ЕКОНОМІЧНІ ПРІОРИТЕТИ: НАСТАВ ЧАС ВИБОРУ - Економіка - dt.ua

ЕКОНОМІЧНІ ПРІОРИТЕТИ: НАСТАВ ЧАС ВИБОРУ

25 травня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 25 травня-1 червня

Поступово вщухнули політичні пристрасті. Переміг здоровий глузд. Народ виявився значно мудріший за ідеологів та ініціаторів інтенсивного розкручування і справи Гонгадзе, і «касетного скандалу»...

Михайло Чечетов
 
Михайло Чечетов

Поступово вщухнули політичні пристрасті. Переміг здоровий глузд. Народ виявився значно мудріший за ідеологів та ініціаторів інтенсивного розкручування і справи Гонгадзе, і «касетного скандалу». Зроблений ним висновок суворий і однозначний: інтереси своєї держави повинні бути священні, а жити треба завжди власним розумом. Так було. Так є. І так буде завжди.

Нам потрібно дивитися вперед. У майбутнє. Для закріплення соціально-політичної стабільності в суспільстві необхідні реальні успіхи, великі прориви в економічних реформах з істотною позитивною віддачею для широких верств населення.

Причому слід враховувати й той факт, що нинішній рік — передвиборний. У березні наступного року нам потрібно буде вкотре голосувати за народних депутатів України. Тому хочемо ми того чи ні, але багато рішень Верховної Ради будуть позначені популізмом. Можна, звичайно, цим обурюватися, закликати до здорового глузду депутатський корпус, але, на мій погляд, усе це об’єктивний процес і з ним потрібно не просто рахуватися, а враховувати його як один із чинників, розробляючи економічну стратегію держави.

Концептуальні основи економічної політики на найближчі кілька років визначені в торішньому посланні Президента країни Верховній Раді «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної і соціальної політики на 2000—2004 рр.». Та життя настільки динамічне, суспільно-політичні й соціально-економічні процеси в державі так бурхливо розвиваються, що виникає об’єктивна необхідність розставити й нові акценти в економічному реформуванні країни.

Сьогодні можна з упевненістю констатувати той факт, що нагромаджена критична маса реформ уже не дозволить здійснити політичний реверс у розвитку держави. Успішний рух уперед, подальше економічне реформування, при наявності безлічі актуальних і злободенних проблем, з якими не можна зволікати, на мій погляд, потребують жорсткого встановлення пріоритетів.

Давайте спробуємо подивитися на себе ніби збоку й поставити собі лише одне запитання. Ось ми — влада. Представники Верховної Ради й уряду. Чи все ми робимо, і, головне, чи робимо ми це правильно, щоб своїми діями, своєю політикою зміцнювати в народу впевненість і чітке розуміння гострої необхідності радикальних економічних перетворень? Відповідь напрошується далеко не завжди позитивна.

У чому ж причини неадекватності наших цілей і наших дій? Не розібравшись із цим, не зробивши відповідних висновків, ми не зможемо виконати велику історичну місію, волею часу покладену на наші плечі, — місію грандіозної системної та економічної трансформації нашого суспільства. Її успіх буде гарантований лише тоді, коли ідеї економічних і політичних реформ, як казав один із класиків марксизму, оволодіють масами. Та для цього реформи мають бути зрозумілі й доступні тим, для кого, власне, вони і реалізуються, тобто для широких верств населення, а не для вузького прошарку суспільства.

Крім того, до порядку денного вперто проситься ще одне питання, вже давно витаючи в повітрі. Яка максимальна соціальна ціна реформ, котру сьогодні готове заплатити суспільство? На мій погляд, ми її вже досягли. Звідси наступне запитання — чи готове суспільство підвищити ціну реформ, не бачачи чіткості, визначеності в реформуванні і, головне, чіткої довгострокової перспективи розвитку?

Життєва аксіома — лякають не труднощі, понад усе вселяє страх невизначеність.

Побіжно аналізуючи всі урядові програми, хочеться висловити низку пропозицій і зауважень, без урахування яких кожне нове дітище експертів та аналітиків може повторити сумну долю всіх своїх попередників, які залишилися здебільшого лише на папері.

На мій погляд, в усіх програмах не було рельєфно позначено ту головну ланку, потягнувши за яку, можна було б витягти і весь ланцюг. Так, вдавалися до спроби визначити пріоритети. Та, на превеликий жаль, вони, по-перше, не були пов’язані з головною стратегічною метою — побудовою облюбованої нами моделі держави. А по-друге, не було чітко розробленого фінансово-кредитного механізму, який забезпечує реалізацію вибраних пріоритетів.

Якщо ми справді хочемо, щоб розроблена програма не стала ще одним нагальним латанням дір в економіці, а насамперед працювала на перспективу, тоді й парламент, і Кабінет міністрів мають дати зрозумілу, чітку відповідь на одне конкретне запитання: якою ми хочемо бачити Україну через 15—20 років? Я відразу ж відкидаю всілякі «ізми» — капіталізм чи соціалізм. Поза сумнівом, у базисі нашої майбутньої держави буде змішана ринкова економіка, де на рівних конкурентних засадах, у рамках єдиного правового поля розвиватимуться і державна, і колективна, і приватна власність. І всі вони однаковою мірою захищатимуться законом. Йдеться зовсім про інше: яка державна споруда підноситиметься на цьому фундаменті? Чи ми хочемо бачити Україну через кілька десятиріч могутньою індустріальною державою, чи аграрною країною, чи аграрно-індустріальною, чи, не дай Боже, сировинним придатком і світовим звалищем усіляких радіоактивних та екологічно шкідливих відходів розвинених західних країн?

Визначившись зі стратегічною метою з урахуванням як внутрішніх природно-кліматичних, фінансово-економічних і соціально-політичних чинників, так і зовнішніх — динаміки й тенденцій розвитку світової економіки, слід, напевно, затвердити жорстку систему пріоритетів. Тобто виділити ті галузі народного господарства, пріоритетний розвиток яких в остаточному підсумку й має сприяти швидкому досягненню вибраної нами мети. А далі, спираючись на затверджену систему пріоритетів, у програмі слід було б викласти основні напрями економічної, фінансово-кредитної та бюджетної політики держави.

Зберігши та зміцнивши ці пріоритетні галузі, можна буде швидше наростити позитивну торішню динаміку економічних показників у поточному році і в перспективі. Тобто система пріоритетів і стане тією головною ланкою, потягнувши за яку, можна буде витягти і весь ланцюг.

У зв’язку з цим, на мій погляд, слід якнайшвидше ліквідувати непроникний уже вододіл між макро- і мікроекономічними підходами. Економічна теорія констатує, що на сьогодні існують два цілком різних рівні аналізу, на основі яких можна виявляти економічні закономірності й розробляти економічні закони.

Рівень макроекономічного аналізу стосується або економіки як єдиного цілого, або таких складових її основних підрозділів чи узагальнюючих показників, як державний або приватний сектор. Можна звести воєдино тисячу приватних підприємств у нашій країні і розглядати їх як одну гігантську одиницю. Тим самим макроекономіка прагне намалювати загальну картину чи накреслити загальну структуру економіки і зв’язків між її великими складовими. При цьому не приділяється увага конкретним одиницям, які утворюють різні складові. Тому й не дивно, що макроекономічні дослідження різноманітних економічних проблем охоплюють аналіз таких величин, як загальні — обсяг продукції, рівень зайнятості, сума доходів, сума витрат, рівень цін, рівень інфляції тощо.

Коротше кажучи, макроекономіка вивчає не дерева, а ліс. Вона ніби дає нам огляд економіки з висоти пташиного польоту.

З другого боку, мікроекономічний аналіз має справу з конкретними економічними одиницями, з докладним вивченням поведінки окремих суб’єктів господарювання. Коли економіст звертається до такого рівня аналізу, він, образно кажучи, ніби розміщує дуже маленьку частинку економіки під мікроскоп і докладно вивчає всі аспекти її функціонування. Тут ми оперуємо такими термінами, як окрема галузь, фірма, підприємство й концентруємо свою увагу на виробництві чи ціні конкретного продукту, кількості працюючих в одній фірмі, виторгу чи доході окремого підприємства, витратах чи доходах окремої родини тощо. Тобто мікроекономіка вивчає вже не ліс у цілому, а конкретні дерева. Мікроекономічний аналіз потрібен для того, щоб побачити з найближчої відстані деякі дуже специфічні компоненти нашої економічної системи.

Жорсткі реалії життя вимагають органічного поєднання двох підходів — і макро-, і мікроекономічного — як при аналізі сформованої внутріекономічної ситуації в країні, так і, найголовніше, при розробці фундаментальних, перспективних питань економічної стратегії нашої держави.

Є ще один політичний нюанс, про який просто не можна не сказати. Сьогодні наше суспільство розколоте, причому в кількох площинах. З одного боку ті, хто бачить перспективу України в завтрашньому дні, у русі вперед, до побудови незалежної демократичної Української держави європейського типу, з другого — ті, хто хоче повернутися назад, до старої командно-адміністративної системи. І навіть прибічники побудови соціально орієнтованої змішаної ринкової економіки не монолітні в баченні шляхів реалізації цієї стратегії. Одна частина реформаторів украй негативно ставиться до СНД, до встановлення тісних інтеграційних зв’язків із Росією і бореться за швидке переорієнтування економіки України у бік Заходу, найчастіше на шкоду навіть власним економічним інтересам. Інша частина економістів, налаштована прагматичніше, вважає, що успішно реалізувати стратегію ринкової трансформації в Україні без потужних інтеграційних зв’язків із Росією та іншими незалежними державами колишнього СРСР просто неможливо.

Не піддаючись емоціям, а намагаючись тверезо аналізувати наявну ситуацію і, найголовніше, прорахунки, що призвели до неї, слід зазначити таке. Неможливо заперечувати перспективу інтегрування України у світову систему господарювання, входження її у загальноєвропейський ринок. Проте сьогодні без наймогутніших інтеграційних зв’язків із країнами СНД, насамперед із Росією, наш рух до ринку, радикальне реформування економіки безперспективне. Більше того, просто приречене. Незалежно від нашого з вами бажання, саме життя зробило таку надзвичайно складну ув’язку. І не рахуватися з цими об’єктивними реаліями — означає знову будувати повітряні замки, будувати політику на піску.

У зв’язку з цим постає необхідність прийняття глибоко продуманого, зваженого, добре прорахованого рішення, яке, з одного боку, сприяло б максимальному використанню надзвичайно потужного потенціалу інтеграційних зв’язків із СНД, і насамперед з Росією, в межах непорушності української державності. А з другого — у міру нарощування економічного потенціалу нашої країни, не втратити наш головний стратегічний орієнтир — інтеграцію у світову систему господарювання. Звичайно, це не просте рішення, не проста арифметика в політиці, а її вища математика. Та інших, простіших рішень тут бути не може.

Найголовніше завдання сьогодні — наполегливо шукати шляхи до порозуміння та консолідації зусиль різноманітних політичних партій, рухів, гілок влади в напрямі економічного оздоровлення країни.

З’являться перші паростки порозуміння, згуртування — буде й авторитет влади. А вслід за ним — і віра людей у свою Владу, в її здатність змінити життя на краще. Альтернативи в нас немає.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво