ЧОБОТИ ЗА ДВА БУХАНЦІ ХЛІБА

Цей базар назви не має, хоча у вихідні він розтягується на три трамвайні зупинки. Сюди йдуть не посередники, не реалізатори, а ті, хто продає «своє або сусідське».

Прямо на землі розкладено найрізноманітніші товари: сукні, кофти, взуття. Асортимент надзвичайно широкий: зі швейною машинкою чи фотоапаратом сусідять ляльки, платівки, болти й гайки. Всі речі, що продаються тут, вже були у вжитку. Розлучатися з ними продавцям надзвичайно тяжко.

Ганна Іванівна приходить сюди вже всьоме. Продає книги. Колись разом із чоловіком вони зібрали досить пристойну бібліотеку. Їх «зібраннями» зачитувалися всі друзі та знайомі. Зараз більша частина книг, які так важко діставалися, перекочувала в інші будинки. Бібліотека пішла з молотка і буквально за копійки. Двотомник Маргарет Мітчел «Віднесені вітром» вдалося продати у вихідний за дві гривні, двотомник Шекспіра — за гривню. І це ще добре, адже можна простояти весь світловий день і не продати нічого. На запитання, що змушує розлучатися з дорогими їй виданнями, жінка відповідає: «Потрібно на щось жити».

Олександр Іванович прийшов на ринок уперше. Не знаючи цін, зацікавленому покупцеві назвав вартість жіночих чобіток — 25 гривень. Надвечір ладен був віддати й за гривню, та ніхто не цікавиться. Поруч поношені, але ще цілком пристойні чобітки за чотири гривні, трохи далі — за дві.

У більшості випадків вартість товару тут оцінюється навіть не в гривнях, у продавців інша «валюта». Приміром, пара чоловічих шкарпеток коштує два буханці хліба, шість тарілок — три хлібини. Ті, хто тут уже побував, не дивуються: люди йдуть сюди, щоб продати останнє.

Жінка з погаслими очима сидить навіть не пропонуючи товару. Сьогодні вона принесла дві досить поношені нічні сорочки й десяток прищіпок. Найзаповітніше бажання — вторгувати 50 копійок, на півхлібини. На запитання, якби у вас з’явилися гроші, що купили б, відповідає не роздумуючи: «Картоплі, вермішелі, помідорів».

Спілкуватися з цими людьми просто страшно. Треба не мати серця, щоб витримати, кожна доля — це біль і самотність. У Ніни Сергіївни була дружна сім’я. Чоловік працював начальником технологічного бюро на заводі, 20 років стояв у черзі, щоб із сімейного гуртожитку переїхати в трикімнатну квартиру. Як раділи, коли це сталося, але почалися зміни, чоловік залишився без роботи, син пішов у бізнес, не порадившись із батьками, заставив квартиру. В результаті «колеги по бізнесу» виселили сім’ю за 12 годин, забравши все. Заводчани дали притулок бідолахам у гуртожитку, чоловік невдовзі помер, не витримало серце, син поїхав на заробітки в Росію і не обзивається вже більше року. Жінка живе на саму пенсію. Десь залишилися «заморожені» внески, але з них не можна одержати ані шеляга...

Ганні Тимофіївні 74 роки. Теж живе на пенсію — 59 гривень на місяць: 20 — на квартиру (це із субсидіями), решта — на життя. Сюди, на ринок, уже винесла все з того, що могли купити. Сьогодні, якщо вдасться продати значок або платівку, радітиме.

Покупців на цьому ринку, що міститься, за іронією долі, на вулиці Героїв Праці, негусто. Лише зрідка приходять перекупники, котрі за безцінь скуповують кришталь, посуд чи більш-менш пристойні речі. Інше — не потрібне.

Скільки ще зможуть протриматися ці люди без роботи, із пенсіями, розмір яких, якщо вирахувати оплату комунальних послуг, дорівнює вартості 30 хлібин? Як жити? Багатьом із тих, хто стоїть на ринку, нещодавно вручили список боргів за комунальні послуги. Парадокс, але в цій ситуації вони ще й платять!.. Однак робити це з кожним днем усе важче. В одному з будинків, куди дотягнулася «товкучка», у списку боржників значаться дві третини мешканців.

Скільки людей у Харкові цими жовтневими днями вийшло продати «із себе», відповісти неможливо. На Героїв Праці я збилася з рахунку на п’ятій сотні...