Дозволено все, що не заборонено. З 6 січня впроваджено декларативний принцип у сфері господарської діяльності

Вітчизняні бізнесмени вже звикли до того, що зареєструвати підприємство набагато легше, ніж отримати дозвіл на ведення господарської діяльності. Досі в Україні діяв принцип радянських часів: заборонено все, що не дозволено. Чиновники різних рівнів, у чиїх руках близько 1200 погоджень, можуть загальмувати розвиток будь-якої економіки, обплутавши її павутинням корупції і підкупу. Зламати цей механізм повинен Закон України «Про дозвільну систему в сфері господарської діяльності», який набрав чинності 6 січня 2006 року. Тоді 90% підприємств не знадобляться ніякі дозволи для початку господарської діяльності. У кожному разі, на це розраховують експерти.

У тому, що реформувати дозвільну систему необхідно, здавалося, вже не сумнівався ніхто. Тотальне охоплення підприємств, складність і тривалість процедур, висока вартість дозволів робили її головною перешкодою на шляху розвитку бізнесу. Підтвердження цього — дослідження, проведені Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК). Так, 43% українських підприємств одержували дозволи. Причому третина їх мусила роздобувати чотири, а то й більше таких документів. Нічого схожого немає не тільки в країнах Євросоюзу, а й у республіках колишнього СРСР. Наприклад, у Грузії, Таджикистані, Узбекистані погоджень значно менше (відповідно, 50, 100, 500). Часу й грошей тамтешні підприємці також витрачали набагато менше, ніж їхні українські колеги (порівнювати з Європою тут узагалі некоректно).

Найбільше проблем підприємцям створювали органи пожежного нагляду, санітарно-епідеміологічної служби та охорони праці. Особливо виснажливим вважався контроль пожежників. Окрім того, що він був тотальним, тобто обов’язковим для всіх, то ще й коштували «пожежні» дозволи досить дорого — у середньому 520 грн. А сама процедура отримання дозволу була складною і тривалою. Тільки підготовка документів до експертизи тривала, як мінімум, 30 робочих днів. Не дивно, що в таких умовах підприємцям доводиться давати хабарі: про неофіційні платежі заявив кожен третій респондент МФК.

Не набагато легше було пройти санітарно-епідеміологічний контроль. Без відповідного дозволу не мали права працювати більш як половина підприємств. Крім того, дозвільну систему регулювала незліченна кількість законодавчих і нормативних актів, а дозвільні папери видавало безліч інстанцій (державні органи, місцеве самоврядування, комунальні підприємства), і 90% цих погоджень — тимчасові (їх треба періодично поновлювати). Поза сумнівом, такий механізм необхідно було ламати якнайшвидше.

Саме це і передбачає Закон «Про дозвільну систему в сфері господарської діяльності», розроблений Державним комітетом України з питань регуляторної політики і підприємництва спільно з Міжнародною фінансовою корпорацією. Він установлює принципи державної політики в цій галузі й чітко регламентує повноваження центральних органів влади та місцевого самоврядування, а також стандартизує нормативні акти.

— Зокрема у законі зафіксовано, що обов’язкові лише ті дозволи, які виписані в законах, — підкреслив керівник проекту «Розвиток бізнесу в Україні» МФК Андрій Гуревич. — Порядок видачі документів регламентується виключно центральними органами влади. Скорочено і процедуру розгляду (до 15 робочих днів). Встановлюється відповідальність посадових осіб за порушення закону. А найголовніше — запроваджується декларативний принцип, відповідно до якого 90% підприємств не потрібні дозволи. Для того щоб почати господарську діяльність, їм достатньо буде лише повідомити органи влади про свою готовність виконувати законодавчі вимоги.

Щоправда, фахівці попереджають: упровадити новацію буде непросто. Адже зміни до цілого ряду законів, які регламентують дозвільні процедури, ще не внесено. Центральні й місцеві органи влади не скасували всі незаконні узгодження (у системі санітарно-епідеміологічної служби діють навіть ті положення, які втратили силу ще 2002 року). Наприклад, торік скасований дозвіл на ведення господарської діяльності змушені були одержати 26% підприємств.

По-своєму бачить імплементацію цього принципу пожежний нагляд: без поділу об’єктів на групи ризику. Тут досі використовують перелік, розроблений ще в радянські часи. А замість поділу на групи пропонують запровадити страховку від заподіяння шкоди третім особам, попри те, що вона не є обов’язковою. Та й сам страховий ринок не готовий до таких обсягів операцій. Адже, не поділивши бізнес на сфери ризику, не можна запроваджувати декларативний принцип, відповідно до якого по дозволи звертаються лише підприємства, чия діяльність пов’язана з небезпекою. Як свідчить європейський досвід, їх може бути не більше десяти відсотків.

Усувати ці та інші перепони допоможе державний адміністратор (така штатна одиниця передбачена в кожному районі). До його компетенції входить координація всього процесу видачі дозволів. Зокрема інформування підприємців про порядок процедури, її терміни і вартість. Окрім того, він прийматиме і реєструватиме документи заявників для подальшої передачі їх у відповідні органи, а також видаватиме готові рішення. Тобто стане посередником між підприємцем та чиновником, що покликане виключити корупційні схеми.

— Головний тягар імплементації цього закону лягає на місцеву владу, — вважає заступник голови столичної міськдержадміністрації Микола Георгієвський. — На жаль, у нас рамкові закони розуміють своєрідно. Тому, якщо в законі немає норм прямої дії з переліком конкретних прав і обов’язків визначених суб’єктів, які повинні виконувати чи не виконувати якісь дії, його можуть тлумачити по-різному або й узагалі ігнорувати.

Щоб уникнути такого розвитку ситуації, в Києві розробили і вже майже виконали двомісячний план заходів із впровадження положень Закону «Про дозвільну систему в сфері господарської діяльності». Зокрема буде переглянуто і скасовано всі незаконні узгодження та створено матеріально-технічну базу адміністративної служби (помешкання, комп’ютери, робочі місця). Але й після того у столиці не розраховують на швидкий успіх. Бо чиновник, який звик дозволяти або забороняти, не захоче випускати з рук цей впливовий важіль. Тому процес упровадження закону, швидше за все, буде досить тривалим.

Проте не все так зле. Є вже й позитивні приклади імплементації нових норм. Їх демонструють органи охорони праці. Раніше вони також перевіряли всіх без розбору, а тепер у їхньому полі зору залишилися тільки небезпечні підприємства. Їх поділено на групи ризику: 16 видів — особливо небезпечні, 10 — менш небезпечні, решті — не потрібні дозволи. Така практика виправдовує себе, адже, відповідно до статистики, відмов у видачі дозволів було дуже мало (не більше 2%). Тобто майже кожне підприємство, яке подало заявку, їх одержувало. Отже, цю виснажливу процедуру цілком можна замінити декларативним (повідомним) принципом.