західних країн доцільно було б також взяти так званий механізм добровільних угод між владою та підприємцями та впровадити його у законодавчому порядку.

Повертаючись до згаданих громадських слухань, варто сказати про актуальність такого підходу до обговорення складних проблем розвитку суспільства. Однак з практичною реалізацією ідеї поки що виходить не все. Для керівництва Департаменту комунікацій влади та громадськості обговорюване питання було, звичайно, дуже складним. Не вдалося спокійно, без емоцій вислухати альтернативні думки представників громадських організацій. Справу «спілкування» з громадськістю завершив апарат секретаріату Кабінету міністрів, який звично запустив внесені пропозиції по «довгому колу». Як результат ці організації коротко охарактеризували Стратегію так: «Стратегічна заміна газового повідка на ядерний зашморг». Якось незручно писати банальні речі, але громадські організації просто треба було вчасно і в повному обсязі інформувати.

У цілому ж варто було б скористатися досвідом ЄС, де для доведення до громадськості складних питань (наприклад, напрямів розвитку науки) передбачають спеціальні підпрограми, з відповідним фінансуванням.

Ми тут по дотичній зачепили дуже непросту проблему розвитку прикладної науки в нашій державі. Проте ця тема Попелюшки в законодавчому полі України потребує окремого обговорення…

На сьогодні академічна наука зробила гідний внесок у розв’язання згаданих проблем: найближчим часом у видавництві «Академперіодика» вийде друком двотомник «Стратегія енергозбереження в Україні: аналітично-довідкові матеріали».

* * *

Завершуючи цю публікацію, ще раз звернімося до її заголовка. Не секрет, що хвилю інтересу до проблеми енергозбереження в Україні на початку поточного року ініціював президент сусідньої держави. Проте хвиля навіть руйнівного характеру зрештою схлине. Ось чому щодо моменту істини автори обмежилися знаком запитання. Українському ж суспільству варто усвідомити істинний масштаб завдання і результатів, яких необхідно досягти. Порівняно з ними навіть СОТ — не така вже й велика проблема… Втім, як і СОТ, ця проблема потребує політичної волі для її розв’язання.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво