Cпроможна навіть пригорща соломи зіграти в долі вирішальну роль - Економіка - dt.ua

Cпроможна навіть пригорща соломи зіграти в долі вирішальну роль

10 липня, 2009, 14:28 Роздрукувати Випуск №26, 10 липня-31 липня

Здобувши на початку 90-х років минулого століття незалежність, Україна залишилася практично без власного виробництва газетного паперу і з дуже незначним обсягом виробництва друкарського паперу на кшталт офсетного...

Існують два шляхи розв’язання проблеми дефіциту чогось потрібного в домі: це щось можна або купити, або, якщо в хазяїна достатньо кмітливості, уміння, є інструменти, вихідні матеріали та бажання, зробити самостійно. Тільки два шляхи, незалежно від того, хто господар — окремий індивід чи держава.

Вибираючи шлях самозабезпечення, дуже важливо правильно оцінити свої можливості та віддалені наслідки, до яких він може призвести. Інакше втрати загрожують перевищити придбання. Свого часу Радянський Союз намагався вирішити проблему дефіциту натурального каучуку для потреб оборонної промисловості. Можна було, звичайно, купувати. Та при цьому надходження такої важливої стратегічної сировини цілком залежало б від його виробників і постачальників, які всі були капіталістами. А раптом війна з міжнародним імперіалізмом? А гевея (основний каучуконос) у наших широтах не росте.

От і вирішили «мудрі голови» вирощувати на благодатних полях півдня України траву з чудернацькою назвою кок-сагиз. Каучуку вона давала — кіт наплакав, тому під екзотичну культуру планувалося відводити величезні площі, на шкоду, звісно ж, традиційним культурам. Та кого це тоді могло зупинити? Благо, вчені-хіміки вчасно запропонували промислові способи отримання синтетичного каучуку.

Свіжіший приклад узято вже із сучасного життя. Вирішення питання дефіциту нафтопродуктів за рахунок виробництва біопалива з ріпаку, під посіви якого сьогодні також відводять чималі угіддя. Чим усе скінчиться цього разу — поки що невідомо, але, судячи з підтримки, що її надають експериментаторам на державному рівні, не виключено, що зернові, кормові й технічні культури, які впродовж століть вирощували в Україні, знову під загрозою витіснення.

Україна — молода держава, і те, як ми часто кидаємося в сумнівні авантюрні проекти, можна пояснити хворобою росту, бажанням довести свою зрілість і самостійність «дорослим» країнам. Однак часом достатньо уважно озирнутися на всі боки, щоб на відстані витягнутої руки знайти ключі до розв’язання багатьох проблем. Такої, наприклад, як сировинне забезпечення вітчизняної паперової промисловості.

За відсутності гербового пишемо на простому

Здобувши на початку 90-х років минулого століття незалежність, Україна залишилася практично без власного виробництва газетного паперу і з дуже незначним обсягом виробництва друкарського паперу на кшталт офсетного. І це в той час, коли виникла гостра необхідність створювати власний незалежний інформаційний простір.

Через те, що місцева сировинна база завжди була недостатньою, а за радянських часів потужні целюлозні заводи створювалися далеко за межами України, ближче до сировинних ресурсів, тутешні підприємства спеціалізувалися на виробництві так званих малотоннажних видів паперу — конденсаторного, для облицювання меблевих деталей, світлочутливого тощо. Сьогодні з розвитком техніки більшість із них уже майже не використовуюється. Тоді як папір великотоннажних видів (газетний, офсетний та ін.), виробництво якого потребує великих обсягів первинних сировинних ресурсів, поставляли з інших регіонів Союзу.

У середині 90-х років на Жидачівському целюлозно-паперовому комбінаті було проведено реконструкцію та модернізацію папероробної машини, що дало можливість налагодити випуск вітчизняного газетного паперу. І якщо спочатку його якість була не найкращою, то згодом зазнала істотних змін і нині не поступається якості газетного паперу польського виробництва. Проте обсяги все ще незначні. За річної потреби близько 150 тис. тонн власне виробництво забезпечує лише 35 тис. Решту доводиться купувати за кордоном.

Становище з офсетним папером ще гірше: за потреби 90 тис. тонн його річне виробництво не перевищує 15 тис. Виручає той самий імпорт. Найбільшими імпортерами картонно-паперової продукції в Україну є Росія та Фінляндія. Разом вони забезпечують 50% поставок паперу і картону і виготовлених із них виробів. За ними в порядку убування йдуть Польща, Німеччина, Швеція, Австрія, Туреччина, Білорусь, Литва, Китай та інші менш значні постачальники.

Не слід забувати, що виробництвом паперу для друку діяльність галузі не обмежується. Асортимент її продукції дуже великий: є ще папір писальний, папір для зошитів, санітарно-гігієнічний, обгортковий, папір для гофрирування, картон тарний, коробковий і багато інших видів продукції, попит на які постійно зростає в усьому світі, зокрема і в Україні.

До речі, світове виробництво паперу та картону щороку збільшується в середньому на 3%, що, безумовно, є відповіддю виробників на зростаючі запити споживачів. Стан розвитку целюлозно-паперової промисловості оцінюється за загальноприйнятим у світі показником споживання картонно-паперової продукції на душу населення. Україні вдалося подолати наслідки розвалу економіки 90-х років і вийти на рівень, що передував спаду, коли щорічне споживання паперу на душу населення досягало 35 кг. Вітчизняний ринок споживання картонно-паперової продукції збільшився торік до 1 млн. 586,2 тис. тонн — у 2,5 разу порівняно з 2000 роком. Власне ж виробництво становило 924,3 тис. тонн паперу і картону.

Багато це чи мало? Судіть самі. Якщо середньосвітовий показник — 65 кг, то в країнах Західної Європи, у США, Канаді, Японії середньодушове споживання перевищує 200 кг на рік. У США щороку виробляють 83 млн. тонн паперово-картонної продукції, Китаї — 55, Японії — 31, Німеччині — 21, Канаді — 19, Фінляндії — 12, Франції й Італії — по 10, у Росії — 7 млн. тонн, із чого випливає, що Україна перебуває на рівні країн Африки та Латинської Америки. Однак при імпорті 1577,1 тис. тонн обсяг експорту української картонно-паперової продукції в 2008 році становив 389,9 тис. тонн. Примітно, що найбільше продукції українських виробників паперу та картону (майже 60%) поставляється до Росії. Далі йдуть Білорусь, Молдова, Німеччина, Казахстан, Румунія, країни Балтії, Азії та ін.

Слід підкреслити, що вітчизняні картонно-паперові підприємства щороку експортують за кордони України понад 40% загального обсягу виробленої продукції на суму близько 800 млн. дол. Чи це не прямий резон шукати шляхи до нарощування власних виробничих потужностей, щоб зменшувати залежність від зарубіжних поставок і посилювати свою присутність як постачальника власної продукції на міжнародний ринок?

Плюси та мінуси «безприв’язного» утримання

Втративши союзну підтримку, українська целюлозно-паперова промисловість опинилася у становищі дитини, яку бездушні дорослі кинули на глибину, щоб вона навчилася плавати. Та, залишившись без твердої землі під ногами, вона, на подив багатьох, усе-таки виплила. Сьогодні в країні близько 100 підприємств займаються виробництвом картонно-паперової продукції, тоді як у 1990 році їх було лише 24. А разом із переробниками, трейдерами, науковими, монтажними і спеціалізованими торговельними організаціями їхня кількість уже перевищує 300.

У галузі зайнято понад 30 тис. чоловік. На її підприємствах працюють 72 картоно- і папероробні машини, більш як 70 гофроагрегатів для виготовлення гофрованого картону; майже 50 підприємств мають обладнання для виробництва зошитів і 10 — шпалер. Загальна встановлена потужність картоно- і папероробних машин становить близько 1 млн. тонн паперу й картону на рік.

Починаючи з 2000 року, підприємства галузі забезпечують щорічний приріст обсягу випущеної продукції на 10—14%. Усі вони приватизовані, не залишилося жодного, власником якого була б держава. Реконструкція та модернізація діючого технологічного устаткування, придбання нового проводяться виключно за рахунок акціонерів, позикових коштів банків.

Значний розвиток одержало виробництво продукції, сировиною для якої є макулатура. У загальному сировинному обсязі на неї припадає понад 80%. Забезпечуючи споживачів тарно-пакувальними матеріалами, продукцією санітарно-гігієнічного призначення та іншої за рахунок вторинної сировини, підприємства одночасно вирішують наболілі екологічні питання, переробляючи щорічно до 800 тис. тонн макулатури, що накопичується в країні. Більш того, щоб повністю завантажити виробничі потужності, майже 150 тис. тонн макулатури ще завозять із-за кордону.

Сьогодні в Україні діють чотири потужні виробники гофрокартону та транспортної тари. Це відкриті акціонерні товариства «Київський картонно-паперовий комбінат», «Рубіжанський картонно-тарний комбінат», «Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат» і «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат». До того ж ВАТ «Київський КПК» — найбільший виробник паперу санітарно-гігієнічного призначення, а ВАТ «Жидачівський ЦПК» — єдиний виробник газетного паперу в Україні. ВАТ «Дніпропетровська паперова фабрика» — єдиний у країні виробник целюлозного паперу для друку та один із лідерів з виробництва зошитів, ВАТ «Корюківська фабрика технічного паперу» — європейський лідер з виробництва шпалер, у ВАТ «Малинська паперова фабрика» виготовляють унікальні види електротехнічного та фільтрувального паперу і картону.

Водночас вік багатьох вітчизняних картонно-паперових підприємств перевалив за сто років, отже, технічний стан галузі характеризується зношеністю основних фондів, працездатність яких підтримується в основному за рахунок відновлювального ремонту, поточної реконструкції та модернізації. До того ж целюлозно-паперова промисловість досить енергоємна. Щороку її підприємствам потрібно 400 млн. кубометрів природного газу для отримання теплової енергії, необхідної в технологічних процесах. Тому особливу увагу там приділяють упровадженню сучасних енергозберігаючих технологій та устаткування.

Зі вступом України до СОТ вітчизняний ринок картонно-паперової продукції широко розчинив двері для імпорту багатьох видів товарів галузі, насамперед шпалер, паперових виробів санітарно-гігієнічного призначення, тарного картону і паперу для гофрирування, що, звісно ж, ускладнило життя українським виробникам. На багатьох підприємствах активізувалися роботи з реконструкції та модернізації діючих виробництв. Проте негативні наслідки світової фінансово-економічної кризи та нестабільність вітчизняної валюти змусили згорнути чимало інвестиційних проектів. Постійні поточні витрати на придбання імпортних запасних частин, матеріалів, сировини та хімікатів, а також різке збільшення вартості природного газу на тлі девальвації національної валюти призвели до значного збільшення собівартості продукції та погіршення фінансового становища паперових фабрик. До цього потрібно також додати проблеми фінансового кредитування в комерційних банках.

Проте слід особливо наголосити: основною проблемою галузі завжди була і залишається відсутність власної сировинної бази, гострий дефіцит целюлози, деревної маси та макулатури. Через це на підприємствах целюлозно-паперової промисловості України виробляють обмежену кількість видів паперу і картону. Виробництво білих сортів паперу зовсім невелике і дуже недостатнє для країни. Приміром, папір крейдований і папір-основа для шпалер у нас зовсім не випускаються, тому на ринок споживання надходять виключно за лінією імпорту. Дефіцит сировини — основний стримуючий чинник у збільшенні обсягів виробництва паперу, картону і виробів з них.

Камо грядеші?

Чимало поглядів на організацію роботи підприємств, які виробляють сировинні напівфабрикати, безнадійно застаріли. Настав час свіжих ідей, нетрадиційних рішень, генератором яких стала Асоціація українських підприємств целюлозно-паперової галузі «Укрпапір», що створена 2003 року й на сьогодні об’єднує 39 найбільших підприємств. Її виконавчий директор Едуард Литвак бачить реальну можливість будівництва в Україні целюлозного заводу, у комплексі якого має бути виробництво безпосередньо целюлози та підприємство з виробництва друкарських видів паперу, насамперед офсетного.

— У 2007 році, — розповідає Едуард Леонідович, — асоціація ініціювала розробку стратегічної програми розвитку целюлозно-паперової промисловості та ринку картонно-паперової продукції на період до 2020 року. У ролі розробника цього документа було залучено відому фінську консалтингову компанію Poyry, яка займається підготовкою таких програм для багатьох країн, включаючи Росію, Польщу, Німеччину. У цій сфері компанія накопичила неабиякий досвід, і метою залучення Poyry до розробки стратегічної програми для України була підготовка такого документа, який буде зрозумілий зарубіжному інвестору, іншими словами, буде виконаний у європейському форматі. На розробку програми ми не використовували жодної копійки державних коштів: фінансування здійснювалося підприємствами — членами асоціації та за рахунок залучених коштів інвесторів.

Фінські розробники впоралися із завданням до початку 2008 року, і нині цей документ відображено у Концепції розвитку целюлозно-паперової промисловості України на період до 2020 року, розробкою якої асоціація «Укрпапір» займається разом із Міністерством промислової політики України. Головними напрямами розвитку галузі стануть створення нових сучасних виробництв картонно-паперової продукції з метою насичення внутрішнього ринку друкарськими видами паперу вітчизняного виробництва, тобто зменшення залежності від імпорту; підвищення до європейського рівня питомого споживання картонно-паперової продукції; створення власної сировинної бази для підприємств; розвиток експортного потенціалу целюлозно-паперової промисловості України; підвищення якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції і, звісно ж, створення нових робочих місць.

Виконавчий директор асоціації переконаний, що, попри всі фінансово-економічні проблеми, спільну з Мінпромполітики роботу над розробкою концепції завершать ще цього року, і документ буде передано на затвердження Кабінету міністрів.

Беня Крік був всюди неправий

В одному з «Одеських оповідань» Ісаака Бабеля його герой Беня Крік каже: «Поки ми молоді, ми думаємо на жінок, що це товар. А це ж солома, що горить із нічого!»

Немає сумніву в тому, що в короля Молдаванки був великий досвід спілкування з жіночою статтю. Та він нічого не тямив у соломі, яка не тільки горить, а й за певних умов спроможна, за влучним спостереженням поета, «зіграти в долі вирішальну роль». А умови, в яких існує українська целюлозно-паперова галузь, саме такі.

У світовій целюлозно-паперовій промисловості основною сировиною для виробництва паперу та картону є целюлоза з деревини. Однак для країн, які не мають її достатніх запасів (а Україна належить до їхнього числа), підвищується актуальність виробництва волокнистих напівфабрикатів із недеревної рослинної сировини, зокрема, із соломи злакових культур. Поки що вітчизняні підприємства для виробництва паперу і картону використовують привізну целюлозу та макулатуру. Проте висока вартість першої і тенденція до погіршення якості другої потребують створення виробництва власної волоконної бази для підприємств целюлозно-паперової галузі.

Власне, ідея використовувати солому для виробництва паперу й картону не нова. Вона з успіхом реалізується в багатьох країнах: Іспанії, Франції, Великобританії, США. Не кажучи вже про Китай, де майже третину целюлозної продукції виробляють з рисової соломи. Пшеничною, до речі, там теж не гидують.

Чому — до речі? Та тому, що в Україні запаси пшеничної соломи воістину невичерпні. За даними Міністерства аграрної політики, щороку її накопичується до 20 млн. тонн. Частково її використовують як грубий корм і на підстилку худобі, частково подрібнюють і розкидають на полях із наступним заорюванням. Однак до 20% соломи злакових культур залишаються не при справах. «Горить із нічого!», як сказав би Беня Крік. Використання цих залишків дало б можливість одержати, залежно від вибраної технології, від 1 до 3 млн. тонн волокнистих напівфабрикатів для застосування в композиції різноманітних видів паперу та картону.

Розділивши цю кількість на 46 млн. українців, одержимо прибавку від 20 до 65 кг до нинішнього середньодушового споживання (35 кг). А це вже середньосвітовий рівень. Подальше збільшення використання соломи дасть змогу досягти і середньоєвропейського рівня споживання картонно-паперової продукції.

Останнім часом рослинна сировина з однолітніх рослин привертає дедалі більшу увагу фахівців целюлозно-паперової промисловості. Це пов’язано з доступністю та невисокою вартістю такої сировини, яка є для сільського господарства відходами виробництва, удосконаленням методів заготівлі, зберігання і транспортування соломи, а також із розробкою нових ресурсозберігаючих і більш екологічно чистих способів одержання волокнистих напівфабрикатів.

Використання пшеничної соломи, а також інших злакових культур дасть можливість частково замінити привізну целюлозу з деревини та істотно зменшити енерговитрати виробництва. Тому в основу створення власної сировинної бази для підприємств галузі зарубіжні та вітчизняні фахівці разом із глибокою хімічною переробкою деревини заклали використання однолітніх рослин, тобто саме соломи, відобразивши це в стратегічній програмі та концепції розвитку галузі до 2020 року.

Пам’ятається, на початку та в середині 90-х років минулого століття, вперше відчувши гострий паперовий голод, українські видавці, й не тільки вони, порушували питання про налагодження власного виробництва паперу з використанням соломи. Однак тоді, за умов розвалу економіки, це нагадувало, швидше, на казку про солом’яного бичка. А наскільки реально це нині? Чи існують у країні відповідні наукові розробки, чи проводяться економічні обгрунтування, якщо так, то на якій стадії вони зараз? Адже без цього решта наших стратегічних програм та концепцій залишиться на рівні намірів пана Манілова викопати ставок і розбити навколо нього казковий парк.

Виявляється, існують, більш того — чекають свого часу. На кафедрі екології та технології рослинних полімерів інженерно-хімічного факультету Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» уже не перший десяток років ведуть роботи в цьому напрямі.

От що розповів кореспонденту «ДТ» заступник проректора НТУУ «КПІ» з наукової роботи, доцент кафедри екології та технології рослинних полімерів Валерій Барабаш.

— Будь-яка рослинна сировина на одну третину складається з лігніну, що зв’язує волокна. М’який і гнучкий папір можна одержати лише за умови, що лігнін буде цілком видалений. Це робиться в процесі так званої делігніфікації сировини. В усьому світі основним способом делігніфікації при виробництві целюлози є сульфатний. Однак він був і залишається в целюлозно-паперовій промисловості основним джерелом забруднення навколишнього середовища токсичними сірко- і хлоро­вмісними речовинами: меркаптанами, діоксинами і фуранами.

Сульфітний спосіб одержання целюлози — другий за масштабами застосування і більш щадний до навколишнього середовища. Проте він не знаходить широкого застосування для одержання волокнистих напівфабрикатів, що пов’язано зі специфікою будови та хімічного складу соломи злакових культур.

Разом із цими способами у світовій целюлозно-паперовій промисловості для виробництва волокнистих напівфабрикатів із соломи застосовують інші методи делігніфікації: натронні, нейтрально-сульфітні, органосольвентні, кислотно-лужні. Кожен має свої переваги та недоліки залежно від вимог, висунутих до якості волокнистих напівфабрикатів, економічних і екологічних показників. Тому багато років ми працюємо над більш чистими технологіями виробництва волокнистих напівфабрикатів загалом і целюлози зокрема. Один із найперспективніших напрямів у цьому плані — це, безумовно, органосольвентні способи, які, крім можливості одержати целюлозу з вищим виходом волокнистих напівфабрикатів (55—70% від абсолютно сухої сировини), дають змогу розв’язувати екологічні проблеми галузі.

Ми розробили та запатентували ряд модифікацій органосольвентних способів, за яких процес делігніфікації відбуваються в органічному середовищі більш м’яко, з мінімальним забрудненням навколишнього середовища та більшим виходом кінцевого продукту. Якщо цю технологію впровадити, приміром, на Жидачівському ЦПК, то при їхній продуктивності економічний ефект становив би майже 10 млн. дол. на рік.

Захищено патентами й інші наші розробки. Так, «Спосіб отримання волокнистих напівфабрикатів» дозволяє виготовляти солом’яну масу типу хіміко-термомеханічної, яка може використовуватися в композиції більшості пакувальних видів паперу і картону. «Спосіб отримання содової солом’яної напівцелюлози» спрощує технологічний процес отримання волокнистих напівфабрикатів за рахунок виключення стадії каустизації, що дає змогу зменшити собівартість виробництва та знизити екологічне навантаження на навколишнє середовище.

Наукові співробітники кафедри показали, що солом’яні волокнисті напівфабрикати, попри невисоку початкову білизну, добре відбілюються пероксидом водню в одну або кілька стадій при витрачанні цієї сполуки 1—5% від маси абсолютно сухого волокна. Доведено можливість використання солом’яних волокнистих напівфабрикатів, отриманих різноманітними способами делігніфікації, у композиції різних видів картонно-паперової продукції: тарного картону, картону для плоских шарів гофрокартону, паперу для гофрирування, письмового паперу тощо.

Чи варта шкурка вичинки?

Експерти одностайні в думці: ринкові умови дуже сприятливі для інвестування у виробництво картонно-паперової продукції. Та це мають бути досить великі кошти, тому що кожна тонна такої продукції потребує вкладання майже 1,5 тис. євро. Іншими словами, фабрика потужністю 200 тис. тонн паперу й картону на рік обійдеться приблизно в 450 млн. євро. Однак інтерес до створення нових підприємств зростає навіть сьогодні. Будується паперова фабрика в Харкові, для нової фабрики в Славуті Хмельницької області вже придбане обладнання, на дніпропетровській паперовій фабриці значно розширене виробництво в результаті установки нової папероробної машини. Галузь розвивається, і в неї є перспектива.

Що ж до сировинної бази, то завод з виробництва целюлози з деревної маси за капіталовкладеннями значно перевершує будівництво заводу хіміко-термомеханічної маси або целюлози з однолітніх рослин. Технологія тут простіша, однак є і свої проблеми. Заготівля деревини, наприклад, здійснюється цілий рік, тоді як солома — сезонний продукт. Отже, щоб підприємство працювало весь рік, необхідно створювати її запаси. Транспортування соломи на великі відстані невигідне, тому підприємства такого типу, які є в Іспанії, Китаї чи В’єтнамі, мають, як правило, невелику потужність і спеціалізуються на виробництві або целюлози, або хіміко-термомеханічної маси. Целюлоза з цієї сировини використовується для високоякісних друкарських видів паперу, у тому числі грошового. Виходячи з цього, і визначається економічна доцільність будівництва підприємства.

З огляду на те, що виробництво напівфабрикатів для галузі в Україні практично відсутнє, створення підприємства на базі однолітніх рослин стане однозначно ефективним рішенням.

Спеціалісти НТУУ «Київський політехнічний інститут» та їхні колеги з Асоціації українських підприємств целюлозно-паперової промисловості «Укрпапір» вважають, що таке підприємство має розміщуватися поблизу досить потужного джерела води, мати розгалужені енергетичні й транспортні мережі, здійснювати збирання, транспортування і зберігання сировини механізовано, із мінімальними матеріальними і трудовими витратами. Кількість сировини має бути достатньою для забезпечення безперебійної роботи впродовж усього року. Бажано, щоб сировина мала однорідну анатомо-морфологічну будову і постійний хімічний склад. Технологічні режими переробки мають найбільш повно відповідати специфічним особливостям сировини та забезпечувати високі техніко-економічні показники.

Витрати виробництва на одержання тонни солом’яних волокнистих напівфабрикатів, залежно від якісних характеристик кінцевого продукту, становитимуть від 30 до 60 кубометрів води, від 2 до 4 Гкал пари й від 300 до 500 кВт.год. електроенергії.

Досвід європейських країн показує, що найоптимальнішим є виробництво солом’яних волокнистих напівфабрикатів потужністю 10—20 тис. тонн на рік при радіусі доставки сировини до 200 кілометрів. За розрахунками фахівців асоціації «Укрпапір», орієнтовна вартість будівництва підприємства з виробництва таких напівфабрикатів становитиме 60—100 млн. дол., а термін окупності за 15-відсоткової рентабельності — п’ять-сім років. Водночас вартість будівництва підприємства для виробництва целюлози з деревини річною продуктивністю 300 тис. тонн становитиме 500—800 млн. дол.

Попередні розрахунки свідчать, що у разі впровадження виробництва волокнистих напівфабрикатів із недеревної рослинної сировини за технологіями, розробленими в НТУУ «КПІ», розрахункова вартість, наприклад, органосольвентної целюлози з пшеничної соломи становитиме близько 500 дол. за тонну, тоді як вартість тонни листяної біленої сульфатної целюлози зарубіжного виробництва — не менш як 700 дол.

Отже, підіб’ємо підсумки. Соломи в Україні більш ніж достатньо, особливо в Одеській, Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській областях, і її використання в целюлозно-паперовій промисловості здатне вивести країну за споживанням картонно-паперової продукції на європейський рівень, значно скоротивши залежність від імпорту. Безсумнівні переваги цього продукту — щорічне поповнення ресурсу, на відміну від лісів, на відновлення яких потрібно багато років, а також дешевизна порівняно з деревиною і позитивний екологічний ефект.

І, звісно ж, використання соломи в целюлозно-паперовій промисловості допоможе зберегти лісові ресурси, використання яких давно перевищило всі розумні межі, перевести цей вторинний продукт сільськогосподарського виробництва, значна частина якого йде у відходи, у категорію «товар», який охоче купуватимуть у сільгоспвиробників. Питання з водою, парою і електрикою теж цілком можна вирішити, це — не металургія.

Залишається проблема грошей, але вже є зацікавлені інвестори. А що ж до нинішньої несприятливої економічної ситуації, то кризові явища приходять і йдуть, а потреби вічні та постійно зростають. А це саме той випадок, коли на задоволення потреб варто мобілізувати можливості.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво