Експорт електроенергії: міфи і реалії - Економіка - dt.ua

Експорт електроенергії: міфи і реалії

12 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 12 травня-19 травня

Вітчизняна енергетика в епоху незалежної України встигла пережити чимало міністрів. Не все в них ...

Вітчизняна енергетика в епоху незалежної України встигла пережити чимало міністрів. Не все в них у роботі виходило, проте чимало з державних керівників встигли залишити свій, нехай невеликий, але позитивний слід в історії.

Так, з іменами екс-міністрів енергетики Віталія Склярова, Валентина Семенюка чи Олексія Шеберстова асоціюються масштабні енергетичні реформи проєвропейського спрямування. Екс-міністр палива й енергетики Віталій Гайдук безумовно посприяв стабілізації газової галузі. Діяльність ще одного з екс-міністрів — Сергія Єрмілова запам’яталася спробою навести бодай якийсь порядок у вугільній промисловості. При Сергії Тулубі було здано в експлуатацію два нові ядерні енергоблоки.

Якими помітними подіями чи явищами встигла запам’ятатися епоха міністра палива й енергетики Івана Плачкова? На жаль, у більшості з опитаних експертів спливають у пам’яті насамперед спірні й непрозорі рішення галузевого відомства, а також численні галузеві конфлікти.

До негативів відносять ті самі гнівні листи колишніх членів Нацкомісії регулювання електроенергетики на ім’я президента Ющенка, в яких, зокрема, йшлося про фактичну ліквідацію «київенергівською командою» Плачкова незалежного статусу регуляторного органу. Або численні публічні заяви промисловців і колишніх топ-менеджерів галузі про недоцільність запровадження єдиних енерготарифів, що чревате непередбачуваними економічними втратами для країни. Ще можна пригадати різкі критичні висловлювання народних депутатів і численних експертів про порочність практики ліквідації конкурентних механізмів у енергоринку. Або непоодинокі письмові звернення РНБО на ім’я Ющенка з комплексною критикою негативних процесів, що запанували в галузі з моменту призначення Івана Васильовича міністром.

На жаль, усе марно…

«Президент узагалі не повинен займатися енергетикою», — сказав якось глава держави під час свого першого офіційного візиту до Донецька.

Схоже, енергетикою в країні справді зайнялися інші люди, бо Віктор Андрійович залишався байдужий до всіх звернень на його адресу. Послання тієї самої РНБО на ім’я президента країни протягом 2005 року переадресовувалися його секретаріатом у Кабмін, де прем’єр Юрій Єхануров передавав їх своєму заступникові Станіславу Сташевському. Той, своєю чергою, відсилав листи в Мінпаливенерго. Виходило зачароване коло...

Мабуть, до найрезонансніших конфліктів у галузі можна віднести і блокбастер «Мінпаливенерго проти директора держпідприємства «Укрінтеренерго» Олега Бугаєва, за яким представники енергетичного співтовариства спостерігають із кінця 2005 року.

Як відомо, «Укрінтеренерго» входить до складу НАК «Енергетична компанія України» і є традиційним експортером вітчизняної електрики з моменту відновлення підприємством українського експорту до Європи в середині 90-х.

Спочатку Мінпаливенерго пояснило протистояння з Бугаєвим спробою галузевого відомства встановити контроль над експортом електроенергії. Трохи пізніше з’явилася версія про намір міністерства демонополізувати експортні поставки. Водночас фахівці, обізнані з проблематикою експортних поставок електроенергії не з чуток, оцінюють перспективи протистояння більш песимістично. На їхню думку, бажання «демонополізувати» ринок експорту на нинішньому етапі розвитку енергетичної галузі може спричинити передчасну втрату держконтролю над експортом електроенергії.

«Виникає цілком реальна загроза того, що український експорт перейде під контроль «другого «РосУкрЕнерго», — вважає, зокрема, екс-міністр палива й енергетики Сергій Єрмілов.

До думки Єрмілова варто прислухатися, коли врахувати, що експорт електроенергії для вітчизняної енергосистеми вкрай важливий. Річ у тому, що Україна має профіцит генеруючих потужностей, які «зачинені» всередині країни, бо технічні можливості експорту обмежені. При цьому більша частина тих же теплових енергоблоків потребують кардинальної реконструкції. Залучити інвестиції в модернізацію ТЕС і будівництво ліній електропередач можна за рахунок розширення ринку збуту в західноєвропейському напрямку, а це можливо здійснити з допомогою всебічної інтеграції української енергосистеми в загальноєвропейську.

Таким чином, експортний енергетичний потенціал країни можна розглядати як спосіб залучення інвестицій і як ключ до інтеграції з європейською енергосистемою.

Історія конфлікту

З моменту свого призначення міністром І.Плачков зробив у кадровій політиці ставку на «своїх» людей в особі вихідців із компанії «Київенерго». У результаті колишні «київенерговці» успішно осіли на багатьох ключових посадах у Мінпаливенерго, НКРЕ, НАК «Енергетична компанія України», НЕК «Укренерго». Наведений список мав поповнитися і держпідприємством «Укрінтеренерго». Проте Бугаєв виявився єдиним держменеджером, хто відмовився «очистити» своє посадове місце під креатуру міністра, що стало своєрідним прецедентом у галузі.

Конфлікт із Бугаєвим розвивався в кілька етапів. Усе розпочалося в березні 2005 року, коли Іван Васильович запропонував діючому директору держпідприємства Олегу Бугаєву звільнитися з «Укрінтеренерго» для того, аби створити нову фірму з експорту електрики та перейти працювати в неї.

Бугаєв відповів відмовою. Як повідомив Олег Анатолійович, корпоративні інтереси очолюваного ним підприємства виявилися йому ближче. Бугаєв працював у «Укрінтеренерго» з моменту його створення на початку дев’яностих і за цей період ДП вдалося пережити чимало міністрів, котрі часто змінювалися.

З моменту відмови стосунки між директором «Укрінтеренерго» й керівництвом Мінпаливенерго набули конфронтаційного характеру. За словами Олега Анатолійовича, наступним яблуком розбрату стали спроби Плачкова та його першого заступника Продана нав’язати «Укрінтеренерго» нових зарубіжних операторів для укладання експортних контрактів. Бугаєв послідовно відмовлявся від нав’язуваних фірм, бо ті, за його словами, або не мали потрібного досвіду і не відповідали кваліфікаційним вимогам, або пропонували невигідні фінансові умови.

Протистояння закінчилося спробою усунути Бугаєва від керівництва «Укрінтеренерго» в листопаді 2005 року. У момент перебування Бугаєва на лікарняному Ю.Продан, котрий обіймав на той час, крім посади першого заступника міністра, ще й посаду президента НАК «ЕКУ», підписав наказ про призначення виконуючого обов’язки директора «Укрінтеренерго» Євгена Глушака. Глушак, як і Плачков із Проданом, є вихідцем із компанії ВАТ «Київенерго».

Варто зазначити: керівники держпідприємств в Україні належать до категорії найнезахищеніших із погляду трудового законодавства працівників і звільнити їх зовсім неважко. Для цього досить і двох тижнів. Але, очевидно, «справи» не чекали й були варті того, аби позбутися директора, котрий заважає, без дотримання формальностей.

Однак Глушак протримався в «Укрінтеренерго» недовго, бо Бугаєв відстояв у судах своє право очолювати підприємство й уже в грудні вийшов на роботу.

Примітно, що присутність Глушака в «Укрінтеренерго» в листопаді-грудні минулого року збігалася за часом із початком процесу переукладання контрактів держпідприємства на експорт електроенергії з західноєвропейськими операторами на 2006 рік. Нові договори передбачали вигідніші для України цінові умови, що врешті-решт дало змогу підвищити ціну української електрики в договорах від 6% до 36%, або в середньому на 22,2%. Мінпаливенерго разом із НАК «ЕКУ» скористалися нагодою подати згаданий факт як власну заслугу. Водночас Бугаєва звинуватили в не досить активній роботі з перегляду цінових умов у зовнішньоекономічних контрактах «Укрінтеренерго», у невиконанні фінансового плану за 2005 рік, а також у підписанні госпдоговорів на суму 100 тис. грн. без узгодження з НАК «ЕКУ».

Олег Анатолійович якийсь час зберігав мовчання, а в березні 2006 року виступив із спростуванням висунутих йому обвинувачень. Як випливало з його публічних висловлювань, роботу з перегляду цінових контрактних пропозицій у бік їхнього поліпшення 2005 року виконував саме він, а не Глушак, котрий встиг лише поставити свій підпис під одним із договорів.

Більше того, відповідно до повідомлення Бугаєва, Глушак підписав експортний контракт із угорською фірмою Energy Capital за ціною, на 5 дол. за МВт·год. нижче тієї ціни, що пропонували спочатку самі угорці. У результаті Україні, за словами директора Бугаєва, було завдано збитків на майже 100 млн. грн. О.Бугаєв заявив про готовність підтвердити викладені факти відповідними документами, направленими до Генпрокуратури та СБУ.

Цікаво припустити: якби Мінпаливенерго при спробі звільнити Бугаєва не поквапилося й дотрималося всіх необхідних формальних процедур, можливо, ніхто в країні не згадував би досі про експорт електроенергії, а ціна української кіловат-години в Європі, можливо, так і залишалася б на рівні 2005 року.

Відкинув Бугаєв і обвинувачення в невиконанні фінплану. За його словами, підприємству вдалося за рік скоротити витратну частину на 6 млн. грн., а відсутність запланованого прибутку в 5 млн. грн. пояснюється втратами на курсовій різниці від ревальвації гривні в травні 2005 року. До того ж НКРЕ у вересні минулого року несподівано підвищила для «Укрінтеренерго» тарифи на електроенергію на внутрішньому оптовому ринку, що забрало в підприємства ще 2,8 млн. грн. планованого прибутку.

Стосовно практики неузгодження договорів із НАК «ЕКУ» директор держпідприємства повідомив: енергетичний холдинг узгоджує їх вибірково й затягує цей процес, чим гальмує госпдіяльність «Укрінтеренерго». До того ж НАК «ЕКУ» досі так і не розробила самого механізму узгодження.

Бугаєв також звинуватив керівництво Мінпаливенерго в автократичній управлінській політиці та спробі перевести «Укрінтеренерго» на «ручний режим» управління з допомогою нав’язування підприємству «своїх» людей і «потрібних» структур. Як докази своїх обвинувачень директор ДП навів дії НАК «ЕКУ» зі зміни статуту держпідприємства в лютому 2006 року. Відповідно до зміненого статуту в «Укрінтеренерго» запроваджувалася надбудовна управлінська структура, а також посада президента підприємства, на яку призначили Ігоря Дроздова, ще одного колишнього соратника Плачкова по «Київенерго».

На початку березня Дроздов прибув на підприємство як його президент у супроводі бійців воєнізованої охорони. При цьому ані змінений статут, ані наказ про розрив контракту з діючим директором підприємства Бугаєву не було подано, що дозволяло припустити нелегітимний характер дій Мінпаливенерго і НАК «ЕКУ».

Невдовзі Вищий господарський суд Києва призупинив дію наказу НАК «ЕКУ» про зміну статуту «Укрінтеренерго», після чого історія з легітимністю дій енергохолдингу стала предметом судових розглядів.

Певне, усвідомлення ненадійності схеми досягнення контролю над «Укрінтеренерго» з допомогою заочної зміни статуту й силового захоплення офісу підприємства спонукало Мінпаливенерго озвучити такий алгоритм досягнення мети: у березні Плачков заявив про заплановану передачу експортних функцій від ДП до семи генеруючих компаній. Ця схема не нова, бо ще в грудні 2005 року Мінпаливенерго про щось подібне вже говорило. Тільки тоді йшлося про створення структури, альтернативної «Укрінтеренерго». Ідея обгрунтовувалася необхідністю ліквідації монопольного де-факто становища держпідприємства на ринку експорту. Проте остаточні цілі такого проекту, як і механізми його реалізації, викликали в фахівців більше питань, ніж відповідей. Можливо, тому Мінпаливенерго вирішило «вдосконалити» свій попередній проект, поширивши його на генеруючі компанії.

«Вони не зуміли знищити мене, тому вирішили знищити «Укрінтеренерго», — підприємство, яке Плачков не створював», — так прокоментував заяву міністра Бугаєв.

Про ризики
зовнішні та внутрішні

Як і в своїх попередніх спробах усунути з посади «неугодного Бугаєва», керівництво Мінпаливенерго, у випадку з планованою передачею експортних функцій генкомпаніям, не зуміло надати чіткого обгрунтування наслідків реалізації проекту. Та й сам проект видавався алогічним. Якщо вже й казати про лібералізацію ринку експорту, то чому лише для «семи компаній»? І чому лише для генеруючих?

Певну логіку можна було б ще побачити у разі передачі функції експортера компанії «Західенерго». Адже саме з Бурштинської та Добротвірської ТЕС, котрі належать цій компанії, електрика транспортується в межах так званого Бурштинського острова до Європи.

Але як бути з експортом електроенергії до Білорусі, що технічно здійснюється всією українською енергосистемою? Яка з семи компаній має в цьому разі поставляти електроенергію в північному напрямку?

Однак навіть не цими питаннями при аналізі проекту переймаються фахівці, у котрих інша, ніж у галузевого міністра, точка зору. Відповідно до їхніх коментарів, передача експортних функцій генкомпаніям може мати негативні наслідки для експортного потенціалу країни. По-перше, зазначають у «Укрінтеренерго», конкуренцію при продажу української електроенергії за кордон слід розвивати на зовнішніх ринках серед її імпортерів, а не на внутрішньому ринку серед її експортерів в особі вітчизняних енергокомпаній.

Суть проста: європейські оператори, зіштовхнувшись з експортними пропозиціями з боку кількох українських суб’єктів, почнуть виторговувати для себе привабливіші цінові умови. Простіше кажучи, вітчизняні експортери, штовхаючись ліктями, будуть змушені збивати ціну одне одному. Урешті-решт електроенергію для експорту прийдуть купувати на внутрішньому оптовому ринку ті постачальники, котрі вимушено підуть на поступки іноземним імпортерам. Рано чи пізно це станеться, бо в разі такої лібералізації внутрішнього ринку експорту кожна з генкомпаній бажатиме заробити додаткові гроші на зовнішніх поставках.

По-друге, засвідчує європейська практика, найбільші енергетичні концерни, котрі мають власну генерацію, такі, як Ed, E.ON, RWE, MVM, електроенергію напряму не продають. Це пов’язано з небажанням ризикувати власними виробничими й фінансовими активами при укладанні контрактів.

Як відомо, сучасні європейські енергоринки вирізняються надзвичайно високим рівнем конкуренції, а також украй жорсткими договірними й фінансовими вимогами до постачальників, у тому числі й на ринках міждержавних перетоків. Рівень відкритості енергоринків у Польщі, Словаччині й Угорщині, куди Україна поставляє електрику, становить від 35% і вище й має досягти до 1 липня 2007 року, відповідно до вимог Єврокомісії, 100%. Це означає: кожен споживач або дистриб’ютор управі вибирати постачальника електроенергії — чи то генкомпанію, електростанцію чи трейдерську фірму, яка спеціалізується виключно на перепродажу електроенергії. Наявність так званих трейдерів або операторів у системі конкурентного вільного енергоринку дає змогу експортерам, виробникам і споживачам стабілізувати обсяги поставленої або споживаної електроенергії, а також оптимізувати ціну кіловат-години.

Як правило, великі оператори мають у своєму розпорядженні десятки й сотні контрактів на купівлю-продаж електрики, іноді навіть у кількох країнах, що дає їм можливість балансувати електричні й фінансові потоки, виграючи на перепродажу. При цьому вимоги як до оператора, так і до його постачальника в особі генкомпанії висуваються украй високі. Адже в разі, якщо генеруюча компанія не поставить трейдеру електроенергію в потрібні терміни й у потрібних обсягах, фірмі доведеться докуповувати електрику для свого споживача на біржі пікових потужностей, де ціна кіловата може виявитися вдвічі-втричі вищою, ніж у довгостроковому контракті. Тому генкомпанії, як і оператору, і будь-якому іншому постачальнику, у разі зриву контракту загрожують дуже жорсткі фінансові санкції, що старанно прописуються в річних договорах на поставку.

Фахівці галузі згадують приклад ліквідації компанії Entrade, котра була дочірньою структурою відомого в Європі швейцарського концерну ATEL. Entrade 2003 року підписала контракт із «Укрінтеренерго» на закупівлю української електроенергії потужністю 200 МВт. Проте невдовзі контракт із цією фірмою було благополучно розірвано.

У свою чергу, Entrade до моменту розриву договірних відносин встигла укласти відповідні контракти на обумовлений з Україною обсяг імпорту зі своїми споживачами, що спричинило істотні фінансові втрати фірми, через які Entrade припинила своє існування. І це попри те, що 200 МВт становили лише 8% у загальному портфелі контрактних угод Entrade на закупівлю електроенергії.

Чи слід казати, на який ризик у разі виходу на європейський ринок може наразитися та ж таки компанія «Західенерго», котра, на відміну від нічим не ризикуючого «Укрінтеренерго», має три теплові електростанції балансовою вартістю у кілька разів нижче ринкової?

І, нарешті, по-третє: те саме «Західенерго», у разі укладання експортного контракту, крім зовнішніх ризиків, може зіштовхнутися з внутрішніми небезпеками. Небайдуже ставлення росіян до енергетичного експортного потенціалу України, який може досягти 5—7 тис. МВт у цілому, загальновідоме. Росія в перспективі схильна розглядати українську територію як транзитний плацдарм для просування в європейському напрямку.

РАТ «ЕЭС России» неодноразово й особливо не приховуючи висловлювало свою занепокоєність «Бурштинським островом», до складу якого входять Бурштинська й Добротвірська ТЕС, які належать «Західенерго» і з яких здійснюється український експорт до Угорщини, Польщі та Словаччини. Пропозиції про реалізацію спільних інвестпроектів на Бурштині чи про спільний експорт неодноразово звучали з вуст президента РАТ «ЕЭС России» Анатолія Чубайса.

Нині активний інтерес до високовольтної магістральної лінії електропередач (ЛЕП) Південно-Українська АЕС — Ісакча виявляє також компанія ЗАТ «Интер РАО «ЕЭС», 60% акцій котрої належать РАТ «ЕЭС России» та ще 40% — концерну «Росэнергоатом».

У планах «Интер РАО «ЕЭС» — налагодження експорту електроенергії по лінії Південно-Українська АЕС — Ісакча з Придністров’я до Румунії. Цей відрізок має вкрай важливе значення для зміцнення позицій росіян на молдовсько-балканському напрямку, бо «Интер РАО «ЕЭС», крім іншого, належать Молдовська ГРЕС і болгарська електростанція «Варна».

У цьому зв’язку діяльність «Укрінтеренерго» навряд чи викликає симпатії в «Интер РАО «ЕЭС», особливо після того, як нашому держпідприємству торік вдалося потіснити росіян із ринку Молдови.

Примітно, що «РАО «ЕЭС» планує продати пакет акцій «Интер РАО «ЕЭС» іншому російському монополісту в особі ВАТ «Газпром». Мета — підвищення привабливості «Интер РАО «ЕЭС». У цьому разі західні прагнення росіян може підсилити потужне газове лобі. Не виключено, що газово-енергетичний російський симбіоз проявить себе і в українській електроенергетиці, особливо коли врахувати майбутнє підвищення цін на газ, потребу вітчизняних ТЕС у блакитному паливі, а також те, що потенційним постачальником газу на електростанції є «Укргаз-Енерго».

І коли те саме «Західенерго» вирушить у «вільне плавання» на європейський енергоринок, у росіян може виникнути величезна спокуса взяти зовнішньоекономічну діяльність генкомпанії під власне «крильце». Можуть бути застосовані найрізноманітніші методи: пропозиції поставок газу на особливих умовах, нав’язування контрольованих операторів за кордоном, спроби корумпування вищих посадових осіб в українському ПЕК, «приватизація» менеджменту.

«Тактика російських монополістів на зовнішніх ринках украй жорстка та проста: для них спочатку найголовніше — це зачепитися на ринку», — сказав якось авторові один із галузевих експертів.

Про міфи та реалії

Не встигли фахівці обговорити наслідки можливої передачі експортних функцій генкомпаніям, як НАК «ЕКУ» видала на-гора ще один свіженький «експортний» проект.

У квітні енергохолдинг отримав ліцензію НКРЕ на право поставок електроенергії за нерегульованим тарифом. Обсяг поставок — не більше 432 млн. кВт·год. на рік. Офіційне пояснення прес-служби компанії таке: ліцензія НАК потрібна для здійснення відповідної госпдіяльності.

Могло видатися, що енергохолдингу бракує грошей для фінансування своєї діяльності. Хоча це мало дивний вигляд: адже одне лише «Укрінтеренерго» перераховує щороку на утримання центрального апарату НАК «ЕКУ» близько мільйона гривень.

Проте трохи пізніше з’явилася інша версія: як повідомила начальник відділу ліцензування електроенергетики НКРЕ Катерина Березовська, НАК «ЕКУ», подаючи документи на отримання ліцензії, аргументувала свої дії наміром узяти участь в експорті електроенергії. І хоча обсяг електрики, який енергохолдингу дозволено поставляти відповідно до умов ліцензії, мізерний (запланований експорт «Укрінтеренерго» 2006 року перевищує 8 млрд. кВт·год.), сам факт появи на ринку чергового потенційного експортера в особі НАК «ЕКУ» викликав у фахівців здивування. Складалося стійке враження, що керівництво Мінпаливенерго, у цілковитому підпорядкуванні котрого перебуває НАК «ЕКУ», не має належного бачення, як слід розвивати державну експортну політику в електроенергетичній сфері.

Це враження посилювалося попередніми кількаразовими коментарями перших керівних осіб галузевого відомства про діяльність «Укрінтеренерго», які, м’яко кажучи, не зовсім відповідали реальним фактам. Проте деякі однозначні висловлювання керівників Мінпаливенерго, підкріплені відповідною інформкампанією, дали змогу нав’язати громадськості низку стереотипних і помилкових суджень про експорт української електроенергії. Ці судження переросли згодом у своєрідні міфи, які, схоже, служать ідеологічною опорою Мінпаливенерго.

Міф №1: «Укрінтеренерго» занижує експортну ціну української електроенергії

Як повідомив раніше Плачков, «Укрінтеренерго» 2005 року експортувало електроенергії на 95 млн. дол., тоді як зарубіжні оператори перепродали українську електрику за 365 млн. дол.

Для фахівців галузі, які мають уявлення про те, як влаштовані енергоринки в Європі, інформація, викладена міністром, є більш ніж некоректною.

Перше. Є ціна електроенергії на міждержавних перетоках, є оптова ціна внутрішніх ринків, а є роздрібні тарифи для кінцевих споживачів, які в Європі, до речі, теж диференційовані залежно від обсягів споживання. Так, кінцевий роздрібний тариф для різноманітних промислових споживачів може відрізнятися більш як удвічі. Ще більш істотно різняться між собою розміри оптових і роздрібних тарифів.

«Укрінтеренерго» реалізує електрику в базовому режимі навантаження на українському кордоні на умовах DAF і не має ні ліцензії, ні можливостей для того, щоб виступати в ролі оператора на європейських енергоринках.

У свою чергу, європейському оператору, щоб мати можливість поставити українську електроенергію своєму споживачеві, слід сплатити всі необхідні збори (митний, плату за вхід у зону ETSO, плату за транзит від кордону до власних мереж, плату за послуги енергосистеми з диспетчеризації), забезпечити резервування поставок, оплатити ризики, залучити кредити під внесення фінансових гарантій тощо. Отже, об’єктивно ціна експортної електроенергії не може бути вищою, ніж на внутрішньому оптовому ринку. У Польщі, приміром, оптові розцінки на кіловат· годину у 2001—2004 роках коливалися в межах 2,9—3 євроцентів.

Друге. Україна продає дуже неякісну електроенергію на надто конкурентних енергоринках у європейських країнах, що не може не позначитися на її ціні. Досить докладно розповів «ДТ» про умови купівлі української електрики в Польщі голова правління компанії AТ Zomar (польський контрагент «Укрінтеренерго») Станіслав Адамяк.

Зокрема Польща вирізняється дуже профіцитною енергосистемою і надлишком генеруючих потужностей. За максимальної потреби польських споживачів у 24100 МВт потужності в зимовий час, електростанції в цій країні працюють на рівні потужності 34700 МВт. Незатребувану на внутрішньому ринку електрику експортують. При цьому понад 50% польського енергоринку заблоковано довгостроковими договорами між електростанціями та постачальниками. Україні доводиться конкурувати на частині ринку, що залишилася. При цьому «Укрінтеренерго» не здатне надати Zomar ні гарантій безперебійних поставок, ні гарантій відсутності коливань замовленої потужності. Більш того, на досить зношеній Добротвірській ТЕС нерідко трапляються аварії, у результаті яких експорт до Польщі припиняється на невизначений термін і Zomar доводиться докуповувати відсутню електрику для своїх споживачів на біржі за цінами, які вдвічі-втричі перевищують вартість кіловата в базовому режимі поставок.

«Укрінтеренерго» доводиться погоджувати графік поставок електроенергії в Польщу буквально в «ручному режимі» на кілька днів наперед, тоді як умови сучасних експортно-імпортних контрактів у Європі обумовлюються текстами багатотомних договорів, коли експортер та імпортер несуть рівноцінну фінансову відповідальність за виконання угоди. Аналогічна картина складається і при поставках української електроенергії до інших країн.

Зрозуміло, що за таких умов українська електрика ніяк не може конкурувати за ціною з електроенергією з інших країн на оптових європейських енергоринках. До того ж енерготрейдери, які реалізують українську електроенергію в Європі, зобов’язані внести 100-відсоткову банківську фінансову гарантію за весь обсяг поставки, що призводить до додаткових істотних втрат. Тому експорт електроенергії здійснюється, як правило, за індивідуальними схемами, що не вписуються в загальноєвропейські вимоги, а сам процес входження в Європу для українських енергетиків дуже складний. Приміром, свого часу «Укрінтеренерго» витратило кілька років, щоб налагодити з 1994 року поставки електрики до Польщі.

У схожих умовах перебуває і Білорусь, яка також експортує свою електрику до Польщі за індивідуальними схемами прикордонними локальними мережами електропередач і за нижчою ціною, ніж Україна.

Вихід зі становища є і полягає він у якнайшвидшій євроінтеграції української енергосистеми і приєднанні України до європейських енергосистем UCTE і ETSO. Однак той самий Плачков розпочав більш-менш активно вести цю роботу тільки після отримання резолюцій «згори», що з’явилися після детальної записки Бугаєва, спрямованої на адресу прем’єр-міністра і РНБО. До цього керівництво Мінпаливенерго разом із РАТ «ЕЭС России» вивчало можливість будівництва вставок постійного струму (ВПС) на західному кордоні України. Проте, за ствердженням фахівців, будівництво ВПС віддаляє можливість синхронізації енергосистем України та Європи, обмежує перспективи розширення експорту кількома сотнями мегаватів замість можливих 5—7 тисяч, а головне, дасть змогу безперешкодно вийти на європейські ринки російським колегам-конкурентам.

Третє. «Укрінтеренерго» тривалий час експортувало неякісну електроенергію в Європу за вищими цінами, ніж склалися на європейських ринках. Це стало можливим завдяки тим же індивідуальним схемам, а також укладанню підприємством довгострокових зарубіжних контрактів. Ціна українського кіловата почала відставати від європейського тільки з початком процесу підвищення енерготарифів в умовах лібералізації західних енергоринків, а також зі зростанням вимог до якості електрики в східноєвропейських країнах.

Отже, звинувачувати «Укрінтеренерго» у свідомому стримуванні експортних цін щонайменше некоректно.

Міф №2: підвищенню
експортних цін перешкоджає особисто Бугаєв

Парадоксальний міф, оскільки за всю історію діяльності «Укрінтеренерго» експортні ціни підвищувалися саме завдяки старанням Бугаєва.

Вперше це сталося з початку 2004 року, після того, як з ініціативи нинішнього директора держпідприємства українська сторона 2003 року спробувала поставляти електрику до Угорщини за посередництва двох операторів і тим самим підвищити ціни. І хоча той контракт був заблокований, зусилля Олега Анатолійовича не були марними, тому що «Укрінтеренерго» у результаті вдалося підписати договір із компанією System consulting із ціною, яка була на 10% вищою.

Активну роботу з перегляду цінових пропозицій Бугаєв вів і впродовж 2005 року, що стало можливим після того, як екс-президент компанії НАК «ЕКУ» Олег Дубина в лютому 2005 року призначив його на посаду директора ДП. Так, ще навесні минулого року Бугаєву вдалося домовитися зі словацькою компанією Korlea про додаткові поставки електроенергії за вищою ціною. За твердженням Олега Анатолійовича, керівництво Мінпаливенерго тоді досить довго блокувало новий контракт.

Остаточним результатом роботи Бугаєва 2005 року, як відомо, стало підвищення цін на 2006 рік у всіх експортних контрактах із європейськими контрагентами. І керівництво Мінпаливенерго вже давно цей факт не заперечує.

Міф №3: діяльність
«Укрінтеренерго» безрезультатна, оскільки не приносить державі прибутку

Власне кажучи, «Укрінтеренерго» не є тим підприємством, на якому державі варто заробляти прибуток. Прибутку «Укрінтеренерго» має вистачати виключно на забезпечення операційної діяльності. Не більше і не менше.

Річ у тім, що «Укрінтеренерго» — це компанія, яка працює фактично на фіксованому тарифі. «Енергоринок» установлює їй ціну закупівлі електроенергії на внутрішньому оптовому ринку, виходячи з експортної ціни за кожним зовнішньоекономічним контрактом. Відповідно, прибуток «Укрінтеренерго» може перевищити плановий тільки у разі укладання впродовж року додаткових експортних договорів.

В іншому разі підвищення прибутковості «Укрінтеренерго» можна досягти лише за допомогою відповідного заниження ціни кіловат-години на внутрішньому оптовому ринку, що попросту означатиме перекладання грошей із кишені генеруючих компаній до кишені ДП з відповідним підвищенням податкового навантаження на галузь.

Тому метою діяльності «Укрінтеренерго» є не одержання прибутку, а забезпечення завантаження вітчизняних електростанцій за рахунок виходу на зовнішні ринки, а також просування стратегічних інтересів України в плані завоювання зарубіжних енергоринків.

Міф №4: «Укрінтеренерго» — монополіст, і ринок експорту потрібно демонополізувати

«Укрінтеренерго» на сьогодні можна вважати фактичним монополістом, проте підприємство не є монополістом природним.

Українське законодавство не забороняє займатися експортом електроенергії будь-якому суб’єкту ринку, який цього забажає, і деякі суб’єкти цим правом користувалися. Приміром, компанія НАЕК «Енергоатом», яка експортувала в 2004—2005 роках електроенергію до Росії за ціною 1,4 цента за 1 кВт·год., що фактично дорівнювало закупівельному тарифу на продукцію атомників на внутрішньому оптовому ринку. Або ДП «Енергоринок», що намагалося якийсь час експортувати електрику до Молдови. Нічим хорошим, крім збільшення дебіторської заборгованості «Енергоринку» на кілька мільйонів гривень, це не закінчилося.

Отже, можливо, не варто поспішати передавати експортні функції від однієї держструктури до інших? Може, спочатку слід подумати, як і для чого це потрібно робити?

На шляху до тіні

Можна, звичайно, гіпотетично припустити, що Бугаєв або якісь інші особи справді стримують зростання експортних цін на українську електроенергію і є при цьому «поганими» хлопцями. А от у Мінпаливенерго працюють хлопці «хороші» і турбуються виключно про держінтереси. Безумовно, керівники енергетичного відомства за такої постановки питання опиняться в більш виграшному становищі: багато представників ЗМІ, як правило, схильні довіряти людям, які перебувають біля керма енергетичної галузі.

Проте будь-який кредит довіри має ліміти. І рано чи пізно, але закономірно постане запитання: а чим, власне, «хороші» хлопці кращі за хлопців «поганих»?

У чому полягає сенс експортної політики нинішнього Мінпаливенерго? Чи тільки в численних і невмілих спробах позбутися небажаного держменеджера? Неперконливо якось виходить. І де гарантія того, що сумбурні та непослідовні дії нинішніх керівників галузі в експортній політиці принесуть користь вітчизняній енергетиці?

І як поєднується з державними інтересами діяльність юридичної фірми «АРКА», яка здійснювала активний супровід Мінпаливенерго і НАК «ЕКУ» у конфлікті цих структур із «Укрінтеренерго» і засновниками якої є Світлана Плачкова — дружина Плачкова, а також Олена Березовська — дружина Продана.

Як поєднується з держінтересами діяльність ще кількох структур, зареєстрованих Плачковою і Березовською у січні-лютому 2005 року? Зокрема таких компаній, як ТОВ «Аудиторська фірма «АРКА», ТОВ «Консалтингова фірма «АРКА», ТОВ «Київенергобуд», ТОВ «Інвестконсалтинг», ТОВ «Київ Антик»? Може, всі ці фірми були створені виключно для того, щоб дружини допомагали своїм чоловікам захищати держінтереси в енергетиці від «поганих» хлопців?

Захищати приблизно так, як їх захистили на конкурсі з надання аудиторських послуг, оголошеному ВАТ «Харківобленерго» у 2005 році, коли переможцем була визнана «Аудиторська фірма «АРКА», що запросила за роботу 73,2 тис. грн., тоді як фірма, що програла, оцінювала свої послуги в 32 тисячі? Примітно, що «Харківобленерго» врешті-решт підписало договір із компанією «АРКА» на 96 тисяч.

За твердженням фахівців галузі, приклад подібного «захисту» держінтересів сімейними кланами, що сформувалися навколо крісла нинішнього міністра палива й енергетики, не поодинокий. На цьому тлі лише посилюється враження неясності того, наскільки відповідає держінтересам та непрозора і хаотична політика, яку здійснює нинішнє керівництво Мінпаливенерго в експортному напрямі.

Тим часом у сфері енергетичного експорту нічого придумувати не треба. Усе вже давно придумано і закріплено в Енергетичній хартії та відповідних енергетичних директивах Євросоюзу. Одна з вимог до лібералізованих енергоринків — забезпечення безперешкодного доступу третіх осіб до енергопостачаючої інфраструктури, зокрема, й на міждержавних перетоках. Будь-який суб’єкт, що відповідає кваліфікаційним і фінансовим вимогам, може взяти участь в експорті електроенергії. Така норма вже давно діє на лібералізованих європейських енергоринках. Рано чи пізно вона діятиме і в Україні.

От тільки, як вважають фахівці, політика лібералізації в енергетиці має здійснюватися в контексті загальної реформаторської євроінтеграційної політики в галузі. Це означає, що спочатку потрібно домогтися фінансової стабілізації енергокомпаній, адаптувати вітчизняне законодавство в енергетиці до сучасних європейських норм, розпочати процес впровадження конкурентного енергоринку, сформувати чітку й послідовну приватизаційну та інвестиційну державну політику в галузі, а також розпочати, нарешті, реальний, а не декларативний процес енергетичної євроінтеграції.

Водночас, якщо відпустити ринок експорту у «вільне плавання» в умовах адміністративно-залежного енергоринку, фінансової та управлінсько-організаційної неспроможності генкомпаній, а також надмірної корумпованості енергетичної галузі загалом, то це може обернутися передчасною втратою державного контролю над експортними потоками на користь тіньових структур.

Навряд чи українська енергетика від цього виграє.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво