Де гроші?

Нові соціальні ініціативи президента, що започаткували передвиборну кампанію влади, породили масу дискусій і домислів, лейтмотивом яких стало одвічне українське питання - «де гроші?» І, доки провідні економісти та політики плутаються в прогнозах щодо обсягу коштів, необхідних для виконання зобов’язань, спробуємо розібратися, наскільки життєздатні ідеї залучення додаткових джерел фінансування за рахунок удосконалення вже наявних та впровадження нових обов’язкових платежів (податків).

Почнемо з неприємної для президента новини: на залучення додаткового фінансування за рахунок реформування податкової системи до осінніх виборів розраховувати не слід. І річ навіть не в тому, що п. 4.1.9 ст. 4 ПК встановлено заборону змін будь-яких елементів податку менш ніж за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому діятимуть нові ставки та правила, як і протягом бюджетного року. Законодавець нечасто звертав увагу на цю норму. Річ у тому, що запровадження податку - процес украй громіздкий, пов’язаний не так і не стільки із внесенням змін до ПК, як із забезпеченням відповідної нормативної бази підзаконних актів, розробка яких забере чимало часу. Та й надійти до бюджету податкові платежі можуть тільки за результатами першого податкового періоду. Тож розраховувати, що податки стануть джерелом «покращення вже сьогодні», було б, м’яко кажучи, наївно. Таким чином, кошти, необхідні на підтримання штанів виборців у передвиборний період, вишукають, швидше за все, з інших джерел.

Стара як світ ідея про багатих, які платять за бідних, уже неодноразово звучала в уряді. Однак чи то арію було підібрано невдало, чи то виконавець сфальшивив… Одне слово, не вийшло у Сергія Леонідовича показати світові якусь прийнятну конструкцію податку на розкіш, яка б не тільки дозволила нагадати виборцю про згасаючу зірку колись популярного політика, а й хоча б віддалено могла лягти в основу адекватної законодавчої ініціативи. Оприлюднений проект зміг витиснути тільки кислу посмішку у фахівців і остаточно розвіяти ілюзії симпатиків Сергія Тігіпка в його компетентності у податковій сфері. Але це не зупинило сильного українця від чергової спроби нагадати суспільству про свої напрацювання в контексті соціальних ініціатив президента. Дуже хочеться вірити, що сьогодні, дослухавшись критики своїх попередніх ініціатив, віце-прем’єр під податком на розкіш має на увазі не гримучу суміш прямого і непрямого податку з елементами оподаткування майна.

Якби радники С.Тігіпка не полінувалися вивчити досвід оподаткування багатства в розвинених країнах, вони б зуміли самостійно оцінити згубність запропонованих ними ініціатив для економіки держави. Не заглиблюючись у докладний аналіз законодавчих ініціатив (це вже зроблено DT.UA), зазначимо, що від ідеї оподаткування багатства (розкоші) відмовилися практично всі розвинені країни світу. Сьогодні податок на накопичене майно є тільки в Норвегії, Франції та Швейцарії. У 2001 р. від податку на багатство відмовилися Нідерланди, 2007-го - Швеція, 2008-го - Іспанія. У 2010 р. тільки у трьох із 34 членів Організації економічного співробітництва та розвитку був такий податок.

Чим викликане таке ставлення розвинених держав до оподаткування нерухомості, акцій, дорогих автомобілів, яхт, літаків, золота, предметів мистецтва тощо? Чому вони добровільно відмовляються від такого, здавалося б, солодкого окрайця пирога? Може, річ у тому, що, скажімо, шведи на 01.01.2007 р. вивели за межі країни в інші, у тому числі низькоподаткові, юрисдикції близько 72 млрд. дол. США? І саме для повернення швидких капіталів та залучення іноземних інвестицій провідні економіки світу скасували податки на багатство, істотно видозмінивши саму конструкцію оподаткування накопиченого майна.

Однак скасування цього податку зовсім не означає, що в розвинених країнах світу співвідношення податкових платежів, отримуваних державою від багатих і бідних, таке саме, як в Україні. Ми не повинні плекати ілюзій про існування у світі країн, у яких багаті забезпечують бідних, ділячись із державою своїм майном із допомогою податкових платежів. І в абсолютних цифрах, і у відсотковому плані капіталісти платять менше, ніж експлуатовані ними співвітчизники. Адже останні кількісно становлять переважну більшість громадян країни, забезпечуючи стабільні надходження до держбюджету. Чого вартий тільки ПДВ, що його багато економістів характеризують не інакше як податок на бідність! Зрештою, ми ж не вірили, що утримання бідних коштом багатих може лежати в основі побудови справедливого капіталістичного суспільства. Тим часом розумне співвідношення між обсягом капіталу (величиною багатства) і відрахуваннями від нього до бюджету має забезпечуватися, скажемо м’яко, послідовніше, ніж це відбувається в Україні. Саме тому провідні держави не просто відмовилися від ідеї оподаткування розкоші, а й замінили громіздкі і неефективні податки, одночасно істотно доопрацювавши вже наявні податкові платежі з майна та доходів, зокрема передбачивши диференціацію ставок податків.

Тому дружньо порадимо Сергію Леонідовичу, якщо він справді хоче обкласти податком багатих, а не просто нагадати про своє існування, не винаходити новий податок. Достатньо серйозно попрацювати над уже чинними нормативними актами у сфері оподаткування.

Візьмімо, наприклад, Закон України «Про збір на державне пенсійне страхування», який із 1999 р. передбачає оподаткування операцій із продажу об’єктів, котрі є предметом розкоші (легкові автомобілі, ювелірні вироби, нерухомість, послуги мобільного зв’язку). Якщо державні мужі справді не словом, а ділом хочуть оподаткувати предмети розкоші, то чому б просто не диференціювати об’єкти оподаткування, подвоївши або навіть потроївши ставки податку для більш дорогих об’єктів прямо в цьому законі?

Так, збір із послуг мобільного зв’язку можна було б збільшити кратно без особливих збитків для платників податків. Мобільний зв’язок сьогодні загальнодоступний, однак соціально незахищені верстви населення використовують його значно менше, що дозволяє відносно справедливо розподілити тягар оподаткування.

Збір на державне пенсійне страхування - далеко не ідеальний винахід вітчизняного законодавця. Однак налагоджений механізм сплати, відносна простота адміністрування, та й просто звичка до нього платників податків - фактори, які, поза всяким сумнівом, свідчать на користь доопрацювання чинного обов’язкового платежу замість винаходу нового громіздкого й не зовсім життєздатного податку.

Тепер нерухомість. Сьогоднішній зміст ст. 265 ПК навряд чи відповідає цілям і завданням оподаткування нерухомого майна, відмінного від земельних ділянок, які зазвичай ставляться перед податковим регулюванням у цій сфері. Декоративний характер податку зумовлюється насамперед немотивовано звуженим об’єктом оподаткування, до якого законодавець зараховує лише об’єкти житлової нерухомості з житловою площею квартир від 120 м² і житлових будинків від 250 м².

Сьогоднішню редакцію ст. 265 критикують навіть автори ПК, що визнають неефективність цієї моделі податку. Він не тільки не в змозі оподаткувати об’єкти розкоші, а й взагалі навряд чи може бути корисним як джерело доходів місцевих бюджетів. Збори від нього ледве покриють витрати на адміністрування. Якщо не брати до уваги юридичних дефектів конструкції податку, то його концептуальними вадами є те, що нерухомість обкладається податком не на базі її вартості, а на базі площі, а об’єктом оподаткування є тільки житлова нерухомість.

Податок на нерухомість - місцевий податок, що унеможливлює його пряме використання на фінансове покриття соціальних ініціатив президента. Однак перетворення податку на потужне джерело фінансування місцевих бюджетів створить необхідні передумови для перерозподілу коштів у рамках бюджетної системи на соціальні потреби.

Податок на нерухомість необхідно розглядати саме в контексті оподаткування багатства. Адже якщо квартирка на Борщагівці й може розглядатися як предмет першої необхідності, то дороге нерухоме майно, безперечно, є предметом розкоші та певною формою капіталу. Так, у Великобританії цей податок нараховується у фіксованій сумі відносно базової ставки, що становить 1354 фунти на рік. Нерухомість поділяється на дев’ять категорій залежно від податкової оцінки об’єктів, що переглядається кожних п’ять років. І якщо недорога нерухомість обкладається податком за ставкою 66,7% від базової, то нерухомість вартістю від 320 тис. фунтів обкладається за ставкою 233%. Можливо, тому відрахування від податку становлять близько 25 млрд. фунтів стерлінгів на рік. У Данії нерухомість вартістю до 3,04 млн. данських крон обкладається за ставкою 1% від її вартості, а дорожча - 3%. У Німеччині також діє прогресивна шкала податку на нерухомість, що передбачає оподаткування від 0,35 до 2,31% від вартості майна.

Наступний спосіб обкласти податком багатих - прогресивна шкала оподаткування доходів фізичних осіб. Сьогодні в Україні діє одна з найнижчих у Європі ставок оподаткування доходів фізичних осіб. При цьому поширюється вона (до 10 тис. грн. - ставка 15%, а від 10 тис. грн. - 17%) на всі доходи фізичних осіб, незалежно від їх обсягу. Очевидно, що ставку податку можна підвищити для високих доходів. Тим часом на істотний обсяг доходів від таких змін навряд чи можна розраховувати саме в нашій країні, де обсяг зарплат, що виплачуються нелегально («зарплат у конвертах»), не змінився відтоді, як війну з ними оголосив уже згаданий нами соціальний віце-прем’єр. Тому збільшення податкового тиску на фонд оплати праці може не так забезпечити бюджет новими надходженнями, як погіршити і без того непросту ситуацію з тіньовим сектором економіки.

І вже точно жодного ефекту держава не отримає від оподаткування операцій із офшорними компаніями. Незрозумілий сучасниками геній економіста запропонував суспільству просто і без хитрощів оподаткувати всі операції з нерезидентами, які перебувають у офшорних зонах. Але ж операції з офшорними компаніями закінчаться того ж самого дня, коли почнеться їх оподаткування. Їх просто замінять на операції через неофшорні фірми-прокладки.

Ну, а якщо серйозно повернутися до невикористаних резервів, за рахунок яких можна було б уже скоро поповнити державну скарбницю, то на першому місці - податкова амністія.

Податкова амністія - ефективний засіб наповнення держбюджету, легалізації тіньових капіталів, наповнення економіки вільними коштами, а банківської системи - депозитами. Однак немає однозначного рецепта, алгоритму, який би дозволив гарантувати позитивний результат амністії. Так, влада Ірландії зуміла в 1998 р. зібрати до бюджету суму, що дорівнювала приблизно 2,5 національного ВВП. У Казахстані у 2001 р. за амністією вдалося зібрати близько 480 млн. дол., а з 2005 по 2007 рр. - 6,7 млрд. дол. США. У 2007 р. Великобританія отримала 400 млн. фунтів від податкової амністії. Позитивними результатами може похвалитися Італія, де такі заходи проводяться регулярно. У 2009 р. італійці задекларували понад 100 млрд. євро, заплативши в бюджет від 5 до 7% від легалізованих грошей.

Історії також відомі негативні приклади проведення податкової амністії. У США з початку 80-х по середину 90-х років минулого століття провели понад 80 податкових амністій, які загалом принесли бюджетові приблизно 2 млрд. дол. При цьому США не відмовилися від такої практики, пізніші приклади якої були більш вдалими. У Німеччині 2005 року замість очікуваних 5 млрд. євро змогли зібрати тільки 1,5 млрд. І вже геть принизливими видаються результати 2005 р. у Грузії, коли бюджет отримав від своїх громадян усього 35 тис. дол.

Успіх податкової амністії лежить у площині реалізації цілого комплексу взаємозалежних організаційних заходів, роз’яснювальної роботи, яку держава проводитиме для залучення до процесу громадян. Багато важить і рівень довіри до держави, яка повинна гарантувати неможливість будь-яких переслідувань осіб, котрі задекларували свої доходи. У Казахстані, наприклад, уряд публічно знищив податкові декларації, гарантуючи громадянам свободу від переслідувань.

Але ризикнемо все ж таки припустити, що в Україні створилися сприятливі передумови для проведення амністії. Адже спадок бурхливих 90-х тяжіє над кожним успішним українським бізнесменом. Потреба в легалізації доходів, свого часу виведених з-під оподаткування, м’яко кажучи, нагальна. При цьому бажання бізнесменів розкрити свої доходи може бути істотно стимульоване впровадженням державою вже після податкової амністії непрямого методу виявлення доходів. А також, скажімо, запровадженням обмежень у роботі з офшорними компаніями. Разом зі зниженою податковою ставкою (5-10%) зазначені заходи не можуть не дати позитивного ефекту проведення амністії в Україні, одним із результатів якої стане одноразове потужне наповнення державного бюджету.

Ресурс поповнення скарбниці від реформування податкової системи не вичерпаний. І важливо, щоб рішення про запровадження додаткових податків, видозміни податкових ставок та об’єктів оподаткування приймалися не під політичну кон’юнктуру або чергові вибори. А рішення про реформування готувалися фахівцями у сфері оподаткування, супроводжувалися економічними розрахунками і базувалися на найкращих прикладах податкового регулювання закордонних країн. Правда, в нинішніх реаліях таке побажання, щонайменше, наївне.