Демократизація власності - Економіка - dt.ua

Демократизація власності

10 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 10 червня-17 червня

Хочу привернути увагу до питань удосконалення відносин власності. Схоже, що нова влада ніяк не може визначитися насамперед у цій ключовій проблемі економічної політики...

Хочу привернути увагу до питань удосконалення відносин власності. Схоже, що нова влада ніяк не може визначитися насамперед у цій ключовій проблемі економічної політики.

Нагадаю відому позицію «Маніфесту комуністичної партії». «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням, — зазначали К.Маркс і Ф.Енгельс, — знищення приватної власності». Відповідно можна сказати: основою започаткованої в Україні ще 1991 року трансформації суспільства від соціалізму до капіталізму є забезпечення приватної власності — фундаменту ринкової економіки, демократичного розвитку суспільства. У попередні роки в процесі роздержавлення та приватизації нами зроблено надзвичайно вагомі, однак при всьому цьому — лише перші кроки щодо відповідних перетворень. Звідси головний стрижень завершального етапу: його основою мають стати системні зміни, метою яких є зміцнення позицій приватної власності. Вважаю, що це повною мірою відповідає й логіці Майдану. Як на мене, така стратегія пореволюційних реформ могла б стати достатньо ефективною.

Комплексність процесу

Утвердження всієї гами відносин приватної власності — складний і тривалий процес, який за своїм змістом значно ширший від роздержавлення та приватизації. Відносини власності не обмежуються відносинами привласнення. Вони поєднують у собі елементи володіння та використання матеріальних і духовних цінностей.

Добре розуміючи російську ментальність, Нобелівський лауреат В.Леонтьєв зазначав, що Росії знадобиться щонайменше 70 років, щоб відтворити повноцінну систему інститутів приватної власності. Ми вийшли з однієї «комуналки», і не думаю, що згадані оцінки нас не стосуються.

Здійснювані в нашій країні перетворення у зазначеній сфері мають корелюватися й з відповідними принципами. Йдеться про процеси, пов’язані з плюралізацією приватної власності, її демократизацією, створенням на цій основі найширшої верстви власників, що працюють, різнобічним зміцненням інтелектуальної власності, її надійним державним захистом, утвердженням механізмів конструктивної взаємодії між працею та капіталом.

Відповідно, політика удосконалення відносин власності має виходити не з принципу «відкоту назад» — соціалістичної за своїм змістом ревізії зробленого, націоналізації та нової «справедливої» приватизації, а навпаки — зміцнення підвалин вже утвердженої приватної власності, її осучаснення. Цей процес має оцінюватися з огляду на його вплив на вдосконалення всіх ланок економічних відносин, зміцнення продуктивної сили людини. Зрештою, все це є визначальним не у формальному, а (особливо наголошую на цьому) у реальному утвердженні економічної демократії, здійсненні проголошеного помаранчевою революцією повноцінного демократичного транзиту.

Механізми демократизації

Спираючись насамперед на світовий досвід, спробую обґрунтувати окремі механізми демократизації власності, які варті, як на мене, серйозної уваги.

Перше. Аналіз сучасних цивілізаційних процесів указує на те, що найбільш принципові чинники демократизації власності пов’язані зі зміною її панівного об’єкта. На відміну від індустріальної цивілізації, де таким є предмети виробничого призначення, передусім знаряддя праці, в сучасній західній постіндустріальній цивілізації визначальним об’єктом у відносинах власності стає інформація, яка втілює в собі витрати на відтворення переважно живого капіталу, інтелектуальної робочої сили і є основою інтелектуальної власності людини. Аби реально оцінити масштаби інтелектуальної власності як основного економічного ресурсу та її місце у структурі продуктивного капіталу, потрібно враховувати, що нині країни Заходу витрачають на виробництво знань (прямі інвестиції в людину) приблизно п’яту частину ВВП. Це наймасштабніша сфера інвестування. Саме через це інтелектуальна власність набула ознак визначального багатства, а її примноження та захист перетворилися на домінуючу функцію держави.

Відповідні принципи мають бути започатковані й у нас. Йдеться про одну з ключових ланок державної політики, основні засади якої досі лишаються неосмисленими навіть концептуально.

Друге. Логіка кореляції відносин власності з демократизацією пов’язана і з усебічним розвитком корпоратизації. У західних країнах частка підприємств корпоративної власності в загальному обсязі реалізованої продукції становить 80—90%. У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий житель є акціонером. За оцінками журналу Economist, нині половина американських родин володіє акціями, тоді як у 50-х роках — всього 5%.

Та справа не лише в кількісних параметрах. Акціонерна власність вносить істотні корективи у спосіб взаємодії робочої сили із засобами виробництва. Долається відчуження працівника від засобів і результатів праці, від управління виробництвом. Зрештою, іде процес перетворення працівника на співвласника засобів виробництва, функціонального капіталу.

Особливий інтерес у цьому сенсі становить специфічний розвиток корпоративної власності, пов’язаний з передаванням певної частини акціонерного капіталу найманим робітникам підприємства, де вони працюють. По суті, йдеться про процеси, близькі за змістом до тих, що відбувались і в нашій країні під час спроб пільгової приватизації державних підприємств трудовими колективами. Але цього не сталося. Всім відомо, з якими потугами запроваджувалася модель приватизації Маріупольського металургійного комбінату ім.Ілліча, за якої його основним власником став трудовий колектив. Нині все це ставиться під сумнів. На Заході ж — це досить поширена практика.

Початок зазначеним перетворенням поклав прийнятий Конгресом США ще у 1974 році. план розвитку корпоративної власності, зміст якого зводиться до здійснення широкої системи заходів щодо залучення працівників до акціонування. У наступні роки було прийнято ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли поширенню цих процесів.

Суть заходів, про які йдеться, полягає ось у чому. За рахунок кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють на цій основі так званий акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників цієї компанії. Згідно з рішенням Конгресу, компаніям, що здійснюють такого роду соціалізацію корпоративної власності, надаються податкові преференції та інші пільги. Як свідчить американська статистика, з кожним роком зростає кількість народних підприємств — компаній, що повністю перейшли в руки трудових колективів. Якщо 1975-го їх налічувалося 1601, то наприкінці 1990-х — понад 10 тис. Відповідно — з 248 тис. до 10,5 млн. чол. виросла й кількість тих, хто на них працює. Це — більш як 8% усіх зайнятих.

Характерно, що США не є щодо цього винятком. В Англії у 1982—1988 роках, тобто в «епоху М.Тетчер», близько 1900 компаній було повністю викуплено персоналом. За чинним законодавством, в Японії близько 25% акцій кожної компанії передається на пільгових умовах і за номіналом працівникам цих же компаній…

Причини такої еволюції пов’язують з істотним зростанням продуктивності праці та ефективності виробництва на цих підприємствах, яке супроводжується поглибленням соціальної інтеграції трудових колективів, забезпеченням психологічної зваженості та повнішої інтеграції тих, хто працює, у функціональні структури капіталу, його управління та розширене відтворення.

Що маємо ми? Корпоративний сектор економіки України є найпотужнішим за своїми параметрами. Він об’єднує майже 18 млн. індивідуальних акціонерів, у тому числі понад 14 млн. міноритарних, які з’явилися внаслідок масової приватизації. На частку цього сектора припадає майже 65% ВВП. Проблема полягає в іншому. За роки реформ в Україні не створено необхідних інституційних передумов, які сприяли б утвердженню сучасних механізмів корпоративного управління, формуванню в цій сфері високої професійної культури, переходу на міжнародні стандарти.

Низький рівень корпоративного управління кореспондується з відповідним станом національного фондового ринку. Залишається низькою прозорість акціонерних товариств, значна частина з яких не звітує про свою діяльність. Лише 6% цінних паперів перебувають в обігу на організованому ринку.

Міноритарні акціонери практично не мають можливості реалізовувати свої управлінські права. Будь-яке бажання впливати на рішення щодо роботи компанії, мати пропорційне представництво у спостережних радах, голосувати на зборах акціонерів та отримувати надійну поточну фінансову інформацію пов’язане з надзвичайними проблемами. Особливо поширеними є порушення базових принципів корпоративного управління: несанкціоноване акціонерами «вимивання» основних активів корпорацій; продаж або передача відповідних активів менеджерам за цінами, нижчими за ринкові, «розмивання» акціонерних часток через вторинний випуск акцій без забезпечення привілейованого права акціонерів на участь у збільшенні статутного фонду: продаж за тіньовими схемами продукції компаній за цінами, нижчими за ринкові, тощо. Численні суспільні збурення, свідками яких ми є останнім часом, пов’язані саме з проблемами реалізації корпоративних прав акціонерів.

Зазначені недоліки потребують системної роботи з їх усунення. Йдеться знову ж таки про одну із ключових функцій влади. Навряд чи можна вважати коректною ситуацію, за якої в уряді проблемами удосконалення відносин власності фактично ніхто не займається. Делегування цих повноважень ФДМ не можна вважати виправданим — у нього інші функції. Потрібна більш осмислена політика і в цьому напрямку.

Третє. Фактором демократизації власності є і всебічний розвиток пенсійних та страхових фондів, роль яких у сучасному економічному процесі країн Заходу невпинно зростає. Про масштаби діяльності цих фінансових інституцій свідчать такі дані. Наприкінці 1990-х років на американські страхові та пенсійні фонди припадало близько чверті всіх активів фінансових установ. Ідеться про суму, що перевищує 10 трлн. дол. Пенсійні фонди є найавторитетнішими інвесторами. Вони тримають майже половину акцій ста найбільших корпорацій США та приблизно таку саму частку акціонерних корпорацій середнього бізнесу. У країнах Західної Європи становище аналогічне.

Але справа тут не лише в кількісних показниках. Існування зазначених фондів докорінно змінює стратегію функціонування капіталу. Власне, це вже не персоніфікований капітал у його класичному розумінні. Діяльність цих інституцій цілком підпорядкована інтересам громадянина, що акумулює кошти на їхніх рахунках. Як зазначає відомий американський економіст П.Друкер, сучасний капіталізм являє собою посткапіталістичне суспільство. Він, по суті, трансформувався в «капіталізм без капіталістів». «Гроші пенсійних фондів не підпадають під жодне визначення капіталу. Головне тут у тому, — наголошує знаний учений, — що кошти пенсійних фондів є відстроченою оплатою праці, еквівалентом трудового доходу людини».

Варто вдуматися в ці факти: половина акціонерного капіталу найбільших корпорацій уособлюється у специфічній формі пасивів, які мають трудовий характер і є власністю мільйонів громадян. Власне, коли йдеться про демократизацію власності, її соціологію, то функція страхових і пенсійних фондів у цьому процесі є також вельми значною. «Якщо соціалізм, — пише П.Друкер, — відповідно до визначення Маркса являє собою власність працівника на засоби виробництва, то Сполучені Штати є країною «соціалістичнішою», ніж інші». Ми ж і в цьому питанні перебуваємо лише на початковій стадії. Тож, напевне, і в цьому існує достатньо широке поле для конструктиву.

Четверте. Процес демократизації власності реалізується й на основі якісних перетворень механізму функціонування державної власності, яка в окремих країнах Заходу донині зберігає досить вагому частку суспільного капіталу. І в цій проблемі, яка широко дебатується в нашій державі, слід розібратися ґрунтовніше.

Справа не лише в тому, щоб «награбоване повернути державі». В чиїх інтересах буде використовуватися повернене? За умов тоталітарного соціалізму, як ми добре знаємо, державна власність функціонувала фактично у формі державно-бюрократичної власності, використовувалася в інтересах партійно-бюрократичної номенклатури. Вона ніколи не працювала на трудівника. Навпаки — посилювалося відчуження людини. Таке відчуження, як це добре відомо, досягло в нашій країні за тоталітарного режиму свого апогею. Саме державна власність була основою розширеного відтворення партійно-бюрократичного апарату і особистого привласнення ним створюваного суспільного багатства. Коли представники лівих політичних сил (комуністи та соціалісти), а також ті, хто з ними нині кооперується, прагнуть переконати суспільство в тому, що нібито націоналізація — це шлях до відновлення соціальної справедливості, це — чергова омана. Сімдесят років дурили людей за радянської влади, вдаються до цих методів і тепер.

Державна власність підпорядковується загальнонаціональним інтересам лише за умов існування ефективних механізмів правової демократичної держави та громадянського суспільства. Коли ж таких механізмів немає, власність обов’язково — прямо чи опосередковано — використовуватиметься у тих же корпоративно-бюрократичних цілях. Іншого бути не може. Це аксіома, правдивість якої доведена світовою практикою. У зв’язку з цим постає природне запитання: чиї інтереси обстоюють нинішні прибічники реанімації державної власності в Україні? Де гарантії щодо упередження її тінізації, докази того, що вона справді слугуватиме інтересам суспільства? Я таких гарантій не бачу.

П’яте. Нарешті, всім зрозуміла значущість для демократизації відносин власності малих підприємств, на які припадає в окремих країнах Заходу 50 і більше відсотків виробленої продукції. Нам потрібно активніше рухатися і в цьому напрямку.

Поспішати розсудливо

Окреслені процеси дають змогу глибше осмислити найгостріші проблеми української економіки на етапі її пореволюційного розвитку, зокрема ті, що стосуються не лише виправлення сформованих під час приватизаційного процесу структурних деформацій у відносинах власності, а й їх системного удосконалення. Вони дають підстави твердити, що один із найістотніших прорахунків попередньої стратегії реформ — наші ілюзії стосовно того, що на виході приватизаційного процесу матимемо по-сучасному повноцінні, цивілізовані за своїм змістом відносини приватної власності і що саме ці відносини стануть основою всієї системи здійснюваних ринкових перетворень, а відтак — і демократизації суспільства. Автоматично такі відносини не формуються. Для цього потрібен час, осмислені системні перетворення.

У зв’язку із зазначеним було б добре, якби влада врешті-решт відмовилася від небезпечної політики щоденних «новаторських випробувань» на міцність приватної власності, яка лише утверджується. Складається враження, що нові «охоронці справедливості» спустилися на парашуті з Місяця і їм зовсім не має діла до того, що процес масової приватизації, основною метою якого були політичні цілі — демонтаж тоталітарного режиму та здійснення первісного нагромадження капіталу, відбувався у нас відповідно до обраної логіки реформ у максимально стислі строки і до того ж — на безоплатній (сертифікатній) основі. Він стартував в умовах практично демонтованої влади, правового вакууму та шаленої гіперінфляції, відсутності національної грошової одиниці, несформованості ринкової інфраструктури, ринкової культури громадян. Чи маємо ми право не враховувати нині цього?

Хочу нагадати читачеві, що на Заході процес первісного нагромадження капіталу (previous accumulation) відбувався не 10—12 років, як у нас, а був розтягнутий у часі і тривав з ХVІ до початку ХІХ ст. А.Сміт називав його «передісторією капіталу», періодом «дитячого капіталізму». Це був найжорсткіший і найтрагічніший за своїм змістом період становлення капіталістичного способу виробництва, як і буржуазного суспільства загалом.

Історія первісного нагромадження капіталу, зазначав К.Маркс, «вписана у літопис людства пломеніючою мовою крові та вогню». Тут було все: насильницька експропріація власності селян і розграбування церковного майна, захоплення державних земель, тортури і вбивства конкурентів та інше. Варто перегорнути сторінки романів «Фінансист» та «Американська трагедія» Теодора Драйзера, аби відчути всі «принади» цього періоду. Відоме гасло Форда: «Для капіталу все можливе!» — чи не найрельєфніше відбиває відповідну ситуацію.

Звісно, ті часи залишилися далеко позаду. Однак не слід забувати, що початковий етап трансформаційних перетворень, який переживає наша країна, — це той же самий за своєю сутністю період первісного нагромадження, та сама — зрозуміло, із своєю специфікою — «передісторія капіталу». Ми зобов’язані пройти цей період у максимально стислі строки. Однак вважати, що при цьому можна буде уникнути викривлень та деформацій — це просто утопія.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво