Енергетичний поштовх до модернізації металургії - Економіка - dt.ua

Енергетичний поштовх до модернізації металургії

27 січня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №3, 27 січня-3 лютого

Успішна діяльність гірничо-металургійного комплексу (ГМК) є вагомим джерелом економічного розвитку України...

 

Успішна діяльність гірничо-металургійного комплексу (ГМК) є вагомим джерелом економічного розвитку України. Достатньо сказати, що коли ВВП в Україні на 60% формується за рахунок експорту, то 40% від його загального обсягу належить товарній групі «Недорогоцінні метали та вироби з них», тобто чорній металургії. Експорт продукції чорної металургії дає понад 40% валютних надходжень від усього експорту країни; галузь забезпечує роботою більш як півмільйона осіб.

Проте металургійна галузь є прикладом низькоефективного використання матеріальних, енергетичних і трудових ресурсів через вкрай зношене, морально застаріле обладнання, ресурсомісткі та екологічно небезпечні технології. Модернізація діючих виробничих потужностей і впровадження сучасних ноу-хау впродовж останніх років через брак коштів і відсутність чіткої державної політики здійснювалися лише на окремих металургійних комбінатах України, а розв’язанню екологічних проблем практично не приділялося уваги. Внаслідок низького технологічного рівня металургійної галузі на виробництво однієї тонни сталі в Україні витрачається 52,8 людино-години (у Росії — 38,1; Німеччині — 16,8).

Енергоємність та конкурентоспроможність

Для вітчизняної металопродукції характерна надмірна енергоємність, витрати на споживані енергоресурси у структурі собівартості різних підприємств становлять від 30 до 50% і навіть більше, що на 20—25% перевищує загальносвітові рівні цього показника. В цілому споживання металургією електроенергії і природного газу оцінюється фахівцями відповідно в 15—20 та 9—10% від загального споживання в країні.

У матеріальних витратах на виробництво металопродукції частки електроенергії та природного газу становлять близько 8%. Енерговитрати при виробництві мартенівської сталі майже у 20 разів перевищують цей показник для киснево-конверторної технології. За період 1996—2004 років структура сталеплавильного виробництва в Україні практично не змінилася: частка мартенівської сталі становила 49,5—46,9%, киснево-конверторної — 45,1—48,9%. Для порівняння: світове виробництво мартенівської сталі не перевищує 5%, а провідні за рівнем економічного розвитку країни взагалі відмовилися від мартенівської технології. У Росії лише третина сталі виплавляється мартенівським способом.

Питома вага витрат природного газу у доменному виробництві України — 90—100 кубометрів на 1 тонну чавуну (в країнах Заходу природний газ на ці цілі не використовується); питомі витрати умовного палива — 750 кг на 1 тонну чавуну, в країнах Заходу — 230—270 кг. Якщо частка витрат на паливо і електроенергію у собівартості товарної продукції металургії становить в Україні 40—60% залежно від виду виробництва, то у США, ФРН, Японії — лише 28—35%. Цим зумовлена наявність тісної залежності ефективності металургійного виробництва, а отже, і конкурентоспроможності металопродукції від цін на енергоносії.

Сприятлива кон’юнктура на світових ринках на металопродукцію впродовж останніх років, включаючи 2005-й, стимулювала нарощування обсягів експорту, навіть незважаючи на труднощі, пов’язані з відсутністю в України статусу країни з ринковою економікою. Особливо успішним був 2004 рік, коли світові ціни на металопрокат у середньому зросли на 60—70%. Виручка від реалізації продукції 16 провідних металургійних підприємств України досягала 64 млрд. грн. (на 61,8% більше, ніж 2003 року), а експортна виручка становила 34,7 млрд. грн. Рентабельність виросла в середньому з 16,4 до 17,2%.

Проте переважання пропозиції над попитом через появу нових потужних продавців негативно вплинуло на кон’юнктуру світових ринків металопродукції. Так, Китай із імпортера металопродукції, у тому числі української, перетворився на експортера металу, який дешевший за собівартістю, ніж український. Він збільшив випуск металу майже на третину і в такий спосіб скоротив імпорт сталі, що позбавило українських металургів присутності на китайському ринку. Експорт дешевої китайської сталі на світові ринки призвів до обвального падіння цін на металопродукцію — за перший квартал 2005 року на 25—35%. Скорочення попиту на метал з України, різке падіння світових цін змусило металургів зменшити темпи приросту обсягів експорту, проте 2005 року зберігалася тенденція зростання валютної виручки.

Очікується, що негативний вплив зовнішніх факторів зберігатиметься і надалі — принаймні впродовж наступних двох років. Тому для збереження конкурентоспроможності вітчизняної металопродукції на зовнішніх і внутрішньому ринках необхідно активізувати дію внутрішніх факторів, спрямованих на зниження собівартості.

Частка коксу в собівартості металопродукції становить приблизно 21%. Витрати коксу на 1 тонну чавуну в Україні дорівнюють у середньому 525 кг, тоді як у європейських країнах — 350 кг.

Частка залізорудної сировини становить 17,5%. На її ціну негативно вплинуло підвищення з першого півріччя 2005 року нормативної плати за використання надр при видобуванні корисних копалин. Відповідно до цього плата за видобування залізної руди для подальшого збагачення підвищилася з 0,7 до 1,0 грн. за тонну, а за видобування «багатої» руди (яка містить понад 55% заліза) — з 2,5 до 4,0 грн.

Металургія в Україні споживає понад половину від спожитої у промисловості електроенергії, до 10 млрд. кубометрів природного газу. У матеріальних витратах на виробництво частка електроенергії, як і природного газу, становить 8%. У доменному виробництві витрачається близько третини обсягу газу, решта — в мартенах. За питомою вагою мартенівського виробництва у виплавці сталі Україна «лідирує», майже вдвічі відстаючи за цим показником від Росії. Особливо гостро постає питання збереження конкурентоспроможності металопродукції сьогодні, коли виникла загроза зростання цін на енергоносії, причому різкого — на природний газ. Аналіз показує, що ймовірне підняття цін на природний газ для металургів до 160 дол. призведе до прямого зростання собівартості металопродукції майже на 3%, що істотно вплине на рентабельність продажів. Наприклад, загальна рентабельність продажів металопродукції меткомбінату «Азовсталь» за таких умов знизиться з 6,6 до 2,9%. При появі інших негативних чинників або при ще більшому підвищенні ціни на газ металургійна галузь може стати збитковою.

Тарифи на електроенергію

Ринки енергоресурсів, у тому числі ринки електроенергії та природного газу, мають здебільшого формальний характер: тарифи для кінцевих споживачів майже не визначаються ціновою ринковою кон’юнктурою. Недосконала структура ринків і викривлення тарифної політики внаслідок адміністративного втручання є причиною появи цінових диспропорцій, що передусім виражаються у перехресному субсидуванні побутових споживачів за рахунок промисловості. Адміністративне стримування тарифів для населення є додатковим інфляційним фактором, обмеження дії якого на сьогодні неможливе внаслідок політичних причин. Цей факт у поєднанні з критичною залежністю від імпортних поставок з однієї країни, надмірною енергоємністю вітчизняного виробництва та загальною світовою тенденцією до зростання цін на первинні види палива є постійно діючими факторами ризику зростання цін на енергоресурси та загалом надійності паливозабезпечення економіки України.

Існуюча в Україні модель «єдиного оптового покупця» є найменш ефективною з чотирьох базових моделей. Відповідно до цієї моделі вся електроенергія, вироблена в країні великими електростанціями, реалізується на єдиному оптовому ринку. Державна монополія на оптову торгівлю електроенергією є вкрай зручною для уряду, оскільки дає змогу повністю контролювати рух фінансових потоків у галузі. Проте учасникам енергоринку така модель не забезпечує достатнього рівня економічної свободи. Зокрема, сьогодні неможливо укладати прямі договори між виробниками та споживачами енергії, що сприяло б встановленню об’єктивно обумовленої ринкової ціни на електроенергію, насамперед для великих промислових споживачів, хоча така можливість й передбачається у Концепції функціонування та розвитку оптового ринку електроенергії, затвердженій постановою КМУ № 1789 від 16 листопада 2002 року.

Тарифи на електроенергію продовжують залишатися викривленими внаслідок адміністративного регулювання. Згідно зі статтею 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року №280/97-ВР., тарифи на житлово-комунальні послуги встановлюються органами місцевого самоврядування (місцевими радами), тоді як на оптовому сегменті ринку ціни встановлюються НКРЕ (диференційовано за регіонами). Для населення тарифи на електроенергію є меншими майже вдвічі, ніж для решти споживачів, і забезпечують відшкодування лише близько 47% собівартості на рівні 3 центи за 1 кВт·год. Така диспропорція виникла внаслідок обмежень на підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту у разі виникнення заборгованості по виплаті заробітної плати, стипендій, пенсій та інших соціальних виплат. Заборгованість із виплати заробітної плати станом на 1 квітня 2005-го становила 1295,4 млн. грн. Порівняно з 1 квітня 2001 року заборгованість зменшилася на 62%, водночас тарифи на житлово-комунальні послуги майже не змінилися. Незважаючи на те, що у листопаді 2005 року Кабмін затвердив підвищення ціни на газ та електроенергію для населення на 25%, уже на початку січня таке рішення було скасоване внаслідок доручення Верховної Ради дотримуватися встановленого парламентом 20 жовтня 2005 року мораторію на підвищення тарифів для населення. Така диспропорція призводить до перекладання витрат на транспортування і розподіл електроенергії з побутових споживачів на промислових.

Тарифи для промислових споживачів (диференційовано за окремими енергопостачальними компаніями) щомісяця переглядаються та затверджуються НКРЕ відповідно до «Умов та правил здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії за регульованим тарифом». Тривалий час середній тариф на електроенергію для промисловості залишався на рівні 4,5 дол. (100 кВт·год). Починаючи з першого кварталу поточного року середній тариф для промисловості почав зростати на 3—5% щомісяця і сьогодні становить близько 5,5 дол. (100 кВт.год). Зростання тарифів було зумовлене зростанням оптової ціни на ОРЕ. Решта складових відпускного тарифу (тариф на передачу і тариф на транспортування), що безпосередньо регулюються НКРЕ, практично не змінилися. Зростання ж оптової ціни на ринку було викликане відстоюванням інтересів новостворених НАК «Енергетична компанія України» та НАК «Вугілля України».

Водночас відповідно до постанови КМУ №745 від 15 серпня 2005 року «Про перехід до єдиних тарифів на електричну енергію, що відпускається споживачам», НКРЕ було рекомендовано, починаючи з 1 вересня 2005-го, застосовувати єдині тарифи на електроенергію, що відпускається для кожного класу споживачів, крім тарифів на електроенергію, що відпускається на побутові потреби населення, населених пунктів і зовнішнього освітлення. Граничний рівень щомісячного підвищення не може бути більшим за 5%. Фактично сьогодні єдині (однакові) тарифи було встановлено лише для 14 енергопостачальних компаній, для всіх незалежних постачальників електроенергії, тарифи для яких встановлюються НКРЕ, та лише для 1-го класу напруги (до 750 кВт).

Запровадження єдиних тарифів однозначно стане чинником подальшого зростання тарифів для промислових споживачів. За регіонального підходу підвищення тарифів на електроенергію, в чому були зацікавлені регіональні енергопостачальні компанії, адміністративно стримувалося обласними державними адміністраціями, які, намагаючись забезпечити прийнятний рівень тарифів для великих промислових підприємств (за рахунок яких зрештою формується обласний бюджет), виступали в такий спосіб захисниками інтересів усіх споживачів. При встановленні єдиних тарифів у межах країни інтереси органів державної влади тих областей, для яких економічно обґрунтовані високі тарифи (економічно відсталі непромислові регіони), та енергопостачальних компаній збігатимуться, тобто при формуванні тарифів інтереси споживачів не будуть представлені навіть формально.

За таких умов на найближчу перспективу (один-два роки), навіть без зростання цін на первинні енергоресурси, слід очікувати поступового збільшення тарифів на електроенергію для всіх споживачів, крім населення, на рівні 3—5% щомісяця. Граничним рівнем таких тарифів, враховуючи запровадження додаткової інвестиційної складової, рівня оплати за спожиту енергію, гарантованого рівня рентабельності енергопостачальних компаній та інше, можна вважати 7,5 дол. (100 кВт.год).

Окрім завдань, передбачених у Концепції, для успішного впровадження конкурентного ринку електроенергії слід також створити передумови для формування в Україні ефективних ринків газу і вугілля, а також сформувати в галузі ринок допоміжних послуг. Потребує законодавчого визначення і статус НКРЕ (Національної комісії регулювання електроенергетики). Комісія має перетворитися на незалежний орган виконавчої влади, що унеможливить адміністративне втручання в роботу ринку.

Газопостачання
та перехресне субсидування

Аналогічно до ситуації на ринку електроенергії, на ринку природного газу вже тривалий час спостерігається перехресне субсидування населення за рахунок промислових споживачів. Тарифи для населення не змінювалися вже протягом тривалого часу, для підприємств — промислових споживачів тариф на газ, починаючи з лютого 2004 року, поступово зростав у середньому на 3—4% щомісяця. Структура джерел поставок природного газу в Україну протягом останнього часу практично не змінювалася.

Те, що питання поставок газу до України стало традиційною темою переговорів на найвищому державному рівні, говорить про надмірну політизацію цієї проблеми, розв’язання якої вийшло за рамки виключно економічної площини. Очевидно, що зі зростанням світових цін на нафту та природний газ імпортери намагатимуться переглядати умови поставок енергоресурсів. За такої ситуації в переговорному процесі на передній план мають вийти питання обґрунтованості нових тарифів з урахуванням собівартості видобутку, тарифів на транспортування, цін на газ для споживачів Центральної Європи та поточної вартості альтернативних енергоресурсів.

За оцінками експертів, для запобігання зниженню темпів економічного зростання підвищення тарифів на газ необхідно здійснювати поступово, не більш як 30—40% на рік, а відповідно до останніх домовленостей з російською стороною зростання ціни на газ спричинить підвищення середньозваженої вартості газу до 83,2 дол. за 1000 кубометрів. За умови продовження практики перехресного субсидування побутових споживачів тарифи для промислових споживачів можуть зрости, за попередніми оцінками, на 58% — до 113 дол. за 1000 кубометрів. Враховуючи можливість подорожчання туркменського газу, тариф для промисловості може зрости до 120—125 дол. Затвердження НКРЕ нових тарифів для побутових споживачів (як планувалося, збільшених на 10%) лише незначно послабило б навантаження на промисловість — її тариф зросте на 56%.

Зростання тарифів на газ актуалізувало питання впровадження енергоефективних технологій. Відповідно до затвердженої ще 1997 року урядом комплексної державної програми з енергозбереження (КДПЕ), потенціал економії енергоресурсів становить 145—170 млн. тонн у. п., або 40—50% від загального споживання енергії. Найбільшу питому вагу у структурі потенціалу енергозбереження має промисловість — 60%, галузі ПЕК — 20 та комунальна теплоенергетика — 12%. Проте необхідних передумов для стимулювання здійснення суб’єктами господарювання самостійної ресурсозберігаючої політики створено не було, результатом чого до 2002 року КДПЕ була виконана лише на 30—35%. Збільшення частки енергетичних витрат у структурі собівартості промислової продукції може призвести до ситуації, коли граничні витрати виробництва перевищуватимуть вартість одиниці скорочення питомих енерговитрат. Лише один цей факт може мати значно більшу ефективність, ніж створення бюджетних або позабюджетних фондів з енергозбереження.

Показовим є досвід розвинених країн, де зростання ВВП супроводжується скороченням питомого енергоспоживання. Водночас, незважаючи на те, що в найближчій перспективі частка відновлюваних джерел енергії в енергобалансі західноєвропейських країн може досягти 10%, у натуральних обсягах споживання традиційних енергоресурсів до 2020 року може подвоїтися. Тому ефект від енергозбереження матиме разовий характер, у подальшому ж стимули до енергоефективності можуть бути реалізовані шляхом лібералізації вітчизняних енергоринків, оскільки досвід лібералізації європейських ринків електроенергії та газу доводить, що основною метою лібералізації є зменшення тарифів внаслідок зменшення виробничих витрат під тиском конкурентної боротьби.

Для чіткішої картини необхідно створити оптимальні ринкові умови для різних сегментів ринку газу. По-перше, конкурентні відносини мають бути створені в таких секторах, як видобуток і роздрібний продаж газу. Водночас регулювання тарифів для транспортних і розподільних мереж має здійснюватися державою або незалежним регуляторним органом. Причому цей орган повинен забезпечувати рівний доступ усіх суб’єктів ринку до транспортних магістралей. Таким чином, конкуренція між роздрібними продавцями газу забезпечить прийнятні рівні цін, а регулювання тарифів гарантуватиме добросовісну конкуренцію для всіх учасників ринку.

По-друге, треба розділити сектори видобутку та торгівлі газом.

По-третє, в умовах зростаючої енергетичної залежності від одного джерела поставок в Україні необхідна розробка та реалізація цілеспрямованих заходів щодо диверсифікації поставок газу з альтернативних джерел.

По-четверте, необхідно припинити практику перехресного субсидування побутових споживачів за рахунок промисловості, що може бути реалізовано шляхом запровадження прямих адресних субсидій.

По-п’яте, забезпечити прозорість газового ринку можна шляхом постійного моніторингу матеріальних і фінансових потоків, зокрема даних щодо обсягів поставок, попиту, поточного стану виробничих та транспортних потужностей, цін та інших.

Отже, дію факторів, що негативно впливають на конкурентоспроможність вітчизняної металопродукції, можна узагальнити таким чином:

1. Збіг у часі подорожчання сировини, паливно-енергетичних ресурсів, вантажоперевезення і погіршення світової кон’юнктури на ринках металу різко знизив приріст валютної виручки від експорту металопродукції: обсяг експорту прокату минулого року порівняно з 2004-м не знизився, а експортна виручка зросла лише на 2,8% (для порівняння: зростання валютної виручки у 2004 році досягло 60%).

2. Очікується, що світова кон’юнктура на метал залишатиметься несприятливою принаймні ще два наступні роки. Для забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної металопродукції необхідно зберігати її цінові переваги як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках. Це запобігатиме розширенню імпорту в Україну дешевшої металопродукції з Росії та Китаю, а також звуженню присутності України на світовому ринку металу.

3. Важливими чинниками, які впливають на тарифи, є рівень сформованості, а також узгодженості інтересів підгалузей, що створюють потужний гірничо-металургійний комплекс України, з його системною результативністю.

4. Реальна загроза втрати конкурентоспроможності металургії, яку може спричинити різке зростання цін на газ, має бути пом’якшена внутрішньою тарифною політикою та підвищенням ефективності внутрішнього енергоринку.

* * *

Розв’язання проблеми збереження конкурентоспроможності вітчизняної металопродукції тісно пов’язано із забезпеченням збалансованої діяльності всього ГМК — від виробництва залізорудної сировини, феросплавів, коксу, переробки брухту, енергетичного і транспортного забезпечення до власне виробництва і реалізації прокату. Складнощі забезпечення такої збалансованості пов’язані з тим, що ГМК — це комплекс галузей з різним економіко-технологічним рівнем розвитку, фінансовим становищем, різними можливостями та інтересами у сфері експорту, а також жорсткими вимогами СОТ щодо всіх видів субсидування виробництва. Програма збалансованого розвитку ГМК у складі всіх його виробництв, підпорядкована єдиній меті — виробництву конкурентоспроможної металопродукції для задоволення насамперед внутрішнього попиту, а також із урахуванням інтересів самих суміжників, має чітко визначити внутрішні зв’язки між ними, а також функції державного управління у сфері тарифної політики і створенні умов для ефективної діяльності базової галузі промисловості — чорної металургії.

Безумовно, глибока технологічна модернізація сталеплавильного виробництва, що має на меті повну відмову від використання мартенів, потребує величезних коштів і чимало часу. Приміром, Франція започаткувала реконструкцію своєї металургійної галузі понад 30 років тому і протягом 10—15 років щороку витрачала на ці цілі понад 2 млрд. дол., або близько 80 дол. на тонну сталі. Це дало змогу французьким металургам значно підвищити технічний і технологічний рівень галузі (сьогодні всю сталь у Франції виплавляють у конвертерах).

Роботи в цьому напрямі започатковані і в Україні: перехід на конвертерне виробництво сталі здійснюється при реконструкції Алчевського металургійного комбінату, а ММК ім. Ілліча планує перейти на таку технологію у 2006—2007 роках. Але це тільки початок.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво