Чому в Китаї низька інфляція? Економічна політика, що базується на стимулюванні споживчого попиту, є патовою: або підвищення економічної та цінової динаміки, або низька інфляція й невиразне зростання виробництва

21 липня після десяти років фіксації курсу китайську валюту було ревальвовано з 8,28 до 8,11 юаня за один долар США. Одночасно оголосили про припинення прив’язки до долара на користь «валютного кошика». Дехто з аналітиків побачили в тому, що сталося, перехід Китаю до гнучкого курсоутворення. Проте є підстави припускати, що найближчим часом Пекін навряд чи відмовиться від практики жорсткого валютного курсу. Принаймні офіційні роз’яснення центрального банку Китаю засвідчують: найрадикальніші кроки з усіх намічених, можливо, вже зроблено.

У цьому сенсі слід звернути увагу на незмінність мети монетарної політики — «підтримка стабільності юаня (Renmimbi) для стимулювання економічного зростання». Тоді як завданням розпочатої валютно-курсової реформи оголошено перехід до «керованого плаваючого режиму на основі ринкової пропозиції та попиту з урахуванням кошика валют».

Очевидно, логічним поясненням цих формально суперечливих орієнтирів є традиційна обережність китайських реформ, а також бажання зняти напругу в торговельних відносинах із США. Що ж до першого, то, згідно з офіційною інтерпретацією, «керований плаваючий валютний курс» підтримується в Китаї з 1994 року, при тому, що діапазон його коливань було зменшено для якнайшвидшого подолання азіатськими країнами фінансової кризи 1997 року.

Проте з огляду на відносини зі Сполученими Штатами Китай змушений піти бодай на певну ревальвацію своєї валюти. Маючи стійкий і зростаючий дефіцит торговельного балансу (приблизно 6,5% ВВП у першому кварталі ц.р.), Вашингтон уже кілька років безуспішно намагався підштовхнути свого торговельного партнера до посилення юаня. Однак той опирався. Втім, лише доти, доки серйозно не далася взнаки загроза «торговельної війни»: Сенат США заявив про готовність обговорити запровадження мита в розмірі 27,5% на весь імпорт із Китаю, якщо той не відмовиться від жорсткої прив’язки юаня до долара. Проблема, безумовно, лежить не стільки в площині «недооціненого» юаня, скільки в площині конкурентних переваг Китаю, пов’язаних переважно з дешевою робочою силою та вищим рівнем безробіття. А воно, за експертними оцінками, становило 2002 року 16 проти 6% у США (2003 рік).

За таких умов двовідсоткова ревальвація та формальна відмова від прив’язки до долара видається, найімовірніше, тактичним політичним ходом, аніж зміною валютно-курсової стратегії. Тим паче що центробанк Китаю не конкретизує структури валютного кошика та не планує жорстко прив’язувати до нього свої курсові орієнтири: в обох випадках ідеться лише про вибір рішень, «які узгоджуються з реальною ситуацією зовнішнього економічного розвитку Китаю». Показники ж кошика валют при цьому передбачається використовувати лише для «обліку», а не для жорсткої фіксації курсу юаня.

Уже ці факти дають підстави засумніватися, чи справді Китай має намір відпустити свою валюту «у вільне плавання». Найближчим часом вона, швидше за все, як і раніше буде прив’язана до долара з незначним коригуванням курсу відповідно до ступеня зовнішнього тиску США та інших країн «сімки».

На цьому тлі ревальвація української гривні й наполегливі рекомендації з її подальшого посилення (як елемент економічної стратегії) мають мало спільного з валютно-курсовою політикою Китаю. Зверніть увагу: стійкий приплив валюти аж ніяк не заважає розвиткові КНР та підтриманню надзвичайно низького рівня інфляції. Тоді як для України валютні надходження обернулися нинішнього року мало не національним лихом, і щоб його обмежити, уряд готовий іти на відстрочку повернення валютної виручки та стійку ревальвацію гривні.

Схоже, ревальвація розглядається як основний — коли не єдиний — інструмент зниження в Україні цінової динаміки. Проте економічний досвід Китаю дає підстави засумніватися в коректності такого підходу: у 2000—2003 роках номінальна стійкість юаня поєднувалася з 8,2% зростання ВВП й одновідсотковою інфляцією. При цьому позитивне сальдо рахунка поточних операцій і прямих іноземних інвестицій коливалося в діапазоні 6—7% ВВП — рівень, порівнюваний із вітчизняним.

У Гонконгу стабільний приплив валюти також не провокує ревальвації місцевого долара. Більше того, протягом останніх п’яти років його економіка зростала в умовах дефляції, при тому, що позитивне сальдо рахунка поточних операцій становило в середньому 7,8% ВВП. У 2000—2004 роках середньорічне зниження загального рівня цін у Гонконгу досягло -3,9%, тоді як темпи зростання ВВП перевищували 4%. Однак курс місцевого долара від 1983 року жорстко прив’язаний до долара США й уже 22 роки утримується в пропорції 7,8:1 (режим currency board).

Що ж до інфляції в Китаї, то після 1995 року її середньорічний рівень (за показником дефлятора ВВП) жодного разу не перевищував 6%, а 1998-го, 1999-го й 2002-го його економіка також зростала в умовах дефляції. Цьому, на думку експертів, значною мірою сприяли: зростання конкуренції, викликане активною антимонопольною політикою й поступовим зниженням торговельних бар’єрів (із 42,9% 1992 року до 12,3% у 2002-му); реформа держпідприємств і зростання приватного підприємництва; зниження зовнішнього попиту внаслідок фінансової кризи 1997—1998 років і незначний бюджетний дефіцит (1% ВВП у 1996-му і 2,5% у 2003-му). Зниження цінової динаміки також підтримувалося помірною монетарною політикою: темпи зростання грошової маси в 1993—2003 рр. знизилися з 47 до 20%.

Проте характерною рисою китайської економіки, яка дає змогу поєднувати низьку цінову динаміку з рекордними темпами зростання, вважається стабільно висока норма інвестицій. Її середнє значення протягом останніх десяти років дорівнювало 40% ВВП. При цьому 2003-го вага інвестицій у валовому продукті перевищувала 44%. У Гонконгу, до речі, норма інвестицій хоча й нижча, але також утримується в межах 30%.

Зворотна залежність між інвестиціями та динамікою цін пояснюється ось чим: інвестиційні витрати — на відміну від споживчих — прямо й безпосередньо впливають на виробничий потенціал економіки. Останній в умовах їх зростання збільшується, автоматично розширюючи пропозицію товарів і послуг і знижуючи їхню цінову динаміку. При цьому забезпечується підвищення продуктивності праці. Саме воно, на думку низки експертів, є для Китаю другим за значенням чинником уповільнення інфляції (після інерційного зростання цін).

Споживчі ж витрати таких властивостей не мають. Їхнє збільшення неминуче супроводжується інфляцією, що прискорюється в міру завантаження наявних потужностей. Тому економічна політика, що базується на переважному стимулюванні споживчого попиту, є певною мірою патовою: або підвищення економічної та цінової динаміки, або низька інфляція й невиразне зростання виробництва.

Сьогодні таку ситуацію можна спостерігати у вітчизняній економіці. Приміром, підвищення цін на яловичину та свинину розпочалося ще торік, коли 17-відсоткове збільшення особистих доходів населення супроводжувалося зниженням на 7—9% поголів’я великої рогатої худоби та свиней. Подальша «соціалізація» бюджету та різке збільшення витрат населення (33,2% за п’ять місяців поточного року проти 19,2% за аналогічний період минулого) лише поглибили торішні тенденції.

З огляду на те, що після початку економічного зростання (2000 рік) поголів’я великої рогатої худоби в Україні скоротилося на 33, а свиней — на 34%, було б некоректно зводити сьогоднішній дефіцит м’яса виключно до особливостей бюджету-2005. Проте неефективними видаються і спроби його кардинального подолання з допомогою ревальвації гривні, збільшення імпорту й «боротьби зі спекулянтами». Не вирішити питання і шляхом товарних інтервенцій, які не стільки формують, скільки згладжують цінову траєкторію.

Тваринництво потребує інвестицій. Їхня активізація — дуже непросте завдання, тим паче напередодні вступу до СОТ. Але якщо уряд спробує-таки його розв’язати, то однією лише валютно-курсовою політикою йому не обійтися.

Якщо прямі позитивні ефекти від інвестицій на економічне зростання видаються досить очевидними, то їхній вплив на цінову динаміку може виявитися менш наочним. Річ у тому, що між рівнем інвестицій і зростанням цін існують не тільки прямі, а й зворотні зв’язки, розмежувати які не завжди просто. Скажімо, підвищення цін нерідко стимулює інвестиційні витрати. Останнє, очевидно, мало місце в 70-х роках минулого століття, коли різке подорожчання нафти спричинило потребу в енергозберігаючих технологіях. Водночас зазначені залежності не відміняють дезінфляційних ефектів інвестицій, навіть коли вони виявляються з певним запізненням.

Рис. 1—3 ілюструють згладжену динаміку інфляції (дефлятор ВВП) та норми інвестицій в економіках Китаю, Гонконгу та США в період 1961—2003 років. У всіх трьох випадках різноспрямована динаміка цін та інвестицій доволі очевидна. Причому у випадку Китаю й Гонконгу статистичні ряди наведено, відповідно, із три- й чотирирічним зсувами.

Щодо вітчизняної економіки, то в ній норма інвестицій після початку економічного зростання утримується в діапазоні 19—21% ВВП. Це як мінімум удвічі менше, ніж у Китаї. Не дивно, що за таких умов однакові рівні валютних надходжень у двох країнах супроводжуються різними ефектами. Оскільки українська економіка більшою мірою спирається на споживчі витрати, в ній обмін іноземної валюти на гривні супроводжується меншим зростанням інвестицій. Унаслідок чого й показники інфляції виявляються вищими. А спроби їхнього монетарного зниження за незмінної норми інвестицій ведуть до уповільнення економічної динаміки.

І ситуація, схоже, погіршується: за останні два роки в Україні намітилася тенденція до зниження валових нагромаджень. Якщо в першому кварталі 2003-го виробництво вітчизняного ВВП супроводжувалося їхнім зростанням (2,7%), то за аналогічний період минулого року й року поточного реальні валові нагромадження зменшилися, відповідно, на 5,6 і 8%. А за підсумками 2004-го вони скоротилися на 2,2, тоді як споживчі витрати зросли на 12,2%.

Економічна динаміка, очевидно, залежить не лише від співвідношення інвестиційних і споживчих витрат, а й від структури валютних надходжень. Останні у вітчизняній економіці підтримуються переважно позитивним торговельним балансом. Тоді як у Китаї його обсяг менший від чистого припливу прямих іноземних інвестицій: якщо перший 2003 року становив 36,1 млрд. дол., то останні — 47,2 млрд. Водночас домінування прямих інвестицій зменшує тиск на внутрішні ціни, оскільки пов’язаний із ними виробничий імпорт стимулює сукупну пропозицію й дещо знижує внутрішній попит.

Інвестиційна активність значною мірою визначається і якістю ринкових інститутів, які перерозподіляють фінансові потоки. У цьому сенсі наочним є показник ринкової капіталізації компаній, допущених до торгівлі своїми цінними паперами на фондових біржах. У Китаї він перевищує 30% ВВП, тоді як в Україні його рівень утричі менший. І навпаки, у Гонконзі рівень ринкової капіталізації ще п’ять років тому наближався до 400% ВВП і був майже вдвічі вищий, ніж у Великобританії, і в 3,7 разу більший, ніж у Франції та Японії. А з урахуванням послуг банківського сектора сумарний показник фінансової глибини в Гонконзі сягав 600% ВВП, у 2,5 разу перевищуючи аналогічний показник США (242%).

В Україні значення показників фінансової глибини (ринкова капіталізація та рівень монетизації. — С.К.) зростають досить швидко. Сьогодні їхній сумарний рівень становить приблизно 50% ВВП, тоді як 2001 року він був удвічі меншим. Слід сказати, що, за міжнародними стандартами, вказане значення все ще є досить скромним і відповідає середньому рівню, який спостерігався в групі країн із низькими середньодушовими доходами на початку 90-х. У Китаї він сьогодні дорівнює майже 150% ВВП (без урахування безнадійних кредитів). Не дивно, що за таких умов вітчизняна економіка не може демонструвати динаміку, характерну для Китаю: стабільно високі темпи зростання, низька інфляція та стабільний валютний курс.

Для подолання зазначених проблем в Україні потрібна корекція економічної політики в частині нарощування інвестиційного попиту. Інакше доведеться змиритися з високою динамікою цін або уповільненням виробничого зростання. Оскільки критеріями економічного успіху в нас традиційно вважають низьку інфляцію та міцний валютний курс, немає нічого дивного в тому, що урядовий прогноз зростання ВВП на поточний рік було знижено з 8,2 до 8,0%, а тепер обговорюються 6,0—6,5%. При цьому, очевидно, слід готуватися до загострення проблем із державним бюджетом.

Віддаючи належне уряду в мобілізації бюджетних надходжень, уже сьогодні можна помітити: взяті ним соціальні зобов’язання перевищують ресурсні можливості. На що вказує інтенсивність запозичень Мінфіну. У першому півріччі він устиг на 1 млрд. грн. перевищити річний ліміт випуску ОВДП (6,2 млрд. грн.); одержати 249 млн. дол. від Світового банку, а також розпочати підготовку до розміщення облігацій зовнішньої держпозики на суму в 600 млн. євро. При цьому обсяг отриманих та очікуваних зовнішніх запозичень перевищує їхній річний ліміт ще приблизно на 0,5 млрд. грн.

Водночас відкритим залишається питання з приватизаційними надходженнями: із запланованих на рік майже 7 млрд. грн. бюджет за перші п’ять місяців одержав лише десяту частину. Із урахуванням якості «реприватизаційної кампанії» й уповільнення динаміки виробництва, повнота та своєчасність надходження решти 6,3 млрд. грн. видаються вельми проблематичними. Через це фінансування підвищених соціальних зобов’язань уряду, схоже, й надалі поєднуватиметься із зростанням державних запозичень та частковим їх проїданням. Останнього, втім, не уникнути і за 100-відсоткового виконання приватизаційних планів. Просто в цьому випадку на споживання спрямовуватимуться інвестиційні ресурси.

Можна було б припустити, що зростання заощаджень, спричинене збільшенням особистих доходів, здатне компенсувати відставання в динаміці інвестицій. У цьому сенсі примітно, що за п’ять місяців ц.р. заощадження населення збільшилися на 9,4 млрд. грн. проти 1,1 млрд. за аналогічний період року минулого. А банківські вклади громадян зросли на 11,8 млрд. грн. (у доларовому еквіваленті це понад 2 млрд. дол.). Ресурси, безумовно, чималі. Проте їхній дезінфляційний потенціал явно поступається інфляційному натиску споживчих витрат, доларовий еквівалент яких за вказаний період перевищив 20 млрд. дол.

Слід також урахувати, що аж ніяк не всі заощадження населення трансформуються в інвестиції. У січні—травні ц.р. частка кредитів, виданих під інвестиційні проекти, становила 26%. Тоді як решта 74% із 12,3 млрд. грн. були залучені позичальниками для підтримання своєї поточної діяльності.

Доводиться також ураховувати й вищу еластичність споживчих витрат, оскільки, порівняно з корпоративним сектором, населення чутливіше до будь-яких економічних змін. Через це, а також унаслідок природних технологічних обмежень, інвестиційна реакція завжди відстає від споживчої. І підвищення цін виявляється цілком природним. А в умовах випереджувального зростання споживчих витрат його потенційні темпи збільшуються. Цьому також сприяє і часовий лаг між моментом виникнення заощаджень та початком їхньої виробничої капіталізації.

Випереджувальна динаміка споживчих витрат може, очевидно, підтримуватися досить довго. Чимало залежить від теоретичних уподобань уряду та його політичного вибору. Інша річ, про яку якість економічного зростання за цих умов може йтися. У Гвінеї, приміром, норма інвестицій у 1997—2003 роках знизилася з 17,7% ВВП до 9,9%, а в Малаві — із 12,2 до 8,1%. При цьому в Гвінеї темпи зростання ВВП впали з 3,7% у 1999-му до 2,2% у 2003-му, а в Малаві — із 4,2 до 1,7%.

Поточна ситуація в українській економіці, безумовно, не є кризовою. П’яти-шестивідсоткове зростання відповідає середній динаміці країн, що розвиваються, і тому здатне підтримувати місце України у сформованій системі міжнародних рейтингів. Проте розраховувати на кращий результат за умов дедалі глибшого розриву між споживчими та інвестиційними витратами навряд чи правомірно. До того ж недостатній потенціал сукупної пропозиції й надалі не залишатиме альтернатив для вибору між інфляцією і темпами зростання. Розв’язання ж проблеми — і досвід Китаю це засвідчує — пов’язане в основному не з особливостями монетарної політики, а з рівнем національних інвестицій та швидкістю їхнього зростання.