Десять років, які відродять Україну. Майбутня енергетична незалежність країни починається вже сьогодні

Розвиток через виклик

«Сталий розвиток» — міжнародний тренд, який було оголошено 14 років тому в Ріо-де-Жанейро і який стає дедалі популярнішим. Конференція ООН із проблем навколишнього середовища 1992 року, Форум Тисячоліття 2000-го, а також Монтеррейська конференція і Йоханнесбурзький саміт 2002-го визначили його як стратегію існування людства в XXI столітті. Іншими словами, задоволення сьогоднішніх потреб людини не повинно входити в суперечність з інтересами майбутніх поколінь і завдавати шкоди навколишньому середовищу.

Проблема для нас полягає в труднощах перекладу. Термін «сталий розвиток» не передає всіх граней англійського виразу sustainable development. Скоріше, його варто було б перекладати як незатухаючий або безперервний розвиток. А ще — екологічно раціональний, який може існувати, не завдаючи шкоди навколишньому середовищу, життєздатний. Але, як і будь-який розвиток, він може відбуватися лише через конфлікт інтересів і його подолання, через виклик і відповідь на нього.

Заяву Росії про підвищення цін на газ ми і повинні вважати таким посланим згори викликом, який змусить нас розвиватися інтенсивніше саме в напрямі sustainable development.

Енергетичний вампіризм

Як театр починається з вішалки, так сталий розвиток починається зі зміни підходу до енергетичної безпеки. Всім відомо, що енергетика рухає промисловість, забезпечує життєдіяльність держави, а також гарантує її безпеку і незалежність. Проте тут прихована величезна суперечність: «сталий розвиток» versus традиційне енергоспоживання. Або те, або інше. З цим складно сперечатися — саме традиційне енергоспоживання, не турбуючись про майбутні покоління, веде до вичерпання природних ресурсів.

Окрім того, сталий розвиток суперечить залученню країн у процеси глобалізації. Глобальна економіка зав’язана на традиційних вуглеводневих видах енергетичної сировини. У ній «водить» той, хто володіє цими джерелами або контролює їх. Світ зрозумів це під час нафтової кризи 1973 року. Зрозумів і зробив висновки — багато країн устигли підготуватися до нових підвищень ціни на нафту. Насамперед озброївшись енергозберігаючими технологіями і розвиваючи відновлювані види одержання енергії. Недарма стрибок цін на нафту під час іракської кризи завдав набагато менших збитків світовій економіці, ніж криза тридцятирічної давнини.

Проте навіть у найбільш нафтогазозабезпечених країнах ці ресурси, як неодноразово зазначалося, закінчуються. І вичерпаються вже до кінця цього століття (плюс-мінус кілька десятків років). Фактично, екстенсивне споживання призвело до того, що нафти і газу на Землі вистачило лише на три століття промислової революції. Про який «сталий розвиток» може йтися?

Природно, що в міру вичерпання ресурсів боротьба за контроль над ними посилюватиметься. І всі країни, які не мають сильних позицій у великому переділі, втрачатимуть незалежність. Саме тому, погоджуючись із відведеною нам роллю «буфера» у глобальних геополітичних іграх, ми сильно послаблюємо свою економічну (як, утім, і політичну) позицію.

Швейцарський варіант

Утім, коли вчасно усвідомити, що все це — виклики, які мають допомогти Україні переосмислити свої цілі і завдання щодо побудови реально незалежної економіки, то ситуація не виглядатиме для нас такою загрозливою. Так, Україна — не найсильніший гравець на нафтогазовому полі. Але вона не сама в цьому світі. Є й інші держави, які не мають у своєму розпорядженні стратегічних запасів вуглеводневих енергоносіїв, проте успішно будують самостійну політику й економіку, примушуючи зважати на себе більші й амбіційніші держави.

Наприклад, та ж таки Австрія може дозволити собі не вступати до НАТО, а Швейцарія — навіть не ставати членом Євросоюзу.

І вихід зовсім не в потужній атомній енергетиці, котру зараз намагаються нав’язати Українській державі представники ядерного лобі.

Справа в тому, що обидві ці країни «поставили» не на політичний «дах», нібито здатний захистити від негативних впливів, — будь то США чи найбільші регіональні гравці, — а на розвиток власної національно орієнтованої економіки, котра реагує на паливні кризи, але не залежить від них. Очевидно, що від зростання цін на нафту (які піднялися під час іракської кризи і так і не знизилися) найбільше постраждали саме ті країни, економіка яких перебуває в практично абсолютній залежності від близькосхідної нафти. Ті ж, хто поставив насамперед на економічні гарантії своєї незалежності, одержали привілей не надто зважати на глобальні геополітичні розклади. Створивши власні механізми протидії таким впливам, вони стають стійкішими до них, ніж ті країни, які передають свої повноваження сильнішим партнерам.

Є ще один нюанс. Щоб залишатися під захистом сильного гравця (приклад — відносини України і США), країна увесь час повинна координувати з ним свою політику, так би мовити, делегувати частину своєї незалежності. Але і це не страхує її від усіх ризиків. Приклад — саме газовий конфлікт із Росією.

Якщо говорити про Україну, то для неї конфлікт інтересів (неминучий при сталому розвитку) вирішується через створення нових шляхів розвитку економіки. Головне, зрозуміти, що енергозбереження, енергоефективність і відновлювана енергетика — це не набір «шаманських заклинань», а програма реальних економічних механізмів.

Ми пережили шок, але цей шок може стати цілющим. Енергетика може і повинна перетворитися з нашої слабкості на нашу силу, а стратегія енергетичної незалежності — стати національним і соціальним проектом для України. Таким проектом, котрий мобілізує націю, стане локомотивом для економіки і забезпечить політичну самостійність держави. А для цього потрібна політична воля.

Спільна справа

Проте важливо розуміти, що, крім турботи держави, ця стратегія потребує підтримки суспільства. Тому держава повинна зробити так, аби люди відчули живий інтерес, усвідомили, що за цим стоїть загальне благо, а не вигода вузької групи осіб, і підтримали цю ідею.

Насамперед, щоб цілком легітимізувати майбутні реформи, необхідно провести референдум із приблизно таким запитанням «Що має стати основою української енергетики — атомна чи відновлювана енергетика і енергозбереження?». Так свого часу зробила Австрія. Шлях до енергетичної незалежності має схвалити суспільство.

Потрібно зробити усвідомлений вибір: закуповувати ядерне паливо, розраховуючись фактично правом на життя майбутніх поколінь, чи розвивати власні енергетичні технології, створюючи робочі місця для вчених і інженерів, робітників і селян.

Сама Програма енергетичної незалежності України має бути розрахована приблизно на 10 років і складатися з трьох основних етапів.

Попередні витрати

Перший етап, безумовно, найбільш витратний і в певному сенсі — збитковий. Держава повинна роз’яснити людям цілі і завдання програми. Необхідно виділити цільові кошти на інформаційну кампанію в масштабах усієї країни. Це забере від одного до трьох років, залежно від інтенсивності роз’яснювальної та організаційної роботи.

У виконавчій владі для вирішення цього найважливішого питання необхідно створити спеціальну структуру, яка координуватиме всю роботу в сфері енергетичної безпеки. Це може бути комітет при Кабінеті міністрів, який входить у структуру РНБОУ. Державна пропаганда має бути спрямована на те, щоб діяльність зі створення нової української енергетики — як у сфері бізнесу, так і в сфері державного управління — стала престижною і шанованою в суспільстві. Для цього можуть бути задіяні цілком різні механізми, у тому числі нагороди президента й уряду, громадські премії тощо.

Необхідно донести до широкої громадськості ряд месиджів. Чиновникам і бізнесменам в енергетичній галузі варто припинити лобіювати багатомільйонні контракти, пов’язані з оплатою устаткування і праці за кордоном. Гроші повинні працювати усередині держави — на створення нових робочих місць, розвиток наукового потенціалу... Енергетика як така має «розукрупнитися», ставши сферою докладання зусиль середнього бізнесу — відкритою і перспективною. Водночас завдання МВС, РНБОУ та інших «силових» структур — вивести на національний рівень боротьбу з корупцією в енергетичній галузі. Наживу на «брудній енергетиці», яка не піклується про інтереси майбутніх поколінь, влада повинна визнати незаконною, а суспільство — аморальною.

Паралельно з пропагандою потрібно запустити економічні механізми. Починати слід із законодавства, а потім відкрити кредитні лінії, оскільки потрібні пільгові кредити на утеплення тонких панельних стін і стиків, упровадження гнучких систем подачі тепла...

Причому робота має проводитися не лише з кінцевим споживачем енергії. Слід досягти ліквідації втрат тепла при його транспортуванні одержувачам. Усі ми можемо спостерігати взимку на газонах доріжки з талим снігом, там, де проходять труби теплоцентралі, а навесні на цих самих місцях пробивається перша трава. Це і є тепло, яке йде в нікуди. За енергоспоживання повинні боротися всі суб’єкти економічної діяльності.

Доведений факт, що одне лише грамотне енергоспоживання може дати 50% економії всієї споживаної енергії (20% за рахунок комунальної сфери і 30% — за рахунок промисловості). Ця економія допоможе нам цілком подолати залежність від «Газпрому».

Також варто заохочувати розвиток відновлюваної енергетики. Необхідні «зелені тарифи» — зараз закон про них запропонований на перше читання у Верховну Раду, але він має стати основою чинного законодавства, тобто потребує особливого доопрацювання новим парламентом. Також для уточнення і розвитку вже існуючих законів слід прийняти інші конкретні нормативні документи, які продемонструють бізнес-співтовариству, що українська держава готова реально заохочувати розвиток відновлюваної енергетики, вважаючи її пріоритетною галуззю розвитку.

Держава має допомогти запустити виробництво українських мультипаливних котлів для виробництва теплової енергії з біомаси, сприяти комплектації сучасних потужних вітроагрегатів та ін. Для цього необхідно запропонувати систему пільгового оподатковування і державних гарантій для реальних довгострокових інвесторів цього сектора.

Вся ця шляхетна, хоча й збиткова діяльність згодом окупиться і дасть змогу державі з лихвою повернути усі вкладення.

Нова земля і нове небо

На другому етапі держава вже зможе продумати систему економічних стимуляторів іншої властивості. Зараз наш побутовий споживач сплачує за 1000 кубометрів газу до 50 дол., а англійцю такий самий обсяг обходиться в 1000. Але це стимулює його до використання «дармових» місцевих сільськогосподарських і деревних відходів. Сформована державою пропозиція, наприклад, допомога населеному пункту або кредит фермерському господарству на купівлю котла для спалювання соломи, створення системи лізингу в цій сфері, у міру підвищення вартості традиційних енергоносіїв, безумовно, сприятиме збільшенню попиту. Водночас уся ця система заходів допоможе погасити негатив від підвищення цін, коли держава не зуміє або не визнає за необхідне стримувати їх надалі.

Іншими словами, запроваджувану норму потрібно підтримати санкціями. Держава може запропонувати систему адміністративних покарань для тих злісних розтратників енергії, які не хочуть переходити на економніше господарювання. Зауважимо, що лише після упровадження різних механізмів і стимулів для енергозбереження такі заходи можуть стати ефективними. А зовсім не зараз — коли багато підприємств просто ризикують розоритися, виконуючи вказівки держави щодо економії енергії. Сьогодні всім набагато простіше «вирішувати питання» з допомогою певної кількості грошових знаків і спокійно розбазарювати енергію далі.

Також другий етап — цей період формування відновлюваної енергетики як мультигалузі. Наприклад, одна з провідних організацій в галузі біоенергетики НТЦ «Біомаса» підрахувала, що впровадження біоенергетики в життя може створити близько 45 тисяч нових робочих місць — причому в сільській місцевості, де проблема працевлаштування стоїть особливо гостро. При цьому гроші перебуватимуть в обігу в країні, не йдучи за кордон.

Енергозбереження
як звичка і правило гарного тону

На третьому етапі ми зможемо повною мірою пожинати плоди наших зусиль. Ощадливе й ефективне використання енергії має увійти в побут і звичку, стати частиною моралі суспільства. Тому що, як відомо, життєздатна лише та мораль, яка вигідна й ефективна. Точно так само людина повинна пишатися тим, що вона дбайливо використовує те, що дано їй природою і Богом — енергію з природних джерел, що нічого не пропадає марно в господарстві. Що вона чимало заощаджує на теплі і світлі і при цьому не залежить від централізованих систем. І головне, що вона береже природу країни, зберігаючи її для своїх дітей і прийдешніх поколінь.

Завдяки виробництву теплової енергії з біомаси та інших видів палива (деревні відходи, солома, лушпиння, торф), Україна вже сьогодні може скоротити споживання природного газу на 5 млрд. кубометрів на рік. Якщо ж держава акцентує серйозну увагу на впровадженні відновлюваної енергетики в цілому — включаючи всі біоенергетичні ресурси, у тому числі гній великої рогатої худоби для виробництва біогазу, ріпакові плантації для виробництва біодизеля і т.ін., — то реальною може бути заміна до 20 млрд. кубометрів природного газу щороку.

Відновлювана енергетика має прийти не лише в села і малі населені пункти, а й у великі міста, допомагаючи переробляти в енергію відходи, стічні води, метан та інші результати життєдіяльності людини. Саме вона повинна задати новий тон урбаністичному розвитку країни, формувати в місті екологічно чисте середовище проживання і патріотичний стиль життя. Життєдіяльність міст повинні також забезпечувати сонце, вода і вітер. Синергія системних зусиль дасть поштовх розвитку нових технологій, які сприяють відновленню навколишнього середовища, розвитку промислово-соціального комплексу міста.

Держава ж одержить весь набір бонусів і дивідендів. Енергонезалежна країна може дозволити собі розкіш вести самостійну зовнішню політику і формувати власний соціально-економічний устрій, стаючи прикладом для наслідування і викликаючи до себе стабільну повагу. Українців залучать у великі «сімки»-«вісімки»-«дев’ятки» через об’єктивні економічні причини, а не політичні спекуляції. І це можливо вже в найближчі п’ять-десять років.

Саме такий підхід і зробить нову енергетичну політику України найважливішим чинником, що визначає її перехід до «сталого розвитку», а отже, дозволить увійти до елітного клубу держав, які формують світовий порядок денний.